Роман Коваль
Нариси з історії Кубані

Павло Сулятицький і його "Нариси..."

1861 року намісник Кавказу, фельдмаршал Олександр Барятинський із тривогою писав військовому міністру, що станова окремішність кубанців-чорноморців розвиває у них "дух відокремленості від (російської) держави". Тому злиття Чорноморського козацького війська з Кавказьким мало на меті, казав він, протидіяти "етому врєднаму... началу". Це злиття, продовжував намісник Кавказу, має бути не лише адміністративним, але й повинно проникнути "в самий побут козаків" 1.
Князь Барятинський був не першим, хто так зворушливо піклувався про долю українського козацтва. Ще Катерина II плекала надію, що переселившись на Кубань, запорожці "забудуть своє минуле і серед них щезне "развратноє мненіє", що вони народ "совєршенно отдєльний" від російського 2.
Для початку Петербург заборонив козакам-чорноморцям обирати свого кошового отамана. Захар Чепіга був перший і останній обраний кошовий Чорноморського козацького війська. Далі вже отамани призначалися російським урядом. Потім Петербург скасував виборну старшину - тобто позбавив козаків права обирати власний уряд. Замість Військового уряду була створена Військова канцелярія, а пізніше - Військове правління, в якому працювали переважно російські чиновники, призначені Петербургом.
Було скасовано й Військовий суд. Відібрали у козаків і право обирати собі священиків. Самоврядування (і то обмежене) лишилося тільки в станицях.
Зрозуміло, що кубанських козаків не посилали служити в Малоросію (туди направляли донських, оренбурзьких та уральських козаків). Кубанцям не дозволялося мати ні військової школи, ні кадетського корпусу. І кубанці змушені були здобувати військову освіту в Ставрополі, а потім в Оренбурзі, Тифлісі, Петербурзі. В той же час як донські козаки мали свій кадетський корпус, свої юнкерську та офіцерську школи. Те саме стосується і Оренбурзького козацтва. Навіть Терське військо, майже в шість разів менше від Кубанського, мало свій кадетський корпус.
Кубанські сини, що прагнули знань, мусили на роки відриватися від рідного краю та родини. І "вміла рука" російського вчителя рвала "в душі маленького козака всі ниточки, які зв'язували його зі своїм краєм, із рідною стихією" 3.
На Кубані функціонувала лише одна вчительська семінарія, яка на рік випускала всього 20 педагогів. Щоб "допомогти" чорноморцям розчинитися в російському морі, на Кубань із Росії хмарою сунули вчителі-"общєроси" з Тверської, Пензенської, Московської та інших російських губерній.
Хліборобський край не мав навіть середньої агрономічної школи. І козацька молодь мусила їхати за межі рідного краю... Що вже казати про вищі школи... Складалося враження, що школи в російській імперії існували не стільки для освіти, скільки для "шліфовки" національних меншин під єдиний імперський стандарт.
Те саме стосувалося й церкви. Російські губернії, наприклад, Псковська, Вологодська чи Костромська, мали свої єпархії, а Кубань, де проживало два з половиною мільйони православного населення, мусила підлягати ставропольському архієреєві. Потребу Кубані в священиках задовольняли вже у відомий спосіб: пастирі направлялись із центральних російських губерній.
Не мала Кубань і Судової палати (проте вона була на Дону). Донці обирали собі мирових суддів, а кубанцям призначав їх російський уряд. Не мала Кубань і Окружного суду. В судових справах мусили кубанці їхати до неблизького П'ятигорська.
Навіть Окружне поштове управління відкрили на в Катеринодарі, а у Владикавказі. Не мала Кубань і своєї Контрольної палати. Звітувати мусили перед Ставропольською палатою.
Не могло Кубанське козацьке військо й розпоряджатися своїми коштами без дозволу Петербургу. Точніше могло, але невеликими сумами. Якщо ж витрати сягали трьохсот карбованців, то мусили просити дозволу Петербургу використати власні кошти.
Причиною такої політики була глибока недовіра російської влади до "малоросіян", а відтак - і до кубанців-чорноморців.
