Роман Коваль
Нариси з історії Кубані

Важкий шлях кубанця Василя Проходи

У 1917-му та подальших роках Українську державу творили українці різних земель, не лише наддніпрянці й галичани. Активну участь у державному будівництві та формуванні оружної сили українського народу взяли й кубанці. В лавах Армії УНР та в повстанських загонах вони виконували свій обов'язок перед Батьківщиною.
Одним із тих, хто до кінця пройшов страдницький шлях служіння Вітчизні, був і підполковник Армії УНР, історик та журналіст, уродженець Кубані Василь Прохода. Біографія Василя Проходи настільки багата на драматичні події, що можна було б створити про його життя багатосерійний пригодницький кінофільм. Я ж змушений вмістити його життєвий шлях лише в кілька двадцятихвилинних радіопередач, зосередивши насамперед увагу на кубанському періоді його життя.

Історія роду

"Батьківщиною української непокірливості треба вважати Запорозьку Січ..." - так починає свою автобіографічну книгу "Записки непокірливого…" Василь Прохода. Саме національну українську непокірливість вважав він головною рисою свого характеру. Вона, ця українська непокірливість, й визначила його життєвий шлях. Цей шлях, що проліг через дві світові війни, тяжкі фронти Українських визвольних змагань, австрійський, польський та російський полони, тюрму, каторгу й еміграцію, він пройшов гідно і чесно.
Хоч матір'ю Василя Проходи була росіянка, та він росіянином себе ніколи не вважав, до них не пнувся, а завжди відчував свій природній зв'язок спочатку з "хохлами", а потім - з українцями.
Обожнюючи правду і вірячи в її кінцеву перемогу над силами зла, Василь Прохода, все своє тернисте життя був вірний принципам честі й чесності - навіть у ставленні до ворога! Й тоді (!), коли це йому шкодило, ламало життя і загрожувало в'язницею. Він був відвертим і з тими, хто мав на меті знищити його. Він просто не міг хитрувати.
Василь Прохода скромно називає себе звичайним українцем. Мабуть, це єдина неправда, що пролунала з його уст... Якби він був звичайним українцем, іншими словами, якби таких непокірливих і твердих українців, як Василь Прохода, були мільйони, то наш народ ніхто б не поневолив...
Я опрацював велику джерельну базу про життя Василя Проходи (його автобіографічні книги та історичні праці, спогади бойових побратимів, кримінальну та особисту справи, інші матеріали). Все це я широко використовуватиму - і цитуючи, й переказуючи. Мій обов'язок - розповісти історію національного усвідомлення кубанського українця Василя Проходи та його багатолітню боротьбу за національну свободу і національну гідність, розповісти чесно й правдиво, - так, як він прожив своє життя.

Кілька слів про походження родинного прізвища: Василь Прохода в своїй книзі "Записки непокірливого…" стверджував, що його прапрадід, тікаючи від гноблення, прийшов на Січ аж із Прикарпаття. За те, що він здолав пішки такий величезний простір, його і прозвали на Січі Проходою. Батько Василя - Хома - теж був справжнім "проходою" - із Запоріжжя, / де жив, може, й не заможно, та все ж не бідуючи, помандрував він на береги Озівського моря, потім на південну Донщину. Так дійшов і Кубані, де заклав велике господарство, створив сім'ю, пустив у світ дітей. Сам Василь із Кубанщини потрапив на Терек, потім на Запоріжжя, тоді в Крим і Грузію. Під час Першої світової війни доля закинула його на інший край української землі - Лемківщину, потім на землі чеського народу. Далі були Київ, ще раз Запоріжжя, Чернігівщина, Волинь, Польща, Поділля. І знову - Польща та Чехія. Життєва мандрівка привела його до Німеччини й Прибалтики. Далі був Сибір, з якого дивом-дивним вдалося наприкінці 1950-х повернутися до Чехословаччини. Врешті, дістався Василь Прохода і США, підтримавши таким чином "реноме" свого прізвища. Мандрував дорогами європейських країн, а згодом Сполучених Штатів Америки і син Василя Проходи - Роман. Таки наврочила козацька громада на Січі, подарувавши не тільки родове прізвище, але й визначивши долю на кілька поколінь вперед...

Отож осів прапрадід Василя разом з іншими козаками на лівому березі річки Конки в Оріхові Таврійської губернії. По той бік Конки розляглось село Преображенка, що вже належало до Катеринославської губернії. Мешканці його відрізнялись від вільних господарів Оріхова своєю покірністю московському цареві. Так і жили на різних берегах Конки понад 50 років вільні та невільні люди, жили доки Катерина II не "урівняла їх у правах".
Прадідові Василя жилося непогано, бо земля довкола Оріхова була врожайною, а в плавнях Великого Лугу водилося багато дичини і риби. Та активне заселення Запорожжя призводило до зменшення вільної землі з її багатствами, тож вже дід Василя - Петро, крім хліборобства, мусив зайнятися гарбарством.
Батько ж Василя - Хома, залишив господарство на старшого брата Івана та пішов із батіжком шукати долі і волі. Обігнувши Озівське море, потрапив на південну Донщину. Зупинився в селі Гуляй-Борисівці Ростовської округи, в земляка-тавричанина Трохима Бредихіна.
Бредихін походив із тих росіян, яких Катерина II після підкорення Криму розселяла в Таврії поруч із німцями. Як і багато інших непосидючих тавричан, він свого часу помандрував світ за очі. Осів на березі річки Ельбудз, багатої рибою та водним птаством. Коли Хома Прохода примандрував до Гуляй-Борисівки, Бредихін вже був заможним господарем. Хома лишився в земляка - допомагати на господарстві. Трохим мав доньку Мотрю, яка засиділась у дівках. Хоч була вона на 5 років старшою від Хоми, але багатий посаг став вагомим аргументом. Побралися на початку 1870-х років. Разом із дружиною отримав Хома отару овець, два десятки рогатої худоби, десяток коней.
І рушили вони на Кубань...
Оскільки Хома Прохода прибув на Кубань вже після того, як вийшов царський указ 1870 року, що забороняв покозачення городовиків, то землю він міг взяти тільки в оренду. Отож за порадою тестя заорендував Хома на річці Сосика 1000 десятин цілинного степу з резервних земель Кубанського козацького війська. При дорозі між станицями Павлівською та Уманською заклав хутір: побудував хату та кошари з очерету, насадив на лівому березі Сосики вишневий садок. І почав господарити, а Мотря - народжувати дітей: Грицька, Федора, Приську, Василя, Омелька... Всього було дев'ятеро дітей, та четверо померли ще маленькими. Великої проблеми з їх смерті не робили: мовляв, Бог дав, Бог і взяв.

