Роман Коваль
Нариси з історії Кубані

Повстання на Тамані в травні 1918 року

У лютому 1918 р. Законодавча рада Кубанського краю проголосила самостійну Кубанську Народну Республіку. Проте невдовзі Законодавча рада та уряд змушені були під натиском червоних залишити Катеринодар. Врешті, кубанці разом із Добровольчою армією опинилися в межах Всевеликого війська донського.
В квітні 1918 р. до сусіднього Криму увійшли запорожці полковника Армії УНР Петра Болбочана, а слідом за ними - і війська союзної Німеччини. Червоні панічно тікали на схід у надії переправитися через Керченську протоку на Кубань. Отож і зосередились втікачі переважно на Таманському півострові.
Всі станиці й хутори Тамані були заповнені тим озброєним людом, серед якого було багато кримінального елементу. Кубанці скоро відчули, яка то ворожа сатанинська сила опанувала їхній рідний край. Червоні, справді, поводилися як окупанти.
Ось як описував події тих днів отаман станиці Охтанизівської Микола Гулий: "У станиці відбувався розгул, бешкети, погром... Козаки були стероризовані. Їм заборонялося виїздити на польові роботи, обробляти виноградники, ловити рибу. Їхнім обов'язком стало... обслуговування червоної нечисті, як тоді називали більшовиків".
У станиці було в достатку вина, яке й випивалося цим "військом"... Знищувалися свині, вівці, рогата худоба, птиця й всякі їстівні продукти. Були випадки, коли дійну корову різали заради одних нирок. Дехто з "любителів делікатесів" вирізав вим'я у живих корів.
Двори й хати були заповнені червоними. В кращих будинках розмістилися комісари, більшість із дівками. До одного заможного козака Охтанизівської вселився комісар зі своєю подругою. Цього типа боялися, як вогню, "бо за один лише погляд, що йому не сподобався, він міг розстріляти".
Ця єврейська парочка вимагала для себе спеціальних страв, наприклад, варену в молоці гуску. Або раптом їм схотілося свіжої щуки - і, хоч умри, а господар мусив дістати.
Особливо знущалась над господарями комісарова подружка, яку поза очі називали "холерою" чи "хайкою".
Червоні, що отаборились в Охтанизівській, не церемонились... Вони з'їдали неймовірну кількість яєць, масла, паюсної ікри... Козакам станиці не було ні спокою, ні відпочинку. Їхні дружини та матері безперервно готували їжу, прали білизну, частіше вошиву, хоч і "відвойовану в буржуїв"... Те саме відбувалось і в інших станицях Таманського півострова.
Боляче було дивитися на приниженого козака... "Стоїть він тепер, зігнувшись: чергує з підводою у босяка і боїться, як би той не дізнався, що козак нагороджений чотирма георгіївськими хрестами..." За хоробрість, звісно.
Врешті, терпіння козаків увірвалося... Одним із ініціаторів повстання проти червоних став Микола Іванович Гулий.
Народився він 6 грудня 1884 року. Закінчив Кубанську школу прапорщиків у Катеринодарі. Дійсну службу відбував у 1-му Таманському полку в Закаспійській області. Там закінчив навчальну команду і 1909 року повернувся до рідної станиці старшим урядником. Невдовзі його обрали отаманом Охтанизівської.
Микола Гулий виявився наймолодшим станичним отаманом у Кубанському війську. Він не розчарував земляків, які кілька разів поспіль обирали його своїм отаманом. Так незмінно впродовж п'яти років пробув він на цій почесній посаді - аж до більшовицького перевороту 1917 року.
З огляду на виняткові організаторські здібності Гулий був популярною особистістю і в сусідніх станицях. І не дивно, адже в часи його отаманування в Охтанизівській було відкрито вище початкове училище, лікарню та грязелікарню, цегельний завод. Дбав Гулий і про громадський порядок у станиці.
