Роман Коваль
Нариси з історії Кубані

Член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула

28 лютого 1918 р. надвечір, в повному безладді керівники щойно проголошеної самостійної Кубанської Народної Республіки і вірні їй війська залишали Катеринодар. Із міста вийшло близько трьох тисяч вояків і 2000 цивільних, що боялись репресій із боку більшовиків, які могли ось-ось увійти до столиці Кубанської Народної Республіки.
Внаслідок розгубленості у верхніх ешелонах кубанської влади в кубанському війську "запанувала нездорова атмосфера заколоту і змов", почали відходити окремі люди, навіть частини, зокрема загін найкращої кінноти під командуванням полковника Кузнєцова 1.
Відійшов і загін на чолі з Кіндратом Бардіжем.
Урядова валка весь час натикалася на більші, чи менші загони більшовиків, вступаючи з ними у бої, або ухиляючись від них. Увійшли до станиці Пензенської, яку залишило населення. Вигляд порожньої станиці подіяв на всіх гнітюче.
В аулі Гатлукай наткнулися на великі сили червоних. Довелося змінити напрям на Чорноморщину в надії узбережжям Чорного моря вийти до дружньої Грузії. Та на другий день коло станиці Калузької їм дорогу перепинив великий загін більшовиків.
Бій тривав цілий день і не було ніякої надії на перемогу. Пополудні несподівано з'явилися нові густі лави - це на допомогу кубанським військовим прийшли легкопоранені та члени уряду і Законодавчої ради, тобто міністри й депутати взяли до рук зброю. Зокрема, кубанський прем'єр Лука Бич тягнув важкий кулемет "Максим".
Відчайдушна атака кубанців увінчалася успіхом - більшовики відступили. А надвечір з аулу Шенджій прибігло декілька черкесів із вісткою, що до них прибув на чолі армії генерал Корнілов. Підбадьорені новиною, кубанці увійшли до станиці. Уряд та Законодавча рада розмістилася у просторій школі. Всі були страшенно змучені.
Та забриніли струни бандур. Це бандуристи Іван Шеремет і брати Безщасні - Конон і Никін - почали співати "Ти Кубань, ти наша Родіна". Всі встали та підхопили, з почуттям проспівавши кубанський гімн до останньої строфи. А далі сумно-сумно понеслося: "Ой чого ж ти почорніло...", "Ой з-за гори, з-за лиману кругом Січі москаль облягає", "Ой, Морозе-Морозенко, славний ти козаче"...
Всі уважно слухали, дехто підспівував, а член Ради, експансивний Степан Манжула несподівано перебив спів і, скликавши до гурту своїх товаришів, високим тенором почав "Закувала та сива зозуля"...
Про Степана Манжулу, визначного громадсько-політичного діяча Кубані, я і хочу розповісти...
Народився він 1885 року в сім'ї отамана кубанської станиці Дінської, заснованої далекого 1792 року чорноморськими козаками, вихідцями із Запорожжя. Був старшим із восьми дітей отамана.
Предки Манжули переселилися на Кубань 1821 року - із території колишнього Переяславського полку. В сім'ї завжди пам'ятали своє українське коріння. На почесному місці в господі Манжул завжди стояв томик "Енеїди" Івана Котляревського.
Закінчивши військову гімназію, разом зі своїм станичником Миколою Рябоволом вступив до Київського політехнічного інституту. Навчався на агрономічному факультеті.
Друзі були нерозлучними, може, тому й одружилися на сестрах: Степан на Олександрі, а Рябовол на Ганні Гирко. Таким чином товариші породичалися 2. Ще у студентські роки Манжула став членом РУП - Революційної української партії, створеної в лютому 1900 р. в Харкові. Наступного року осередок РУП виник на Кубані, в Катеринодарі...
З початком Лютневої революції 1917 р. Степан Манжула потрапляє у вир політичних подій на Кубані. Його, так само як і Миколу Рябовола, станичники Дінської обирають делегатом до Крайової ради. А в листопаді 1917 р. Степан стає членом Законодавчої ради.
Манжула взяв найактивнішу участь у проголошенні Кубанської Народної Республіки, ухваленні її Конституції, і далі брав активну участь у розбудові кубанської держави.
Степан був свідомим українцем, палким сином Кубані та Великої України. На жаль, таких як він у Кубанській раді було небагато. Хоч все ж абсолютна більшість чорноморців ставилася до України прихильно і за сприятливих обставин їх можна було повести за собою у справі федеративного єднання Кубані з Україною.
