Роман Коваль
Нариси з історії Кубані

Воїн-бандурист Василь Ємець

Наприкінці ХIХ століття нечисленна українська інтелігенція з тривогою заговорила про занепад старовинного музичного інструменту - кобзи та про "вимирання народних співців-кобзарів". Професор Олександр Русов 1873 року в одній із своїх доповідей назвав відомого тоді кобзаря Остапа Вересая одним з "останніх кобзарів малоруських". "По смерті Вересая справді не стало чути про кобзарів і якийсь час здавалося, що Вересай таки й був останнім кобзарем і що, взагалі, як тоді говорили, кобзарі "перевелися" 1.
На щастя, це не відповідало дійсності. Більше того, в той час, "коли говорили про "останнього" кобзаря, в Україні існували кобзарські фахові братства зі своїми неписаними статутами" і навіть своєю власною, лебійською, мовою 2. Справа в тому, що кобзарі, яких закони Росії, прирівнювали до старців, намагалися не потикатися до міст, де на них чатувала поліція, яка могла на "законних" підставах вислати їх до Сибіру як "волоцюг".
Тому кобзарі намагались бути непомітними і ходили переважно селами. Два з них - богодухівські бандуристи Іван Кучеренко-Кучугура та Павло Гащенко - були частими і дорогими гостями в господі свідомого українця Костя Ємця, батька майбутнього бандуриста.
Василь Костьович Ємець народився 15 грудня 1890 р. в с. Шарівці Богодухівського повіту Харківської губернії в козацькій родині. Цьому хлопчику судилося в майбутньому спричинитися до бурхливого розвою кобзарського мистецтва, зокрема і на Кубані.
Окрім Івана Кучеренка-Кучугури та Павла Гащенка, в домі Костя Ємця слухали і сліпих кобзарів Петра Древченка, Грицька Кожушка, Михайла Кравченка. Їхній спів про козацьке минуле, сльози матері та сум батька, які з душевним переживанням слухали бандуристів, справили на малого Василька величезне враження... Коли він підріс і почав читати "Кобзаря" Тараса Шевченка, де поетизувалася козацько-гайдамацька Україна, про яку й співали кобзарі, доля Василя Ємця вже була вирішена - будити бандурою рідний народ, творити з гречкосіїв воїнів.
Вже навчаючись у гімназії, на зароблені гроші, він купує бандуру. Відтоді жодний сліпий кобзар не минав хати, де жив молодий гімназист Василь Ємець...
Перший його публічний виступ відбувся 6 грудня 1911 р. в колись козацькому містечку Охтирці, що на Слобожанщині. Цей виступ мав надзвичайний резонанс і ледь не завершився виключенням Василя з гімназії. Бо співав він "Розриту могилу" Тараса Шевченка.

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!

- схвильовано звертався до матері-Батьківщини Василь Ємець.

За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?

Юний бандурист співав, переживаючи кожний рядок, кожне слово.

А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть Москалеві
Господарювати
І з матері полатану
Сорочку знімати.
Поспішайте ж, недолюдки,
Матір катувати!

