Роман Коваль
Нариси з історії Кубані

Володимир Скидан у спогадах Кузьми Безкровного

Народився Володимир Васильович Скидан 1858 року в родині диякона Єйського Михайло-Архангельського храму Кубанської області. Закінчивши Кубанську військову гімназію, вступив до Київського університету, з якого невдовзі за участь у студентському русі його було виключено. Та досить швидко Володимир Скидан поновив навчання, щоправда, вже в Харківському університеті. Але незабаром його заарештували за зберігання революційної літератури. 30 травня 1879 р. юного революціонера вислали під нагляд поліції до м. Шенкурська Архангельської губернії.
Потім було навчання в Казанському університеті та чергове звільнення за "політичну неблагонадійність". Далі був Новоросійський університет в Одесі. І тут довго вчитись не довелось. Майже відразу кубанця заарештували за належність до одеського "злочинного (зрозуміло, політичного. - Ред.) гуртка". Врешті, звільнили його під гласний нагляд поліції.
1887 року кубанець таки закінчує юридичний факультет Новоросійського університету і починає адвокатську практику. Все ж в Одесі Скидан не прижився. Шлях лежав на батьківщину. У травні 1889 р. він влаштовується секретарем Єйської міської думи.
І тут сталася в його житті подія, за яку його впродовж довгого часу називали ренегатом: виснажений боротьбою проти могутньої держави, він звертається в Департамент поліції, в якому, так би мовити, зрікається своїх юнацьких "помилок". Внаслідок цього відречення Володимир Скидан отримав бажану посаду в Кубанському обласному управлінні. Невдовзі - після ще одного звернення до поліції - з нього було знято негласний нагляд. Відтоді і почалося його успішне просування по кар'єрній драбині.
Очевидно, саме через цей конформізм відомий кубанський діяч Степан Ерастов називав Володимира Скидана "пропащою силою", вважаючи, що Скидан "розтринькує" свої сили і здібності на посади в Кубанському обласному правлінні.
Інший відомий кубанський діяч Кузьма Безкровний не погоджувався з такими звинуваченнями, бо розумів, що в "суворі дореволюційні часи" Володимир Скидан як радник Кубанського обласного правління зробив "значно більше корисного для Краю, ніж міг би зробити, як суддя, чи, скажімо, адвокат".
Зрозуміло, що Скидан був обмежений у діях, адже над ним та й над всім обласним управлінням нависав "досконалий апарат нагляду" і викорінення всього, що суперечило московському режиму. Тож Скидан, стверджував Кузьма Безкровний, зіграв роль потоку свіжого повітря в задушливій атмосфері цієї забюрократизованої установи. Слід сказати, що Скидану сприяв тодішній кубанський наказний отаман Яків Малама, який, дотримуючись ліберальних поглядів, підтримував різноманітні культурні ініціативи, в тому числі й українські.
Відіграв Скидан і позитивну роль як редактор "Кубанських обласних відомостей", добившись їх щоденного виходу. Крайовий офіційний орган "Кубанські обласні відомості" став однією з найвідоміших та найцікавіших у Росії газет, яка широко висвітлювала кубанське життя. На сторінках цієї газети Володимир Скидан, козак за походженням, одним із перших поставив на порядок денний - як нагальну - проблему городовиків.
Відомо, що ще 1870-го року цар відмінив право городовиків на покозачення і відповідне набуття ними політичних та економічних прав. Тож панами ситуації залишалися козаки…
У суперечці двох позицій - станової і національної - Володимир Скидан завжди залишався вірний національній позиції, вважаючи, що пропагандисти кастової окремішності козаків шкодять Кубані, в тому числі і козакам.
- Необхідно становим козацьким фантазіям, - говорив Скидан, - протиставити необхідність національної самосвідомості, оскільки національно сформований народ зможе проявити політичну активність і свідомо боротися за свою долю. Майбутнє козаків цілком залежить від того, чи зуміють вони перебороти в собі відчуття станової замкнутості... Одним словом, нам козакам, треба повернутися до традиційного джерела прогресу кожного поневоленого народу - до національного відродження.
В той час, коли зросійщена козацька інтелігенція ставилася до городовиків вороже, як до претендентів на "їхню" землю та ще й звинувачувала їх у падінні "козацького духу", Володимир Скидан вважав збільшення населення Кубані за рахунок селянства Наддніпрянської України явищем "дуже корисним", бо таким чином українське населення ставало домінуючим на Кубані, а Кубань ставала Україною. Якщо в городовицькому питанні козаки стоятимуть на становій точці зору, казав Скидан, а не на крайовій, то це свідчитиме, що втрачено дідівську мудрість.
І справді, діди-запорожці, переселившись на Кубань наприкінці XVIII століття, доклали максимальних зусиль, щоби збільшити українську людність Краю і збільшити козацтво шляхом прийняття в козаки переселенців із Наддніпрянщини.
До слова сказати, Скидан вважав нових переселенців з України за фізичними можливостями і духовними властивостями рівними першим переселенцям. Вихідці з Наддніпрянщини вражали його своєю ініціативністю та впертістю в роботі, завдяки чому навіть у нестерпних умовах політичного й економічного безправ'я вони досягали чималих успіхів.
Слід сказати, що вже до революції 1905 року городовики становили половину населення Кубані і переважно були одного з козаками національного коріння. Тож створилась дивна ситуація, коли майже половина населення Кубані, та ще й переважно українська за походженням, перебувала у положенні паріїв.
- Необхідно, - твердив Скидан, - розширювати кордони Війська до кордонів Краю, а спосіб для цього: приймати і приймати "городовиків" у козаки, поки козацьке населення краю не збільшиться, принаймні, до 10 мільйонів душ.
Та цю ідею можна було реалізувати лише за підтримки Петербурга.
Як радник Кубанського обласного правління, Скидан зацікавив своїм проектом наказного отамана Якова Маламу. Під час чергового відвідання російської столиці кубанський отаман почав зондувати ґрунт, щоб отримати дозвіл знову приймати городовиків у козаки, та швидко отримав відкоша:
- В етом надобності нє ощущаєтса, так как увєлічєнія казачьіх частєй нє прєдвідітса.
Володимир Скидан бачив, що кубанська козацька інтелігенція (українська за походженням) все більше і більше наповнювалась "козацьким духом", складовими якого, на думку Скидана, була національна зрада та станова зарозумілість у поєднанні зі сліпою покірністю начальству, як правило, російському.