Дитинство

Василь Прохода народився в ніч під Різдво - 25 грудня 1890 року. Охрестили його в станиці Павлівській, що була в 15 верстах на схід від їхнього хутора.
Хоч Василева матір грамоти не знала, все ж була культурною жінкою: в хаті та на господарстві підтримувала зразкову чистоту, дітей змалку привчила до охайності. До того ж, була вона великою трудівницею. Говорила переважно російською. Чоловік засуджував її за це, називаючи мовну особливість дружини "фарисейською закваскою". І, хоч Мотря навчила дітей вважати російську мову своєю, все ж у родині панувала українська.
Батьки Василя були богомільними, відзначали всі християнські свята, дотримувалися посту. Не дивно, що й у дітей, зокрема Василя, релігійне почуття було сильно розвинене.
Попри хутір, де жили Проходи, текла річка Сосика та тягнувся великий шлях зі сходу на захід. "Добре там жилось, - згадував своє дитинство і пов'язані з ним легенди Василь Прохода, - і, якби не нечисть, що по сусідству завелася, зовсім добре було. Версти за півтори на схід у кручах Чортової балки знайшов собі кубло чортячий ватажок, що любив уночі пожартувати над подорожніми, особливо над тими, що біля Сосицького шинку "проїхали". Оті-то чорти спонукали нашого сусіду, а мого дядька, (Архипа) Бредихіна покинути свій хутір та перейти на Донщину.
Близенько був той хутір до Чортової балки. Так отож, чи то чортам захотілось здихатись його, чи, може, морози заохотили однієї зими їх оселитись у дядьковій хаті та й ще на покутті. Але то ще було б півбіди, якби не щонічні чортячі бенкети та якісь походи. Дядько збожеволів, а тітка з дітьми дочекались весни, навантажили вози своїм добром, запрягли волів, підпалили хату та й почимчикували, помолившись Богу, на північ".
Коли повернулись до Гуляй-Борисівки, в родині Архипа Бредихіна запанував спокій: чи то чорти згоріли в огні, чи полінувалися вирушати в далеку дорогу з рідних місць коло Відьминої гори.
"На заході, на бугрі, за версту від нашого хутора, - продовжував Василь Прохода, - теж не завжди спокійно було. Кажуть, що там ще, не за моєї пам'яті, був багатий хутір Марченка. Поки старий Марченко жив, усе було гаразд, а як умер, то почали відьми, мабуть, з усієї Кубанщини до того хутора на гульбища злітатись. Ні свячена вода, ані акафісти проти тієї нечисті не допомагали. Тоді Марченкові сини спалили свій хутір та й подались невідомо куди..."
Отож усі подорожні, що проїздили перед заходом сонця повз хутір Проход мусили ночувати в них. Місця досить було, їсти й пити не бракувало, а гостеві хуторяни завше раді.
Частенько гостював у них гончар Савелич. "Старий це був дідусь. Колись чумакував він на Вкраїні, а як там стало тісно, примандрував на Кубанщину. Гончарював він у станиці Уманській та торгував горщиками на всю Єйську округу". Подобався той дідусь малому Василеві. Багато знав він усяких історій, а як цікаво оповідав! Увечері, особливо зимою, любила вся родина Проход послухати оповідання діда Савелича. Бувало, не зчуєшся як і другі півні заспівають...
Дуже подобались Василькові дідові оповідання про благородного розбійника Броницького. Кілька з них Василь зберіг для нас.
"Броницький був неабиякий чоловік, старовинного шляхетського роду. Любив він волю понад усе. Отож як завелись на Вкраїні, як ті таргани, московські пани, - оповідав Василь Прохода, - та запрягли вільний люд в ярмо, не стерпів цього Броницький. Наробив панам бучі, а тих, хто покірливо підставляв свою шию в те ярмо, проклинав. Діставалось од нього одним і другим. За це його було оголошено бунтівним та розбишакою.
Московські солдати зловили Броницького й вкинули до в'язниці. Мав бути суд, а затим і кара. Певно, засудили б на смерть. Та де там москалям, - писав Прохода, - що-небудь зробити з Броницьким! Він ще від свого діда навчився очі "відводити" людям, цебто робити так, що людина бачила зовсім інше, ніж у дійсності було.
Одного разу, ввечері, принесли до льоху, де сидів Броницький, хліба та кухоль води. Вартовий відхилив двері та й дає це в'язневі. Але Броницький узяв спочатку не хліб святий, а воду та як хлюпне її, так ціле море й повстало. Перелякався вартовий такої оказії. Ввижається йому, що води стає все більше та більше, що стінки льоху розійшлись і згодом підлетів човник із вітрилами та й поніс стрілою Броницького...
Пізно опам'ятався вартовий. Двері відчинені, а моря й Броницького вже не було. Тієї ж таки ночі Броницький на доброму коні далеко від'їхав на схід сонця, а за тиждень був уже на Дону. Любив він навідатись й у наші кубанські степи порядок свій навести. Ой, не любили його пани та, ніде правди діти, довідувались почім ківш лиха й наші братчики, що любили тим панам низенько кланятись".
Перекажу ще одну кубанську легенду, збережену для нас Василем Проходою. Вона демонструє погляди і самого Проходи.
"Колись у Спасівку, - розповідав він, - віз бідний гончар Сірома горщики зі (станиці) Уманської до Кущівки на ярмарок продавати. Версти за три до станиці пристала його шкапа, та й ні з місця. Що не робив Сірома, нічого не помагало. Розсердився гончар, плюнув, витяг люльку, набив тютюном, сів, запалив та й задумався, а конячка дрімає. Коли це їде на гарному коні в багатому вбранні якийсь подорожній. Схопився Сірома, зняв капелюха та й низенько вклонився.
- А чого це ти, чоловіче добрий, зняв свого бриля, немов перед панотцем, а вклонився, неначе Богові? - запитав подорожній. - Адже я такий чоловік, як ти. Спочатку мусів я тебе поздоровити, а твоє діло було відповісти.
- Та ви ж, добродію, пан, а я простий чоловік!
Розгнівався подорожній та й питає:
- А чи багато зазнав ти добра від панів?
- Та ще ні. Оце як би ласка ваша... коняку кращу. Не маю за що купити, а ця вже пристала - сил немає.
- Ах ти жебрак!.. Випрягай свою шкапу.
Сірома покірно випряг...
- Одійди геть!
Одійшов. Під'їхав подорожній, витяг пістоля та націлився конячині в око.
- Трах! - і вона впала, не здригнувшись...
- А тепер відчепи голоблю!
Відчепив.
- Бий нею горщики на возі! Та добре бий, щоб ні одного цілого не залишилось, бо як найду хоч один цілий, то на лобі тоді розіб'ю.
- Паночку! Змилуйтесь наді мною; у мене ж жінка, діти не мають що їсти, - заплакав Сірома й впав перед подорожнім навколішки.
- Ах ти, гадюко, ще будеш балакати! Бий горщики, а то заб'ю й тебе як твою шкапу!
Б'є Сірома, а подорожній пильнує, чи добре він працює.
Нарешті все потрощив.
- А тепер підпали то все!
Хотів Сірома хоч воза врятувати, але добрий нагай не дав довго міркувати. Викресав вогню, взяв віхоть соломи, роздмухав той вогонь, та і підпалив. Горить віз, аж тріскотить, а подорожній тільки всміхається.
- Ну, що зазнав панської ласки? - запитав подорожній та й рушає далі.
- А щоб під вами, пане, земля запалась, щоб ті пани ніколи добра не зазнали, щоб їх грім небесний розбив... - почав гончар.
- Оце так! Нарешті я почув од тебе щире слово, - обернувся подорожній до Сіроми. - Покинь то все до бісового батька. Візьми ось капшук із червінцями, купи собі шматочок земельки, господарюй та не запобігай ласки в панів і своїм дітям закажи, бо мусиш пам'ятати, що є на світі Броницький...
Поки Сірома розкумекав та хотів подякувати, Броницький зник як вихор"...

Основним заняттям Василевого батька було плекання тонкорунних овець. Справи в нього йшли добре. На початку 1890-х років він вже мав п'ять отар шпанських овець по три-чотири сотні кожна. Було ще півсотні великої рогатої худоби. Випасали її на орендованій військово-козацькій землі.
Та біда вже підкрадалася до родини Проход. Спочатку під час несподіваної жовтневої хуртовини коло Відьминого тирла згинула одна отара. За кілька років, і знову в жовтні, така ж хуртовина стала фатальною для іншої отари. А головне, що потрапив у біду батько: від сильного переохолодження він захворів на запалення легенів, яке ускладнилося туберкульозом...
На цьому біди не кінчилися: якось перед Великоднем прийшла чума і повигублювала до решти всіх овець та ягняток. Так Хома Прохода втратив майже все, що заробив тяжкою працею впродовж 20 років.
Тим часом неподалік невеликого однородинного хутора, де жили Проходи, виріс великий козацький хутір на сотню родин, що переселились на цю резервну військово-козацьку землю зі станиці Полтавської. Називався хутір Сосицьким (пізніше він став станицею Отаманською). Хомі Проході відмовили в оренді. Тепер він мав або знищити своє господарство, або погодитись на кабальні умови. Якщо раніше платив по 10 копійок за гектар, то тепер треба було віддавати по два карбованці. Довелося різко зменшити орендовані площі. Став він господарювати на 100 десятинах землі, засіявши половину її пшеницею.
Хоч і зазнало господарство Проход спустошень, та все ж назвати бідним його наважився б не кожний: мав Хома дволемішевий плуг, сіялку, косарки-самоскидки американської фірми "Мак-Кормик" та косарку-снопов'язалку. Були в хазяйстві дві пари волів, четверо коней, кілька корів, десяток свиней, більше сотні гусей, дві сотні курей, щось коло п'ятдесяти індиків, великий город, баштан...
Та хвороба вже доїдала колись доброго господаря, а тепер дуже слабкого працівника, який все кашляв і кульгав...
Старший його син Грицько на той час вже одружився. Його Горпина була красивою та свавільною жінкою. А от Грицькова сестра Пріська засиділась у дівках: хуторяни-городовики переселились на нові землі, а козаки з хутора Сосицького, як і скрізь, погорджували городовичками, брали шлюб лише з козачками. Та все ж Хома знайшов їй чоловіка в станиці Уманській - літнього парубка Андрія, сина шевця Йосипа Мороза. В Андрія була та сама проблема: козачки Уманської від городовиків тікали, а достойної пари серед свого кола не було. Отож Хома поїхав до Уманської ніби шити собі чоботи... Зі старим Йосипом швидко домовилися стати сватами... Весілля довго палахкотіло і бризкало на всю околицю...
Оскільки Хома вже більше хворів, ніж працював, то саме на Мотрі трималося чимале господарство і виховання дітей. Все ж першою їх вчителькою була не матір, а буйна степова природа... Напевно тому Василько раніше навчився їздити на коні, ніж читати.
Лише на дев'ятому році життя старший брат Федір почав вчити Василя азбуці за церковнослов'янським букварем. До міністерсько-приходської школи на хуторі Сосицькому ходив Василько за три верстви. Перший рік із дітей городовиків навчався в школі лише Василь. Всі інші були козачатами. До козацького стану належав і вчитель. Він завжди був одягнутий у бешмет і черкеску, підперезану вузьким паском із кинджалом на ньому. Городовики не мали права одягати бешмет і черкеску, не мали права вони й носити кинджал та шаблю. Це був привілей козаків. Вже в ті часи між станами була сильна ворожнеча. Коли б Василь погано вчився, козачата відразу б заклювали його. Статус Василя підвищувало знання російської мови. Тримався вів самотньо, наперед не вихоплювався та завжди допомагав козачатам у пізнанні наук. Тому його і не чіпали.
Ніколи не бив Василя й батько. Може тому, що хлопець удався тихим і мрійливим, скромної вдачі. Був слухняний, чесний, добросовісний. Ніколи не коверзував і не плакав. Від батька успадкував відвертість, правдивість і довірливість. Із чужими людьми поводився несміливо. Взагалі, діти Хоми та Мотрі знали, що можна, а чого не можна було хотіти, а тому з плачем ніколи нічого не просили. Не плакали вони, напевно, тому, що на сльози в родині ніколи не звертали уваги.
На початку червня, в неділю, приїхав Хома бричкою з церкви. Зійшовши на землю, покликав Василя. Це було несподіванкою, бо в родині ніжностей не виявляли. Діти навіть не бігли назустріч батькові, коли той вертався додому.
- А ну, синку, ставай на коліна! Цілуй руку!
Василь послухався.
- Ось передав для тебе твій учитель похвальний лист, - і батько простягнув великий аркуш паперу. - Крім того, учитель сказав, що ти був найкращим учнем у школі. Це для мене, Васильку, найбільша радість! Будь і далі таким! Восени знову почнеш ходити до школи. А тепер біжи й покажи цей лист мамі. Хай і вона порадується.
І батько погладив Василька по голові. Це була найбільша ласка...

