Роман Коваль
Нариси з історії Кубані

Кубанський отаман Василь Рябоконь

Майже вісім років наводив жах на комуністичну владу "один із найвидатніших повстанських вождів" Кубані, козак станиці Гривенської Василь Рябоконь. "Чудовий стрілець та вершник, він за зовнішністю і характером був типовим козаком, створеним для боротьби за козацьку долю", - ось як оцінювали його історики. А станичники так змальовували свого земляка: "Високий, стрункий, із відкритим сміливим обличчям і різко окресленим профілем лиця... Своєю зовнішністю він нагадував горця. Завжди бадьорий, веселий... Відзначався поривчастим характером" 1.
"Cмаглявий красень-"черкес" Рябоконь зберіг непохитну вдачу своїх предків-запорожців, - з такою оцінкою отамана можемо ознайомитися в "Козацькому словнику-довіднику". - Завдяки його особистій хоробрості, бравурі й зухвалості партизанських випадів, навколо його імені склалося багато легенд... Його помста скеровувалась на представників жорстокої совєтської влади, а добровільних її помічників, інформаторів-сексотів він знищував без милосердя" 2. Саме тому совєтська влада в навколишніх станицях боялася тероризувати населення так, як робила це в інших місцевостях Кубані. Самого ж отамана багато разів намагалися захопити в полон чи знищити. Для цього використовувалися підкуп, різноманітні провокації, засідки, обіцянки "амністії", надсилалися загони чекістів та червоноармійців. Але все марно. Отаман продовжував боротьбу. Його ім'я одним давало надію, інших кидало в холодний піт. Ще багато років по завершенню Визвольної боротьби на Кубані можна було почути: "Нема на вас Рябоконя!"

Василь Федорович Рябоконь народився в станиці Гривенській на Кубані в козацькій родині орієнтовно наприкінці 1880-х років, а, може, й на початку 1890-х. Точно відомий лише день його народження - 1 січня. Музикально обдарованого юнака, коли йому виповнилося 17 років, прийняли до престижного військового хору Кубанського війська. Брав він участь у хорі аж до 1918 р., коли змушений був узяти до рук зброю, щоб захистити рідний край.
Коли в лютому 1918 р. кубанський уряд разом із залишками вірних йому частин залишив Катеринодар і пішов за річку Кубань назустріч невідомому, сотник (за іншими даними хорунжий) Рябоконь, очевидно, зважаючи на безладдя у верхах, вирішив шукати власної стежки. Врешті, він опинився у своїй станиці. Та дома спокійно пожити не вдалося: як противник совєтської влади, що встановилася на Кубані, він змушений був ховатися в плавнях.
Станиця Гривенська (вона ж Новонижньостебліївська) лежала на правому березі північного рукава річки Кубані - Протоки, що біля Очуєва впадала в Азовське море. Протока являла собою майже суцільні плавні, що займали величезний простір між станицями Петровською, Полтавською, Староджереліївською, Новомиколаївською, Степовою та Приморсько-Охтарською. Гривенська розляглася майже в центрі цього району, в 30 верстах від Азовського моря. В плавнях, які оточували станицю з трьох боків (крім східної), ховалися хутори - Лебеді, Шпичківка, Волошківка та інші.
Плавні - це старі болота Меотиди в дельті річки Кубані, вкриті вони високим, до 2 - 3-х сажнів, очеретом, серед якого несподівано відкривалися чисті плеса. В очеретах траплялися смуги землі різної ширини та довжини. Інколи вони тягнулися на 30 - 40 верстов. Їх називали грядами. Вони заростали чагарником і кущами терну. Росли там і дерева, зокрема дуби, на яких гніздились орли. На ширших грядах станичники обробляли землю.
Болота були, як правило, неглибокі, хоч траплялися й прогної, потрапивши в які, вибратися було дуже важко. Очерет у плавнях був товстим і густим, часто він ставав непрохідною стіною для людини.