Власне, сприятливі обставини були, та, на жаль, на Кубані не сформувалася повноцінна українська еліта, яка б могла просвітити народні маси, що інстинктивно вважали себе дітьми Великої України, а мову свою називали запорозькою, або козацькою.
Населення Кубані було дисциплінованим, звиклим до порядку. Козаки, виховані з дитинства в суворій дисципліні, хотіли, більше того, потребували чіткого і ясного наказу свого уряду.
Важливо було й те, що кубанські козаки хотіли мати власну армію.
Сформулював і висловив настрої та сподівання населення Кубані член Ради від ст. Гостаргаївської козак Марченко. На засіданні Крайової ради він сказав просто: "На Кубані вибране нами Правительство повинно бути повним господарем (довгі оплески)… Куди наше Правительство накаже йти, ми завжди будемо точно виконувати ті накази (бурхливі оплески)" 3.
Та кубанський уряд "зігнорував національну стихію" 4, зігнорував бажання народу мати власну армію. А не маєш своєї армії, мусиш слухати того, хто її має і хоче порядкувати на твоїй землі.
Не дивно, що невдовзі кубанський уряд Луки Бича разом із Законодавчою радою змушений був, як і Центральна Рада на Великій Україні, залишити столицю і почати мандри. Центральну Раду повернули у Київ німці, кубанський уряд до Катеринодара - Добровольча армія. Але господарями вже були ті, хто мав за плечима силу.
Саме оця національна недорозвиненість кубанських провідників, незрілість, я б сказав навіть, дитинність і змусила їх проголосувати 23 червня 1918 р. у Новочеркаську за союз із Добровольчою армією. За союз з Україною з 10 чоловік голосувало лише троє: Степан Манжула, Кузьма Безкровний і черкес Айтек Наміток. Звісно, їх би підтримав Микола Рябовол, але в цей час він перебував у Києві.
Степан Манжула - гарячий патріот Кубані та України з холеричним темпераментом, експресивною натурою. Відтак він часто бував нестриманий.
Показовий такий епізод.
1 листопада 1918 р. у Катеринодарі на сесії Крайової ради кубанців сердечно вітали представники України: посол гетьманської держави Петро Боржинський та "артільний батько" М. Лівицький. Обоє промовляли українською мовою. Їхні виступи кубанці сприйняли оваційно.
Та от слово взяв прем'єр Лука Бич. Хоч і українською мовою, але говорив він "холоднувато-формально, назвавши Україну не матір'ю, а сестрою Кубані". За це гарячий Степан Манжула за лаштунками матюком вилаяв Бича. І так голосно, що передні ряди Крайової ради почули 5.
Степан Манжула не в приклад Бичу знав, хто Кубані матір, а хто мачуха, хто ворог, а хто друг. За це його люто ненавиділи керівники Добровольчої армії, вважаючи Манжулу поруч із Безкровним та Рябоволом "українськими сепаратистами і ворогами єдиної-неділимої" 6. Побоювався їх і кубанський отаман, русофіл Філімонов, він все лякався, щоб Рябовол, Манжула та Безкровний "не віддали Кубань Україні".
Манжула справді був палким прихильником об'єднання Кубані з Україною і непримиренним противником союзу з Росією - будь-якою, чи то більшовицькою, чи білогвардійською. Ці свої погляди він рішуче відстоював. У гострій полеміці з діячами Добровольчої армії Манжула закидав їм, що вони представляють державу без території. Коли ж ті заперечили, бо, мовляв, мають за територію Чорноморську губернію, Манжула зіронізував: "Так, завойовану кубанськими козаками", чим позбавив опонентів аргументації…
А от ще одна історія, яка характеризує Степана Манжулу як палкого українського патріота.
У Новочеркаську розпочала роботу Південноросійська конференція. Під час спільної вечері один сенатор із денікінського табору несподівано звернувся до кубанців:
- Кубанци, спойтє что-нібуть, ви - такіє музикальниє.
Манжула, не чекаючи запрошення вдруге, ворухнув пишними чорними вусами і скомандував: "Петро - молодший Макаренко - баритон; Грицько Омельченко - бас, Іван - старший Макаренко - другий тенор. Ставайте сюди.
Всі, як по команді, встали і Манжула високим тенором почав:

Із-за гори, з-за лиману вітер повіває,
Та вже ж Москва Запорожжя кругом обступає...