6 серпня, на Спаса, громада хутора Сосицького відмовила Хомі Проході в оренді землі. До цієї несподіванки спричинилося урядове розпорядження про переселення двох десятків козацьких родин зі станиці Полтавської до хутора Сосицького. Та й, дехто з місцевих козачат наблизився до 17-літнього віку, а хтось вже й досягнув його. За місцевими звичаями, в 17 р. козаків наділяли належною ділянкою землі - в довічне користування. Тому й повинен був Хома Прохода звільняти для них землю. Після трьох десятків років тяжкої праці він мусив ліквідувати своє господарство, зруйнувати гніздо, де виросли діти, і шукати на старості нового пристановища.
Так несправедливо було влаштоване життя на Кубанщині: довічне право на володіння землею мали лише козаки. А оскільки до козацького стану не приймали вже від 1870 року, то городовики, переважно такі ж самі українці, ставали паріями на землі, в яку вклали стільки сил і здоров'я.
Отож, після обмолоту останнього врожаю поїхав Хома зі своїм старшим сином Грицьком на Терщину роздивитись, де можна було б зачепитись... Для нового осередку життя біля станції Солдатської Моздоцького відділу було орендовано пів гектара землі в козака Храпова. Повернулися в жовтні. Невдовзі Грицько з Горпиною та братом Федором, взявши дрібний інвентар, двох коней із бричкою та двох корів, від'їхали до станції Солдатської. Вони повинні були облаштуватися, побудувати хату, стайні... Тоді вже мали переїхати і батьки з молодшими дітьми.
Такий фінал тридцятилітнього господарювання остаточно підкосив Хому Проходу: з ліжка він вже не вставав. Всі турботи по ліквідації господарства лягли на його дружину. А тут ще виявилося, що Хома мав борги за сільськогосподарські машини... Словом, після ліквідації господарства фінансових накопичень не виявилося...

Смерть батька

Рідний хутір доживав останні дні... Від нього вже віяло пусткою... Тихий сум бродив по садку й осінь вже не здавалася Василькові такою радісною... Опустілу садибу "оживляв" лише кашель батька, життя якого вже наблизилося до останньої межі...
- Стара! - сказав одного разу Хома до жінки, - принеси і постели на долівці сіна. Наближається моя смерть, буду помирати.
На сіно Мотря поклала рядно, простирадло та подушку... Давши останні розпорядження й переказавши волю старшим синам, покликав Хома своїх менших хлопців - благословити до дальшого життя.
Про Василя сказав дружині:
- Дай можливість йому вчитися. Він вийде у великі люди. Як би тобі не було важко, сама будь голодна, а Василь хай учиться.
А далі звернувся старий батько до Василька:
- Пам'ятай, як високо чи низько ти не будеш, будь завжди правдивим. У нашому роду ніхто з правдою не розминався... Відчуваю, що доведеться тобі великий шлях. Хай же Господь Милосердний тебе оберігає. Благословляю тебе у велику дорогу.
Благословивши після цього найменшого свого сина Омелька, попрощався з дружиною і почав тихо переказувати молитви, які знав на пам'ять. Голос його все слабнув і слабнув, дихання ставало поверховим...
Несподівано Мотря запалила свічку і відкрила вікно... Лиш тепер Василько зрозумів, що батько помер...
Ліквідувавши рештки господарства, Мотря виїхала з Омельком до старших дітей на Терщину. А Василько залишився закінчувати другий шкільний рік у Сосицькій школі. Жив у Павельченків - батьків Горпини, дружини старшого брата Грицька. Не пропускав жодного дня навчання і 1 червня 1902 р. залишив школу з похвальним листом.
Прощання з батьківщиною було сумним: родинний хутір зруйнували і спалили, садок вирубали, криницю засипали. А степ, любий степ, де малий Василько подорожував на доброму і терплячому Машукові, степ, де Василько допомагав випасати отари тонкорунних овець, де біля багаття слухав розповіді дідів про благородного розбійника Броницького та шабаші нечистої сили на Відьомській горі й пригоди подорожніх у Чортовій балці, цей степ дитинства було повністю розорано. Розорали й те місце, де колись був їхній хутір. Так на весні 1902 р. відійшли всі чари поезії життя.

Терщина

На початку червня відвіз Денис Павельченко Василька на станцію Сосицьку, звідки потягом малий Прохода поїхав у першу свою життєву мандрівку - на Терщину.
У вагоні ним спочатку зацікавились студенти, розпитували, хто він, куди сам їде. Та Василько не наважився говорити з паничами і панночками. Він соромився за своє бідне хуторянське вбрання. І переважно мовчав. Коли йому запропонували перекусити, з гордості відмовився, сказавши, що не голодний. Тоді одна студентка роздратовано кинула:
- Ето упьортий хахльонок... Он нє стоіт нашєґо вніманія.
Перша подорож залізницею була отруєна на все життя.
Комплекс меншевартістності посилювався тим, що Василько не відчував себе повноправним пасажиром, бо не мав 5 рублів, щоб купити собі квитка. Тому й їхав з ласки кондуктора - за протекцію залізничного жандарма станції Сосицької, а перед контролерами мусив ховатися до службового кондукторського відділу.
Проза життя вбивала дитячі романтичні мрії. Він відчув, що належить "до категорії понижених людей". За власним означенням, він ставав "юнаком із думками дорослого".
500 верств поїзд здолав швидко - за 18 годин. До Солдатської лишилося проїхати ще дві станції - Незлобну та Зольську. 12-тилітній хлопець стояв біля вікна і зачудовано дивився на хребет Кавказьких гір, льодовики яких сонячно усміхались йому.
Один із студентів, з яким Василько познайомився минулого вечора, бачачи його неймовірне здивування, почав розповідь про Кавказькі гори.
- Сматрітє, - раптом із горішньої полички озвалася студентка, - хахльонок всьо панімаєт і дажє ґаваріт. Он навєрно пачуствовал, что ви єґо зємляк-малорос.
- Не малорос, а українець, товаришко! - відповів студент.
- Всьо равно! Все ви упьортиє хахли.
В чому полягала різниця між українцями, хохлами і малоросами Василько не знав, а запитати не посмів. А тут оголосили станцію Солдатську...
Перше, що зауважив малий кубанець - у Солдатській ніхто не розмовляв українською мовою. Трохи згодом він довідався - і на власному прикладі також - що тут не тільки не говорили українською, а ще й висміювали "хахлів"...
Хата вже була майже готова, мала вона чотири кімнати і кухню. Була подібна на панський будинок, хоч і дах її був очеретяний. Двір брати огородили сплетеним із лози плотом... На городі вже цвіла картопля, росла цибуля, помідори, огірки. Був висаджений сад. Приїзду Василька особливо зраділа мати. Він показав їй похвальний лист із портретами царів Петра I і Миколи II. В грамоті було зазначено, що Василь Прохода відмінно закінчив другий рік міністерської школи...