Серед плавнів розкинулось чимало лиманів, що позаростали осокою, з якої виглядали могили. Вони нагадували людям про давню історію цього краю. Могили заростали буйною солодкотравною рослинністю - пирієм, споришем, білою конюшиною та густими заростями болиголови, яка влітку давала отруйний запах. Людина, забрівши в зарості болиголову, втрачала свідомість.
За переказами, в деяких із цих могил були закопані скарби, добути їх міг тільки той, кому "на роду написано". Скарби ці прокляті. Їх можна дістати, лише виконавши певні ритуали. Скарби позакопували колишні володарі цих земель, що перебували тут ще перед черкесами. Відступаючи під натиском козацьких відділів під час Кавказької війни, черкеси теж змушені були ховати свої скарби, занурюючи їх на дно якогось лиману чи річки, або закопавши у землю, використовуючи ознаки з попередніх часів, - як от вже насипані могили, кручі, дуби тощо 3.
"Всі ті скарби двічі на рік, вночі на Новий рік та Великдень перечищуються горінням, вогники якого пробиваються аж на поверхню тих місць, де вони закопані. На таких могилах у ці ночі блимають вогники, як свічки. Хто їх помітить та з відповідною молитвою почне копати, той може й скарб знайти. Але завжди "нечиста сила" перешкоджає, і при копанні треба, щоб хтось читав Євангеліє; коли дуже "нечистий" перешкоджає, то найліпше читати молитву: "Нехай воскресне Бог наш і розсиплються вороги Його..." Від цієї молитви "нечистий" утікає. У станиці ще досить є козаків, які знають про місця скарбів, але вони неохоче те зраджують, бо бояться накликати на себе прокляття" 4.Такі легенди кружляли не тільки серед дітей. У них вірили і старші люди. І у них були на це підстави, адже, розкопуючи могили, не один раз якийсь станичник знаходив старовинні золоті монети чи якісь фігури, а інший, маючи "вірні" дані, не знаходив нічого...
Ось тут, у плавнях, де можна було ходити в повний зріст, не боячись, що тебе хтось виявить, і господарював Рябоконь зі своїми козаками.
Харчі отаман брав на хуторах та в станицях. Щоб ускладнити партизанам життя, більшовики виселили всіх мешканців Шпичківки та Волошківки - хуторів, які найглибше входили у плавні. Та отаман не дуже переймався цими труднощами - адже він встановив свій "продподаток" на членів станичних совєтів та інших комуністичних активістів. Боячись суворої розправи, запродані душі мусили годувати партизанів. Та багато станичників робили це залюбки, без спонукань: вдень вони мовчки терпіли "совєтскую власть", а вночі виконували свій патріотичний обов'язок перед захисниками Кубані.
Наскакував отаман і на валки з продподатком...
У кубанських станицях час од часу спалахували протибільшовицькі повстання, як наприклад у травні 1918 р. на Таманському півострові - під проводом полковника Перетятька. Характеризуючи цей час на Кубані, один із совєтських керівників В. Чорний зазначав: "Змови були в містах, але коли змовники проникали в село, там виникали повстання. Так було повстання в Новотитарівській" 5. Почалося воно в ніч на 14 червня 1918 року...
На Кубані діяло безліч повстанських загонів, більшовики називали їх "біло-зеленими". Водночас чекісти у своїх зведеннях зазначали, що повстанчий рух Кубансько-Чорноморської області різко відрізняється від подібного руху в інших областях Північного Кавказу: "Найближче він підходить до ідеології самостійників" 6.
Час од часу отаман та його козаки навідувалися додому, щоб провідати рідних, помитися, переодягтися, взяти щось із речей чи продуктів. Місцеві сексоти пильно стежили за цим - чи не вийдуть із плавнів господарі їхнього життя і смерті.
