Роман Коваль
Нариси з історії Кубані

Костянтин Здобудь-Воля, гетьманець із Кубані

Кость Якович Блоха народився 10 січня 1875 р. в козацькій родині станиці Кримської Таманського відділу, що на Кубані. Закінчив Ярославську гімназію та Чугуївське юнкерське училище. Мав 7,5 десятин землі. Був безпартійний. Під час Першої світової війни командував батальйоном піхоти 25-го стрілецького полку царської армії. З 1914 до 1918 р. перебував у німецькому полоні у таборі Зальцведель 1.
В цьому та в деяких інших таборах, зокрема, Раштаті й Вецлярі, з дозволу німецьких урядових чинників працювали активісти Союзу визволення України 2. Вони активно вели організаційну, гуманітарну, релігійну та культурно-виховну роботу серед військовополонених українського походження, пропагували ідею української державності, видавали і поширювали масу української літератури, один примірник якої, можливо "Вісник Союзу визволення України", й потрапив до рук колишнього капітана царської армії Костянтина Блохіна (Блохи).

Створення 1-ї Синьої дивізії

Разом із підполковником Сенчуком та підпоручником Тимошем Омельченком (обоє з Полтавщини), прапорщиками Козловським із Холмщини та Живодарею з Херсонщини Кость Блоха створив ініціативний український гурток. Озброївшись виданням СВУ, яке сповіщало про події в Україні та початок національного руху в інших таборах для військовополонених, гурток вирішив розпочати просвітницьку роботу в своєму таборі - Зальцведелі. Провели збори, обрали управу, започаткували курси української мови та історії 3. Напевно, що лекції читав і Кость Блоха, вчитель за фахом.
Старшини-українці з різних таборів ще від середини травня 1917 р. почали звертатися з проханнями відокремити їх від росіян і представників інших національностей та перевести до табору в Ганноверському Мюндені. Німці пішли назустріч, і кількість національно свідомих українських старшин у Мюндені зростала - табір поступово перетворювався на український. Опір москалів і малоросів був шалений. Погрози перевішати українських активістів як "зрадників Росії" лунали ледь не щоденно. Не один раз виникали сутички, не одного разу противників розбороняв відділ німецької варти з насадженими на рушниці багнетами. "Та впертість і завзятість стали нашими добрими союзниками", - згадував Тиміш Омельченко. Активними помічниками Костя Блохи та його товаришів стали сотник Григорій Сиротенко (адвокат за фахом), військовий урядовець Вовчок-Пащенко, капітани Микола Чехівський, Сулима, Яворський, прапорщики Трезвинський, Луговенко, Головач, Крушинський, Терещенко, Максимович, Вовкун, Чорнуха, Бартатим, Чайка, Єфимів, Живодар та інші. Українська громада розросталася досить швидко 4.
Та лише після підписання 9 лютого 1918 р. Берестейської мирової угоди було ухвалено рішення про організаційне оформлення військовополонених-українців в українську дивізію і відправлення її на Батьківщину. Кость Блоха став організатором і командиром 2-го полку 1-ї Синьої дивізії. Місцем його формування було волинське село Голоби неподалік м. Ковеля.
В середині березня 2-й Синій полк прибув до Києва. Настрій синьожупанників був радісний, піднесений - після кількарічної розлуки з Батьківщиною вони повернулися - та ще й зі зброєю в руках, у синіх жупанах, широких шароварах і сивих шапках із синім шликом. Що гріха таїти, й перед дівчатами було приємно продефілювати в такій формі.
"Вигляд (синіх) полків та їхня дисципліна зробили на киян велике враження. Українське громадянство раділо, бачачи свої, такі взірцеві, частини, й улаштовувало прибуваючим полкам урочисті зустрічі" 5.
Особливо раділо українське жіноцтво, що до Києва прибули козацькі легіони. Війна війною, а кохати і бути коханою хочеться завжди.