Непомітно спливло літо. Восени Василько пішов до останнього класу міністерської школи. Те, що іншим давалося легко, вимагало від нього впертої праці. Й все ж, саме він був першим учнем у класі. Що цікаво, до науки його ніхто не примушував: ні мама, ні брати. Учитель та учні-козачата шанували Василя, бо він часто допомагав іншим у навчанні й ніколи не хизувався своїми знаннями. Хоч між собою козачата постійно билися, але його ніхто не зачіпав - попри те, що він був єдиним у класі городовиком, та до того ж ще й і "хахлом"...
І третій рік Василь закінчив на "відмінно". Атестація для вступу до середньої школи була чудовою. А головне: у нього було надзвичайне бажання вчитися...
Та тут несподівано налетів тиф і малярія... В тяжкому стані мати повезла його до церкви висповідатися. Священик дав причастя, готуючи в далеку небесну дорогу. Але Василь мав ще пройти довгу земну путь - як заповідав батько. Василь Прохода дуже хотів жити - і життя перемогло.

Станиця Уманська

Уманський курінь, який згодом почав називатися станицею, заснували 1794 року запорожці, вихідці з міста Умані та навколишніх сіл. Саме в Уманській міській чотирикласній школі й продовжив навчання Василь Прохода. Жив коло сестри Пріськи, в господі її деспотичного свекра Осипа Мороза, воєнного кантоніста з Курської губернії. Побутові умови в діда Мороза були неможливі: тіснява, сварки, дорікання в "дармоїдстві", вічний гармидер. Після завершення уроків Василь неохоче повертався "додому".
Ввечері на прохання когось із рідних він вголос читав різні оповідання і романи. Всім подобалися "Вечори на хуторі біля Диканьки" й "Тарас Бульба" Миколи Гоголя, "Герой нашого часу" Лермонтова, "Капітанська дочка" Пушкіна та романи Вальтера Скотта. Читав Василь і "Полтаву" Олександра Пушкіна... Щоб посміятись, декламував "Сім кіп брехеньок", а також "Торбину сміху та мішок реготу" Олександра Півня, земляка зі станиці Павлівської - єдиного україномовного автора, твори якого можна було дістати.
Літературним читанням вносив Василь до родини своєї сестри Пріськи певний духовний промінь. За це дід Мороз вибачав Василеві його "дармоїдство".
Тяжке і бездуховне середовище, в якому зростав юний Прохода, мало б викривити його характер, пристосувавши до загальноприйнятого стандарту. Та він не став грубим егоїстом, ба більше, виплекав до всіх вульгарних проявів життя відразу. Попри несприятливе оточення, Василь завзято вчився.
В школі він відчув нетерпимість "вєлікоросов" до українців: інспектор і водночас виконувач обов'язків директора школи Сергій Михайловський просто "не міг терпіти українських виразів та (української) вимови".
- Ей, ти, - говорив він зазвичай, почувши, що козачата між собою говорять українською, - что ти там бунчіш? Я тєбя, каналія, вздую как сідорову казу!..

До революції 1905 року життя на Кубанщині минало монотонно. Її порушували дебоші п'яниць, поява циганів і мандруючих босяків, шанувальників Максима Горького. Та й революція 1905 року особливого враження не справила на станичників. Не цікавились мешканці Уманської й свободами, проголошеними царським маніфестом. Всім правила звичка до порядку, що встановився десятиліттями.
"Про якийсь революційний рух у станиці Уманській не могло бути й мови, - писав пізніше Василь Прохода. - Національно козаки були несвідомі, а соціально заможні... Крамарі були також задоволені своїм становищем, а з ремісників майже кожний мав власний верстат праці і не мав проти кого робити революцію чи бунтувати. Кожний був вільний у своїй господарській чинності... Якоїсь революційної інтелігенції і євреїв не було". Не виявила себе й свідома українська інтелігенція, а тому був спокій, як у тихому ставку. Станицю від залізниці відділяло 18 верст, а тому "ззовні чогось підбурюючого проти існуючого порядку не доходило. Часописи надходили зі значним запізненням, а, до того ж, ними ніхто не цікавився".
В станиці Уманській не було ні будинку культури чи "Просвіти", ні театру, ні кіно, ні музею чи якоїсь виставки. Лише аматорський драматичний гурток. Ставилися переважно п'єси Олександра Островського, а з "малоросійських" - одноактні п'єси "По ревізії", "Кум-мірошник або сатана в бочці". "Це - щоб посміятися", - зазначав Василь Прохода.
Лише 1908 року в Уманській відкрили першу публічну бібліотеку та читальню.
Василь часто ходив до церкви. Та невдовзі він спостеріг розходження церковної проповіді про любов і допомогу ближньому з практикою вчинків проповідників і став критично ставитися до служителів християнського культу. На це вплинуло й учення Льва Толстого та книжка колишнього священика Петрова, в якій той описав різницю між ученням Христа та проповідями, з одного боку, і вчинками представників офіційної російської церкви.
Тому до церкви Василь ходив лише тоді, коли там правив дійсно віруючий, старенький священик та гарно співав церковний хор...
Одного разу пішов Василь у триденну мандрівку понад річкою Сосикою - до місця свого народження. Пізнати там щось вже було неможливо. На місці колишнього хутора буйно росла пшениця... Не залишилося сліду і від батькової могили...

Життя в Андріївці

Закінчивши в червні 1906 р. з відзнакою школу, Василь почав цікавитися суспільним рухом, читав Добролюбова, Чернишевського, Віссаріона Белінського, Івана Гончарова, Олександра Герцена, Олександра Купріна. Вивчав політико-економічні теорії Жана-Поля Сисмонді й Адама Сміта. Та все ж над всіма горував Лев Толстой. Тому й висів його портрет над ліжком Василя...
Працюючи в нотаріальній конторі, Василь взявся студіювати закони. Вивчаючи закон про закріплення в приватну власність селянських земельних наділів, Василь раптом згадав, що він та троє його братів мали наділи по 4 десятини на душу в Таврії, в Новоданилівській сільській громаді Оріхівської волості, до якої був приписаний їхній покійний батько.
Під час останнього переділу землі 1897 року за Хомою Проходою та його чотирма синами було зарезервовано 20 десятин. Отримати цю землю можна було лише після повернення в Новоданилівку та заснування там господарства. Тож вирішив Василь закріпити цю землю в приватну власність. Разом із старшим братом Грицьком виїхав він у Новоданилівку, де господарив дядько Іван.
Його старший син Хома хоч і мав добре господарство, та був незадоволений середнім достатком. Разом із синами, талановитими ковалями, що мали майстерню для виготовлення тавричанських бричок, вирішив він виїхати на цілинні землі Тургайсько-Уральського краю. Навесні 1910 р., коли приїхали Василь та Грицько з претензіями на свою частину, земля вже була продана, а сільська громада категорично відмовилася добровільно виділити з громадського резерву їхні наділи.
- Не дамо! - кричали на сільському сході переважно заможні селяни. - Блукали десь по світі, а тепер прийшли взяти землю та продати. Досить вже, що Хома продав та йде в світ за очі, а ви там десь народилися, то можете й не повертатись... Йдіть туди, звідкіль прийшли!
"Зажерливість та заздрість, а часом і дрібна підлість тих, що жили порівняно в добрих матеріальних умовах, підірвали моє довір'я до людей, - писав Василь Прохода. - Толстовське непротивлення злу не могло зробити спідлілих людей ліпшими. Вони ставали підлими не так сильно від нестатків... як від надміру статків". Кожний, маючи багато, хотів мати ще більше і то за кошт біднішого. "Із таким злом треба було боротись..." Тому філософію Льва Толстого Василь поступово визнав нереальною, "бо вона зла не зменшувала".
Підлість оточуючих Василь Прохода сприймав болісно, а до Правди ставився як до якогось абсолюту. Він лишався романтиком і в романтичному світлі йому уявлялась перемога Добра над злом.
Що казати, як людина Василь був порядний, але як українець - національно несвідомий. Крім побрехеньок Олександра Півня та сільськогосподарських брошур Євгена Чикаленка, ніякої іншої української літератури він не читав. Не читав і навіть не здогадувався про існування "Кобзаря" Тараса Шевченка.
Першу національну іскру в душі Василя Проходи запалила мандруюча "Малоросійська драматична група", яка в один із літніх вечорів поставила в сусідньому Оріхові п'єсу Григорія Квітки-Основ'яненка "Сватання на Гончарівці".
Гра акторів справила незабутнє враження на Василя. Для нього "це був перший освідомлюючий чинник, що викликав глибше почуття любові до рідного мистецтва... Мазепа, якого вже двісті років проклинали в церквах, все-таки був страшний... Навчання в школах російською мовою, богослужби церковнослов'янською з російською вимовою, заборона українського друкованого слова... мали зовнішній вплив, вони були лише намулом, що закривав істоту української душі". Тому й така незначна подія як виступ "малоросійського" театру, пробуджувало національні почуття...
Хоч і не був Василь Прохода свідомим українцем у свої 20 років, та в ньому "непереможно діяла стихія української природи". Він відчував, що його вдача, його характер відрізняється від російського. Не дивно, що до простих українських селян ставився він як до близьких йому людей. У товаристві з ними він почувався вільно, - як рідний серед рідних. Так само щиро ставилися до Василя і селяни Андріївки, безпомильно вважаючи його "своїм". По іншому були налаштовані до нього російські педагоги - коли Василь у вересні 1912 р. складав іспит в Оріхівській реальній школі, то вони неприхильно поставилися до нього, - як до "хохла", який самотужки "пнеться" вибитися вгору. Та все ж Василь успішно склав іспит за 6 класів. Це давало йому право відбути військову службу скорочено.

