Роман Коваль
Нариси з історії Кубані

Микола Рябовол - голова Законодавчої ради Кубані

Рід Рябоволів на Кубані відомий здавна, зокрема, він відігравав значну роль у житті Дінського куреня (пізніше станиця Дінська): дід Миколи Рябовола тривалий час був отаманом станиці, а батько понад 35 років працював станичним писарем.
Народився Микола 17 грудня 1883 року. Був першою дитиною в родині Степана Рябовола. Всього батьки привели у світ тринадцять дітей.
З дитинства старший син станичного писаря читав дуже багато книг. "З дитинства ж виявився в нього й інстинкт громадянства", - писав про нього пізніше Г. В. Омельченко в статті "За що і як боролася Кубань в 1917 - 1919 роках..."
Скінчивши однокласну школу, Микола поступив до Катеринодарської військової реальної школи. Будучи учнем 5 класу, щоб допомогти своїй великій родині, працював репетитором. По закінченні училища рік провчителював у рідній станиці. Організував у ній перші народні спектаклі. Слід сказати, що тоді українські народні театри були чи не єдиним освідомлюючим чинником. Така, здавалось, незначна подія як виступ народного театру, пробуджувала в кубанців національні почуття...
Вже в ті роки Микола потрапив під вплив визначного громадсько-політичного діяча Степана Ерастова - ініціатора створення на Кубані українських громадських, кооперативних, просвітніх та економічних товариств. Саме під його впливом та українського поета Миколи Вороного, який переїхав на Кубань, і стає Микола свідомим українцем. А з 1902 р. він близько сходиться з "полтавськими семінаристами" Симоном Петлюрою, Прокопом Понятенком та іншими, які розгорнули на Кубані широку антиурядову працю.
Восени 1905 року Микола стає студентом механічного відділу Київського політехнічного інституту. Позаяк він вступає до інституту в бурхливі часи революції, то зрозуміло, що він "не міг не віддатися цілком цьому рухові". В листопаді 1905 р. Політехнічний інститут став ареною бурхливих студентських виступів. Щоб придушити студентський рух, влада змушена була майже на рік закрити цей вищий навчальний заклад. Повернувшись до Катеринодара, якийсь час Микола працював журналістом "у прогресивній на Кубані" газеті "Зоря".
Лише восени 1906 року відкрили Київську політехніку. Рябовол відновлює навчання, бере незвичайно діяльну участь у громадському житті. Від студентської організації соціал-демократичної партії його обирають до Ради студентських представників. Авторитет Миколи Рябовола швидко зростає і невдовзі він стає головою Української громади Київської політехніки та головою Всеукраїнської економічної комісії. Був він і членом бібліотечної комісії, членом бюра пошуків праці для незабезпечених студентів, членом інших гуртків 1.
Здобути вищу освіту Миколі все ж не вдалося. Чи то через брак коштів, чи то через "надмірну" громадсько-політичну роботу, але з 3-го курсу довелося йому піти.
Оскільки батько в 1907 р. заснував кредитний кооператив, то Микола мусив стати йому до помочі. А 1909 року молодого Рябовола обирають до організаційного комітету із будівництва Кубансько-Чорноморської залізниці. 1912 року статут залізниці затверджено і він обирається одним з її директорів. На той час йому було 28 років.
Восени 1912 р. Микола Рябовол разом з іншим директором залізниці, полковником Орєховим їде до Лондона для організації облігаційної позички. Завдання виконали блискуче. Згідно з канонами англійського бізнесу, їм за працю нарахували як комісійну винагороду 160 тисяч карбованців - величезну на той час суму. Обидва відмовилися від гонорару і передали гроші залізниці. Цей випадок красномовний: він свідчить, що громадські інтереси Микола Рябовол ставив над особистими.
1912 року Рябовол організовує Кубанський союз установ дрібного кредиту, який невдовзі стає могутньою організацією. Його обирають головою ради Союзу. Очолював він у довоєнні роки і Кубанський кооперативний союз 2.
У Києві Микола захопився бандурою. Там її і придбав. Та грав він лише для себе й, мабуть, небагато. Коли влітку 1913 р. в Катеринодарі відкрилася кобзарська школа, Микола Рябовол, звісно, не обминув її. Та все ж часу для повноцінного опанування бандурою в нього не було: адже вже тоді Рябовол був відомим кооперативним та громадським діячем і мав величезні обсяги праці. Короткий спогад про нього залишив керівник кобзарської школи Василь Ємець: "Кубань він (Рябовол) уважав частиною однієї козацької землі, що починалася над Дніпром, а кінчалася під Кавказькими горами... Це був патріот не лише своєї ближчої батьківщини - Кубані, але й старої Козацької Матері - України" 3.
Успіх часто народжує заздрість і ворогів. Внаслідок інтриг 1914 року Рябовол змушений був піти з посади директора Кубансько-Чорноморської залізниці.
1915 року його мобілізували в російську армію та скерували навчатися до воєнно-інженерного училища, яке він успішно закінчив, отримавши звання прапорщика. Службу продовжив у саперній частині у Фінляндії. Тут і зустрів він Лютневу революцію. Як видно, і в армії Рябовол був популярним чоловіком, принаймні, відомо, що його обирають до "ради солдатських та офіцерських депутатів".