Попри понад столітні зусилля асимілювати чорноморських козаків, "свідомість своєї окремішності від росіян... (у них) не загинула". Ба більше, українське начало на Кубані перемагало російське. Напередодні всеросійського перепису населення 1897 р. відомий дослідник кубанського козацтва Апостолов у "Географічному нарисі Кубанської області" стверджував, що на Кубані українізація російського елементу пішла так далеко, що "важко відрізнити "вєлікоросса від малороса" і що український звичай, побут та спосіб життя "скрізь взяли гору в Кубанському краї" 4.
Щоб приховати це домінування українців, під час всеімперського перепису населення "малоросіян" та "вєлікоросов" на Кубані було зведено до спільної графи...
Винахідливість та наполегливість царського уряду, врешті, були "вазнаґраждєни" - Лютнева революція 1917 р. застала на Кубані етнографічну масу "на чолі" з москвофільською козацькою інтелігенцією.
Відомий громадський діяч Кубані Павло Сулятицький у книзі "Нариси з історії революції на Кубані" стверджував, що 1917 року на Кубані було лише "декілька десятків свідомих українських громадян, (до того ж) розпорошених по краю від Новоросійська до Ставропільщини, від Ельбруса до Кущівки... І тому, коли прийшов "слушний час", козацтво кубанське не сказало того слова, яке воно могло сказати, не ступило на той шлях, на який повинно було б ступити" 5.
"Нариси з історії революції на Кубані" є дуже цінним дослідженням, написаним, до того ж, гарною українською мовою.
Автор цієї книги, Павло Сулятицький, народився у Великих Сорочинцях Полтавської губернії 13 серпня 1884 року. Закінчив губернську духовну школу та Демидівський юридичний ліцей у Ярославлі. За працю "Золота валюта в Росії" одержав звання кандидата юридичних наук 6. В останні роки перед Світовою війною працював кандидатом на судові посади в Судовій палаті та Окружному суді Новочеркаська.
Як фахівець, виявив себе з доброго боку. Голова Новочеркаського окружного суду Каугерт високо оцінив свого працівника, зазначивши у свідоцтві, що Павло Сулятицький "теоретично і практично цілком готовий працювати на посадах Судового слідчого, товариша Прокурора, Міського та Мирового судді" 7.
Невдовзі Павла Сулятицького справді призначили мировим суддею Маріупольського повіту Катеринославської губернії, а від 30 жовтня 1916 р. він вже працював на Кубані дільничним мировим суддею Катеринодара. Вже наступного року його обрали незмінним членом Катеринодарського з'їзду мирових суддів.
Окрім виконання професійних обов'язків, Павло Сулятицький працював заступником голови катеринодарської "Просвіти", був членом управи Української національної ради Кубані.
Павло Сулятицький був творчою людиною, він виявив себе як публіцист та історик. Публікувався в газетах "Кубанский курьєр", "Утро Юга", "Местное самоуправление", "Кубанський Край". Він є автором кількох праць, зокрема "Генерал П. Н. Врангель...", "Московська преса про українську справу за часів Добрармії", "Нариси з історії революції на Кубані" та статті "Кубань", яку я знайшов у Центральному державному архіві вищих органів влади.
Всі його праці цікаві та пізнавальні. Найвагомішою, на мій погляд, є "Нариси з історії революції на Кубані...". "Нариси..." видано 1925 року в Празі. В передмові до книги Павло Сулятицький пише, що про кубанські події написано вже досить багато праць, "але майже виключно росіянами", до того ж, за винятком книги Г. Покровського "Деникинщина" немає іншої праці, в якій би історія Кубані революційної доби була би висвітлена систематично. На жаль, зазначає Сулятицький, кубанські політичні й громадські діячі досі практично нічого не опублікували.
В "Нарисах..." Сулятицький, зокрема, аналізує причини виникнення на Кубані антагонізму між козаками та городовиками.
Коли вільних земель на Кубані було багато, писав він, "козак знімав шапку перед новим переселенцем з України" і прохав: "Не минайте, ріднесенький, нашого куреня... Та в нас вам, дядечку (добре буде)... Допоможемо вам і хату поставити".