Напередодні Світової війни

І 30 вересня 1912 р. Василь Прохода зголосився до штабу 51-го Литовського полку 13-ї пішої дивізії російської армії. Став він солдатом із вільноприділених 4-го батальйону, розміщеного в горішній (татарській) частині Сімферополя...
В учбовій команді 51-го полку Василь познайомився з свідомим українцем Федором Королем. Король часто розповідав Василеві про минуле України, її поневолення та культурно-національне пробудження, що виявилося в творчості українських письменників, насамперед Тараса Шевченка. Король із романтичним захопленням запевняв, що, попри всі утиски і заборони, вільна Україна постане.
Василь же вважав, що українське питання "покінчене указом царського міністра Валуєва" ще 1863 року, тому й із недовірою ставився до оптимістичної перспективи, в яку так палко вірив Федір Король. Василь називав товариша великим мрійником, який не хоче бачити сумних реалій.
- Хто поверне Україну? Кубанські козаки, вірні слуги царського уряду? Чи оті хохли, що живуть на колишніх запорозьких землях?.. Хто їх пробудить?! Де та українська інтелігенція, яка б розбудила та розбурхала цю масу? З українців я поки-що знаю лише тебе.
А Король як доказ своє правоти декламував Тараса Шевченка...

...Бо в день радості над вами
Розпадеться кара.
І повіє огонь новий
З Холодного Яру.

Хоч і називав Прохода Федора Короля мрійником, та все ж відчував, що думки, які він заперечував, близькі йому. Скепсис Проходи був зрозумілий - реальні обставини склалися проти українців: міста зрусифіковано, а "село української свідомості не мало" і не лише не знало творів українських письменників, а й навіть нічого не відало про Тараса Шевченка. Навіть сільська інтелігенція задовольнялась тим, що давала їй російська культура.
- Хіба знову прийде революція... - сказав Прохода. - Тоді може й вдасться за підтримкою російської демократії вибороти право на національно-культурний розвиток...
Тут вже Король підняв Василя на кпини.
- Може, революція і прийде, - говорив він, - але сподіватись на допомогу російської демократії - ілюзія. Ніхто нам свобод не подарує.
Уперта віра Короля в український народ впливала на Василя і пробуджувала в ньому національне "я" і національну віру...
Перші два місяці літа 1914 р. проминули якось непомітно. Готувались до великих серпневих маневрів. Та вони не відбулися, бо 30 липня Росія проголосила війну Австро-Угорщині, а 1 серпня Німеччина виповіла війну Російській імперії.
"Безпросвітна темнота народних мас була настільки велика, що з несподіваним проголошенням загальної мобілізації... було викликано патріотичний запал... Якась стихія запаморочення запанувала над всіма" й навіть такі діячі як Симон Петлюра закликали захищати царську Росію, фактично тюрму народів.
Василь Прохода мав можливість уникнути відправлення на фронт, але і він піддався масовому психозу... 20 листопада 1914 р. на чолі двох маршових рот Василь Прохода виїхав на Південно-Західний фронт...

Російська армія в Галичині

Російські армії рухалися на захід "не тільки з боєм, але й з грабунком", - свідчив санітарний інспектор 3-ї російської армії в роки Першої світової Мортир Галин. Той грабунок "не оминав ні старого, ні малого... ні заможного, ні вбогого, ні халупи, ні церкви Божої", - писав він. Жахливі події в українських містах Золочеві, Жовкві, Яворові, Ярославі й, взагалі, скрізь по Галичині показали, що мова йшла не так про прилучення Галичини, як "про винищення української Галичини та її церкви". Доказом цього були "не тільки численні арешти, а й табуни московської поліції й православного попівства, що почали обсідати Галичину після захоплення Львова".
Репресувалися лише свідомі українці, москвофілів і поляків не чіпали. Солдатня зривала замки на греко-католицьких церквах і починала "порядкувати". Кращі церкви відразу перепрофілювалися на православні, в них вселялися російські священики, які прийшли разом із військом.
Громилися українські школи. Нівечилися портрети українських діячів.
Василь Прохода сам був свідком як російські військові палили українські бібліотеки. Це привело його до думки, що оскільки боротьба з українством продовжується, значить "українське питання не покінчене", а отже українство існує. Зрозуміло, що перед ним постало питання, з ким він...
На щастя, за Росію Проході не довелося довго воювати. Вже наприкінці січня 1915 р. він потрапив у полон до угорців.
Власне, в полоні Василь Прохода остаточно сформувався як українець.

Австро-Угорщина: столиця і табори

До Першої світової війни Наддніпрянська Україна називалась Малоросією. Був це край, як говорили тогочасні росіяни, "ґдє всьо обільєм дишіт". Матеріально люди справді жили непогано. Та приспані народні маси мертвіли в байдужості до своєї Батьківщини...
Справу української державності зробила актуальною Світова війна. Минуло не так багато часу і багатьом стало зрозуміло, що Росія вступила у війну не стільки, щоб захистити сербів, як із метою знищити український національний рух у Галичині. Петербург страшенно боявся, щоб "українська зараза" не перекинулася з Галичини до "Малоросії".
Зрозумівши, що перемога Росії у війні була б смертельним ударом по українству, галицька інтелігенція спільно з наддніпрянськими емігрантами стала по бік Австро-Угорщини та Німеччини. Внаслідок цього виникли дві формації: військова - Українські січові стрільці, та політична - Союз визволення України.
Фундатори Союзу визволення України сподівались у боротьбі проти Росії добитись створення самостійної Української держави. СВУ розгорнув незвичайно жваву діяльність. І насамперед - у таборах для військовополонених російської армії в Австро-Угорщині та Німеччині...
Угорці поставилися до полонених людяно: не били, не кричали, не примушували розповідати про розташування російських частин, ба більше, навіть купили їм коньяку. Потім пригощали ромом і добрим токайським вином.
Полковник зі штабу прийняв Василя Проходу і його товариша Большакова дуже чемно, насамперед поцікавився як ті себе почувають, "чи відпочили трохи після вчорашнього бою та нічної мандрівки". Потім досить обережно запитав, чому не чути російської артилерії й яке становище в частинах царської армії. На це Большаков досить різко попрохав подібних питань не ставити, бо "офіцерська честь не дозволяє на них відповідати". Полковник вибачився та запросив їх на обід до офіцерської їдальні.
Потім була мандрівка пасажирським потягом до Відня. Австрійський капітан, що супроводжував полонених російських офіцерів, по приїзду відвів їх у ресторан вокзалу. До обіду було й пиво. Коли грошовиті російські офіцери звернулися до капітана з проханням купити чогось міцнішого, той не відмовив...
Із Відня шлях лежав до колишньої фортеці Йозефштадт у Чехії. Полонених розмістили в кімнатах по 2 - 3 особи. Дозволили ходити по всьому будинку та прогулюватись у дворі. Можна було пройтись й містом - але з конвоєм. Полоненим старшим офіцерам було визначено на утримання по 120 крон місячно...
Через днів десять Василя Проходу разом із групою офіцерів перевели до м. Ліберці в Північній Чехії. Розмістили їх у санаторії під горою, вкритою сосновим лісом. Поблизу був ресторан, з якого для полонених постачали сніданки, обід та вечерю...
Згодом кубанець опинився в таборі міста Терезин...

