Роман Коваль
Нариси з історії Кубані

Симон Петлюра і Чорноморська громада РУП

Долі багатьох українських діячів пов'язані з Кубанню: тут писав свої історичні повісті Андріан Кащенко із Запорожжя, збирав пісні Олександр Кошиць із Київщини, заснував кобзарську школу харківський бандурист Василь Ємець, організовував українське життя поет Микола Вороний із Катеринославщини, заснував першу картинну галерею в Катеринодарі уродженець полтавського містечка Опішні Федір Коваленко. Уславився як просвітитель священик Кирило Росинський із Новомиргорода (тепер Кіровоградщина). Очолював міністерство юстиції кубанського уряду Павло Сулятицький із Великих Сорочинців, що на Полтавщині. Вчителював Микола Міхновський із с. Турівки Прилуцького повіту (тепер Київська область)....
Пов'язала доля з Кубанню і уродженця м. Полтави Симона Петлюру...
Про кубанський період його життя і ця розповідь.
Навесні 1902 р. у Полтавській духовній семінарії стався бунт. Як зазначав письменник Василь Королів-Старий, заколот цей був не звичайного "кашоварного" характеру, а мав під собою політично-національне підґрунтя 1 - полтавські семінаристи домагалися "ввести до навчальних програм семінарій предмети українознавства". Свої вимоги семінаристи сформулювали у спеціальній петиції, яку підписало близько двохсот студентів. Багатьох із них невдовзі відлучили від навчання. Серед виключених був і один з організаторів цього виступу, член Революційної української партії Симон Петлюра.
Щоб зникнути з поля зору полтавської поліції, яка в будь-який момент могла здійснити арешти, Симон Петлюра разом зі своїми товаришами влітку 1902 р. виїхав на Кубань, до станиці Смоленської, де мешкав його однопартієць, вчитель Кузьма Безкровний.
У станиці Смоленській, де більшість становили насильно переселені козаки-чорноморці, міцно вкоренились українські традиції та звичаї. Школярі поза навчанням між собою та й з учителями спілкувалися українською мовою.
За свідченням видатного етнографа Олександра Кошиця, який у цей час збирав на Кубані українські пісні, кубанці-чорноморці "цілком відрізняли Кубань від Росії. Для них вона (Росія) була цілком чужий світ, а про Україну казали: "У нас, на Україні…" 2.
Особливо вразили молодого Петлюру співи на вечорницях. "Російських пісень не було чути". У станиці співали майже виключно старовинні думи та історичні пісні: про Байду, Нечая, Сагайдачного, Морозенка 3.
"Співучість кубанських козаків… була... надзвичайна…" Олександр Кошиць так оповідав про свої враження від історичних пісень кубанських козаків: "В них говорила загальна душа нашого народу, для якої подія, що оспівувалась, не була мертва сторінка історії, а жива, свіжа рана, що стікає живою кров'ю і болить правдивим, живим болем" 4.
Хіба дивуватися, що одного разу, повернувшись із вечорниць у станиці Смоленській, Петлюра, зачарований співом кубанських козаків, сказав Кузьмі Безкровному:
- Ми не пропадемо, коли на Кубані, до якої Петербург вживає найбільших русифікаторських заходів, панує українська пісня! 5.
Під впливом українського життя, яке буяло в цьому чудесному краю, Петлюра неодноразово (може, і з заздрістю) казав, що чорноморці зробили в Чорноморії "те, чого не було і на Старій Україні, яку так опаскудили кріпацтвом" 6.
Влаштувавшись із допомогою Кузьми Безкровного на посаду вчителя в 5-му Катеринодарському міському училищі, Петлюра почав гуртувати довкола себе молодь. Та жандармські нишпорки пильно стежили за діяльністю молодого революціонера. Невдовзі його було увільнено з посади і заборонено вчителювати. Формальною підставою стало те, що він не мав "спеціальних учительських кваліфікацій". Єдиним закладом, де Петлюра міг отримати посаду вчителя, була церковнопарафіяльна школа, але на Кубані вона перебувала в такому занедбаному стані, що працювати в ній погоджувалися, як правило, лише випадкові люди 7.