Останні рядки промовляв він "із такою навалою почуття жалю, обурення, докору та гніву", що слова "Поспішайте ж, недолюдки, Матір катувати" майже вигукнув та з силою шарпнув по струнах. "Так відчувати і так переживати міг хіба ідейний юнак, що за Україну готовий був піти до в'язниці, на Сибір або й віддати саме життя" 3.
"Коли закінчував спів, - згадував він пізніше, - відчуття трагедії так запанувало наді мною, що... з гніву та великого жалю сльози закапали по струнах моєї бандури" 4. В залі зчинився неймовірний "вибух оплесків, вигуків "браво і біс" та тупотіння ніг" 5. Багато людей плакало. На сцену вискочив переляканий інспектор гімназії і намагався вгамувати публіку. Та рев і несамовите тупотіння ніг восьми сотень глядачів, переважно гімназійної молоді, лише посилювались. Про продовження концерту, вся програма якого була витримана в московському патріотичному дусі (крім цієї думи), вже не могло бути й мови. Тоді інспектор дав команду духовому оркестру 29-го Одеського драгунського полку грати марш і таким чином утихомирити нарешті екзальтовану публіку...
Від виключення з охтирської гімназії Василя Ємця врятувало те, що на вчительську раду, де розглядався цей "скандальний інцидент", він представив "Кобзаря" Тараса Шевченка з позначкою "Дозволено цензурою"...
А інспектор, дещо пізніше, закликавши Василя до вчительської і закривши її на ключ зсередини, притишеним голосом признався, що він "тоже малорос", більше того, козацького роду, що він також в юнацькі роки плакав над "Кобзарем", але пощо ятрити старі рани - адже мертві не воскресають?
- Мертві не воскресають, - погодився юнак, - але Україна воскресне, бо вона не мертва, лише спить. І прийде час, вона прокинеться... 6.
Невдовзі Василь Ємець поступає на природничий відділ фізико-математичного факультету Харківського університету. У вільний від навчань час він навчає гри на бандурі студентів та, взагалі, кожного, хто бажав; виступає за платню в харківському кінотеатрі "Зєркало жізні" - в перервах між фільмами.
Слава про молодого кобзаря сягнула і Кубані. Влітку 1913 р. Василь Ємець отримав запрошення приїхати до Катеринодара навчати кубанських козаків гри на бандурі. Ініціатива належала відомому просвітянину Миколі Богуславському.
І ось на початку літніх вакацій 1913 року Василь Ємець приїжджає до Катеринодара - столиці Кубанського козацького війська.
Пізніше Борис Монкевич, сотник Армії УНР, оцінював приїзд Василя Ємця на Кубань як головний момент у його біографії, бо на переконання Монкевича, праця на Кубані зв'язала Василя Ємця з військом. "Василь Ємець побачив, що бандура - це невід'ємний атрибут військової сили, побачив її великий вплив на військовий дух і психологію козака та на його національне усвідомлення. Цей свій досвід Василь Ємець пізніше використав у добу наших визвольних змагань" 7.
Кубанці, справді, щиро захопились кобзою... Молоді козаки, такі як Антін Чорний, Іван Куліш та Зенон Конограй, просто обожнювали її. Деякі з них навіть носили кобзу як в стародавні часи - за плечима, як носять рушницю. "В козачому мальовничому одязі зеленого, малинового чи ще якогось іншого барвистого кольору, у високих білих чи чорних із кольоровими верхами козацьких шапках - вони викликали захоплення... (серед) мешканців столиці нащадків Війська Запорозького.
Не раз ними милувався і я, - писав згодом Василь Ємець. - Правда, таке ношення бандури спричинювало мені трохи клопоту. Бо не маючи ні футляру, ні навіть якоїсь торби... такі козаки приходили до навчу не раз із майже зовсім порозладнюваними бандурами... Та я не сварив їх за це, бо й сам захоплювався їхнім мальовничим виглядом". Більше того, коли Ємець їздив до станиці Пашківської, то задля пропаганди брав бандуру, а футляр лишав вдома 8.
Серед учнів слобожанського кобзаря були козаки чинної служби Дерев'янко, Лінивий, Іван Куліш, Зенон Конограй, адвокат Адамович-Глібов, козачки Настя Сотниченко та Докія Дарнопих, учасники симфонічного оркестру Кубанського козацького війська Сава, Зот та Федір Діброви, відомий громадський діяч Микола Рябовол, урядовці управи Кубансько-Чорноморської залізниці Тищенко, Дражевський та Олексій Обабко, вчителі козацької школи Семенишин та Антін Чорний, кооператор Кирило Осьмак, галичанин Василь Фарміґа, підстаршина Іван Шеремет, осавул Василь Ляшенко, сотники Кубанського козацького війська Грицько Дуля та Петро Бугай, із-під шапки якого перетинав чоло довгий запорозький оселедець.
Створена влітку 1913 року в Катеринодарі школа пізніше стала називатися Першою кубанською кобзарською школою 9. Опікувався нею ідейний і жертовний українець, натхненник кобзарського відродження на Кубані Микола Богуславський, якого називали "бандурним батьком" 10.
Кобзарську справу цей шляхетний чоловік любив не лише до глибини серця, а й до глибини кишені: не одному юнакові він за власний кошт замовляв бандуру в київського майстра Антонія Паплинського, мовляв, "бери, козаче, й учись" 11.
На жаль, у родинному житті "бандурний батько" був нещасливий.
Василь Ємець згадував, як він гостював у літній оселі Миколи Богуславського в Геленджику. В той день був там і якийсь пан, років 35-ти, добре одягнений, який, хоч і розумів українську мову, та вперто розмовляв російською. Після спільного обіду, коли пан нарешті пішов, Василь Ємець запитав, хто це був?
Замість відповіді Микола Богуславський, трохи схиливши голову, мовчки втопив очі в якусь точку. Замовк і Ємець, позираючи на "бандурного батька", обличчя якого раптом споважніло, захмарилось. Нарешті, після напруженої мовчанки, він промовив:
- Та це... мій однофамілець...
Потім, по хвилині гнітючої мовчанки, ніби продовжуючи незакінчену думку, сказав:
- Це мій рідний син...
Російською говорила і дочка Миколи Богуславського. Цих дітей привела йому, за висловом Василя Ємця, "балакуча і рухлива Московка". Не треба й пояснювати, чому вони жили окремо від батька... 1.
Після вакацій Ємець повернувся до університету. Невдовзі він дебютував на всеслов'янському концерті поруч із визначними артистами Малого імператорського театру, а 1916 року відбувся його дебют у Великому імператорському театрі. Після того концерту в найбільшій московській газеті "Русскоє слово" вперше Ємця було названо віртуозом 13...
На початку літа 1916 р. Василь Ємець знову виїхав на Кубань. Плануючи відпочити в Геленджику, він умовився в Катеринодарі зустрітися з Миколою Богуславським.
Ледве Ємець зіскочив зі східців потягу, як до нього хутко наблизилось декілька козаків. Один підхопив бандуру, інший - валізку. За козацьким звичаєм тричі почоломкавшись із "бандурним батьком", рушили на Борзиківську вулицю.
Козак, який ніс Ємцеві бандуру, не чув під собою ніг від щастя, - адже "тримав у руках найбільші святощі" - кобзу вчителя. Ось і будинок Миколи Богуславського. "Входимо до парканом огородженого невеликого обійстя, - оповідав пізніше Ємець, - й наближаємося до хати... Та не встигли ми дійти до порогу... як нараз гучно задзвеніли бандури. Він несподіванки я остовпів... А з вікон та дверей розлягалися згуки Запорозького маршу. ...Усі стояли мовчазні, поважні, наслухаючи дзвінкого гомону-привіту... десятка бандур.
Стояв я, безкраю зворушений, переживаючи одну з найкращих хвилин мого життя. Боровся, як міг, щоб не заплакати... Зиркнув у бік Бандурного Батька - стоїть поважний, суворий... Наші погляди... зустрілись... На його обличчі перебіг ледве зауважений усміх та гордість..." Його очі наче промовляли: "Слухай і тішся разом зі мною, бо ожила козацька слава - слава... кобзи-бандури, що знову опинилась у козацьких руках!" 14.
У цей день один із козаків-бандуристів підніс Ємцю світлину, на якій були закарбовані образи його учнів разом із незабутнім Миколою Богуславським. Ємець прочитав напис на звороті: "Ця фотографія, любий добродію, свідчить, що кинуте Вами на Чорномор'ї, між нащадками Запорожців, бандурне насіння, досить добре зійшло й розквітло" 15.
Мабуть, не одну пісню заспівали в той день кобзарі-бандуристи, а серед них напевно звучала й пісня "Розвивайся ти, зелений дубе", яку Ємець записав від студента Львівського університету Василя Семця. В ній були такі слова: "Встане славна Україна, щаслива та вільна, від Кубані аж до Сяну-річки, одна, нероздільна" 16...