Розформування синьожупанників

Та не раділа Центральна Рада: вона зустріла синьожупанників непривітно, холодно і майже вороже. "Згори відношення до нас якесь дивне: нібито ми тим, які на верхах, небажані", - засвідчував старшина 2-го Синього полку Тиміш Омельченко. Не радів й військовий міністр УНР Олександр Жуковський, у голові якого, за висловом Омельченка, була "соціал-революціонерська метелиця". "Може, він був добрим партійцем, але як військовий міністр - до нічого" 6.
"Незабаром викрилося, що очолених отаманом Зелінським 7 Синіх вони (центральнорадівці. - Р. К.) вважали зазіхачами на владу в Україні чи навіть контрреволюціонерами… Нелегко було тоді Синім. Для уряду - контрреволюціонери, для німців - большевики, для ворогів - ненависна опора України… Вороги України, від найправіших до найлівіших, підходили всякими шляхами до Синіх, щоб їх розагітувати, розкласти. Та не на таких нарвалися! Кожний Синій був не тільки дисциплінований вояк, але і свідомий українець" 8.
Така оцінка козацтва полку і дивізії дає підстави високо оцінити патріотизм й організаційні таланти командира 2-го полку підполковника Костя Блохи.
Квітень 1918 року - місяць, коли Павло Скоропадський активізував підготовку до державного перевороту. Оскільки синьожупанників побоювалися, то їх планували роззброїти - одночасно і німці, й Центральна Рада. Перший заступник військового міністра Центральної Ради отаман Олександр Греків навіть запитував у старшин Омельченка та Щербини, що вони вважають за краще - бути роззброєними німцями чи Центральною Радою 9.
Спочатку усунули від командування 1-ю Синьою дивізією генерала-лейтенанта Віктора Зелінського. А напередодні гетьманського перевороту, в ніч на 27 квітня, німці, за згодою Центральної Ради роззброїли Синіх і розпустили.
З того часу в Костя Блохи сформувалася стійка антипатія до уенерівського табору… Отож, коли Центральна Рада 29 квітня була скинута і до влади прийшов Павло Скоропадський, навряд чи Кость Блоха мав підстави для суму. Тим більше, що за переконанням він був гетьманцем. Присягнувши на вірність Українській Державі, яку очолив новопроголошений Гетьман України Павло Скоропадський, Кость Блоха (Блохін) став на військову службу. Його було призначено командиром Окремого чорноморського коша, дислокованого в Бердичеві. Приблизно за два тижні до протигетьманського повстання "полковника Блохіна" було звільнено з посади командира Чорноморського коша 10.
В листопаді 1918 р., під час повстання збунтованої української демократії на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою, Костянтин Блоха виїхав додому.

На Кубані

На Кубані тоді точилася запекла боротьба між прихильниками "єдінонєдєлімой" Росії та кубанськими самостійниками, згуртованими довкола Миколи Рябовола, обраного 24 жовтня головою Кубанської крайової ради. Рябовол рішуче боровся зі свавіллям "Особоґо совєщанія" генерала А. Денікіна, різко протестував проти каральних акцій денікінців в українських станицях Таманського відділу. А рідна станиця Костянтина Блохи якраз і належала до Таманського відділу, а отже потрапила в зону жорстоких репресій білогвардійців, спрямованих проти тих, хто не погоджувався з їхньою політикою на реставрацію Російської імперії і не хотів служити в білогвардійських частинах.
Не бажаючи бути мобілізованим до т. зв. Добровольчої армії, Кость Блоха мусив переховуватися. "В 1919 р. була перевернута за наказом Денікіна вся Кубань, щоб знайти мене, - пізніше згадував він. - Я був засуджений до смертної кари і позбавлений всіх прав. Тікав через всі фронти до Галичини…" 11.