Невдовзі після Лютневої революції Микола Гулий вступив до лав Вільного козацтва, заснованого відомою українською родиною Бардіжів. Брав участь у боях проти червоних під станицями Кримською, Троїцькою та Полтавською. Після розсіяння Вільного козацтва Гулого арештували. Та невдовзі, в квітні 1918 р., йому вдалося втекти. Повернувся до Охтанизівської.
В той час командувач червоними військами Тамані Бєліков для підсилення обороноздатності свого воїнства оголосив мобілізацію козаків таманських станиць. Командиром Охтанизівської сотні Бєліков (собі на біду) призначив хорунжого Миколу Гулого. Місцем розташуванням її була коса Чушка...
Другим оборонним об'єктом була коса Тузла, яка простягалася від материка вглиб Керченської протоки. Проводячи ревізію оборонних об'єктів, Бєліков щодня долав відстань у 100 верств, заганяючи на смерть коней. Приїзди командувача супроводжувалися дивовижними вчинками. То йому забагнеться відрізати коням хвости і він босоніж ходив із ножицями по хазяйських стайнях, власноручно проводячи цю операцію.
Коли дійшла черга до коней сотні, козаки рішуче запротестували. Тоді звироднілий червоний командир переключився на іншу розвагу - рубати хвости бикам. А то велів наловити котів і допровадити їх до штабу... Зав'язавши близько двадцяти нещасних тварин у мішок, наказав червоноармійцям періщити їх нагаями. При цьому червоні "герої" весело сміялися... Врешті, кинули мішок із котами в море і розстріляли тварин із кулемета.
Були й серйозніші вихватки цього самодура: так одного разу задля розваги він звелів постріляти з гармат по підпорядкованих йому станицях.
Конфлікт ставав неминучий...
Вранці 12 травня під Таманню, перехопивши на одному з мостів легковий автомобіль із командармом, козаки сотні Гулого захопили його й негайно розстріляли.
Отримавши вістку про ліквідацію червоного ватажка, Гулий вишикував кінну сотню і з хвацькою козацькою піснею повів її головною вулицею станиці. На пісню з дворів із цікавістю виглядали жителі. Висипали на вулицю й червоноармійці станичної залоги, розташованої в школі. За 600 кроків від ворога отаман обірвав пісню і несподівано повів сотню кар'єром. Червоне воїнство було приголомшене, а козаки, зіскочивши з коней і рубаючи шаблями, увірвалися до школи, де містився їхній штаб. Залога була роззброєна миттєво...
За два дні повстанці повністю опанували Таманський півострів. Було захоплено 18 кулеметів, 10 гармат, багато боєприпасів та 2 тисячі полонених.
Організували повстанський штаб. На посаду командувача повстанцями Микола Гулий запросив більш досвідчених у військовій справі людей - полковника Перетятька зі станиці Таманської (в минулому командира 3-го Чорноморського полку); начальником штабу став колишній командир 8-го пластунського батальйону, член Кубанської ради, полковник Бідаков - твердий кубанський самостійник... Пізніше штаб очолював Іполит Кам'янецький, а осавул Г. Горпищенко керував оперативним відділом. Інженер Каштанів став начальником контррозвідки. Цей гурток старшин ставився до кубанського уряду неприхильно, закидаючи йому, що уряд втік на Донщину, покинувши кубанців напризволяще.
У місцевих станицях і хуторах повстанський штаб провів мобілізацію, причому більшість козаків приходили, не чекаючи наказу.
Оскільки до Тамані підійшли великі сили червоних, повстанці почали переговори з німцями, що перебували в Керчі. Таманці прохали надати термінову збройну допомогу.
Німці допомогу обіцяли (окрім них, намічалася також висадка на Тамані Запорозької дивізії Армії УНР під проводом отамана Зураба Натієва).
В очікуванні десанту повстанці зміцнювали оборонні позиції. В той час до Темрюка підійшли основні сили червоної Таманської армії, і козаки змушені були відступити.
18 травня почався наступ червоних. Цілий день тривав жорстокий бій. Завдяки вояцькому мистецтву козаків перші атаки червоних було відбито з великими втратами для останніх.