Проспівали до останньої строфи, згадавши багаторазово москалів, їх грабіжників-офіцерів, драгунів, генералів тощо.
Спів був високомистецький, і не дивно, адже квартет складався із довголітніх хористів. Класна кімната, де вечеряли, - згадував Василь Іванис, наповнилася рідкісної краси звуками української мови, якою "проказувалося про страшні злочини москалів проти прадідів отих гарних у черкесках співаків, які з такою дикцією кожне слово вимовляли, що й найглухіший мусив усе второпати. Це був спів зґвалтованої душі... При цьому співі всі присутні заніміли, застигла й обслуга з роззявленими ротами. Здавалось, що бодай тепер московські професори зрозуміють, які далекі їхні кров і кістки від кубанських козаків. Коли останні акорди цього нечуваного на Дону й забороненого в Росії співу ще долітали до найдальших закутин, всі сиділи, як зачаровані. Ще мент і всі почали мовчки прощатися" 7.
З поверненням на Кубань загострилося протистояння між кубанцями і білогвардійцями. Денікін прагнув підпорядкувати всі людські й матеріальні ресурси Краю на відновлення "єдиної і неділимої" Російської імперії та застосував для цього жорстокі заходи. Замість рішучого наступу на більшовицьку Москву Денікін все своє військо, що переважно складалося з кубанців, кинув на завоювання єдинокровної для більшості з них України. Так обернувся для кубанців цей "союз".
Рада, спираючись на Конституцію Кубані, чинила диктатору Денікіну відчайдушний спротив. На початку 1919 р. вона послала на Паризьку мирну конференцію свою делегацію - щоб проінформувати Європу про ситуацію на Кубані й самим взнати, що у світі робиться. Серед членів делегації був і Степан Манжула. В Парижі кубанці зустрілися з делегацією кавказьких гірських народів і уклали з ними союзницьку угоду про спільну боротьбу проти більшовиків. Розцінивши цю угоду як сепаратистську, Денікін наказав віддати до суду членів кубанської делегації - як тільки вони повернуться.
Коли члени делегації з'явилися в Катеринодарі, їх арештували. Козака-лінійця, священика Олексія Кулабухова 7 листопада 1919 р. білогвардійці - незважаючи на його сан - повісили. Інші "прєдатєлі Росіі" на англійському військовому транспорті були депортовані до Стамбулу. Разом із іншими вивантажили на турецький берег і Степана Манжулу - без права куди-небудь виїхати.
Побачити Кубань Манжулі вже не судилося. Невдовзі вона була окупована більшовиками. Тому стежка його життя з Туреччини потяглася до Чехословаччини. Тут він включився в громадсько-політичне життя кубанської еміграції. Перші роки він як член Кубанської ради брав участь у багатьох організаційних заходах з улаштування кубанців на чужині.
Кубанське життя на еміграції було досить активним. У Чехословаччині опинилися Кузьма Безкровний, перший кубанський прем'єр Лука Бич, брати Макаренки, члени Кубанської крайової ради Олекса Балабась і Гнат Білий; підполковник Армії УНР, уродженець Кубані Василь Прохода; відомий історик Федір Щербина, останній кубанський прем'єр Василь Іванис, міністр юстиції кубанського уряду Павло Сулятицький, відомий кубанський бандурист Михайло Теліга та багато інших. Жив тут і делегат Центральної Ради на Кубані Микола Ґалаґан. 1923 року в Празі заснував Другу капелу бандуристів Василь Ємець, фундатор Першої кубанської школи бандуристів (1913 р.). У Празі було засноване Товариство кубанців на чолі з Петром Макаренком. Видавався часопис "Кубанська громада". В Подебрадах навчалося близько півсотні кубанської молоді. Діяла тут й Громада ім. отамана Якова Кухаренка.
Слід сказати, що українська кубанська еміграція тісно співпрацювала з уенерівським середовищем. Коли екзильний уряд УНР проводив у Чехословаччині таємні наради, то завжди закликав на них представників кубанців. Частіше кубанських українців представляли Василь Іванис та Кузьма Безкровний. Варто сказати, що чехословацький уряд ставився до української еміграції зі співчуттям і фінансово допомагав різним нашим інституціям, у тому числі і кубанським.
3 лютого 1923 р. Степана Манжулу обрали професорським стипендіатом Української господарської академії в Подебрадах (звільнено 2 березня 1927 р.) 8.
Степан Манжула брав досить активну участь у видавничій діяльності: так, разом із Василем Іванисом, Кузьмою Безкровним, Павлом Cулятицьким та іншими видавав український часопис "Кубанський Край". За участю Манжули побачило світ кілька брошур, в яких вияснялися різні події на Кубані. Ось кілька назв цих книг: "Хлібозаготівля", "Колективізація", "Голод на Кубані"... Ці видання надсилалися в кубанські громади - до Югославії, Болгарії, пізніше до Франції 9.
Згодом Степан Манжула виїхав на Закарпаття, де була можливість влаштуватися за своєю основною спеціальністю - агрономом. Адже ще до революції 1917 р. він закінчив агрономічний факультет Київського політехнічного інституту.
1945 року в Празі Манжулу арештувала совєтська контррозвідка, і він безслідно зник у московських катівнях.
Так трагічно закінчив свій життєвий шлях полум'яний український патріот Кубані Степан Манжула. Хто знає, може колись і вдасться знайти кримінальну справу на нього та дописати його біографію.
Так чи інакше, а український народ має зберегти ім'я Степана Манжули в своїй пам'яті. Адже він все своє свідоме життя боровся за возз'єднання українців в одному материнському лоні.