"Дядечко" і "братік" були не чужі люди, - продовжував Сулятицький, - то були діти та онуки Запорожців, родичі їхні та знайомі чи селяни-хлібороби з Полтавщини, Харківщини, Чернігівщини... Нових переселенців радо записували в козаки". Козацтво збільшувалося і міцніло 8.
Землі було багато і, хто скільки побажав і подужав, міг обробляти. Та чисельність козацтва поступово зростала, землю почали ділити між станицями на юрти, а козакам давали вже паї. Та нові переселенці з України ще були бажаними гостями і всіх, хто хотів у козаки записатися, станичні громади радо приймали, надаючи і їм пай - до 30 десятин на душу.
Та вже в 1870-х роках козакам стало тіснувато на Кубані. Вже не всіх бажаючих записували до своїх громад, лише декого. Все ж, тим, кому відмовили в прийомі до козацького стану, не забороняли осідати, купувати городи, будувати хати. Переселенці почували себе добре, бо земля на Кубані була ще дешева.
Але з часом кількість переселенців-хліборобів різко збільшується, землі вже не вистачає і козаки починають нарікати. Переселенець перестає вважатися "братіком", навіть "добрим чоловіком". Їх вже не приймають до козаків.
"Переселенець - ще недавно бажаний гість - стає... "зайдою", "приблудою", "пришельцем", "мугирем"... Козак із Полтавщини або Чернігівщини - нащадок запорожця, чи селянин-хлібороб із Харківщини, Вороніжчини, Київщини... - стає "бісової невіри городовиком", "бісової душі гамселом"... Між двома гілками одного народу починаються непорозуміння, які переходять у сварки, гризню, навіть погроми. "А місцева військова влада і уряд російський своїми розпорядженнями лише під'южують козаків проти городовиків і навпаки" 9.
Привілейоване положення козаків утворило ґрунт для почуття в них вищості перед городовиками. Вже при хрещенні дітей відчувався цей поділ: із городовиків брали карбованець, а з козака - 50 копійок. Неоднакова плата була і за вінчання, за похорон. Малий козак науку в двокласній школі здобував безкоштовно, а городовики мусили платити. Те саме стосувалося й реальної школи для хлопців та інституту для дівчат.
Сімнадцятилітньому козакові громада дає пай - незалежно, чи батько його хлібороб, чи ні. Городовикові-хліборобові паю не дають.
Ось козак йде на військову службу. Йде не сам. Разом із ним станичники - родичі, друзі, сусіди. Всі йдуть в один полк чи батальйон. Виряджає їх вся станиця - офіційно, врочисто, зі священиком, станичним отаманом. А городовики йшли до війська непомітно. Їм проводів не влаштовували. Так само непомітно - вже в шинелях - вони і верталися.
Козак брав участь у виборах до станичного правління, вибирав й станичний суд. І його могли обрати отаманом, суддею чи довіреним громади. А городовик був позбавлений цих прав.
Безправність іногородніх викликала в їхніх серцях недоброзичливість до козаків. А ті в свою чергу ставилися до городовиків непривітно - як до потенційних претендентів на "їхню" землю.
З іншого боку, козак, йдучи до війська, мусив за власний кошт купити коня, зброю, вбрання та збрую, зокрема сідло, вуздечку, нагрудник, попону, торбу і сакви для вівса, підкови, нагай, щітки, мішечки з чаєм, цукром, сухарями, пшоном, шаблю, кинджал, пояс черкеський, бешмет, черкеску, бешмет парадний, черкеску парадну, білизну, патронташ, бурку, башлик, кожух, шапку, дві пари чобіт, матрас, простирадла, рушники та багато іншого. А городовик, коли йшов до війська, ніяких видатків не мав.
Та головне, що городовик у рідній станиці відчував себе чужинцем. Попри те, що мати-городовичка співала над колискою ті ж пісні, що й мати-козачка... Жінка, сестра, дочка, мати - козачки й городовички "однаково і тими же словами тужать за батьком, чоловіком, братом і сином..."