У травні 1917 р., йому вдалося повернутися на батьківщину, де його невдовзі обрали головою Кубанського обласного продовольчого комітету, який мусив забезпечувати продовольством Кавказьку армію та прилеглі до фронту райони, "підгодовуючи хлібом і Росію" 4.
Про те, що Микола Рябовол був авторитетним і популярним кубанським діячем, свідчить обрання його у вересні 1917 р. головою Кубанської військової ради. Погляди Рябовола висвітлює виголошена ним промова на засіданні Військової ради 24 вересня 17 року. Вітаючи представників України, він звернувся спочатку до російськомовної частини козаків: "Браття, казакі-лінєйци, я убєждьон, что ви нє осудітє, а поймьотє вашимі сєрцамі тє чувства, какіє наполняют мою душу... і нє только мою, но і души всєх казаков-чєрноморцев... Прівєтствуєм же послов Матєрі-Украіни язиком наших отцов, дєдов і прадєдов" (галас: "Просимо, просимо!").
Далі Рябовол вже говорив українською: "Дорогі гості! Мачуха-доля відірвала наших дідів-запорожців від лона і закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матірного догляду... Царі робили все, щоб вибити з наших голів, із наших душ пам'ять про Україну і любов до матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері (голоси з місць: "Не діждали б, не діждали б!") . Так, не діждали б цього ніколи! Хоч царі понівечили наші душі, та не вбили. І ми, діти, руки на матір не підняли б... Та минула лиха година... прийшла воля і ми ожили. Ожили і, як вірні діти своєї Матері, йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо туди, де зорить уже любов між людьми, де жде і нас вільний союз вільних народів. Йдемо, і нас не звернуть на свої стежки централісти всяких проб, ні авантюрники всяких марок, ні спасителі вітчизни від волі... Не звернуть, бо нам із ними не по дорозі..." 5 .
Під проводом Рябовола у вересні 1917 р. Військова рада, перейменувавши себе на Кубанську крайову раду, проголосила Кубань республікою під назвою "Кубанський Край". На цій сесії була прийнята також перша кубанська конституція ("Тимчасові положення про вищі органи влади в Кубанському краю"). Згідно з нею, вищим законодавчим органом ставала Законодавча рада, а виконавчою владою - Кубанський крайовий уряд і військовий отаман, що мав президентські повноваження та право вето на ухвалені закони.
Проголошення конституції Кубані стривожило "єдінонєдєлімщіков", які кваліфікували цю подію як "ізмєну Росіі". Російські патріоти почали шалену агітацію проти козаків. З іншого боку наскакували більшовицькі агітатори. Чи не головним об'єктом розгнузданої дискредитації став Микола Рябовол. Та це тільки ще більше згуртувало довколо нього делегатів станиць. І коли в листопаді 1917 р. почала регулярні засідання Законодавча рада, її головою обрали Миколу Рябовола. Його популярність серед кубанців, справді, була величезна. "В Раді він був "божищем" і не було жодного випадку, щоб розбурхане море цієї установи не послухалось його поради" 6. Так, Микола Рябовол був видатним трибуном, а головне - "володарем душ великої більшості... парламенту... що, по суті, був лише за повну самостійність Кубані" 7.
28 січня 1918 р., за кілька днів як в Україні було проголошено 4-й Універсал, Кубанська законодавча рада у складі 46 козаків, 46 іногородніх та 8 горців під проводом Миколи Рябовола проголосила Кубанську Народну Республіку - щоправда як суб'єкт демократичної Російської федеративної республіки, - якщо така буде колись створена.
Оскільки в Росії вже панували більшовицькі експропріатори, для заможної і працьовитої Кубані абсолютно неприйнятні, було вирішено відділитись від такої Росії. І 16 лютого 1918 р. Законодавча рада проголосила вже самостійну Кубанську Народну Республіку, ніяк не пов'язану з колишньою метрополією.
За кілька днів на приватній нараді членів Законодавчої ради ухвалили рішення про прилучення Кубані на федеративних засадах до вже незалежної України 8.
Щоб плани самостійників здійснилися, необхідно було обрати достойного військового отамана, який би дотримувався ухалених рішень і був здатний втілити їх у життя. На жаль, цю посаду обіймав русофіл-лінієць Олександр Фііимонов (обраний внаслідок незгоди козаків-чорноморців), він все боявся, щоб Рябовол, Манжула та Безкровний "не віддали Кубань Україні" 9.
Хоч і проголошено було 16 лютого самостійність Кубані, все ж доля її лишалася неясною: адже Кубань заполонили десятки тисяч збільшовичених солдатів Кавказького фронту, які руйнували все на своєму шляху. Було вирішено скликати у Брюховецькій Крайову раду. Оскільки оповіщення було поганим, то приїхали переважно делегати чорноморських станиць. Отож зібрання було названо Чорноморською радою. Питання розглядалося одне: що робити? Більшість (62 станиці) висловилися за продовження боротьби проти більшовиків.