В Польщі

В Польщі Костя Блоху затримала поліція і відправила до табору для інтернованих у Домб'є коло м. Кракова. Цей табір був організований австрійцями ще на початку Першої світової війни. На той час у Домб'є перебувало понад 10 тисяч інтернованих цивільних галичан і полонених вояків армій Західно-Української Народної Республіки і УНР. Тут утримувалися колишній начальник штабу Північної групи Армії УНР Всеволод Агапієв, колишній командувач Північно-Західного (протибольшевицького) фронту Володимир Оскілко, старшина УГА Петро Франко (син Івана Франка), д-р Володимир Старосольський, д-р Володимир Загайкевич, д-р Володимир Бачинський та інші видатні українці. Ставлення поляків до інтернованих українців було жорстоким і вкрай зневажливим 12.
У другій половині 1919 р. поляки вирішили звільнити інтернованих галичан, а козаків відправляли групами до збірного пункту в Ланцуті для формування 6-ї Січової стрілецьої дивізії - після підписання 1 вересня 1919 р. українсько-польського договору про припинення збройного конфлікту, козаків і старшин почали вербувати для подальшої війни проти російських більшовиків 13.
Отоді, напевно, Костя Блоху і звільнили з табору.
На початку 1920 р. він опинився в Одесі, куди, очевидно, потрапив разом із частинами УГА, яка в листопаді 1919 р. перейшла на бік генерала Денікіна, а, врешті, опинилась у складі Красної армії. На початку лютого 1920 р. "полковник УГА" Кость Блоха, який прийняв псевдонім Здобудь-Воля, командував "бригадою Галицьких військ" 14.

У стані червоних

Бригада "Галицьких військ" Здобудь-Волі підпорядковувалася начдиву-41 т. Осадчому 15. Збереглося посвідчення, видане на ім'я Здобудь-Волі штабом 2-ї бригади 41-ї стрілецької дивізії: "Пред'явитель сего есть действительно главный Начальник Украинско-Галицийских войск, находящихся в гор. Одессе, тов. Здобудь-Воля, что подписью и приложением печати удостоверяется" . Слід зазначити, що печатка на цьому посвідченні відсутня.
Потім "Галицьку бригаду" очолив Віктор Сокира-Яхонтов 16, а Здобудь-Воля став начальником її штабу. Згодом його призначили командиром Чорноморського полку, але оскільки там домінували "петлюрівці", він попрохав відрядити його в розпорядження червоного командарма-14 у м. Кременчук. Його відправили до штабу Південно-Західного фронту. Посада - інспектор для доручень.
Здобудь-Воля двічі зустрічався з головою Совнаркому УСРР Хаїмом Раковським - одного разу навіть доповідав йому. Здобудь-Воля пропонував Раковському створити українську національну армію і направити її проти поляків та Симона Петлюри 17, на якого покладав відповідальність за знищення Української армії в 1917 році. Врешті Х. Раковський командирував кубанця "для праці в народній освіті" 18. Кубанський козак мав певні літературні амбіції, зокрема пописував статті, спрямовані проти Симона Петлюри. "Петлюра мене добре знає!! - нахвалявся він. - Я його лаяв і кляв у літературі!" 19.
Писав полковник і вірші. Декламував їх у Харкові на літературних вечорах. Написані вони були в 1918 - 1920 роках. В цих віршах, як зазначав автор, "оспівувалась Україна" 20. Зустрічався він у Харкові з основоположником і теоретиком українського футуризму, поетом Михайлом Семенком та іншими учасниками літературного процесу.
Уклав Здобудь-Воля і буквар. Для нього, як видно, драмою стала відмова більшовицьких освітніх установ прийняти буквар до друку 21. А чого дивуватися? - національно свідомий українець із гетьманськими переконаннями був чужий комуноросійській владі. І хоч він був противником Симона Петлюри, на нього все одно дивилися як на "петлюрівця". Адже Здобудь-Воля скрізь - і вдома, і на роботі - говорив українською мовою. А цього вже було достатньо, щоб викликати підозру в антисовєтських настроях (пізніше, в листі до Повноважного представника ҐПУ на Правобережній Україні Юхима Євдокимова, Здобудь-Воля зазначав: "Начальство бачило: оскільки говорить Українською - значить Петлюрівець" 22).
А прізвище він носив взагалі "контрреволюційне", ніби виклик кидав російській окупаційній владі…
Врешті, Здобудь-Воля, відчувши, що може бути заарештованим, вирішив не випробовувати долі й виїхав із Харкова в Миколаївський повіт, де влаштувався на посаді інструктора з позашкільної освіти.