Одного разу, в темну липневу ніч Василь Рябоконь зайшов до своєї хати. Та не спав і ворог: невдовзі, близько другої години ночі, на обійстя Рябоконя наскочив загін із 15 червоноармійців. Оточивши будинок, наставили з тачанки кулемет. Очевидно, більшовики завчасно повірили в свою перемогу. Даремно. Рябоконь влучним вогнем змусив ворога піти врозтіч. А сам сів на трофейного коня, взяв за поводи ще двох, і рушив у плавні, які ставали гостиннішими від рідного дому. Родичі під час перестрілки поховалися на городах та в садках. На обійсті залишився лише батько Василя - Федір.
Невдовзі більшовики, отямившись, повернулися. Знайшовши старого, порубали його шаблями, забрали двох забитих поплічників і з піснями рушили до станичної ради, виставивши з тачанки червоне полотнище.
Наступного дня все майно Рябоконя було вивезене, хата спалена - тепер навіть теоретичного шансу повернення до мирного життя в отамана не було. Залишалася лише стежка війни. В прощення вже не вірив ніхто: ні козаки, ні совєтські активісти. Хтось мусив криваво перемогти.
1 серпня 1920 р. в Ахтарях (Приморсько-Ахтарська станиця) почав висадку десант під командою видатного кіннотника Добровольчої армії, а тепер командувача Кубанської армії Сергія Улагая. Десантувалися впродовж трьох днів.
Поки кубанські козаки висаджувалися на рідну землю, серед населення поширилися відозви генерала Улагая. Очевидно, одна з них і потрапила до загону Рябоконя. "Лицарі Кубанщини! - говорилося в ній. - Навесні цього року хвиля червоної нечисті захльоснула Кубанщину. Ті з ваших братів-кубанців, які відмовилися бути рабами комісарів і комуни, пішли до Криму. Зібравшись у Криму, орли-кубанці, згадуючи рідні огнища й братів, які стогнуть у більшовицькому ярмі, кинулися на ворога і, розбивши червоноармійців і комуністів, ідуть на рідну Кубанщину, щоб звільнити вас і зробити вас дійсно вільними козаками. Козаки, селяни, горці й інородці! Час повстання настав! Всі до зброї! З'єднуйтеся у відділи, перетинайте залізничний, телеграфічний зв'язок червоних, захоплюйте відділи червоних по одному. Не давайте з'єднуватися розкиданим червоноармійцям і комуністам. Червоноармійців, які здаються у полон, обеззброюйте, а не переслідуйте, не дозволяйте їх грабувати. Хай живе вільна Кубанщина - без комісарів і комуністів! Командувач військами генерал-лейтенант Улагай" 7.
Спочатку доля посміхалася Улагаю - військові операції проти більшовиків мали успіх. До того ж, у станицях повстали проти червоних козаки. В Гривенській, наприклад, совєтську владу було скинуто миттєво. Загін Рябоконя вийшов із плавнів і приєднався до нечисленної дивізії генерала Шифнера-Маркевича (600 чоловік), яка творила правий (південний) фланг військового десанту.
Через 10 днів після висадки, під тиском червоних, козаки почали відступ до моря...
Повернувшись, "совєтская власть" із кар'єру почала нещадний терор: вона масово винищувала тих, на кого падала хоч тінь підозри "в пособнічєствє бєлим". Кров у буквальному розумінні лилася рікою. Так лише в Гривенській було розстріляно 196 станичників, серед них - і матір Василя Рябоконя 8.
Дехто з повстанців, рятуючись, вирішив разом із побитим військом Улагая дістатися безпечнішого Криму. Запрошували тікати і Рябоконя. Та він був невблаганний: боротьба на рідній землі мусить продовжуватися і за несприятливих обставин. Більше того, під час посадки на кораблі, гривенський отаман, стоячи на березі, переконував козаків залишитися. Багато кубанців верталося на берег, щоб продовжити боротьбу під проводом знаменитого ватажка.
Таким чином його загін виріс до кількох сотень. Табір розбили на Козацькій гряді, що тяглася вздовж Протоки на північ від Очуєва. Побудували курені із очерету, організували склади харчів і фуражу. Непомітно виросло ціле містечко.