Вже 22 лютого військовий отаман Філімонов скликав нараду з військових, представників уряду та політичних діячів. До єдиної точки зору так і не дійшли. Одні радили тихенько вийти з Катеринодара й розсіятися, але Микола Рябовол, Кіндрат Бардіж, Галушка та інші, виконуючи волю Чорноморської ради, відстоювали думку організовано відступити і перечекати на Закубанні доти, доки очманілі від більшовицької пропаганди козаки "прокинуться й хапнуться за шаблі" 10.
На жаль, на цій нараді було ухвалено хибне рішення виступити в похід без городовиків - делегатів Законодавчої ради. Для цього вирішили припинити сесію, щоб ті розійшлися. Таким чином Законодавча рада сама себе позбавила легітимності та підтримки в майбутньому з боку іногороднього населення (українського за походженням!), яке так само, як і козаки, потрапило під прес більшовицьких репресій і безчинств.
28 лютого надвечір, тихцем, без попереднього оголошення і в повному безладді керівники щойно проголошеної самостійної Кубанської Народної Республіки залишили Катеринодар.
"Населення Кубані дійсного стану не знало, офіційні повідомлення були оптимістичними до останнього дня. Приготувань до виходу ніякого не робилося: ні ліків, ні одежі, ні взуття, ні провіанту не бралося в запас. Всього (цього) на складах інтендантства було доволі, а багато (кубанських) вояків було погано одягнуто й взуто. При зайнятті Катеринодара всі запаси були розграбовані солдатами і населенням" 11.

Внаслідок розгубленості у верхніх ешелонах кубанської влади в кубанському війську "запанувала нездорова атмосфера заколоту і змов" 12, почали відходити окремі люди, навіть частини, зокрема загін найкращої кінноти під командуванням полковника Кузнєцова.
Урядова валка весь час натикалася на більші, чи менші загони більшовиків, вступаючи з ними у бої, або ухиляючись від них. Від повного розкладу втікачів урятувала несподівана зустріч із Добровольчою армією. Довелося кубанцям визнати верховенство у військових справах Лавра Корнілова. Так неждано Микола Рябовол, під керівництвом якого була проголошена Кубанська Народна Республіка, став учасником Першого крижаного походу Добровольчої армії.
Лавр Корнілов, підпорядкувавши волю кубанських керівників, міг із ними далі не церемонитися, але то був ідейний чоловік, козак-текінець, який виступав за право народів і країв на самовизначення, тому він твердо запевнив, що після звільнення Кубані від большевиків буде скликана Крайова рада.
Та 31 березня (за ст. ст.) Лавр Георгійович Корнілов загинув. І кубанське керівництво опинилося в обозі російського великодержавного фанатика Антона Денікіна, який заступив вбитого головнокомандувача...
Перший крижаний похід закінчився втечею Добровольчої армії на Донщину під захист німців, яких Денікін люто ненавидів...
Розходження між керівництвом Кубанської Народної Республіки і командуванням Добрармії виявилося досить швидко. Перша сутичка між Рябоволом і впливовим білогвардійським генералом М. Алексєєвим сталася вже в квітні 1918 року. І генерал Алєксєєв, людина рішуча і жорстка, отримавши відкоша, мусив двічі вибачитися перед Рябоволом, викликавши цим незадоволення присутніх російських офіцерів. Ця перша сутичка показала, що в особі Миколи Рябовола Добровольча армія "має такого супротивника, котрий лише переломиться, а не похилиться" 13.
15 травня 1918 р., перебуваючи на Дону в станиці Мечотинській, Кубанська законодавча рада постановила вислати делегацію до Києва. Мета: заручитися політичною та військовою підтримкою у боротьбі з більшовиками. Очолив делегацію голова Законодавчої ради Микола Рябовол. До Києва кубанці прибули 28 травня.
Місія Рябовола до Києва оповита романтикою братнього єднання Великої України та Кубані. І справді гетьман Павло Скоропадський прихильно зустрів кубанців. Ось як він згадував у своїх "Спогадах" про цю зустріч: "З Кубанню та Чорноморською областю у нас встановилися абсолютно дружні стосунки. Були пропозиції про створення союзу і навіть більше, - щоб Кубань увійшла до складу України на умовах автономії... Я цього дуже хотів... Я хотів відправити (Запорозьку) дивізію Натієва на Кубань і сформувати ще частини для висилки на Кубань. Тоді ж я і почав формування Чорноморського коша в Бердичеві"..." 14.
Слід зазначити, що Чорноморський кіш у 1918 р. очолював кубанський козак зі станиці Кримської, полковник Костянтин Блохін. Так що засяг гетьмана зрозумілий... Немає сумніву, що Запорізька дивізія під командуванням уродженця Кавказу Натієва та Чорноморський кіш гетьманської держави під проводом кубанця мали б велику підтримку на Кубані... І справа об'єднання Кубані з Україною стала б на реальну основу. Були й прохання приєднати до України і Чорноморську губернію. Зокрема, до Києва з такою пропозицією зверталися повноважні представники майже тридцяти політичних, національних, громадських та професійних організацій Чорноморської губернії 15.