Настав 1917 рік. Відгомоніли Різдвяні свята. Почався лютий. У Росії вибухнула революція, яка дуже швидко переросла в революцію українську.
І Василь Ємець стає в лави борців за українську державу. В складі Бойового куреня військового міністерства УНР у січні 1918 р. він бере участь в обороні Києва від червоних військ Михайла Муравйова. Потім, у березні - квітні 1918 р., несе службу в полку ім. гетьмана Петра Дорошенка Першої козацької синьої дивізії.
У 1918-му, під час гетьманату, Василь Ємець - за сприяння великого прихильника кобзарства, Гетьмана Української Держави Павла Скоропадського - організовує Кобзарський хор, пізніше названий Першою державною капелою бандуристів. У Кобзарському хорі брали участь і його учні-кубанці - Федір Діброва та Михайло Теліга.
3 листопада 1918 р. в Києві в переповненому театрі Берґоньє (тепер театр ім. Лесі Українки) відбувся перший прилюдний концерт Кобзарського хору. "Козацький похід", "Про Морозенка", "Та літав орел", "Дума про смерть козака-бандурника", "Гей, на горі та й женці жнуть", "Ми - гайдамаки" та багато інших пісень і дум проспівали в той вечір кобзарі. Публіка палко вітала Кобзарський хор та його керівника Василя Ємця.
Потім були гучні виступи в Українському робітничому домі, Купецькому зібранні, Українському молодому театрі Леся Курбаса, що був буквально напакований військовими...
Та мирному життю доходив край: безумна соціалістична демократія на спілку з російськими комуністами пішла в похід на "пана Гетьмана", насправді ж на Українську Державу... Трагічно пережив Василь Ємець братовбивчий бій під Мотовилівкою в листопаді 1918 року. Бій під Мотовилівкою повстанців Симона Петлюри та сердюків Павла Скоропадського Василь Ємець назвав "нашою поспільною різаниною"...
"Про цю нашу поспільну різанину, - зазначав Василь Ємець, - залишився в навч на майбутнє цінний вірш п. Костя Вагилевича, якщо не помиляюся, бувшого старшини Січових стрільців, що, згадуючи за наші три історичних листопади, писав:

Ось наш правдивий листопад!
Замість Ляхів у Львові прати,
Прав з кулемета брата брат.
І Мотовилівка-злодійка
Найкраще наше зжерла військо.
Сімсот упало Сердюків!
Повстанців теж не менше впало!
Ляхи забрали княжий Львів,
Москвини - Київ. Все пропало!
Лишилась тільки слава гола,
Отак незгода нас змолола…" 17.

Коли гетьманська Українська Держава впала, Кобзарський хор став основою Республіканської капели, з якою диригент Олександр Кошиць виїхав на гастролі до Європи та Америки. А Василь Ємець знову пішов до війська: промінявши блискучу кар'єру артиста на долю "мандрівного військового кобзаря", з життям, повним "невигод і небезпек". У лавах Армії Української Народної Республіки він "бандурою кріпить її дух, сталить її волю до перемоги, загоює її рани бальзамом цілющої пісні..." 18.
Влітку 1919-го Василь Ємець брав участь у поході на Київ об'єднаних українських армій. 22 вересня 1919 р. у прифронтовій смузі на залізничній станції Липовець він влаштував концерт для козаків і старшин штабу Київської селянської групи Юрка Тютюнника, що й засвідчив отаман спеціальною довідкою.
24 вересня кобзар Ємець влаштував концерт для полку ім. Тараса Шевченка, а 30 вересня співав перед залізничною сотнею у Козятині. 9 жовтня він дав безкоштовний концерт для старшин і козаків залоги міста Могилів-Подільського... 19. Слід зазначити, що за всі свої концерти Ємець не взяв із державної скарбниці ні гроша 20.
А ось посвідка з Кам'янця-Подільського про концерт для кінного, пішого і гарматного полків рекрутів та юнацької школи: "Талановита, піднесена гра будила в козаках почуття предків, дихала далеким минулим Вітчизни і хвилювала молоді серця. Радісно козаки на ранок відходили на фронт" 21.
Були виступи й перед козаками 13-го Гайсинського полку Ананія Волинця та низовими запорожцями Юхима Божка в цукроварні подільського містечка Іллінці. Співав харківський бандурист і Січовим стрільцям, зокрема, в Тернополі 23 листопада 1919 року. Чарував своїм співом і стрілецькі серця 2-го Галицького корпусу... І скрізь Василь Ємець давав розраду козакам, підносив їхній дух, додавав сил для продовження боротьби..." 22. І не дивно, бо чи не в усіх його піснях червоною ниткою проходила "ідея боротьби за визволення України" 23.
До речі, й учні Василя Ємця з Першої кубанської школи кобзарів виконували свій козацький обов'язок, на жаль, у складі різних армій. Ще в добу Першої світової у лавах російської армії учні Василя Ємця Зенон Конограй та Антін Чорний воювали проти турків. У добу революції концертував у лавах Кубанської армії Микита Варрава. А бандурист Микола Рябовол у вересні 1917 р. очолив Кубанську військову раду (1918 року він став головою Кубанської крайової та Кубанської законодавчої рад). Брати-бандуристи Конон і Никін Безчасні разом з учнем Ємця Іваном Шереметом у складі Кубанської армії, а затим Добровольчої боролись проти більшовиків....
Піднімав кубанців на боротьбу проти більшовиків видатний бандурист та прекрасний оратор Зот Діброва. А кобзар Федір Діброва став до лав Армії УНР...
Попри жертовність Василя Ємця, доля готувала йому вигнання з рідної землі... 25 листопада 1919 р. в еміграцію його відправив головний уповноважений уряду УНР Іван Огієнко. Відправив, щоб урятувати для українського народу геній Василя Ємця. Іван Огієнко видав посвідку, згідно з якою "артист-кобзар" Василь Ємець "має зробити концертне турне по Європі і тим самим познайомити Європейське громадянство з національним українським музичним інструментом - кобзою" 24.
На еміграції Василь Ємець у консерваторіях Берліну і Праги продовжив музичні студії, а в Празі 1923 року заснував Другу капелу бандуристів. Багато концертував у Чехословаччині, Німеччині, Бельгії, Литві, Польщі, Франції, Канаді й США. З неймовірним успіхом виступав він і перед вірменами, грузинами, азербайджанцями, донськими козаками, єгиптянами, марокканцями... З великим успіхом виступав він в аристократичних та політичних салонах Парижу, в Ніцці, на Французькій Рив'єрі, зокрема і під час виборів "Міс Європи", де було присутньо близько 5 тисяч вибраної публіки та провідних журналістів світу... 25.Впродовж тривалого часу захоплені відгуки про кобзаря-віртуоза з України не сходили зі шпальт найрізноманітніших газет світу - США, Канади, Франції, Німеччини, Бельгії, Чехословаччини, Польщі, Литви та інших. Творча доля Василя Ємця була щасливою... Хоч і на чужині, та праці на користь Батьківщини Василь Ємець не припиняв ніколи.
У книзі "Кобза та кобзарі", виданій 1923 року в Берліні, Василь Ємець висловлював віру, що мине лихоліття і український народ, як й інші народи Європи, матиме свою державу, і тоді по всій Україні "лунатиме радісний спів великого щасливого народу... А коли часом до того співу болісно... озвуться сумні акорди кобзи та почується пісня-плач, то співатимуть кобзарі; співатимуть вони про славу тих, що полягли за Україну..." 26.