Микола Гулий згадував як один козак-гармаш, прапорщик Уменко зі станиці Охтанизівської стріляв, примовляючи:
- Оце вам, товариші, дві пари волів! А оце вам дві пари коней!
Мова йшла про волів і коней, забраних більшовиками у його батька...
В іншому епізоді бою, більшовики, що атакували, виставили поперед себе худобу. Побачивши тварин, козак-кулеметник припинив стріляти - в ньому заговорив господар...
Зате відомо чимало випадків, коли червоні під час відступу розстрілювали табуни коней - щоб не дісталися козакам. Тут вже говорила психологія кочівника-перекотиполя, який знаходив втіху в руйнуванні всього живого і неживого...
Отак із боями козаки під натиском кількатисячної армії, яка мала на озброєнні десятки гармат та кулеметів, відступили до Таманської затоки. А обіцяна допомога від німців все не надходила.
Наступні дні червоні (місцеві називали їх ще "тамбовцями") були зайняті грабунком багатих станиць та дикою розправою над мирним населенням. Провадилися розстріли, ґвалтували жінок та підлітків. Дружину священика Охтанизівки в присутності двох дітей і чоловіка зґвалтувало восьмеро китайців, а дружину дяка зґвалтувало півтора десятка червоних.
Совєтські "визволителі" розгромили станичне правління, осквернили церкву, попалили церковні книги, зокрема і станичний літопис, який вели 120 років. Із дворів червоноармійці виносили пшеницю, ячмінь. Висипали зерно на вулицях і зганяли годувати свиней. На мотузках вішали каченят та курчат, перед тим вимазавши їх у дьогті з борошном...
На ніч більшовицьке військо розташувалося в Охтанизівській. Для них зносилися подушки, перини, ковдри, на яких "таваріщі" влягалися в чоботях. 26 травня до охтанизівського берега прибула ціла флотилія темрюцьких рибалок, які пограбували майно станичників.
28 - 29 травня повстанці продовжували вести жорстокі оборонні бої з чисельно і технічно переважаючими силами ворога.
Німці ж зволікали зі своєю допомогою.
Зневірені козаки почали здаватися в полон... А двічі поранений Микола Гулий продовжував тримати оборону з рештками повстанського війська.
В цей час провадилася евакуація втікачів морем на Керч. Загін Гулого вирушив до Керчі в числі останніх. Та назустріч вже йшли пароплави і баржі з німецьким десантом. Цей десант разом із козаками швидко звільнив півострів, міста Темрюк та Анапу.
Попри досить значні бої, втрати німців були невеликі: загинуло двоє старшин та 37 вояків. Причиною мінімальних втрат була значна перевага німців в озброєнні - в них були і бронемашини, і аероплани, багато гармат та кулеметів.
Населення станиць взяло зворушливу участь у похороні загиблих німецьких вояків. Місця вічного спочинку - на знак подяки за визволення - відводились не на кладовищах, а в церковній огорожі.
Знаючи, що кубанці до німців ставляться прихильно і з надією, німецький командувач запропонував урядові Луки Бича посунути декілька дивізій на Кубань. На це Лука Бич відповів відмовою. Мало того, кубанський уряд послав до Ростова делегацію з метою висловити німецькому командуванню протест із приводу десанту на Тамань.
Отож німці мусили вертатися до Керчі, залишивши повстанців самих.
Таманська повстанська група продовжувала бої. Трималася до приходу денікінців. Повстанці вважали себе частиною Кубанської армії, не підлеглої денікінцям.
По вигнанню з Катеринодара червоних всіх кубанських офіцерів, що разом із німцями визволити Тамань від більшовиків, було віддано під суд за "державну зраду".
Історично це засліплення кубанських провідників не має виправдання: німці за два місяці звільнили Велику Україну, а вдесятеро меншу Кубань вичистили б за два тижні, може три. Це б зберегло кубанцям тисячі життів...