На жаль, братня любов українців та кубанців була використана денікінцями в своїх імперських планах... Уже в червні 1918 р. з Української Держави пішли на Дон перші ешелони з озброєнням та іншими військовими матеріалами. Все це потрапило на склади Добровольчої армії. "За свідченням колишнього представника німецького командування на Дону майора Кохенгаузена, Добрармія одержала від німців через кубанців 20 000 карабінів і 10 млн. набоїв" 16.
Більше того, використавши відсутність Миколи Рябовола та його заступника Султан Шахим-Гирея, які затримались у Києві, в Новочеркаську була скликана нарада, на якій під тиском денікінських генералів було ухвалене рішення про союз Кубані з Добровольчою армією. За союз з Україною голосувало лише троє: Кузьма Безкровний, Степан Манжула та черкес Айтек Наміток... Одним з аргументів проти природного союзу з прабатьківщиною подали той, що в Україні "була недемократична влада генерала Павла Скоропадського" 17.
Після ухвалення рішення про союз Кубані з Добровольчою армією Денікін відразу виступив у похід на Катеринодар. Отож Миколі Рябоволу, який нарешті повернувся з Києва, нічого не лишалося як взяти участь у Другому поході Добровольчої армії. Завершився він звільненням Катеринодара від совєтської влади...
В цей час козаки складали 90 % Добровольчої армії, "Кубуряд при певній упертості, - писав інженер Василь Іванис, - міг добитися формування Кубанської армії. Денікін знав, що козаки послухають Кубуряда, а не його, тим більше в такому питанні, як творення своєї армії. Слід додати, що ні серед козаків, ні серед козацьких старшин особливої прихильності до Добрармії не було" 18.
Після того як більшовики залишили Катеринодар, Микола Рябовол та кубанський отаман Філімонов склали візит до генерала Михайла Алексєєва. Генерал з певністю зазначив, що кубанський уряд має першим увійти до своєї столиці - як справжній господар Краю. Та попри обіцянку, Антон Денікін зі своїм штабом 3 серпня в'їхав на центральний вокзал, а затим, не втерпівши, поїхав ще й у місто... Таким чином було чітко і ясно продемонстровано, що з перемогою Добровольчої армії влада Кубанської Народної Республіки не була відновлена: просто сталася заміна влади червоних на владу білих окупантів.
Позицію білогвардійців ясно висловив генерал Драгомиров. Коли до нього прийшла кубанська делегація і голова Крайової ради Рябовол висловив протест проти політики беззаконня денікінського "Особоґо совєщанія", Драгомиров заявив: "Прашу голоса нє павишать. Ми вас асвабаділі і ви должни нам подчініться!"
"Отже прийшли завойовники...", - зробив висновок Василь Іванис, автор п'ятитомних спогадів "Стежками життя" - широкого літопису революційних подій на Кубанщині 19.
Влада Денікіна принесла хвилю позасудових розправ. Козаки масово вчиняли самосуди - переважно над іногородніми, які співпрацювали з більшовиками. Інколи було достатньо тільки підозри. Лише у станиці Медведівський кількість жертв перевищила 50 осіб. Така сама кількість жертв була й в Андріївській... Хвилі сваволі розливалися краєм. Різноманітні військові начальники били людей різками, нагаями, шомполами - і чоловіків, і жінок. Ці екзекуції робилися привселюдно. Окрім того, були введені публічні страти - на майданах станиць і міст білогвардійці вішали, рубали, розстрілювали. Городовиків закопували живими у землю, іншим - набивали рота землею, ґвалтували жінок, інколи й дітей, конфісковували майно, виганяли зі шкіл дітей - лише за те, що вони були іногородніми, а отже могли бути прихильниками більшовиків 20.
Совєтська влада, яка ще утримувалася на частині території Кубані та в Чорноморії, теж була бандитською: нечувані досі репресії впали на кубанське населення. Нікому не вдалося перечекати в надії, що лихо обійде стороною! Жорстокі репресії не минули жодної станиці, жодного міста Кубані та Чорноморії. З особливою люттю більшовики розправлялися з лідерами українського руху, яких вважали "прєдатєлямі Росіі". Так, 9 вересня 1918 р. в Туапсе був захоплений активіст місцевої Української громади Данило Міщенко. "Його вивезли до моря і там штрикали шаблями в живіт, розрубали обличчя й перетяли горло. Саме помешкання Української громади і драматичного гуртка було зруйноване: стіни обдерто, декорації знищено, меблі потрощено. Громада розпалася, а відтак у місті завмерло й українське життя" 21. У подібному становищі опинилися й українські громади Тимошівської, Слов'янської та інших станиць 22.
Тому прихід Добровольчої армії генерала Денікіна на Кубань українське населення сприйняло, як визволення. Ось як описує Василь Іванис зустріч Добровольчої армії в станиці Новоіванівській: "Не встигли зупинитися, як з кожної хати з'явилися жінки з печеними пирогами, млинцями, оладками, вареними яйцями, яєшнями, смаженими курми, качками, гусями, шинками, холодцями, навіть із борщами... За якусь годину 2500 людей було нагодовано... За все це ніхто не захотів взяти ні однієї копійки. Багато ображалися, коли їм хотіли заплатити… Москалі не вірили, що можуть існувати ще такі "патріархальні" люди" 23 .