"Куди ж мені дітися?!"

Зрозуміло, що ненависть до Петлюри не могла міцно поєднати самостійника Здобудь-Волю з антиукраїнським російським режимом - ця влада була чужою гетьманцю з Кубані. І він почав шукати шляхів для боротьби проти совєтської влади.
І де? В "петлюрівському" партизанському русі.
"Будучи запеклим противником Совєтської влади, Здобудь-Воля весь час шукає зв'язку з контрреволюційними організаціями, - зазначали більшовики. - Йому, як військовому, ближче за духом партизансько-повстанські загони, які ведуть активну боротьбу" 23.
На початку вересня 1921 р. на Устинівських хуторах кубанський козак зустрівся із отаманами Григорієм Івановим та Гнибідою, який щойно прибув із-за кордону. Іванов вже давно через своїх інформаторів спостерігав за діяльністю кубанця і під час зустрічі сказав, що Здобудь-Волю "добре характеризують селяни - як петлюрівця" 24.
Цікаво, чи намагався гетьманець із Кубані спростувати цю оцінку, чи промовчав? Напевно, він вже зрозумів, що не час згадувати минулі образи і виясняти, хто коли помилявся.
Під час розмови "Гнибіда висловив упевненість, що совєтська влада буде скоро задушена і Петлюра за 2 тижні ввійде на Україну зі своєю Армією" 25.
Хто знає, може, й зрадів Здобудь-Воля такій перспективі…
Українські підпільники домовилися про співпрацю, зокрема квартира, на якій мешкав Здобудь-Воля, ставала явкою отамана Іванова. Зобов'язався полковник також постачати інформацію про дії і плани совєтської влади, дислокацію червоних частин.
Загін Іванова був на піднесенні - його ряди весь час зростали. Цьому сприяли репресії совєтської влади, яка, на думку Здобудь-Волі, боролася не стільки з повстанцями, скільки із селянами, в яких зупинялися козаки Іванова. Не дивно, що Платон Черненко якось сказав: "Нічого, що Жуков (із Бобринецького ЧК) душить селян, так потрібно для загальної справи" 26.
"Нема хати, яка б не стояла по їх (повстанців. - Р.К.) бік… - стверджував Здобудь-Воля. - Плач і стогони йдуть по Україні" 27. "Таким чином, на Україні зараз дві влади: одна офіційна совєтська, а друга неофіційна, петлюрівська". Прийде момент і "влада неофіційна оголосить себе офіційною, маючи на те великі шанси" 28.
Незважаючи на осінь, лави загону отамана Іванова, зазначав Здобудь-Воля, зростали "неймовірно швидко". Причина: повний "розрив народу з місцевою владою". Селянську масу лише "залишалося запалити" 29.
Та все ж сказала своє вагоме слово пізня осінь, а, врешті, й зима. Довелося змінювати тактику, і вже не розбурхувати повстання, а, роздрібнивши сили, перечекати зиму. Та отаману Григорію Іванову не поталанило зустріти весну 1922 року - чекісти вистежили і застрелили його. Після вбивства отамана керівництво на початку 1922 р. перебрав на себе Платон Черненко (отаман Чорний Ворон). "Довідавшись про це, Здобудь-Воля поспішає зв'язатися з Чорним Вороном… Під час зустрічі з Чорним Вороном Здобудь-Волю приймають до загону і (він) разом із загоном веде підготовку для нальотів на Червоні частини… Впродовж кількох місяців Здобудь-Воля то перебуває у загоні Чорного Ворона, то через якісь причини йде від нього, та все ж весь час підтримує з ним безперервний зв'язок…" 30.
Здобудь-Воля час од часу навідується до Одеси, де мешкала його двадцятилітня дружина, римо-католичка Марія Антонівна, матір його півторарічного сина Юрія. В Одесі Здобудь-Воля створює, як зазначали чекісти, "петлюровскую (!! - Р. К.) ячєйку" на чолі з талановитим інженером Леонідом Мушкетом 31.
Настала весна 1922 року. "В цей час в Єлисаветграді, Криворізькому та інших районах, - зазначали чекісти, - партизансько-повстанська робота банд починає посилюватися, банди починають посилюватися під загальним керівництвом окремих осіб, які прибули з-за кордону, починає готуватися новий організований виступ проти Совєтської влади, участь в якому повинна взяти низка отаманів, які оперували у вищеназваному районі, зокрема отамани Лютий, Воїнов-Ґонта, Чорний Ворон… Здобудь-Воля знову зв'язується з Чорним Вороном, їде до нього в загін і разом з останнім бере участь в нараді отаманів, яка відбулася в районі Варварівки Криворізького повіту, на якій були присутні колишній петлюрівський міністр, якого нині прислали з-за кордону як начальника "цивільної влади" - Шкляр-Сірко (в документі Скляр-Сірко. - Р. К.), отаман Чорний Ворон, отаман Ґонта-Воїнов і низка інших. На цій нараді було розроблено план майбутнього повстання…" 32.