Ввечері довкруги куренів розкладати "курища" від комарів, яких тут були міріади. Курище робилося так: на землю клали сухий очерет або солому, на нього - сухий гній, потім вогкуватий гній. Підпалювали. Спершу спалахувала солома чи сухий очерет, згодом починав тліти гній, даючи багато диму, від якого комарі панічно тікали. Без таких курищ повечеряти було неможливо.
Їли козаки бринзу, юшку з вареною рибою, окремо варену рибу (щуки, лини, карасі та інші), різноманітні фрукти, як от: грушки, вишні, сливки, яблука, дині, кавуни, качани. Все це довозилося з хуторів. Любили й молочні страви та особливо мамалигу. Варили її в казані над вогнищем. Густо зварену мамалигу перекидали на дощечку. В середині видовбувалася ямка, до якої клалося свіже масло. Воно відразу розпускалося. Мамалигу від країв різали невеликими кусниками та вмочали в масло. Для багатьох це була "найсмаковитіша" їжа. Спали або в куренях, або під чотирикутними пологами з ріденької (щоб комарі не пролазили) матерії. Зі споду вільні краї пологу підбивалися під рядно, що слугувало за простирадло. Хоч комарі пролізти не могли, та все ж спали під малоприємну музику їхнього гудіння 9.
А хто спати не хотів, сідав до курища, яке розворушували так, щоб із нього вибивалося полум'я. І починалися розмови - про далеку і близьку історію: про запорожців, війну з черкесами, чумакування, насильства червоних. Вимріювалися плани на майбутнє.
А майбутнє виглядало не дуже оптимістичним: наступила осінь, а за нею - неминуча зима, яку в очеретах пережити нелегко. Дійшла й чутка, що війська Врангеля втекли з Криму до Туреччини. Отаман вирішив не приховувати цього факту. Зібравши козацтво, він сказав, що розраховувати на допомогу Врангеля не доводиться, тому напередодні морозів відпускає з відділу бажаючих.
Із отаманом залишилося близько 60 козаків та старшин. Серед тих, хто вирішив продовжувати боротьбу, було й чимало гривенчан, зокрема брат отамана Йосип, осавул Кирій, одружений на сестрі Рябоконів; Ларіон Мовчан (Мовчун) та його молодший брат, Загубивбатько, Омелько Дудка, Буряк та інші. Одним із найближчих помічників отамана був Сава Савович Скорик зі станиці Полтавської.
Більшовики неодноразово намагалися знищити Рябоконя, посилали проти нього регулярні частини. Та що ті могли зробити проти досвідчених партизанів? Тим більше, що у отамана скрізь були свої люди, зокрема і в станичних радах. Завдяки ним він своєчасно довідувався про плани ворога і сам зненацька нападав на нього. Рябоконь тримав зв'язок із полковником Скакуном, що діяв на чолі невеликого повстанського загону коло ст. Полтавської, та з отаманом Жуковим, що оперував на території Єйського відділу.
Козаки Рябоконя з'являлися в Гривенській не лише вночі, але й серед білого дня, а от "совєтська власть" "властювала" лише вдень, на ніч виїжджаючи в безпечніші станиці, туди, де стояли залоги червоних. У Гривенській російсько-більшовицька влада лишалася на ніч лише тоді, коли прибували червоноармійські частини. Так що невідомо ще, хто від кого ховався - партизани від совєтської влади чи навпаки.
З весною 1921 р. повстансько-партизанський рух на Кубані активізувався. Активізувалися загони полковника Жукова, сотника Дубини, осавулів Іваненка та Кравченка, зростали відділи підхорунжого Василя Чуба, урядника Шпака, старшини Ляха. Не давали спокою більшовикам загони Москалева (Москаля?), Лавриненка, Захарченка, Ющенка, Книша, Скиби, Самсоненка, Пилюка, Сича, Капусти та багатьох інших. За час від 1 серпня до 1 листопада 1921 р. ворог взяв на облік 52 "банди". За даними чекістів, у цей час загони нараховували 3205 шабель, 829 багнетів, 72 кулемети, 2 гармати. Ворог зазначав, що помітною стала тенденція до об'єднання невеликих загонів "у правильні військові одиниці, полки, бригади... на чолі з Кубанським військовим повстанським комітетом" 10. У чекістських зведеннях за 1921 р. зустрічаються повідомлення й про діяльність Кубанської повстанської армії 11.