На цьому теплий прийом не закінчився - до Новоіванівської з сусідньої станиці Незамаївської прибула делегація, яка просила, щоб добровольці не оминули, а загостили й у них. Росіяни не могли начудуватися - після байдужого, а то й ворожого ставлення на Дону і Ставропільщині щиросердечність кубанців підняла їх на дусі, додала віри в перемогу над більшовизмом.
Незамаївці зустріли Добровольчу армію ще на підході до станиці - з хлібом і сіллю. Місцевого отамана оточували його помічники, виборні, школярі. Всі були одягнуті святково: молодь у вишиванках, старші люди в черкесках. "Після привітань розвели цілу армію по хатах, де все вже було приготовано (гори всякого печива, 20-фунтові паляниці з озимої, як золото, пшениці, якого тільки не було м'ясива: кури, качки, гуси, валашки, телята…) 24.
Незамаївці виставили свою охорону з легендарних пластунів і кінних козаків. Близько півтори сотні незамаївців записалися у добровольці 25. Новобранці були озброєні та вишколені. Це підбадьорило керівництво Добровольчої армії - адже внаслідок безперервних боїв особовий склад танув, а у донських станицях приєднувалися лише одиниці.

Тяжкий похід Добровольчої армії несподівано перетворився на приємний відпочинок. Вибухнули гостинністю і наступні станиці - Старолеушківська та Іркліївська…
А що добровольці? Виявили вдячність? Учасник походу Василь Іванис свідчив, що поводження добровольців з місцевими людьми "часто було огидне. Московські люди себе вважали вищою кастою, а населення приймалося за нижчу расу. Оту нечувану для москалів гостинність вони приймали як доказ нижчості (кубанців)…" 26. Росіяни розплатились за гостинність традиційно… Відчувши себе в силі, почали вони екзекуції, контрибуції та реквізиції, як наприклад, у станиці Березанській… Не дивно, що коли добровольці підійшли до хутора Журавського, що в 15 верстах від Березанської, населення в паніці розбіглося.
Ситуація повторилася і в станиці Коренівській…
Голова Законодавчої ради Микола Рябовол рішучо виступив проти насильств денікінців. На засіданні Ради 27 листопада 1918 р. він, зокрема, закликав "припинити сваволю, яка має місце по всьому Краю і спричинює величезні жахи й нещастя" 27.
Слід зазначити, що Денікін цілком справедливо вважав Рябовола очевидним недоброзичливцем Добровольчої армії. Не забув російський генерал, що саме під проводом Рябовола Законодавча рада проголосила незалежність Кубані, тобто Рябовол був одним із тих, хто розбив єдність імперії. Яку тепер Денікін намагався відновити терором і масовими насильствами. Рябовол же публічно заявляв, що об'єднання Росії можливе лише "знизу" - у випадку демократичного волевиявлення народів. Кондові ж "єдінонєдєлімщікі" команди Денікіна та Алексєєва намагались реставрувати Російську імперію за допомогою військової диктатури.
В різку опозицію до Денікіна членів Крайової і Законодавчої рад поставила нестримно нахабна, а часом просто дика політика "Особоґо совєщанія" - денікінського уряду, який складався з неавторитетних на Кубані діячів, переважно чорносотенного штибу.
Розуміючи, що кубанське козацтво на фронтах змушене життям та здоров'ям платити за політику пройдисвітів із денікінського табору, Микола Рябовол дійшов логічного висновку, що "потрібно негайно взяти в свої руки зовнішню політику (Кубані) й усунути всіх третіх персон, які розпоряджаються нами. І внутрішні справи мусять також цілком перейти до наших рук!" - говорив він. 28.
Ці думки Микола Рябовол висловив на приватній нараді членів Законодавчої ради 27 лютого 1919 року. Чи Добровольча армія мала агентів, чи хтось із членів Ради вибалакав, але з перших днів березня ворожа преса почала ширити наклепи про якусь змову чорноморців проти козацтва, про їхню "зраду" справи боротьби з більшовиками. Цькування Рябовола та його заступника Султана Шахим-Гирея набирало обертів.
Під час боротьби "Особоґо совєщанія" за диктатуру Денікіна "яскраво виявилися надзвичайні здібності... голови Крайової ради - М. С. Рябовола. Він... надзвичайно спритно витягав Раду з глухих кутів... (куди) вона не раз заганялася єдінонеділімцями" 29. Рада "завжди слухалася" порад Рябовола 30. Чи дивуватися, що Василь Іванис, пізніше кубанський прем'єр, називав Рябовола "чарівником" 31?
Величезна популярність Миколи Рябовола, за висловом інженера Іваниса, "першого охоронника інтересів Кубані" 32, призвела до того, що він став "найненависнішою для росіян фігурою" 33. І це, попри те, що Рябовол вголос не висловлювався за об'єднання Кубані з Україною. Більше того, він офіційно належав до табору федералістів, які прагнули відбудови Росії - але обов'язково на нових, демократичних засадах.