Та в підпільну організацію чекістам вже вдалося інфільтрувати своїх "сєкрєтних сотрудніков": колишніх петлюрівців - сотника Завірюху-Васильєва та "полковника Генерального штаба" Петра Трохименка-Гамалію. Більше того, Гамалію підпільники вже вважали за старшого, тобто визнали його повноваження від "Чорноморської повстанської групи" - насправді фіктивної чекістської організації.
На нараді коло Товстої могили "секрєтний сотруднік" Трохименко-Гамалія, який видавав себе за отамана Чорноморської повстанської групи, зробив декілька призначень. Зокрема, Здобудь-Волю, який на той час очолював штаб повстанського загону отамана Чорного Ворона (Платона Черненка), Гамалія призначив начальником штабу двох неіснуючих повстанських дивізій - 4-ї Олександрійської і 5-ї Миколаївської. "Отримавши це призначення, Здобудь-Воля з ще більшою енергією береться за роботу, веде її гарячково і не відстає від інших…" 33, налагоджує зв'язки з керівником Холодноярської організації Герасимом Нестеренком-Орлом…
Під час чергової зустрічі Гамалія звернувся до Здобудь-Волі з пропозицією "поїхати за кордон від імені Отаманської ради", яка буцімто перебувала в Києві, - для отримання мандата. До її складу Гамалія обіцяв ввести і Здобудь-Волю. Зі слів Гамалії-Трохименка виходило, що Отаманська рада була "вищим повстанським органом на Україні" і після перемоги повстання вона мала перетворитися на уряд УНР. До складу членів цієї Отаманської ради, стверджував Гамалія-Трохименко, "входять Воровський і Орлик" 34.
Разом із Гамалією Здобудь-Воля поїздом виїхав до Києва. Вважаючи, що їде на зустріч з Отаманською радою, Здобудь-Воля для підвищення власного авторитету в очах "керівників повстанського руху" "написав кілька повстанських віршів і написав на них старі дати…" 35.
Прибувши 17 серпня 1922 р. до Києва, Гамалія наказав Здобудь-Волі чекати коло вокзалу, бо йому, мовляв, треба отримати в комендатурі якусь довідку. Це було зроблено, щоб відвести від себе підозру. Врешті, Здобудь-Воля дочекався: його заарештували прямо на трамвайній зупинці 36. Він так і не зрозумів, що арешт був організований його супутником, "отаманом Чорноморської повстанської групи", насправді ж зрадником Петром Трохименком.
В ув'язненні вільного часу було достатньо, і Здобудь-Воля вирішив взятися за перо: хотів написати драму в п'яти діях. Та не було ні паперу, ні чорнила. Оскільки тюремна влада не реагувала на його прохання, Здобудь-Воля написав Повноважному представникові ҐПУ на Правобережній Україні Юхимові Євдокимову. В листі до Євдокимова Здобудь-Воля просив олівці, перо, чорнило… В цьому листі, написаному російською мовою, постійно вискакують літери "і" та "ї", а також українські слова, звороти та конструкції, наприклад, "поехал до Николаева", "вимагали" тощо 37.
Тим часом йшло слідство. Напевно, з кубанцем чекісти не дуже церемонилися, і він почав називати прізвища… Під час одного з допитів Здобудь-Воля видав таких козаків і старшин отамана Чорного Ворона (Платона Черненка): Захара Довгаля (мав хутір у 8 верстах від Нового Бугу, на хуторі була явка), козака Кітка з Устинівської волості, Йосипа Одуда з с. Очеретиного, зв'язкового Прусенка з с. Варварівки, старшин Купріяна і Йосипа, підпільника Григорія ("горбатого") 38. Дав він і характеристики на Чорного Ворона та Шкляра-Сірка.
