Роман Коваль
Нариси з історії Кубані

Післямова

Якщо термін "громадянська війна" має право на існування в українській історіографії 1917 - 1920-х років, то насамперед на Кубані. Ґрунт для братовбивчого конфлікту між українським громадянством заклав царський указ від 1870 року, який заборонив покозачення городовиків, проклавши таким чином глибоку межу між українцями-козаками і українцями-городовиками.
Панами ситуації були козаки, бо основні масиви землі належали їм...
Нерівноправність сторін породжувала конфронтацію. У станицях ворогували між собою навіть діти. Ворожнеча виливалася в постійні бійки та побоїща. Так зростали кадри майбутніх збройних міжусобиць.
Для того, щоб почалася справжня війна між козаками і городовиками, треба було впасти центральній владі.
У 1917-му вона впала…
І давні образи вилилися у збройну конфронтацію. Козаки стали опорою денікінців, а городовики - опорою більшовиків, які своїми галасливими обіцянками рівності давали городовикам надію позбавити козаків політичних та економічних привілеїв і самим отримати - таке бажане! - право на землю.
І підняв руку брат на брата.
Як приклад цього націовбивчого конфлікту стали долі українців Павла Асаульченка, організатора загонів Красної гвардії на Кубані, та козака станиці Пашківської Андрія Шкури (генерала-лейтенанта Шкуро), які талановито служили ворогам України і Кубані…
"Взаємна злоба й ненависть доходили до того, - стверджував командувач Таманської армії Ковтюх, - що іноді в боях, там, де зустрічалися козацькі й городовицькі частини, обидві сторони кидали геть набік зброю і завзято билися навкулачки, як то було під станицею Слов'янською".
Спроби замирення були. Так, Кузьма Безкровний, очоливши 1919 року в кубанському уряді Павла Курганського міністерство внутрішніх справ, негайно започаткував опрацювання законопроекту про покозачення городовиків.
Але закон цей вже запізнився. Навряд чи й він був би ухвалений, адже козацькі депутати в Законодавчій раді насамперед дбали про збереження козацьких привілеїв.
Навіть коли б цей законопроект було схвалено, мені здається, що небагато знайшлося би серед городовиків бажаючих перейти у козацький - давно ворожий! - стан. Тим більше, коли ворожнеча до козацтва була всотана з дитинства...
Звісно, що розбрат між українцями-козаками та українцями-городовиками, простеляв шлях ворогові - червоним та білогвардійцям. Закінчився конфлікт пірровою перемогою городовиків, яких, втім, у 1920 - 1930-х роках, більшовики репресували так само немилосердно, як і козаків...
Слід визнати, що й козакам у добу революції не вдалося зберегти єдність. Частина з них билася на боці червоних. Зокрема біля ст. Георгієво-Афіпської в більшовицьких лавах бився Таманський козацький полк.
Так що винними виявилися обидві сторони…
А 15 липня 1918 р. під станицею Коренівською відбувся бій, в якому кубанські пластуни під командою червоного командира Сорокіна пішли на багнети проти кубанських пластунів під командою білогвардійського офіцера Казановича.
Січ була люта і вперта. Втрати з обох боків (фактично, з одного, українського) були жахливими.
Неймовірна трагедія українського народу - кубанські кшатрії вирубують один одного до ноги, борючись за чужі інтереси під командою своїх ворогів, які воювали за те, якою бути Росії - самодержавною чи більшовицькою, ніби якась із цих Росій подарувала б кубанцям свободу.
Чи було коли в історії таке диво, щоб, наприклад, "білі" чи "синьо-жовті" українці керували росіянами, які йшли в бій проти своїх братів, якими б керували "червоні українці"? І метою одних росіян, що йшли до бою, була побудова української монархічної держави, а метою інших - побудова української, наприклад, демократичної держави?
Така думка навіть не спадає нам - настільки вона фантасмагорична.
Чому ж ми століттями б'ємося під проводом чужинців за їхні інтереси?
Може, тому, що досі не зрозуміли, хто наш ворог? Не зрозуміли, що ворогом є той, хто плюндрує наш край, нищить наших батьків, братів і сестер, хто бажає використати нас як будівельний матеріал для власних проектів.
Відповідь на питання, чому кубанці програли, до болю проста: програли, бо боролись один проти одного у складі різних армій. І ця трагедія вже не сприймається зі здивуванням, адже самогубство в українській історії - не прикра випадковість, а радше традиція…