Зрозуміло, що Рябовол називав себе федералістом із дипломатичних міркувань. Та й вкладав він у поняття федерації ідею "вільного союзу вільних народів" - на рівноправній основі, без кермуючого московського центру. Досить згадати його вислів на вересневій сесії Кубанської військової ради: "Нас не звернуть на свої стежки централісти всяких проб...", щоб стало зрозуміло: кубанський федералізм був фактично ідеологією самостійності. Та й політичні кроки Рябовола промовляли самі за себе: адже під його керівництвом створено Крайова та Законодавча ради, кубанський уряд та, врешті, 16 лютого 1918 року, проголошено самостійну Кубанську Народну Республіку. Не слід забувати, що федералісти були принциповими противниками влади Добровольчої армії та більшовиків 34.
Російський федералізм на Кубані був штучним політичним явищем, бо не мав підтримки в народі. А ось федералістичні настрої у ставленні до України мали "значно глибший ґрунт". Тому денікінці цілком резонно вважали, що "представники течії федералістів, вороже ставлячись до Добрармії, коли-небудь могли суб'єктом федерації поставити Україну, а не Росію". Кубанські самостійники, "мали ґрунт у гущі станиць, вони підтримували всякі течії, які віддаляли Кубанщину від Добрармії, а ослаблювали зв'язок із Росією". Тому ці псевдофедералісти були небезпечні для Добровольчої армії. Отож скільки б Рябовол чи Манжула не говорили з трибун про федерацію з майбутньою демократичною (тобто неіснуючою) Росією, Добровольча армія цілком справедливо вважала їх "за українських сепаратистів і ворогів єдиної-неділимої". Так воно і було 35.
На Дону і Тереку козаки теж виявляли незадоволення жорстокою і безцеремонною політикою денікінців. Для формулювання спільної козацької тактики і стратегії боротьби в Ростові була задумана конференція Дону, Кубані й Тереку - без участі Добровольчої армії.
В день свого від'їзду на конференцію в Ростов над Доном голова кубанської делегації Микола Рябовол обідав у колі близьких приятелів. Були тут Кузьма Безкровний, Султан Шахим-Гирей, Василь Іванис, полковник К. Гончаров. Настрій був веселий, всі жваво говорили, шуткували. Несподівано Рябовол, ніби жартома кинув: "А все ж я певен, що мене добровольці вб'ють, чи тепер, чи в четвер, а таки вб'ють, розбишаки... Москалі вміють свого добиватись..."
На цей вислів ніхто не звернув особливої уваги... Безжурно попрощавшись, друзі розійшлися... Ввечері кубанська делегація від'їхала до Ростова...
Конференція почалася 13 червня 1919 року. Тут зустрілися дві принципові думки: одна була за утворення союзу козацьких військ і єднання їх із Добровольчою армією; пропагандистом іншої був Микола Рябовол, який відстоював ідею об'єднання козацьких країв на умовах федерації, притягнення до неї України, Закавказзя та "інших частин колишньої Росії". Це суперечило планам Денікіна.
В Ростові Рябовол говорив, що необхідно викликати співчуття населення країни, куди йде армія, а в Чорноморській губернії вийшло навпаки - замість співчуття політика Денікіна викликала масове обурення. Те саме сталося і в Ставропольській губернії. "Те ж саме і так скрізь". Від такої політики фронт може розвалитись, попереджав голова Кубанської ради. Визволяючи населення, говорив він, армія повинна "на багнетах йому нести землю і волю, а не дореволюційні ланцюги". Висловив Рябовол і сумнів, що Антанта, на яку весь час покликалося керівництво Добровольчої армії, принесе свободу. Навпаки, Рябовол висловив "непохитне переконання, що від ярма насильників можна звільнитися лише власними засобами" 36.
Ось тези виступу голови делегації Кубанської законодавчої ради Миколи Рябовола: "Кубанщина не могла визнати большевиків і не може визнати також "Особоє совєщаніє", що складається з осіб, нам не відомих. Ми вважали, що треба негайно почати об'єднання державних формувань, які борються проти большевиків, цебто Дону, Кубані, Тереку, України, Добрармії, Грузії та всіх інших... Звичайно, на своєму шляху (ми) зустрічали дуже багато перешкод. Тоді виникло питання про організацію не всіх державних формувань, які борються проти большевиків, а тільки козацьких країв - Дону, Кубані й Терщини. Через хибну політику керуючих Добрармії ми були ізольовані від усіх, і без нас розв'язалася нова війна з Грузією, назрівала боротьба з Чечнею. Нам треба було посуватися вперед, а в цей час у нас наростали нові вороги... Коли прийшли добровольці в Чорноморську губернію і завели там губернаторський режим, то з населенням у 200000 людей вони так упоралися, що геть чисто все обернулося на большевиків, і там тепер іде суцільне вигублення наших козаків... У Ставропольській губернії теж було заведено такий режим, яким ніхто не був задоволений, і нам довелося тяжко боронити цю губернію. В той час як ми мусили вам (донцям) давати поміч, нам треба було надсилати частини війська для придушення повстань у Ставропольській губернії, які були наслідком... режиму, що його насадило "Особоє совєщаніє"..." 37.