Як видно з повідомлень чекістів, партизани віддавали належне значення агітації та пропаганді. Зокрема в "разведсводке № 62" оперативного штабу "Кубчерчека" зазначено, що в загоні Рябоконя було створено "агітпункт" під керівництвом сотника Петіна 12. Напевно, мова йде про агітаційний відділ у структурі загону.
Одного разу комуністична влада вирішила "по-доброму" умовити Рябоконя припинити боротьбу і "повернутися до станиці". Для цього була організована величезна хода в плавні, в якій взяла участь чи не вся станиця. Попереду йшли заручники, за ними - учні, позаду них - священики "со святостями", далі - всі інші. Червоноармійці замикали процесію. Зброї вони не мали. Віддалік посувалась тачанка з червоним командиром та деякими членами станичної ради. Дорогу вказувала вчителька Піддубна, яка колись була в загоні Рябоконя.
Напередодні отамана попередили, що за кожного вбитого червоноармійця буде розстріляно 80 мешканців станиці.
Коли процесія відійшла від станиці на 20 верств, несподівано (і попереду неї, і позаду) почалася хаотична стрілянина - рушнична та кулеметна. То стріляли із засад повстанці.
Станичники і червоноармійці в паніці кинулися тікати. Помчав на тачанці подалі від небезпеки і "сміливий" червоний командир. Та Рябоконь із кількома кінними козаками наздогнав його і полоснув нагаєм. Відчули силу отаманового нагая й інші представники совєтської влади, що сиділи в тачанці.
- Нащо ви обманюєте Бога? - запитав Рябоконь. - Нащо ви прийшли зі святостями, коли в Бога не віруєте?
- Ми Боґа не абманиваєм, ми только іспалняєм пріказ нашева начальства, - відповів більшовицький посіпака.
Ще раз полоснувши нагаєм, отаман покинув переляканих і, не поспішаючи, попрямував із козаками у плавні.Після цього приниження, совєтська влада не знайшла нічого ліпшого, як оголосити винагороду в 2000 рублів тому, хто візьме в полон, або уб'є Рябоконя.
Чи гроші ці не давали спокою вчительці Піддубній, чи мала вона на отамана якусь давню образу, так чи інакше, але вона знову визвалася допомогти спіймати Рябоконя. Знаючи, що 1 січня в отамана день народження, вона переконала червоних здійснити напад саме в цей день. Замість святкувати Новий рік - колишня партизанка разом із невеликим червоноармійським загоном вирушила у плавні. Помилитися було важко, козаки справді святкували: і Новий Рік, і День народження свого батька-отамана.Підійшовши до куренів із того боку, звідки рябоконівці нападу не сподівалися, більшовики густо сипонули кулями. Стріляли влучно: близько 20 партизанів було вбито, серед них - і осавула Кирія. Самого отамана поранили в руку, а його брата Йосипа - в живіт.
Врятував ситуацію кулеметник, який щільним вогнем почав косити сухий очерет разом із більшовиками. Вцілілі більшовики кинулись врозтіч. Та вогонь загнав їх в незамерзле гирло, де їх терпляче очікувала смерть. Врятувались лише кілька керівників рейду та Піддубна.
Рано вранці, взявши з собою тіла вбитих товаришів, Рябоконь і рештки його загону змушені були залишити зручне пристановище на Козацькій гряді. Ввечері на місце бою повернулися більшовики - вже з підкріпленням. Нікого не заставши, зі злості попалили курені.