Визволивши за допомогою німців Кубань, уряд міг би оголосити мобілізацію і забезпечитися армією в 100 - 200 тисяч козаків і городовиків...
Та вкотре історичний шанс було змарновано...
Ця фатальна політична помилка позначилася і на долі Миколи Гулого. Внаслідок орієнтації уряду Луки Бича на Добровольчу армію, він опинився у складі кінних частин денікінців в Україні. Простеляючи шлях Денікіну до московських дзвонів, Гулий мусив брати участь у братовбивчих боях проти частин Армії УНР. Під станцією Козятин його було тяжко поранено.
Лікувався в Одесі, звідти евакуювався на пустельний острів Лемнос в Егейському морі, де перебував у складі 4-го полку 2-ї стрілецької дивізії.
Потім перебрався до Югославії. Служив у прикордонних військах.
1924 року опинився в Чехословаччині. Працював у Празі водієм. В кінці Другої світової сотник Гулий у надії визволити рідний край зголосився до кубанських стройових частин Стану генерала Доманова.
1945 року в Лієнці, що в Австрії, англійці видали його разом із молодшим братом Петром більшовикам. У Совєтському Союзі, громадянами якого вони ніколи не були, обох засудили до 10 років таборів. У Сибіру і закінчилися життєві стежки синів сонячної Кубані, братів Гулих: 1946 року від виснаження помер Микола, а наступного року загинув у неволі Петро Гулий.
Ось і все... Нехай і ця розповідь стане нам підставою для роздумів про долю нашої Батьківщини.

Джерела

Гулый Н. Восстание казаков на Таманском полуострове в мае 1918 г. // Родная Кубань. - 2001. - №1. - С. 70 - 103.
Іванис В. Стежками життя (спогади). - Новий Ульм, 1959. - Кн. II. - С. 112, 158.
Там само.- Новий Ульм, 1960. - Кн. III. - С. 210.
Лихоносов В., Гулый Е. Возвращение домой // Родная Кубань. - 2001. - №1. - С. 69 - 70.

Примітка
Розділ написано в співавторстві з Ренатом ПОЛЬОВИМ.

| Зміст | Переселення в "країну крові" | Чому з'явилися українці на Кубані | Історик Кубані Федір Щербина |
| Олексій і Кузьма Безкровні | Яків Кухаренко: український поет, російський генерал |
| Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ столітті | Український поет Кубані Василь Мова |
| Український революціонер Кубані Степан Ерастов | Симон Петлюра і Чорноморська громада РУП |
| Олександр Кошиць і Кубань | Павло Сулятицький і його "Нариси..." | Кіндрат Бардіж. Повернення|
| Микола Рябовол - голова Законодавчої ради Кубані | Кубанський бандурист Антін Чорний |
| Воїн-бандурист Василь Ємець | Важкий шлях кубанця Василя Проходи |
| Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна | Перший кубанський прем'єр Лука Бич |
| Член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула |
| Микола Ґалаґан - представник Центральної Ради на Кубані |
| "Від гір Карпатських аж по Кавказькі" | Костянтин Здобудь-Воля, гетьманець із Кубані |
| Михайло Фролов - герой України і Дону | Кубанський отаман Василь Рябоконь |
| Кубанський бандурист Михайло Теліга | Генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський
| Віктор Павленко, генерал-хорунжий Армії УНР | Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров |
| Партизанський генерал Андрій Шкуро | Повстання на Тамані в травні 1918 року |
| Кубанський прем'єр Василь Іванис | Долі посла Боржинського та священника Кулабухова |
| Козацький поет Іван Прийма | Володимир Скидан у спогадах Кузьми Безкровного |
| Повстанський отаман Петро Погиба | Олександр Півень. Веселий чоловік трагічної долі |
| Трагедія станиці Полтавської | Трагедія станиці Новомалоросійської | Апокаліпсис 1932 - 1933 років |
| Козацька трагедія в Лієнці та Пеґеці | Післямова |