Це був останній виступ видатного кубанського політика Миколи Рябовола - в ніч на 14 червня 1919 р. його застрелили офіцери загону особливого призначення генерала Врангеля. Одна куля потрапила в шию, інша - під ліве вухо.
Трагічне передбачення справдилося...
15 червня під впливом останньої промови Рябовола та його вбивства конференція всупереч волі Добровольчої армії ухвалила резолюцію про створення політичного та економічного союзу "державних формувань Донщини, Кубанщини й Терщини"...
А Кубанська рада оголосила триденну скорботу... Як везли труну з Ростова, то починаючи від кордону з Доном, на кожну станцію "виходило притьмом все населення сусідніх станиць" 38. А в Катеринодарі на похорон зібрались десятки тисяч осіб. Домовину поставили на лафет, покривши китайкою. Процесія йшла через похмурі маси народу. Особливо багато було студентів та учнів середніх шкіл, які, виструнчившись, стояли вздовж всього шляху процесії. Поховали Рябовола на Кріпосній площі поруч із родиною Бардіжів...

Московська еліта в цей день сховалася, побоюючись самосудів... І, справді, на вулицях Катеринодара в той день було багато ексцесів - нападів на добровольців, "особливо було горе тим, хто зневажливо висловлювався про небіжчика, а козаче вухо ловило цей вислів" 39. Так, під час похорону мало не стався самосуд на військовим лікарем Олександровим, який вголос непоштиво висловився проти небіжчика...
Слідство в Ростові було проведене формально, вбивць не знайшли - бо ніхто їх не шукав. Не шукав, бо всі чудово розуміли, чиїх брудних рук це справа... Десятки станиць на зборах ухвалювали і посилали в Законодавчу раду приговори такого змісту: "Душогубство є діло рук монархістів, котрі ожиріли від нашого білого хліба... Ми добре розуміємо, що нам вороги не лише большовики, але й монархісти" 40.
До Ради з усіх усюд подавалися внески на будівництво пам'ятника Миколі Рябоволу.
Смерть народного улюбленця стала темою для кількох дум. Автором однієї з них став професор Федір Щербина. Починалася вона так:

Ой поїхав наш Микола
Та свободи добувать,
Забажалось козакові
Сірим людям волю дать.

Смерть Рябовола не розчистила Денікіну шляху до московських дзвонів, бо кубанські козаки, дізнавшись про вбивство добровольцями голови Законодавчої ради почали поодинці та невеликими групами тікати з фронту 41, а кубанські станиці одна за одною ухвалювали протести та приговори проти Добровольчої армії, "загрожуючи не давати більше до її лав своїх синів" 42.
Настрій кубанців був такий: "Як ми будемо битися за Росію, за руських, що тим часом отак порядкують в нашій хаті - стріляють і вішають найкращих наших людей? Цього досить і нам нема чого класти свої голови. Гайда, хлопці, додому!" 43. Цікаво, що дезертирів із Добровольчої армії населення станиць не засуджувало, навпаки - вважало патріотами.
Крах Добровольчої армії ставав неминучим.
Популярність Рябовола після смерті "зросла до обожнювання". Слід сказати, що і соціалістичні партії (есери та меншовики), інші партійні та професійні організації в містах ухвалювали резолюції, які осуджували денікінців за вбивство Рябовола 44.
Напруження в стосунках кубанців і добровольців дійшло до того, що можна було сподіватися розправи над денікінцями 45. "До ще більшого роз'ятрювання спричинялася добровольча преса, яка й мертвого не лишала в спокої. Вона копалася в особистому житті небіжчика і його громадській кар'єрі". Урочистий похорон Рябовола викликав у російської преси глум і наругу 46.
24 жовтня 1919 р. сесія Крайової ради великою більшістю голосів ухвалила рішення на знак скорботи по Рябоволу не обирати більше голови, визначити тільки заступника, а крісло, в якому сидів Рябовол, вкрити скорботним крепом.
Глибокий сум, що огорнув увесь Край, висловив у своєму вірші кубанський козак Дмитро Петренко. Цей вірш, що починався зі слів "Плач, Кубане, краю рідний", став народною піснею.
Кубань, справді, осиротіла... Осиротіла й Україна.
Як прикро, що нинішнє покоління так мало знає, або й взагалі не чуло про Миколу Рябовола - великого кубанського сина українського народу.
Якби мислення керівництва України було соборницьким, то напевно була б вже давно в Києві вулиця імені Миколи Рябовола і меморіальна дошка на київській політехніці, де він вчився, вже давно була б встановлена. На жаль, це поки лишається мрією, та й то небагатьох. Державі нашій байдужа посмертна доля людини, яка проголосивши незалежність Кубані в 1918 році, прагнула здійснити мрію багатьох поколінь українців - об'єднати Кубань із матір'ю-Україною.
Отож бережімо пам'ять про видатних українських синів всіх наших земель. Пам'ятаймо й про тих, хто зараз у неймовірно тяжких умовах продовжує творити українське життя на рідних землях.