Мова, пісня, звичаї в більшості козаків і... городовиків одні, бо вони діти одного народу... - писав Павло Сулятицький. - Політика російського уряду і (власне) безголів'я роз'єднали братів і зробили їх ворогами" 10. Оця ворожнеча і зіграла негативну роль в добу Визвольних змагань українського народу.
Наостанок хочу сказати, що, коли 1920 року формувався кубанський уряд Василя Іваниса, Павлу Сулятицькому запропонували очолити міністерство юстиції. Він єдиний серед інших претендентів на міністерські посади поставив як умову, за якої він дасть свою згоду на призначення, щоб "Кубанщина не воювала з Україною" 11. І лише отримавши такі запевнення, погодився увійти до кубанського уряду. 1920 року Сулятицький із дипломатичною місією виїхав до Кам'янця-Подільського, де тоді перебували урядові інституції УНР.
На еміграції він перебував у Польщі та Чехословаччині. В 1924 - 1928 рр. викладав в Українській господарській академії в Подебрадах. Помер 1932 року у Варшаві. Там і похований...
Українці за останні роки здійснили мільйони бізнесових вояжів до Польщі. А чи хоч один із наших новітніх чумаків поклав квітку подяки на могилу Павла Сулятицького? Невже хтось вважає, що безпам'ятні та невдячні варті щасливого майбутнього?

Джерела

1. Сулятицький П. Нариси з історії революції на Кубані (III.1917 - VI.1918). - Т. 1. - Прага, 1925. - С. 45.
2. Сулятицький П. Кубань. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 3, спр. 39. - Арк. 1.
3. Сулятицький П. Нариси... - С. 48.
4. Сулятицький П. Кубань. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 3, спр. 39. - Арк. 2.
5. Сулятицький П. Нариси... - С. 50.
6. Сулятицький П. Curriculum vitae // Особиста справа Сулятицького Павла. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 1, спр. 1997. Арк. 1.
7. Виписка з паспортної книжки П. Сулятицького // Особиста справа Сулятицького Павла. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 1, спр. 1997, арк. 2.
8. Сулятицький П. Нариси... - С. 50.
9. Там само. - С. 51 - 52.
10. Там само. - С. 59.
11. Іванис В. Стежками життя (спогади). - Кн. III. - Новий Ульм, 1960. - С. 218.

| Зміст | Переселення в "країну крові" | Чому з'явилися українці на Кубані | Історик Кубані Федір Щербина |
| Олексій і Кузьма Безкровні | Яків Кухаренко: український поет, російський генерал |
| Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ столітті | Український поет Кубані Василь Мова |
| Український революціонер Кубані Степан Ерастов | Симон Петлюра і Чорноморська громада РУП |
| Олександр Кошиць і Кубань | Павло Сулятицький і його "Нариси..." | Кіндрат Бардіж. Повернення|
| Микола Рябовол - голова Законодавчої ради Кубані | Кубанський бандурист Антін Чорний |
| Воїн-бандурист Василь Ємець | Важкий шлях кубанця Василя Проходи |
| Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна | Перший кубанський прем'єр Лука Бич |
| Член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула |
| Микола Ґалаґан - представник Центральної Ради на Кубані |
| "Від гір Карпатських аж по Кавказькі" | Костянтин Здобудь-Воля, гетьманець із Кубані
| Михайло Фролов - герой України і Дону | Кубанський отаман Василь Рябоконь
| Кубанський бандурист Михайло Теліга | Генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський
| Віктор Павленко, генерал-хорунжий Армії УНР | Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров |
| Партизанський генерал Андрій Шкуро | Повстання на Тамані в травні 1918 року |
| Кубанський прем'єр Василь Іванис | Долі посла Боржинського та священника Кулабухова |
| Козацький поет Іван Прийма | Володимир Скидан у спогадах Кузьми Безкровного |
| Повстанський отаман Петро Погиба | Олександр Півень. Веселий чоловік трагічної долі |
| Трагедія станиці Полтавської | Трагедія станиці Новомалоросійської | Апокаліпсис 1932 - 1933 років |
| Козацька трагедія в Лієнці та Пеґеці | Післямова |