Джерела

1, 2. Ємець В. Кобза та кобзарі. - Берлін (Німеччина), 1923. - С. 7.
7, 18. Монкевич Б. Ювілей бандуриста Василя Ємця // Ємець В. У золоте 50-річчя на службі України. Про козаків-бандурників. - Голлівуд (США) - Торонто (Канада), 1961. - С. 221.
3. Ємець В. У золоте 50-річчя на службі України. Про козаків-бандурників. - Голлівуд (США) - Торонто (Канада), 1961. - С. 33.
4. Там само. - С. 33 - 34.
5. Там само. - С. 34.
6. Там само. - С. 36.
8. Там само. - С. 354.
9. Энциклопедический словарь по истории Кубани. - Краснодар, 1997. - С. 207.
10. Ємець В. У золоте 50-річчя на службі України. Про козаків-бандурників. - С. 359.
11. Там само. - С. 360.
12. Там само. - С. 359 - 360.
13. Там само. - С. 21.
14. Там само. - С. 361.
15. Там само. - С. 362.
16. Там само. - С. 251.
17. Там само. - С. 55.
19, 21. Там само. - С. 66.
20, 23. Там само. - С. 64.
22. Там само. - С. 67.
24. Там само. - С. 73.
25. Там само. С. 164 - 168.
26. Ємець В. Кобза та кобзарі. - С. 99.

| Зміст | Переселення в "країну крові" | Чому з'явилися українці на Кубані | Історик Кубані Федір Щербина |
| Олексій і Кузьма Безкровні | Яків Кухаренко: український поет, російський генерал |
| Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ столітті | Український поет Кубані Василь Мова |
| Український революціонер Кубані Степан Ерастов | Симон Петлюра і Чорноморська громада РУП |
| Олександр Кошиць і Кубань | Павло Сулятицький і його "Нариси..." | Кіндрат Бардіж. Повернення|
| Микола Рябовол - голова Законодавчої ради Кубані | Кубанський бандурист Антін Чорний |
| Воїн-бандурист Василь Ємець | Важкий шлях кубанця Василя Проходи |
| Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна | Перший кубанський прем'єр Лука Бич |
| Член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула |
| Микола Ґалаґан - представник Центральної Ради на Кубані |
| "Від гір Карпатських аж по Кавказькі" | Костянтин Здобудь-Воля, гетьманець із Кубані
| Михайло Фролов - герой України і Дону | Кубанський отаман Василь Рябоконь
| Кубанський бандурист Михайло Теліга | Генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський
| Віктор Павленко, генерал-хорунжий Армії УНР | Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров |
| Партизанський генерал Андрій Шкуро | Повстання на Тамані в травні 1918 року |
Кубанський прем'єр Василь Іванис | Долі посла Боржинського та священника Кулабухова |
| Козацький поет Іван Прийма | Володимир Скидан у спогадах Кузьми Безкровного |
| Повстанський отаман Петро Погиба | Олександр Півень. Веселий чоловік трагічної долі |
| Трагедія станиці Полтавської | Трагедія станиці Новомалоросійської | Апокаліпсис 1932 - 1933 років |
| Козацька трагедія в Лієнці та Пеґеці | Післямова |