Кубанці з покоління в покоління були воїнами без власної держави. Під час Першої світової війни на боці Росії воювало 37 полків кубанської кінноти, 22 батальйони пластунів, 9 гарматних батарей і 37 запасних сотень. Разом це становило близько 200 тисяч чоловік молодшої генерації кубанського козацтва. Трохи менше дали городовики. Отож впродовж однієї війни Кубань спромоглася виставити майже 400 тисяч осіб. Це величезна армія, за допомогою якої можна було б досягти власної національно-політичної мети - побудувати кубанську державу.
Попри таку велетенську збройну силу, на Кубані в 1918 р. були свої Крути… Коли прийшов час обороняти кубанський уряд, захисників не виявилося. В січні та лютому 1918 р. захищати уряд від більшовицької навали стали "діти - учні середніх шкіл", які, часто не вміючи стріляти, гинули на фронті від куль та багнетів червоних окупантів.
Яка причина цієї подиву гідної трагедії? Зрозуміло, що багато кубанських козаків та городовиків полягло на фронтах Першої світової війни. Чимало стало каліками. Безліч занапастилося внаслідок більшовицької пропаганди… Та була й ще одна, очевидно, головна причина, - уряд кубанський "зігнорував національну стихію", зігнорував бажання народу мати власну армію, не сформулював державницького ідеалу і не вів до нього народ.
І це при тому, що козаки виказували повагу до уряду та бажання підпорядкуватись йому. Виховані з дитинства у суворій дисципліні, вони хотіли, більше того, потребували чіткого і ясного наказу свого уряду.
Член Кубанської ради від станиці Гостаргаївської козак Харченко сказав дуже прості й правдиві слова: "На Кубані вибране нами Правительство повинно бути повним господарем (довгі оплески)… Куди наше Правительство накаже йти, ми завжди будемо точно виконувати ті накази (бурхливі оплески)".
А наказ "правительства" був не будувати власну державу, а слухати Денікіна, який мріяв шаблями кубанців подавити заколот російського дна та на плечах кубанських полків увійти до північної столиці.
Оця безмежна довіра до "свого" уряду, який продавав кубанців різнику Денікіну, оця висока дисциплінованість козаків, яку, до речі, денікінці "сприймали за тупу московську покірність…", довели Кубань до заглади. Може, й треба було трохи "анархічності", тобто революційного виступу проти уряду зрадників. І "трошки братовбивства".
Денікінці, до речі, не церемонились. І вбивали всіх, кого вважали зрадниками. Вбили Рябовола, посла Боржинського, отця Кулабухова та тисячі інших "зрадників Росії".
На зрадника ж Кубані отамана Філімонова із сотень тисяч кубанських патріотів ніхто шаблі не підняв...
Не було й "ідейної пропаганди", кубанський уряд її фактично не проводив.
Та що могли сказати політичні русофіли Філімонов і Лука Бич? Ці люди не ставили самостійність Кубані понад усе. В цьому і головна причина поразки…
Врешті, уряд Бича разом із невеликою Кубанською армією змушений був, як і Центральна Рада на Великій Україні, залишити столицю і почати нескінченні мандри. Центральну Раду повернули у Київ німці, кубанський уряд до Катеринодара - Добровольча армія. Але повернення - і тут, і там - було тимчасовим…
На превеликий жаль, навіть у час війни кубанці не стали народом - ні українським, ні кубанським. Вони виявилися хоробрими малоросами у черкесках і бешметах, які всю свою історію, до останнього подиху, воювали за чужі інтереси.
Так було втрачено Кубань: і для України, і для самих кубанців, яких було депортовано в сибіри, а у 1932 - 1933 рр. виморено Голодом...