Кримінальну справу на полковника Костя Здобудь-Волю було вирішено об'єднати зі справами холодноярських отаманів. Його обвинувачували "у бандитизмі й організації збройного повстання проти Совєтської влади" 39. Чекісти оскаржували Здобудь-Волю як "петлюрівця", а він був гетьманцем. У "Висновку в справі №85/234" зазначалося: "Вже тут, перебуваючи за ґратами в тюрподі КОҐПУ, Здобудь-Воля зовсім не розкаявся в своїх злочинах, а продовжує ще свою брудну працю (в оригіналі "гнусную работу". - Р. К.) проти Совєтської влади. Через арештованого Кузнецова, який мав звільнитися, передає листи "Петлюрівським діячам" Левицькому, жінці та Чорному Ворону".
В листі до жінки - Марії Антонівни, яка напередодні арешту чоловіка народила йому ще одного сина, Кость із Лук'янівської в'язниці писав: "Марися, голубка! Не вбивайся! - Тобі все скаже Вася Кузнецов - не бійся, це мій брат: - я сидів з ним вкупі в одній камері у в'язниці. Прийми його і устрой якомога. Він не потребує витрат, бо знає, що ти голодна і боса! - Головне душею!! Укажи йому, де живе Фергарт (не ясно). Не сумуй! Жаль, що я не зробив те, що хотілося зробить - їхать до Харькова! - Моя така доля! За люд кладу душу! Але ж вірю, що правда переможе! Як ти там, моя бідна? О, Господи! Дітки мої малюсінькі (не ясно), нещасні й та безталанні. Я вірю, що люде і мене зрозуміють. Терпи! - Цілуй всіх! Бережи себе і діток! Мене знаєш, я піду за правду, хоч зараз, на смерть! Прийми В. Кузнецова. Тепер вірь. Не бійся. Хай він поживе у нас. - Кость, батько".
Як видно, Здобудь-Воля погано розбирався у людях - "брат" Вася Кузнецов виявився сексотом, і листи, передані через нього, потрапили до рук чекістів…
"Таким чином, - гортаємо далі сторінки "Висновку в справі №85/234", - з усього сказаного видно, що Здобудь-Воля… майже від самого існування Совєтської влади на Україні, а особливо з початку 1921 р., будучи палким ненависником останньої, весь час вів із нею безперервну боротьбу… Вказані вище злочини передбачені ст. ст. 58, 62, 76 1-ї глави УК УССР" 40.
Справу було передано на розгляд Надзвичайної сесії Київського губернського трибуналу. 2 лютого 1923 р. трибунал ухвалив вирок. Ось уривок із нього: "Нестеренко-Орел и Бондарук... имели связь с бывшим полковником царской и петлюровской армии 41, командиром корпуса Здобудь-Волей, который, оставив военную службу в сентябре 1921 г., и будучи инструктором по внешкольному образованию в Николаевском уезде, связался с атаманом банды Ивановым, предоставляя ему необходимые сведения о расположении красных воинских частей и свой дом для штаб-квартиры банды, причем после убийства атамана Иванова и разгрома банды связался с командиром штаба банды Черненко - Черным Вороном, вступает в банду и совместно с Черным Вороном ведет подготовку налета на Красные части.
По приезду в Одессу Здобудь-Воля закладывает петлюровскую ячейку, в которую вступает Мушкет Леонид, являющийся одним из деятельных помощников Здобудь-Воли в его контрреволюционной работе, и не прерывает связи с Черным Вороном, принимая от него курьеров и по приглашению Черного Ворона Здобудь-Воля едет в банду, где на совещании атаманов Черного Ворона, Гонты и прибывшего из-за кордона бывш. министра УНР Скляр-Сирко, принимает участие и получает назначение начальника штаба двух повстанческих дивизий, в каковой должности Здобудь-Воля и был арестован в сентябре 1922 г. в г. Киеве, где должна была состояться "нарада".
Окупанти високо оцінили діяльність кубанського козака Костя Здобудь-Волю і засудили його до смертної кари. Костеві Здобудь-Волі на останок доля таки усміхнулася: йому пощастило гідно завершити своє життя - в бою, під час повстання холодноярських отаманів у Лук'янівській в'язниці м. Києва. Сталося це 9 лютого 1923 року.
В рапорті на ім'я Повноважного представника ҐПУ Юхима Євдокимова начальник ОАЧ Фриновський навів список арештантів, застрелених "при попытке уйти из Тюрпода" 42; в цьому списку слідом за холодноярцем Добровольським Олексієм Трохимовичем, під № 27 зазначено й прізвище кубанського козака, уродженця станиці Кримської Таманського відділу Кубанського козацького війська. Так закінчився шлях гетьманця з Кубані Костя Здобудь-Волі.