Джерела

1. Іванис В. Стежками життя (спогади). - Новий Ульм, 1959. - Кн. II. - С. 71.
2. Родная Кубань. - Краснодар, 1999. - Ч. 1. - С. 127 - 128.
3. Іванис В. Вказана праця. - Кн. II. - С. 251.
4. Там само. - С. 203.
5. Там само. - Кн. II. - С. 242.
6. Там само. - Кн. III. - Новий Ульм, 1960. - С. 99.
7. Там само. - С. 111.
8. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 1, спр. 602, арк. 1- 7.
9. Іванис В. Вказана праця. - Новий Ульм, 1962. - Кн. V. - С. 64.

| Зміст | Переселення в "країну крові" | Чому з'явилися українці на Кубані | Історик Кубані Федір Щербина |
| Олексій і Кузьма Безкровні | Яків Кухаренко: український поет, російський генерал |
| Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ столітті | Український поет Кубані Василь Мова |
| Український революціонер Кубані Степан Ерастов | Симон Петлюра і Чорноморська громада РУП |
| Олександр Кошиць і Кубань | Павло Сулятицький і його "Нариси..." | Кіндрат Бардіж. Повернення|
| Микола Рябовол - голова Законодавчої ради Кубані | Кубанський бандурист Антін Чорний |
| Воїн-бандурист Василь Ємець | Важкий шлях кубанця Василя Проходи |
| Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна | Перший кубанський прем'єр Лука Бич |
| Член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула |
| Микола Ґалаґан - представник Центральної Ради на Кубані |
| "Від гір Карпатських аж по Кавказькі" | Костянтин Здобудь-Воля, гетьманець із Кубані
| Михайло Фролов - герой України і Дону | Кубанський отаман Василь Рябоконь
| Кубанський бандурист Михайло Теліга | Генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський
| Віктор Павленко, генерал-хорунжий Армії УНР | Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров |
| Партизанський генерал Андрій Шкуро | Повстання на Тамані в травні 1918 року |
| Кубанський прем'єр Василь Іванис | Долі посла Боржинського та священника Кулабухова |
| Козацький поет Іван Прийма | Володимир Скидан у спогадах Кузьми Безкровного |
| Повстанський отаман Петро Погиба | Олександр Півень. Веселий чоловік трагічної долі |
| Трагедія станиці Полтавської | Трагедія станиці Новомалоросійської | Апокаліпсис 1932 - 1933 років |
| Козацька трагедія в Лієнці та Пеґеці | Післямова |