- Як із бузини, - говорив Скидан, - не вийде ніякого будівельного матеріалу, хоч вона й росте у нас велика, так і від сучасної козацької молоді ми нічого путнього не діждемося. Багато, до того ж лютих, яничарів виховала нам московська школа.
Не очікував Володимир Скидан нічого путнього і від просякнутої московським "демократичним духом" нечисленної козацької молодої інтелігенції, яка думала про так звані "високі ідеали", а не про інтереси власного народу і сліпо пленталася за московським, на цей раз, партійним начальством.
Кузьма Безкровний у своїх "Спогадах про Кубань" стверджував, що Скидан не був ніяким "фобом", але представників московської інтелігенції він не поважав і вважав їх "людьми нечесними".
- Не можна повірити, - сказав якось Володимир Скидан, - що всі вони сліпі й не бачать, що Кубань - це не Росія, що вони живуть серед чужого їм народу. Нащо вони покинули свій народ і прийшли до нас? Русифікувати?
Не один раз Скидан доводив Степану Ерастову та голові катеринодарської "Просвіти" Іванові Ротарю марність їхніх спроб переконати росіян у тому, що українці теж "мають право на існування". Зусилля ці були чималими, але не мали жодних наслідків.
Причини цього Володимир Скидан бачив насамперед у відсутності належної самопошани серед українців.
- Не поважаємо ми себе, - казав він із цього приводу. - Чому б нам не повчитися у поляків? Жменька живе їх у Катеринодарі, а хіба вони випрошують ласки у росіян? Хіба їм коли-небудь прийде в голову переконувати росіян, що вони, поляки, мають право на існування?
Показовий такий випадок: поет Володимир Самійленко повіз свій переклад "Перехресних стежок" Івана Франка до російського письменника Володимира Короленка, який відпочивав у Геленджику. Самійленко мав надію, що Короленко опублікує цей твір в "Русском богатстве".
Степан Ерастов, який підбив Cамійленка поїхати до Короленка, мусив вислухати від Скидана чимало неприємних слів. Скидан наперед був упевнений, що з цієї ініціативи нічого доброго не вийде і що Володимира Самійленка не варто було ставити в незручне становище.
І справді, "делікатний Володимир Самійленко, нарвавшись на делікатну відмову делікатного Володимира Короленка", відчув себе дуже кепсько...
Попри похмурий вигляд, Скидан був великим українським оптимістом. Друзі, щоправда, стверджували, що оптимізм цей був необґрунтований.
Навіть у тяжкі часи громадської депресії Володимир Скидан вважав, що немає причин "скиглити". "Все добре", - часто повторював він.
Кузьма Безкровний зазначав, що в основі цього оптимізму була віра у життєздатність українського народу і працю української наддніпрянської інтелігенції.
- Сорок років у житті людини, - стверджував Володимир Скидан, - це, власне, один момент у житті народу. Перші сорок років після відміни кріпосного права народ "прочумувався", впродовж наступних сорока років він не менше як вдвоє збільшить свою територію, а тоді... тоді вже почне володарювати на своїй землі... (Так що) нема причин стогнати!
Все ж і Скидан мусив визнати, що на Кубані "немає людей" - тобто немає з ким серйозно працювати. Навіть члени "Старої громади", і ті в більшості виявилися балакунами, не здатними до кропіткої громадської роботи. Не дивно, що Скидан називав Громаду "малоросійським ярмарком". Свою, так би мовити, діяльність більшість її членів обмежували участю раз на рік у Шевченкових роковинах. Лише кілька членів Громади, серед них і Володимир Скидан, намагались творити українське життя на Кубані.
Хоч і свого часу відрікся він (для протоколу, звісно) від "помилок" юності, та боротьби за українізацію Кубані не припинив, більше того, на початку 1900-х років таємно вступає до Революційної української партії.
А отримавши в листопаді 1905 р. посаду директора народних училищ Кубанської області, використовує службовий стан, всіляко сприяючи "неблагонадійним" учителям. Напевно через це новопризначений наказний отаман Михайло Бабич уважав діяльність Скидана на цій посаді "безумовно шкідливою" і клопотався перед Департаментом поліції про висилку того за межі Кубані.
Напевно, мав рацію російський генерал Бабич: Володимир Скидан лишався небезпечним ворогом імперії, бо був свідомим українцем...
Коли 1917 року на Кубань прийшла революція, Володимир Скидан, хоч і був вже літньою людиною, виявив себе найактивніше. Те, що його в квітні 1917 року обрали головою Кубанської військової ради та членом Тимчасового кубанського військового уряду, свідчить про його великий авторитет серед козацтва.
А 19 грудня 1918 р. директор військової реальної школи в Катеринодарі Володимир Скидан став міністром освіти кубанського уряду Пилипа Сушкова. Це міністерство Володимир Скидан очолював до 5 травня 1919 року. Подальша доля його невідома...
Наприкінці хочу згадати розмову, яка відбулася восени 1911 року в Катеринодарі. Володимир Скидан сказав тоді Кузьмі Безкровному:
- Не з того ми починали. Зібрати б зараз отой "малоросійський ярмарок", та і спитати: а що ж ви, свідомі українські громадяни, зробили зі своїми дітьми, як ви їх виховали? А ну давайте звіт перед Кубанню і перед цілим нашим народом. Це ж скандал! По три, по чотири, по п'ять дітей було в (кожній) сім'ї, а не виросло жодного, я підкреслюю, жодного, який би не вважав себе "русскім" чи "істинно русскім" 1. Хіба це не скандал? Уявіть собі, що сьогодні в Катеринодарі ми мали б п'ятдесят-шістдесят, а то й більше душ української інтелігентної молоді... Чи розумієте, яка б це була сила? Дивіться - поляки. Жменя їх живе в Катеринодарі, а хіба діти їхні змосковщились, стали "росіянами"? Ясно, що нам необхідно було б, насамперед зробити свідомими себе, дружин, дітей своїх, необхідно було створювати українську родину...
На жаль, ці слова лишаються актуальними і сьогодні, майже через сто років після тієї розмови. Телефонуєш, бува, додому якомусь українському діячу, а діти його відповідають російською. І якось мимоволі діяч цей стає малозначущим, його патріотичні заклики виявляються порожнім звуком. І згадуються слова Володимира Скидана про поляків, яких у Катеринодарі жила невеличка колонія, але вони не зросійщилися і ні в кого не просили дозволу бути поляками.