А Рябоконь у цей час вже отаборився неподалік станиці Староджереліївської. Саме звідки він до Трійці 1923 р. здійснював нальоти на станичні совєти, винищуючи живу силу ворога.
В перший день Трійці, серед білого дня, Рябоконь разом із трьома козаками на лінійці приїхав до рідної станиці. Перше, що зробив, зіпсував свято своєму хрещеному батьку, козаку станиці Губі, застреливши його. Губа виявився сексотом і не один раз давав владі дані про появу в станиці Рябоконя.
Було ліквідовано також городовика Федора Кравця, який визвався знищити отамана. Після цього козаки Рябоконя запалили хату Кравців, попередивши, що вб'ють кожного, хто намагатиметься гасити пожежу. В цей день християнського свята упокоїлись навіки й душі іногородніх Староверових - матері та дочки, завербованих владою для боротьби проти партизанів.
Одного серпневого вечора Рябоконь застрелив козака станиці Гривенської Данила Макаму (Магому?), який із червоноармійцями вже тривалий час полював на отамана. А небезпечного сексота Чміля утопив у болоті, забивши труп під коріння верби.
Взагалі, отаман не відсиджувався у плавнях: налагоджуючи зв'язки з отаманами, він часто виїжджав до інших станиць. Так, таємно побував у Слов'янській, Ключевій, Гарячому Ключі, навіть у Катеринодарі. А то серед дня заїде зі своїми козаками на лінійці до якогось "стансовєта" і порядкує там, як у своїй стайні, а "грізна влада" тремтить.
Люди розповідали, що Рябоконь зумів отримати на одному з совєтських військових складів боєприпаси. "Вибив" він також і дві вантажівки та червоноармійську охорону для себе. Коли привіз цінний вантаж у район станиці Староджереліївської, варту відпустив, подякувавши та передавши записку командиру: "Хто патрони видав, той Рябоконя видів".
Зухвалість Рябоконя і впевненість, з якою він поводився в найнебезпечніших ситуаціях, вражали. Ось історія, пов'язана з переділом землі в станиці Гривенській. Переказую її, як і деякі інші випадки, за розповіддю В. Науменка "Василь Федорович Рябоконь. Сотник" з еміграційного журналу "Кубанець" (№2).
Голова хутірської ради Василь Погорілий із нагоди приїзду до станиці Гривенської землеміра влаштував нараду з випивкою, на яку було запрошено вісім провідних місцевих комуністів, серед них - Вівчара, Бірюка та Киселева.
Несподівано вже п'яна влада на порозі побачила грізного отамана з його охоронцем Скориком (Скорим?). Компанія не приховувала свого хвилювання. Та Рябоконь заспокоїв присутніх, сказавши, що зайшов у справі лише на хвилинку. Йому запропонували сісти.
- Ну, що ж, можна і стаканчик випити, - доброзичливо мовив отаман.
Затим звернувся до господаря з проханням послати когось за підводою - щоб відвезти до Чебурголя продукти.
Іногородній Вівчар, який від страху аж тремтів, зголосився відразу. Отаман погодився, і Вівчар радісно вихопився з кімнати.
Промайнуло з десять хвилин.
- Видно, налякався Вівчар та й утік, - підсумував Рябоконь і попрохав послати когось іншого.
На цей раз питати за підводою пішов Бірюк. І теж не повернувся.
Рябоконь почав хвилюватися.
Послали третього. І цей зник.
Рябоконь почав сердитися.
Таким чином він спровадив із-за столу майже всіх присутніх. Залишилися Рябоконь, Скорий, Погорілий та землемір.
- Видно, здорово я всіх налякав, що досі ніхто не повернувся, - кинув Рябоконь з усміхом і додав, звертаючись до господаря, - доведеться вам, Василю Павловичу, відвезти нас на своїй бричці. Тут близько, через годину-другу повернетесь додому.
Погорілий вийшов запрягати коней.
- Ну, а тепер побалакаємо з вами, - звернувся отаман до землеміра. - Ви знаєте, що земля - козацька, полита козацькою кров'ю. На неї тільки ми, козаки, маємо право. Нащо ви приїхали ділити її?