В цій книзі я висвітлив не всі сторінки кубанської історії. Хотілось би ширше розповісти про кубанських бандуристів. А їх було чимало. В "Реєстрі...", який склав дослідник Олексій Нирко, майже півтори сотні прізвищ кубанських кобзарів-бандуристів. Багато з них було репресовано денікінською та совєтською владами, зокрема такі прекрасні митці як Конон і Никін Безщасні, Семен Бриж, Микита Варрава, Микола Вереса, Іван Гавриш, Петер Гузій, Зот і Федір Діброви, Степан Жарко, Свирид та Настя Сотниченки та багатьох інших. До речі, і подвижницька діяльність бандуриста Олексія Нирка, який впродовж багатьох років досліджує кобзарство Кубані та Криму, заслуговує окремої розповіді. Як і праця сучасного дослідника Кубані Віктора Чумаченка.
Можна було б розповісти про кубанських письменників Гаврила Доброскока, Якова Жарка, Павла Штепу зі станиці Новодмитрівської, поета Пилипа Капельгородського, композитора Григорія Концевича, видатного письменника Андріана Кащенка, який довгий час жив і працював на Кубані, де, власне, і відкрив для себе козацьку тему. А ще про члена Центральної Ради, уродженця станиці Єлисаветської Павла Христюка; командира Окремого кубанського дивізіону Івана Цапка з Майкопського відділу, старшину 11-го пластунського батальйону Гайдамацької дивізії Кубанської армії, інженера Костя Майгура зі станиці Шкуринської.
За деякими даними, і відомі холодноярські отамани Іван Полтавець-Остряниця та Андрій Чорнота були кубанцями. Так що розмова наша могла бути й тривалішою... Все ж й те, що опубліковано, дає, як мені видається, досить широке уявлення про Кубанську Україну та її синів.
Наприкінці цієї книги бажаю вам пізнавати й далі правдиву історію нашої Батьківщини і, головне, керуватися у своєму житті історичним досвідом нації. Адже хто забуває минуле, той не має права на вічність. Отож здобуваймо наше героїчне минуле і боронімо його від посягань імперських істориків. Не забуваймо й про те, що ніхто нам нашої землі добровільно не подарує...
В ХХ столітті Україна втратила не тільки Кубань, а й Лемківщину, Холмщину, Стародубщину, Берестейщину, Придністров'я… Українці зазнали поразок у національно-визвольних змаганнях початку і середини ХХ століття, пережили кілька страшних голодоморів та апокаліптичні репресії, а наша Батьківщина стала ареною для двох світових воєн…
"Та козак усе має бути веселим". Тому й кажу, посміхаючись: в українській трагедії достатньо підстав для агресивного оптимізму.
І справді: попри ці страшні удари, наприкінці ХХ століття постала Українська держава, до якої повернулись, здавалось, назавжди втрачені землі - Закарпаття, Галичина, Волинь, Північна Буковина, Крим.
Давайте ж дивитись у майбутнє веселіше.
Повірте, все залежить від погляду.
І настрою, з яким виходиш на історичний турнір націй.
І віри в перемогу!

Джерела

Врангель П. Записки, ч. I. Белое дело. - Берлин, 1928. - Т. V. - С. 74 - 75.
Іванис В. Стежками життя. - Новий Ульм, 1959. - Кн. II. - С. 60, 68, 151, 199, 203, 251, 257.
Сулятицький П. Нариси революції на Кубані. - Прага, 1925. - С. 67.

| Зміст | Переселення в "країну крові" | Чому з'явилися українці на Кубані | Історик Кубані Федір Щербина |
| Олексій і Кузьма Безкровні | Яків Кухаренко: український поет, російський генерал |
| Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ столітті | Український поет Кубані Василь Мова |
| Український революціонер Кубані Степан Ерастов | Симон Петлюра і Чорноморська громада РУП |
| Олександр Кошиць і Кубань | Павло Сулятицький і його "Нариси..." | Кіндрат Бардіж. Повернення|
| Микола Рябовол - голова Законодавчої ради Кубані | Кубанський бандурист Антін Чорний |
| Воїн-бандурист Василь Ємець | Важкий шлях кубанця Василя Проходи |
| Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна | Перший кубанський прем'єр Лука Бич |
| Член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула |
| Микола Ґалаґан - представник Центральної Ради на Кубані |
| "Від гір Карпатських аж по Кавказькі" | Костянтин Здобудь-Воля, гетьманець із Кубані
| Михайло Фролов - герой України і Дону | Кубанський отаман Василь Рябоконь
| Кубанський бандурист Михайло Теліга | Генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський
| Віктор Павленко, генерал-хорунжий Армії УНР | Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров |
| Партизанський генерал Андрій Шкуро | Повстання на Тамані в травні 1918 року |
| Кубанський прем'єр Василь Іванис | Долі посла Боржинського та священника Кулабухова |
| Козацький поет Іван Прийма | Володимир Скидан у спогадах Кузьми Безкровного |
| Повстанський отаман Петро Погиба | Олександр Півень. Веселий чоловік трагічної долі |
| Трагедія станиці Полтавської | Трагедія станиці Новомалоросійської | Апокаліпсис 1932 - 1933 років |
| Козацька трагедія в Лієнці та Пеґеці | Післямова |