Джерела

Безкровный К. В. В. Скидан (Воспоминания о Кубани) // Журналистика: историко-литературный контекст. Выпуск второй. - Краснодар, 2003. - С. 47 - 55.
Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года. - Краснодар, 1997. - С. 417 - 418.
Іванис В. Стежками життя (спогади). - Кн. III. - Новий Ульм, 1960. - С. 12.

Примітка
1. Це твердження не стосувалось Кузьми Безкровного, який виховав своїх дітей в українському дусі.

| Зміст | Переселення в "країну крові" | Чому з'явилися українці на Кубані | Історик Кубані Федір Щербина |
| Олексій і Кузьма Безкровні | Яків Кухаренко: український поет, російський генерал |
| Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ столітті | Український поет Кубані Василь Мова |
| Український революціонер Кубані Степан Ерастов | Симон Петлюра і Чорноморська громада РУП |
| Олександр Кошиць і Кубань | Павло Сулятицький і його "Нариси..." | Кіндрат Бардіж. Повернення|
| Микола Рябовол - голова Законодавчої ради Кубані | Кубанський бандурист Антін Чорний |
| Воїн-бандурист Василь Ємець | Важкий шлях кубанця Василя Проходи |
| Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна | Перший кубанський прем'єр Лука Бич |
| Член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула |
| Микола Ґалаґан - представник Центральної Ради на Кубані |
| "Від гір Карпатських аж по Кавказькі" | Костянтин Здобудь-Воля, гетьманець із Кубані |
| Михайло Фролов - герой України і Дону | Кубанський отаман Василь Рябоконь |
| Кубанський бандурист Михайло Теліга | Генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський
| Віктор Павленко, генерал-хорунжий Армії УНР | Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров |
| Партизанський генерал Андрій Шкуро | Повстання на Тамані в травні 1918 року |
| Кубанський прем'єр Василь Іванис | Долі посла Боржинського та священника Кулабухова |
| Козацький поет Іван Прийма | Володимир Скидан у спогадах Кузьми Безкровного |
| Повстанський отаман Петро Погиба | Олександр Півень. Веселий чоловік трагічної долі |
| Трагедія станиці Полтавської | Трагедія станиці Новомалоросійської | Апокаліпсис 1932 - 1933 років |
| Козацька трагедія в Лієнці та Пеґеці | Післямова |