Землемір почав виправдовуватися, що він людина в цих краях нова, не орієнтується в ситуації і лише виконує волю начальства.
- Так щоб другий раз не приїздили, - по-батьківськи повчально мовив Рябоконь і простягнув розкорковану пляшку горілки.
Хоч і не хотів землемір, та мусив випити до дна. Коли він заснув, Рябоконь та Скорик взяли його за руки і ноги та поклали на пічку, ще й кожухом вкрили - "щоб не простудився". Перед тим як піти, Рябоконь попередив господиню, щоб до ранку не виходила на двір.
Козаки розтанули в ночі, залишивши жінку у великій тривозі...
Що ж сталося з тими, що виходили шукати воза?
Всі вони лежали мертві коло ґанку з посинілими обличчями.
Їх вдушили два козаки, яких отаман залишив коло вхідних дверей. Робили це за допомогою петлі із закруткою. Та один, одноокий червоний партизан Кисельов, лежачи серед трупів, оклигав, і після того, як козаки з отаманом пішли, виліз та, нажаханий, кинувся геть із двору Погорілого. Не заходячи до хутірського совєта, він назавжди зник із Гривенської 13.
Ще цілий рік після цього гучного випадку Рябоконь зі своїми козаками нищив зрадників свого народу та представників окупаційної влади. Отаман добре розумів, що боротьба програна, що рано чи пізно поляже і він, але це його не зупиняло: головне, вважав він, до самої своєї смерті продовжувати боротися проти насильників рідної Кубані. І справді: отаман жодного злочину совєтської влади у своїй та навколишніх станицях не лишав без покарання.
Місцеві більшовички мусили з цим рахуватися: тому з населенням Гривенської та сусідніх станиць поводилися стримано, бо не хотіли з колодкою на ногах повиснути десь на яблуні чи повітці.
Та все ж боротьба доходила кінця: 1924 року піддались на брехливу більшовицьку "амністію" вірні соратники Загубивбатько та Омелько Дудка, випадково, через необережне поводження зі зброєю загинув рідний брат отамана - Йосип.
Настала осінь 1925 року - остання осінь у житті отамана. Востаннє відзначив він Покрову - старовинне запорозьке свято...
В той день з отаманом було дев'ять чоловік. Троє готували свіжину, інші грали в карти. Рябоконь щось писав, сидячи біля столу.
Червоні підійшли непомітно. Після першої сальви було забито на смерть двох козаків, у тому числі не стало відчайдуха Скорика (Скорого?). Кілька партизанів було поранено. Самого Рябоконя було прострелено від плеча до плеча. Він ще в запалі бою один раз вистрілив, після чого його руки безсило повисли. Зробивши кілька кроків, отаман упав. Чинити опору вже не міг...
Коли Рябоконя привезли до ст. Полтавської, густий натовп оточив лінійку... Жінки плакали, козаки вголос підбадьорювали полоненого отамана, в різний спосіб виказували свою повагу. Дівчати закидали його квітами.
Із Полтавської, однієї з найсвідоміших українських станиць, повезли отамана до Слов'янської. І тут отамана станичники зустріли врочисто-тривожно: слова підтримки народного месника перемішувалися з вигуками погроз на адресу його червоних катів.
Зі Слов'янської бранця відвезли до Катеринодара, де й ув'язнили. Останнім бачив його козак станиці Гривенської Грицько Пухиря, який відбував покарання в сусідній камері. Пухирі вдалося навіть перекинутися з отаманом кількома словами. Рябоконь сказав, що йому пропонували службу в Красній армії, але він, зрозуміло, відмовився.
На третю ніч Пухиря почув із камери, де сидів отаман, шум двигуна. Відтоді про Рябоконя більше вісток не було. Швидше за все, саме в ту ніч його розстріляли. Було це в другій половині жовтня 1925 року.
Після захоплення отамана ніхто з його козаків на амністію не піддався. Казали люди, що всі вони пішли в гори.