Вибух української культури в Терезині

До фізичної праці полонених не примушували. Вони байдикували, грали в карти... Тим часом Василь познайомився, а невдовзі й потоваришував із Костем Курилом. Прапорщик Курило відрізнявся від більшості - він весь час читав. Картярськими іграми не цікавився зовсім. Книг мав цілу скриню. Були в нього твори та праці з історії України, "Енеїда" Івана Котляревського, "Кобзар" Тараса Шевченка, твори інших українських класиків.
Василь був вкрай здивований, коли довідався, що у Відні є українська книгарня й українське видавництво, а українська молодь Галичини і Буковини навчається тут у вищих навчальних закладах...
"Кобзар" справив на Василя Проходу надзвичайне враження. Найбільше приголомшив твір "І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє...", написаний Тарасом Шевченком далекого 1845 року.

І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України...

Ці слова бентежили юного кубанця, змушували задумуватися над сенсом свого життя. Міркував він і над тим, що має зробити, щоб ожила українська слава.
І згадав Василь свого товариша по службі в Сімферополі Федора Короля та його візії... Стало зрозуміло, що ці передбачення були викресані з творів Тараса Шевченка... Тепер надійшла черга Василя Проходи викрешувати зі свого серця українську надію...
Він із захопленням накинувся на українські книги, зокрема з великим ентузіазмом прочитав твори Марка Вовчка. Спочатку читати українською було важко, але досить швидко в пам'яті Василя "воскресали забуті українські слова та вирази" й легко засвоювались нові. Національне усвідомлення цілком захопило кубанця.
Познайомившись ще з кількома українцями, що позичали в Курила книги, Василь запропонував створити гурток читачів української літератури. Зголосилось близько 20 чоловік. Щоб не дражнити шовіністів, дали йому назву - "Кружок членов малорусской библиотеки". Виробили статут. Тепер його треба було затвердити в полковника Гавронського - старшого з полонених офіцерів, який відповідав перед австрійцями за внутрішній лад у таборі.
Полковник був щиро здивований пропозицією. Прочитавши "Устав Кружка членов малорусской библиотеки", він запитав:
- Скажітє, пажалуйства, прапорщік Прохода, что ето за малоруская бібліотека? Развє сущєствуєт малоруская літєратура?..
І мусив Василь розповісти російському інтелігенту (до речі, польського походження) про Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Лесю Українку, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського та інших українських класиків.
- А книги ми виписали з української книгарні у Відні, - закінчив Василь свою розповідь.
- Ах вот оно что?! Ви ужє успєлі связаться с австрійцамі! Знаєте что? Ето пахнєт сєпаратізмом і мазєпінством!.. Нєужєлі нє хватаєт кніґ в русской бібліотєкє?.. С Вашім радним язиком Ви можєтє докатіться до прєдатєльства і попасть на Сахалін... Слихалі о таком островє?
Отож статуту полковник не затвердив, більше того, пообіцяв, що коли український гурток не самоліквідується, то всіх його учасників буде занесено на "чорну дошку" і після закінчення війни всім їм доведеться відповідати за порушення дисципліни й присяги.
Василь повернувся до невеликого каземату, де жило шестеро українців... Особливо непримиренну позицію до порад полковника зайняв Кость Курило, тихий, скромний, невисокого зросту козак із Миргородщини.
Курило підняв на кпини полковника Гавронського, поляка за національністю, який мав би із солідарності підтримати українців, але ні, він вірно служив цареві навіть у полоні, цареві, який гнобив і поляків, і українців.
Вирішили заснувати гурток самочинним порядком і вже під іншою назвою, більш радикальною - "Гурток членів української бібліотеки". Статут затвердили власноручними підписами. З кількох сот полонених українців табору в Терезині статут підписало лише 12 чоловік. Причиною цього була не тільки низька національна свідомість багатьох полонених українців, але й страх перед Росією. Більшість полонених вважала, що Росія обов'язково переможе в Світовій війні, "а потім притягне до відповідальності всіх тих, хто брав навіть пасивну участь в українській роботі в таборах", бо вважати себе українцем означало "бути антидержавником".
Так було створено Гурток членів української бібліотеки в Терезині. Прапорщика Кедриновського було обрано головою, Василя Проходу - секретарем, а Костя Курила - бібліотекарем.
Поруч із Костем Курилом та Василем Гавриленком, Василь Прохода був одним із "найенергійніших діячів" терезинського гуртка. Всі творці української бібліотеки опинилися, як тоді говорили, на "чорній дошці" у шовіністів.
Все ж членство Гуртка української бібліотеки зростало.
Незабаром брати Калитенки з Києва створили "Малоруський хор". Перший і подальші його концерти мали надзвичайний успіх. Затим була створена "Малоросійська драматична трупа". Першою поставили комедію "Сватання на Гончарівці". Вистава мала великий успіх. Значну популярність здобули й такі п'єси, як "Степовий гість", "Невільник", "Мартин Боруля", "Суєта". Завзяття аматорів було таке велике, що вони спромоглися поставити навіть опери - "Наталку Полтавку" та "Запорожця за Дунаєм".
Кожний успіх українського театру чи хору сприяв національному пробудженню малоросів і перевтіленню їх на українців.

Йозефів

Українське культурне життя в таборах для російських військовополонених набирало обертів... І насамперед завдяки подвижницькій праці Союзу визволення України. Завдяки СВУ був й українізований офіцерський табір у Йозефові. Саме в ньому на початку червня 1917 р. опинився колишній прапорщик російської армії Василь Прохода.
Хоч табір у Йозефові був невеликий, все ж заповнити його свідомими українцями-старшинами виявилося справою нелегкою - попри те, що в німецькому та австрійському полоні перебували десятки тисяч старшин російської армії (разом із солдатами - близько мільйона).
Щотижня в Йозефштадті відбувалися політичні віча, на яких обговорювались події в Україні та національний рух у військових частинах російської армії. З ентузіазмом вітали полонені постанови 1-го і 2-го українського військових з'їздів у Києві. Великим щастям для них стало проголошення Центральною Радою 1-го Універсалу. Як правило, головував на зібраннях кубанець Василь Прохода - врівноважений і спокійний чоловік. Не дивно, що його було обрано секретарем Ради Українського гуртка табору в Йозефштадті.
Більшість українських старшин табору вже дійшло переконання про необхідність для України мати власне військо й потребу творення з полонених вояків військових частин для служби нашій Батьківщині в обороні її незалежності.
До таких висновків спонукав весь хід Світової війни - адже суб'єктами історії ставали лише мілітарно могутні нації.
Щоб підтримати Україну, гурток зібрав 120 крон до Національного фонду і вислав в Київ Центральній Раді. В зв'язку з цим 1 липня 1917 р. було ухвалено звернення до Центральної Ради, в якому висловлено "непереможну тугу з приводу того, що (вони, полонені) не можуть... зараз стати до творчої праці. Але вони горді за борців, які так високо піднесли прапор Вільної України". Військовополонені запевняли, що повернувшись додому, складуть "матеріальні й духовні жертви на вівтар нашого Рідного Краю". Серед інших підписав це звернення і писар Українського гуртка табору Йозефштадт кубанець Василь Прохода.
"Табірні" росіяни, тепер вже стиха, - бо переваги на їхньому боці не було, називали українських активістів мазепинцями. В це слово вони вкладали "зраду вірності Росії та сепаратизм". "Для нас (же), - зазначав Василь Прохода, - мазепинство було символом боротьби проти московського поневолення". Все ж культ особи Івана Мазепи у старшин не плекався. В історичному минулому найбільші були симпатії до кошових Запорозької Січі Костя Гордієнка та Петра Кальнишевського.
З великими запалом працювали старшини-українці: Василь Прохода, капітан Петро Ґанжа, поручник Микола Байко, прапорщики Микола Букшований та Яків Сич читали лекції з історії української літератури та історії України (про добу гетьманів Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка та Івана Мазепи, добу польсько-литовської держави, Запорізьку Січ, роль московського чинника в українській історії), організували хор і театр, заснували "Просвіту" та українську бібліотеку. Російську ж бібліотеку закрили - щоб українці нарешті могли вирватися з поля тяжіння російських класиків.
Великий інтерес викликали розповіді про героїчного полководця Української національно-визвольної революції 1648 - 1654 рр., кальницького полковника Івана Богуна, противника польського панування і промосковської орієнтації.
"Життя в таборі було імпульсивне, диспутам не було кінця, національний настрій був високий... кожний старався приготувати себе до майбутньої праці на Українських землях"...
14 серпня 1917 р. Василь Прохода разом з іншими старшинами-українцями австро-угорського табору для військовополонених у Йозефові голосував за відозву "До всіх полонених офіцерів російської армії".
"Слова нашого національного пророка Тараса Шевченка здійснилися, - говорилося в зверненні. - Народ повстав і порвав кайдани... Старий невільничий лад знищено. Треба будувати новий. Всі, хто бажає кращого життя, хто бажає волі й правди, хто не хоче зостатися й далі рабом... - повинен взятися до роботи... Багато для нашого Рідного Краю треба робітників - свідомих Українців... Той, хто не знає своєї мови, історії, літератури, звичаїв свого народу, ставиться до них байдуже, не має права називатися Українцем... Такому не місце в сім'ї вольній, новій... Отже доволі спати! Треба тут, у полоні, підготувати себе до праці серед свого народу, бо, повернувшись додому, будемо мати багато роботи. Там ніколи буде вчитися, а тут ми маємо вільний час і повинні його використовувати... Наша мета - стати свідомими громадянами Вільної України. Ми хочемо змити з себе намул русифікації, яким так щедро обдарувала нас московська школа... Отже, хто почуває себе сином України, хто не ворог своєму народові... - запрошуємо до нас. Подавайте рапорти, щоб вас переводили до Йозефштадту. Ті, що не можуть з якихось причин переїхати до нас, хай засновують у себе в таборах українські гуртки, українські бібліотеки, виписують українські часописи й ширять національну свідомість поміж земляками.
Хай кожний пам'ятає слова, сказані під час українського селянського з'їзду: "Нема вже Малоросії... Від'їхала Малоросія: є Україна. Ганебна назва "малорос", яку надали нам царі, повинна зникнути. Товариші!.. Не цурайтесь вільного слова, - воно має творчий дух! Із рабів воно робить вільних громадян!"
У цьому зверненні полонені табору в Йозефові визнавали Союз визволення України, який прагнув поразки Росії в Світовій війні, за свого духовного провідника.
Від серпня почали читатися різні курси. Зокрема, кубанець Прохода читав полоненим курс граматики української мови. В останній день літа 1917-го йому було доручено випускати табірний часопис "Наш голос"...
Національний настрій у йозефівському таборі був високий, кожний намагався приготувати себе до служби Україні. Патріотичні почуття досягли апогею, коли стало відомо про заклик Української мирної делегації на Берестейських переговорах формувати в співпраці з австрійцями дивізію. А коли в Києві було проголошено 4-й Універсал, полонені старшини табору Йозефштадт звернулись до австро-угорської команди із заявою, що вони вважають себе громадянами УНР і просять здійснити "заходи перед компетентними властями", щоб у порозумінні з урядом УНР їх було офіційно визнано "приналежними до Українського війська".
Василя Проходи в Йозефові тоді вже не було - як "півінвалід" він виїхав на Батьківщину. Та лише 1 травня 1918 р. дістався він прикордонного Волочиська. Тут і довідався, що в Києві - переворот, що Центральної Ради вже немає, а є гетьман Павло Скоропадський...