Джерела, примітки

1. ДА СБУ, сл. спр. 446/7971, арх. 1136, т. 4, арк. 44 - 44 зв.
2. Союз визволення України (СВУ) - політична організація українських емігрантів з Російської імперії в Центральних державах (Австро-Угорщині та Німеччині). Під час Першої світової війни вважав себе репрезентантом українців Російської імперії. Намагався використати війну Австро-Угорщини і Німеччини проти Росії для здобуття самостійності України. - Енциклопедія українознавства. - Львів, 2000. - Т. 8. - С. 2971 - 2972.
3. Омельченко Т. Мої спогади про Синіх // Сурмач. - Лондон, 1969. - Ч. 1 - 4 (42 - 45). - С. 26.
4. Там само. - С. 27.
5. Там само. - С. 32 - 33.
6. Там само. - С. 32.
7. Віктор Петрович Зелінський (13 грудня 1864 р. - 14 грудня 1940 р.) - командир 1-ї Синьої дивізії. У березні 1919 р. - командувач Київським фронтом. Від січня 1920 р. - на дипломатичній службі. У міжвоєнний період присвоєно звання генерал-полковника Армії УНР. Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет українських визвольних змагань. - Львів, 1995. - С. 32 - 33.
8. Омельченко Т. Мої спогади про Синіх // Сурмач. - Лондон, 1969. - Ч. 1 - 4 (42 - 45). - С. 32 - 33.
9. Там само. - С. 33 - 34.
10. Смовський К. Окремий чорноморський кіш. За державність. Матеріали до Історії Війська Українського. - Збірник 8. - Варшава, 1938. - С. 100 - 101.
11. ДА СБУ, сл. спр. 446/7971, арх. 1136, т. 4, арк. 80.
12. Колянчук О. Українська військова еміграція у Польщі. 1920 - 1939. - Львів, 2000. - С. 85 - 86.
13. Там само. - С. 62, 87.
14. ДА СБУ, сл. спр. 446/7971, арх. 1136, т. 4, арк. 85.
15. Там само.
16. Віктор Миколайович Сокира-Яхонтов народився 28 серпня 1874 року. 1905 року закінчив Миколаївську академію Генерального штабу. Учасник російсько-японської війни. В 1916 р. - командир піхотної бригади царської армії. Тоді ж підвищений до генерала-майора. У травні 1918 р. - командир Сірої (1-ї української стрілецької козачої) дивізії. У жовтні 1918 р. - командир Подільського козачого коша. У січні - лютому 1920 р. в Одесі сформував дивізію з галичан. Напередодні вступу до міста більшовиків денікінський генерал М. Шилінг передав йому владу в Одесі. Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет українських визвольних змагань. - Львів, 1995. - С. 241 - 242.
17. ДА СБУ, сл. спр. 446/7971, арх. 1136, т. 4, арк. 85.
18. Там само. - Арк. 44 - 44 зв.
19. Там само. - Арк. 80.
20. Там само. - Арк. 78. В листі до Ю. Євдокимова, якого Здобудь-Воля писав вже в ув'язненні, - "воспівалась всюду Україна". Цей лист Здобудь-Воля намагався писати російською мовою.
21. Там само. - Арк. 60.
22. Там само. - Арк. 70. В тому ж листі дослівно було написано так: "Начальство видело: раз говорит по Українськи - значить Петлюровець".
23. Там само. - Арк. 189.
24. Там само. - Арк. 59 зв.
25. Там само.
26. Там само. - Арк. 77 зв.
27. Там само.
28. Там само. - Арк. 78.
29. Там само.30. Там само. - Арк. 189 зв.
31. Там само. В кримінальній справі зазначено: "Оскільки Мушкет - українець, то природньо він погодився допомогти українській справі". - Там само. - Арк. 60.
32. Там само. - Арк. 189 зв. - 190.
33. Там само. - Арк. 190.
34. Там само. - Арк. 62 зв.
35. Там само. - Арк. 63.
36. Там само.
37. Там само. - Арк. 80.
38. ДА СБУ, спр. 85/234, т. 4, арк. 50 - 51, арк. 60.
39. ДА СБУ, сл. спр. 446/7971, арх. 1136, т. 4, арк. 190.
40. ДА СБУ, спр. 85/234, т. 4, арк. 50 - 51, арк. 60.
41. К. Блоха (Блохін) був капітаном царської армії, підполковником Армії УНР, полковником Збройних Сил Української Держави.
42. ДА СБУ, архів 1136, сл. спр. 446/7971, т. 4, арк. 316.