Після смерті Рябоконя "хвиля терору залила його рідну станицю". Більшовики намагалися надолужити 5 років "згаяного" часу 14.
Тяжка доля чекала й на родину народного месника: жінка його втопилася за нез'ясованих обставин в єрику Редант. Дочка отамана одружилася з козаком Титаївським, якого також переслідувала совєтська влада. Разом із нею жили два неповнолітніх сини отамана. Під час Другої світової вони потрапили до робітничих батальйонів. Старшого Семена полонили у Севастополі німці. Про молодшого нічого невідомо. Найменший син Василя Рябоконя, який народився вже коли батько партизанив, після смерті матері переходив із рук до рук - і де подівся, невідомо 15.
Може, десь у Росії, Німеччині чи в Україні рід Рябоконя пустив коріння. Та хто про це знає? І чи відають нащадки отамана, хто вони, якого славного кореня паростки?

Джерела

1. Науменко В. Василь Федорович Рябоконь. Сотник // Кубанец. - Нью-Джерси: Издание Кубанського казачьего союза (рік не вказаний). - № 2. - С. 10.
2, 8. Казачий словарь-справочник. - Сан-Ансельмо, 1970. - Т. III. - С. 47 - 48.
3. Іванис В. Стежками життя (спогади). - Кн. I. - Торонто, 1958. - С. 29.
4. Іванис В. Вказана праця. - С. 30.
5. ГАКК, р. 411, оп. 2, спр. 212, арк. 35.
6. Кубанская ЧК. - Краснодар: Советская Кубань, 1997. - С. 65.
7. Іванис В. Вказана праця. - Кн. IV. - Новий Ульм, 1961. - С. 163.
9. Там само. - Кн. I. - Торонто, 1958. - С. 28.
10. Кубанская ЧК. - Краснодар: Совєтская Кубань, 1997. - С. 66.
11, 12. ЦДНИКК, ф. 1, оп. 1, спр. 249, арк. 19.
13. Науменко В. Вказана праця. - С. 19 - 20.
14. Там само. - С. 22.
15. Там само. - С. 23.

| Зміст | Переселення в "країну крові" | Чому з'явилися українці на Кубані | Історик Кубані Федір Щербина |
| Олексій і Кузьма Безкровні | Яків Кухаренко: український поет, російський генерал |
| Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ столітті | Український поет Кубані Василь Мова |
| Український революціонер Кубані Степан Ерастов | Симон Петлюра і Чорноморська громада РУП |
| Олександр Кошиць і Кубань | Павло Сулятицький і його "Нариси..." | Кіндрат Бардіж. Повернення|
| Микола Рябовол - голова Законодавчої ради Кубані | Кубанський бандурист Антін Чорний |
| Воїн-бандурист Василь Ємець | Важкий шлях кубанця Василя Проходи |
| Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна | Перший кубанський прем'єр Лука Бич |
| Член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула |
| Микола Ґалаґан - представник Центральної Ради на Кубані |
| "Від гір Карпатських аж по Кавказькі" | Костянтин Здобудь-Воля, гетьманець із Кубані |
| Михайло Фролов - герой України і Дону | Кубанський отаман Василь Рябоконь |
| Кубанський бандурист Михайло Теліга | Генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський
| Віктор Павленко, генерал-хорунжий Армії УНР | Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров |
| Партизанський генерал Андрій Шкуро | Повстання на Тамані в травні 1918 року |
| Кубанський прем'єр Василь Іванис | Долі посла Боржинського та священника Кулабухова |
| Козацький поет Іван Прийма | Володимир Скидан у спогадах Кузьми Безкровного |
| Повстанський отаман Петро Погиба | Олександр Півень. Веселий чоловік трагічної долі |
| Трагедія станиці Полтавської | Трагедія станиці Новомалоросійської | Апокаліпсис 1932 - 1933 років |
| Козацька трагедія в Лієнці та Пеґеці | Післямова |