В лавах сірожупанників

У Києві колишніх полонених ніхто не зустрічав, і, взагалі, не чекав. На вулицях столиці української мови майже не було чути. Частіше лунала польська, єврейська та німецька. Звісно, й російська. Скрізь по установах та публічних місцях висіли таблички: "Просимо розмовляти рідною мовою". Та у кожного була своя рідна мова... Київ лишався чужим містом... Все ж в столиці був порядок і спокій. Тільки віяло від них якимось холодом...
Пропрацювавши якийсь час секретарем та бібліотекарем оріхівської "Просвіти", у вересні 1918 р. Василь Прохода зголосився на військову службу до Сірої дивізії, сформованої в австрійських таборах для військовополонених. В цей час дивізія Сірожупанників розташувалася на території Чернігівської губернії - в Конотопі, Алтинівці, Коропі та Кролевці. Знайшов він у Сірій дивізії своїх старих друзів із йозефівського табору - поручника Малевича, полковника Петра Ґанжу, сотника Гейка... І головне - Костя Курила, який в австрійських таборах допоміг Василеві твердо стати на нескінчений український шлях... Вже на третій день служби Василя Проходу було призначено начальником штабу 1-го полку Сірої дивізії...
Сірожупанники перебували в резерві німців, які охороняли кордони Української Держави. Під час антигетьманського повстання в середині листопада 1918 р. Сіра дивізія приєдналася до повстанців Симона Петлюри.
Німці, яких надзвичайно боялися більшовики, оголосили нейтралітет і зняли свої частини з українсько-російського кордону. Цим і скористалася запродані душі: в грудні 1918 р. з нейтральної зони почала наступ на Україну керована червоною Москвою Таращанська дивізія Миколи Щорса...
Під час обміну військовополоненими сірожупанники намагалися домовитися з таращанцями, "як з українцями, щоб вони не перешкоджали відновленню влади УНР та стали до спільної боротьби за волю України під жовто-блакитним прапором". Але таращанці "визнавали лише червоний прапор, а про жовто-блакитний і слухати не хотіли..."
Почалася неоголошена війна більшовицької Росії проти соціалістичної України. "Директорія УНР багатьох розчарувала, - писав у своїх спогадах "Сірі або сірожупанники" Василь Прохода. - Головна команда не виконала свого завдання в боротьбі проти наступу совєтських частин. Війни Совєтській Росії не оголошено". Невідомо було, чи велися між урядами якісь переговори. "Така ситуація деморалізуюче впливала на вояків. Загрожувала небезпека розкладу... Єдиним стимулом і гаслом в їх об'єднаній чинності було ім'я Симона Петлюри. Чим більше большевики кричали проти нього, тим стійкіше українські вояки ставали в його оборону".
Та все ж події розвивалися несприятливо: ширилася анархія, українське населення, принаджене ленінським гаслом "ґрабь наґраблєнноє", з надією очікувало приходу червоних. Жителі Чернігівщини легко вірили будь-якій більшовицькій дурниці. Зокрема, слідом за росіянами українські селяни дивилися на сірожупанників як на німців. "Переодягли німців, навчили їх балакати і звуть українцями", - казали селяни...
Відступивши з Чернігівщини, полки сірожупанників 19 січня 1919 р. прибули на стратегічно важливу станцію Коростень-Подільський, на якій панічно метушилися якісь українські частини - станція в цей час обстрілювалася більшовиками з гармат.
Події 19 січня на станції Коростень продемонстрували яку роль в історії відіграє особистість. Командир 1-го Сірого полку Антін Пузицький, безпосередній начальник Василя Проходи, рішучими і вмілими діями зупинив панічну втечу українських частин, організував протинаступ і відігнав більшовиків на десяток кілометрів від Коростеня. З частин, що були на станції, та трьох Сірих полків, полковник Пузицький створив Коростенську групу військ, начальником штабу якої призначив кубанця Проходу. Наступного дня група відбила в більшовиків Овруч...
Антін Пузицький високо оцінював військовий талант Василя Проходи. "Енергійний, добре освічений, бойовий, рівного характеру сотник Прохода славетно справлявся зі своєю посадою й був незамінним помічником командира групи", - писав у своїх спогадах "Бої Сірих за Коростень. Рік 1919" Антін Пузицький.
Василь Прохода був суворим і рішучим командиром, який не допускав у війську демократії, тим більше анархії. Анархічні елементи боялися його, бо він не один раз "приводив їх до пуття".
Та під натиском Красної армії сірожупанники відступили на Житомир... 7 березня вони витримали тяжкий бій проти таращанців за станцію Бердичів...
Потім Сіру дивізію перекинули на Польський фронт, у район Луцька та Володимира-Волинського. Тут була створена Ковельська група Армії УНР, начальником штабу якої призначено Василя Проходу. Група вела бої проти поляків на берегах річки Стохід.
Кубанець Прохода перебував на фронті в складі Сірої дивізії аж до Луцької катастрофи, яка сталася в середині травня 1919 р. Тоді разом із багатьма іншими він потрапив до полону...

Невдовзі звільнившись із польських таборів, Василь Прохода у Кам'янці-Подільському у вересні - листопаді 1919 р. бере дієву участь у формуванні 4-го полку Сірожупанників 1-ї рекрутської дивізії... В квітні - липні наступного року Василь Прохода як старшина 7-ї бригади 3-ї Залізної дивізії знову брав участь у боях проти більшовиків. Потім виконував обов'язки начальника штабу 4-ї Сірої стрілецької бригади 2-ї Волинської дивізії. 23 вересня в бою під містечком Сатанів на Поділлі Василя Проходу було тяжко поранено...
Через місяць він вийшов зі шпиталю та замість двомісячної відпустки вже 3 листопада працював в оперативному відділі штабу Дієвої Армії УНР. 21 листопада 1920 р. разом з Армією УНР Василя Проходу було інтерновано. В польському таборі, як і колись в австрійському, взявся він за просвітницьку роботу, очоливши культурно-освітній гурток. Викладав старшинам і козакам історію України.
14 серпня 1921 р. сотника Проходу було підвищено до звання підполковника.
В лютому 1922 р. у каліському таборі Василь Прохода завершив велику історичну працю - "Записки до історії сірих або сірожупанників", які за словами генерал-хорунжого Армії УНР Всеволода Петріва є "цінні для кожного військового історика".