| Зміст | Переселення в "країну крові" | Чому з'явилися українці на Кубані | Історик Кубані Федір Щербина |
| Олексій і Кузьма Безкровні | Яків Кухаренко: український поет, російський генерал |
| Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ столітті | Український поет Кубані Василь Мова |
| Український революціонер Кубані Степан Ерастов | Симон Петлюра і Чорноморська громада РУП |
| Олександр Кошиць і Кубань | Павло Сулятицький і його "Нариси..." | Кіндрат Бардіж. Повернення|
| Микола Рябовол - голова Законодавчої ради Кубані | Кубанський бандурист Антін Чорний |
| Воїн-бандурист Василь Ємець | Важкий шлях кубанця Василя Проходи |
| Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна | Перший кубанський прем'єр Лука Бич |
| Член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула |
| Микола Ґалаґан - представник Центральної Ради на Кубані |
| "Від гір Карпатських аж по Кавказькі" | Костянтин Здобудь-Воля, гетьманець із Кубані |
| Михайло Фролов - герой України і Дону | Кубанський отаман Василь Рябоконь |
| Кубанський бандурист Михайло Теліга | Генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський
| Віктор Павленко, генерал-хорунжий Армії УНР | Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров |
| Партизанський генерал Андрій Шкуро | Повстання на Тамані в травні 1918 року |
| Кубанський прем'єр Василь Іванис | Долі посла Боржинського та священника Кулабухова |
| Козацький поет Іван Прийма | Володимир Скидан у спогадах Кузьми Безкровного |
| Повстанський отаман Петро Погиба | Олександр Півень. Веселий чоловік трагічної долі |
| Трагедія станиці Полтавської | Трагедія станиці Новомалоросійської | Апокаліпсис 1932 - 1933 років |
| Козацька трагедія в Лієнці та Пеґеці | Післямова |