Джерела

1. Омельченко Г. За що і як боролася Кубань в 1917 - 1919 роках (з приводу 5-х роковин зо дня смерті голови Кубанської Ради Миколи Степановича Рябовола). ЦДАВО, ф. 3795, оп. 3, спр. 38, арк. 19, 20.
2. Там само. - Арк. 21.
3. Ємець В. У золоте 50-річчя на службі України. Про козаків-бандурників. - Голлівуд - Торонто, 1961. - С. 353.
4. Казачий словарь-справочник. - Сан-Ансельмо, 1970. - Т. III. - С. 45.
5. Іванис В. Боротьба Кубані за незалежність. - Мюнхен, 1968. - С. 24 - 25.
6. Іванис В. Стежками життя (спогади). - Кн. II. - Новий Ульм, 1959. - С. 234.
7. Там само. - Кн. III. - Новий Ульм, 1960. - С. 28.
8. Кубанець. Кубанцям не з руки // Українська трибуна. - Варшава. - Ч. 60. - 1921. - 23 липня.
9. Іванис В. Стежками життя (спогади). - Кн. II. - С. 78.
10. Там само. - С. 68.
11. Іванис В. Боротьба Кубані за незалежність. - С. 33.
12. Іванис В. Стежками життя (спогади). - Кн. II. - С. 71.
13. Омельченко Г. Вказана праця. - Арк. 23.
14. Скоропадський П. Спогади. - Київ - Філадельфія, 1995. - С. 237.
15. Сулятицький П. Нариси з історії революції на Кубані. - Український інститут громадознавства у Празі. - Прага, 1925. - Т. 1. - С. 132.
16. Іванис В. Стежками життя (спогади). - Кн. II. - С. 114.
17. Там само. - С. 121.
18. Там само. - С. 216.
19. Там само. - Кн. III. - С. 27.
20. Там само. - Кн. II. - С. 189 - 190.
21. Українська соборність. - Київ: Українська видавнича спілка, 1999. - С. 225.
22. Чорноморець. - 1918. - Ч. 6.
23. Іванис В. Стежками життя (спогади). - Кн. II. - С. 36.
24.Там само.. - С. 37.
25. Денікін А. Очерки русской смуты. - М., 1991. - С. 101.
26. Іванис В. Стежками життя (спогади). - Кн. II. - С. 39.
27. Там само. - С. 190.
28. Там само. - Кн. III. - С. 28.
29. Там само. - Кн. II. - С. 244.
30. Там само. - С. 332.
31. Там само. - С. 266.
32. Там само. - Кн. IV. - Новий Ульм, 1961. - С. 350.
33. Там само. - Кн. III. - С. 142.
34. Там само. - С. 98.
35. Там само. - С. 98 - 99.
36. Омельченко Г. Вказана праця. - Арк. 24.
37. Іванис В. Стежками життя (спогади). - Кн. III. - С. 102.
38. Омельченко Г. Вказана праця. - Арк. 27.
39. Там само. - Арк. 27.
40. Там само. - Арк. 27 - 28.
41. Іванис В. Стежками життя (спогади). - Кн. III. - С. 105.
42. Там само. - С. 109.
43. Там само. - С. 200.
44. Там само. - С. 143.
45. Там само. - С. 140.
46. Там само. - С. 141.

| Зміст | Переселення в "країну крові" | Чому з'явилися українці на Кубані | Історик Кубані Федір Щербина |
| Олексій і Кузьма Безкровні | Яків Кухаренко: український поет, російський генерал |
| Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ столітті | Український поет Кубані Василь Мова |
| Український революціонер Кубані Степан Ерастов | Симон Петлюра і Чорноморська громада РУП |
| Олександр Кошиць і Кубань | Павло Сулятицький і його "Нариси..." | Кіндрат Бардіж. Повернення|
| Микола Рябовол - голова Законодавчої ради Кубані | Кубанський бандурист Антін Чорний |
| Воїн-бандурист Василь Ємець | Важкий шлях кубанця Василя Проходи |
| Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна | Перший кубанський прем'єр Лука Бич |
| Член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула |
| Микола Ґалаґан - представник Центральної Ради на Кубані |
| "Від гір Карпатських аж по Кавказькі" | Костянтин Здобудь-Воля, гетьманець із Кубані |
| Михайло Фролов - герой України і Дону | Кубанський отаман Василь Рябоконь |
| Кубанський бандурист Михайло Теліга | Генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський
| Віктор Павленко, генерал-хорунжий Армії УНР | Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров |
| Партизанський генерал Андрій Шкуро | Повстання на Тамані в травні 1918 року |
| Кубанський прем'єр Василь Іванис | Долі посла Боржинського та священника Кулабухова |
| Козацький поет Іван Прийма | Володимир Скидан у спогадах Кузьми Безкровного |
| Повстанський отаман Петро Погиба | Олександр Півень. Веселий чоловік трагічної долі |
| Трагедія станиці Полтавської | Трагедія станиці Новомалоросійської | Апокаліпсис 1932 - 1933 років |
| Козацька трагедія в Лієнці та Пеґеці | Післямова |