Чехословаччина, арешт та ув'язнення

Не маючи змоги з шаблею в руках будувати Українську Самостійну Державу, Василь Прохода навесні 1922 року з табору для інтернованих в Каліші звертається до ректора Української господарської академії в м. Подебрадах з проханням зарахувати його студентом. "Моя давня мрія, - писав він, - вся мета мого майбутнього життя бути агрономом. Я за натурою хуторянин і вважаю своє перебування у війську тимчасовим. Прийняття мене до Академії було б найбільшою для мене нагородою за всю мою визвольну боротьбу".
Мрія збувається: Василя Проходу зараховують на агрономічно-лісовий факультет. У Подебрадах він не лише здобуває вищу освіту, але й знаходить собі дружину - Марію Заржицьку, також студентку УГА. Здобувши 1927 року фах інженера-лісівника, Василь Прохода працює в академії асистентом та лектором, одночасно публікуючись в українській еміграційній пресі. Не полишав він і громадської роботи: був головою Товариства колишніх українських старшин в Чехії та старостою Союзу українських соколів закордоном, редактором і видавцем часопису "Село" Українського аграрного товариства. Був членом-співробітником Української вільної академії наук та членом Українського історичного товариства.
Після ліквідації Господарської академії, працював інженером на будівництві битих шляхів у Чехословаччині та Німеччині. В січні 1945 р. Василя Проходу заарештовує "Смерш". Його насильно вивозять до СССР, громадянином якого він ніколи не був. Утримувався в Лук'янівській тюрмі м. Києва, потім у воркутинських таборах. Загалом пробув в ув'язненні 11 років. На допитах і в таборах від своїх переконань не відмовився.
Так 17 грудня 1955 р. в одному з листів до Військової прокуратури Прохода пише: "Регулярна Армія УНР і особливо дивізія сірожупанників, в котрій я був, складалась із національних романтиків... Вони боролись не за себе особисто... оскільки більшість була переконана, що боротьба буде програна. Вони боролись за національне ім'я рідної землі - за майбутню Україну, за національну гідність свого народу... Я беру на себе відповідальність і за цей колектив".
І сталося диво: 1956 року Василя Проходу як чехословацького громадянина з Сибіру репатріювали до Чехословаччини. Та родини своєї він тут вже не знайшов. Лише згодом довідався, що дружина і син Роман виїхали до США. До лютого 1965 р. Василь Прохода жив на Пряшівщині. Лише через 10 р. боротьби за возз'єднання з родиною йому дозволили виїхати до США, в Сан-Дієго.

Напередодні вічності

1967 року в Торонто вийшов друком перший том його спогадів "Записки непокірливого: історія національного усвідомлення, життя і діяльності звичайного українця". Як бачимо, Василь Прохода скромно називає себе звичайним українцем...
Якби він був звичайним українцем, іншими словами, якби таких непокірливих і твердих українців, як Василь Прохода, були мільйони, то наш народ ніхто б не поневолив...
Завершив Прохода й рукопис під назвою "Думки про Правду" (досі не опублікований). Окрім того, Василь Прохода був автором багатьох публікацій в українській емігрантській пресі, а також членом редакційної колегії монографії про діяльність Союзу визволення України та членом Товариства українських інженерів Америки.
Помер Василь Прохода 8 листопада 1971 р. у шпиталі м. Денвер (штат Колорадо, США), так і не дочекавшись вимріяної свободи своєї Вітчизни. Залишив у смутку дружину Марію, сина Романа, невістку Єву та трьох онуків - Михайла, Олега й Данила. Похований на православному цвинтарі Бавдн-Брук (штат Нью-Джерсі, США) за участю представників Державного центру УНР, вояцтва 3-ї Залізної стрілецької дивізії та товаришів з Української господарчої академії.
Вічна пам'ять кубанському синові України, національному романтику Василеві Проході, який понад півстоліття вірою і правдою служив нашій Батьківщині.

Джерела
Вістник СВУ. - Відень, 1917. - 28 жовтня. - Ч. 44 (174).
ДА СБУ, архів 51141, 74412 ФП, арк. 16 зв., 140 зв., 141 зв., 142.
Дм. Б. Підполковник Василь Прохода (1890 - 1971) // Вісті комбатанта. - Торонто - Нью-Йорк, 1972. - Ч. 1 (57). - С. 89, 90.
Мандзенко Й. Сірожупанники. Табір полонених українських старшин у Йозефштадті, Австро-Угорщина // За державність. - Збірник XI. - Торонто, 1966. - С. 6 - 8, 10, 11,13,15.
Прохода В. Бої Сірожупанників на Польському фронті // Вісті комбатанта. - Торонто - Нью-Йорк, 1969. - Ч. 6 (43). - С. 42 - 43.
Прохода В. Вплив "Фрайштадської республіки" і СВУ на українську чинність в старшинських таборах в Терезині та Йозефові. На правах рукопису. - С. 2.
Прохода В. Записки непокірливого: історія національного усвідомлення, життя і діяльності звичайного українця. - Торонто: Пробоєм, 1967. - Книга 1. - 434 с.
Прохода В. Коростень - Бердичів - Житомир // Вісті комбатанта. - Торонто - Нью-Йорк, 1969. - Ч. 2 (38). - С. 20 - 22.
Прохода В. Сірі або сірожупанники // Вісті комбатанта. - Торонто - Нью-Йорк, 1967. - Ч. 4 (28). - С. 37, 39, 41.
Прохода В. Сірі або сірожупанники // Вісті комбатанта. - Торонто - Нью-Йорк, 1968. - Ч. 3 (34). - С. 37.
Пузицький А. Бої Сірих за Коростень. Рік 1919 // За державність. - Збірник 2. - Каліш, 1930. - С. 78, 80, 90, 94.
Срібняк І. Васильчук В. Союз визволення України в 1914 - 1917 рр.: до історії культурно-просвітницької діяльності серед полонених вояків-українців в Австро-Угорщині. - Київ, 1998. - С. 25, 26.
Третьи Кубанские литературно-исторические чтения. - Краснодар, 2001. - С. 264.
ЦДАВО України, ф. 3533, оп. 1, спр. 5, арк. 1 - 1 зв.
ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 1, спр. 1801, арк. 5 зв., 6, 8, 11 зв.
ЦДАВО України, ф. 3795 с, оп. 5, спр. 78, арк. 210 - 211 а зв.

| Зміст | Переселення в "країну крові" | Чому з'явилися українці на Кубані | Історик Кубані Федір Щербина |
| Олексій і Кузьма Безкровні | Яків Кухаренко: український поет, російський генерал |
| Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ столітті | Український поет Кубані Василь Мова |
| Український революціонер Кубані Степан Ерастов | Симон Петлюра і Чорноморська громада РУП |
| Олександр Кошиць і Кубань | Павло Сулятицький і його "Нариси..." | Кіндрат Бардіж. Повернення|
| Микола Рябовол - голова Законодавчої ради Кубані | Кубанський бандурист Антін Чорний |
| Воїн-бандурист Василь Ємець | Важкий шлях кубанця Василя Проходи |
| Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна | Перший кубанський прем'єр Лука Бич |
| Член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула |
| Микола Ґалаґан - представник Центральної Ради на Кубані |
| "Від гір Карпатських аж по Кавказькі" | Костянтин Здобудь-Воля, гетьманець із Кубані
| Михайло Фролов - герой України і Дону | Кубанський отаман Василь Рябоконь
| Кубанський бандурист Михайло Теліга | Генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський
| Віктор Павленко, генерал-хорунжий Армії УНР | Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров |
| Партизанський генерал Андрій Шкуро | Повстання на Тамані в травні 1918 року |
| Кубанський прем'єр Василь Іванис | Долі посла Боржинського та священника Кулабухова |
| Козацький поет Іван Прийма | Володимир Скидан у спогадах Кузьми Безкровного |
| Повстанський отаман Петро Погиба | Олександр Півень. Веселий чоловік трагічної долі |
| Трагедія станиці Полтавської | Трагедія станиці Новомалоросійської | Апокаліпсис 1932 - 1933 років |
| Козацька трагедія в Лієнці та Пеґеці | Післямова |