Українці-чорноморці звернулися до авторитетного історика Федора Щербини, відомого своїми демократичними поглядами, щоб той взяв під опіку "молодого та щирого вчителя" Петлюру. "Однак виявилося, що Петлюру ніяк не можна було залишити вчителем", бо з Петербурга надіслали секретне розпорядження, яким йому, як людині неблагонадійній, заборонялось "учителювати і, взагалі, бути в безпосередніх зносинах із народом". Тоді Федір Щербина вирішив взяти Петлюру як помічника для вивчення архівних матеріалів Кубанського козацького війська... 8.
- Та це для мене ще ліпше, ніж шкільна праця, - сказав Петлюра, вислухавши пропозицію відомого історика. - Мене цікавить історія чорноморців. А у військовому архіві, кажуть, дуже багато матеріалів і є ще навіть "діла" старого Запорожжя...
І Симон Петлюра погодився того ж дня стати до праці.
Історик та його співпрацівники "дивувались, з яким запалом взявся Петлюра до роботи. Про нього казали, що він "увесь уліз у пакунки старовинних паперів". І не тільки "вліз", а й вишукував уміло те, що було потрібно. Невдовзі вияснилося, що новий працівник "найліпше розбирався в історичних матеріалах" 9.
З особливим захопленням Петлюра взявся за вивчення документів про повстання чорноморців 1797 року, яке увійшло в історію під назвою Перський бунт. У козацькому виступі проти сваволі російської військової влади провідну роль відіграв Федір Дикун, який домагався відновлення запорозьких самоврядних традицій із самовладною козачою радою та виборною старшиною. Симон Петлюра захоплювався чорноморським ватажком і говорив, що "Дикун був зразковий козацький діяч" і що недурно за ним ішли усі козаки, підтримуючи його намір відродити традиційний запорозький устрій... 10.
- От тепер би треба Дикуна, - не один раз повторював Петлюра.
"Симон Петлюра був одним із тих молодих та гарячих народолюбців, - згадував пізніше кубанський історик Федір Щербина, - які всією своєю душею й помислами линули до народу і яких ненавиділи та гнітили представники царської влади всіх рівнів" 11. "Про революцію С. В. Петлюра казав, що вона неминуча, що народ вже прозріває і (що) треба направити всі зусилля на те, щоб революцію скорше наблизити" 12.
"Для мене, - писав Федір Щербина, - Петлюра був не тільки добрим та умілим працівником, але ще більш - дуже хорошою людиною щодо характеру, поглядів і вдачі у взаємних стосунках із людьми... Мої взаємовідносини (взаємини) з ним завжди були найкращими. Я звик цінувати Петлюру найбільше з етичного боку" 13.
Так два роки пропрацював колишній семінарист із Полтави над архівами Кубанського козацького війська. Він вивчив тисячі невідомих та маловідомих документів. Напевно, що праця з козацькими архівами сприяла остаточному "виробленню характеру майбутнього провідника України" 14.
Окрім співучасті у підготовці "Історії Кубанського козачого війська", Симон Петлюра в час перебування на Кубані написав працю "Причинки до історії переселення "турецьких запорожців" на Кубань", в якій висвітлив маловідомі сторінки біографій кошового Чепіги та військового судді Головатого. Зокрема, останній, намагаючись заслужити "ласкі і вніманія" в Катерини II, все робив для того, щоб виманити з Оттоманської імперії своїх братів-запорожців. Так, він пустив поголос, що "після закінчення війни з Туреччиною 1788 р. всі турецькі запорожці будуть видані Росії як воєнні дезертири". А кошовий Гладкий поширював вигадки, начебто "султан намірився переселити Запорозьку Січ в Єгипет". Не одного довірливого козака, що не бажав пізнати єгипетської неволі, вдалося виманити з Туреччини. Росіяни одразу ув'язнювали прибульців і силою примушували їх писати листи до своїх друзів та рідних із закликом повертатися. Цю працю Симон Петлюра закінчив висновком, що коли російські кола щось комусь і дають, то "лише з огляду на мотиви досить неморального порядку" 15.
Написав Симон Петлюра і працю під назвою "Малоросійський народний епос і його співці-кобзарі", яку зачитав на одному із засідань Товариства любителів вивчення Кубанської області, членом якого він був 16.
Запрошуючи на Кубань історика Єфименка прочитати курс лекцій з історії України, Симон Петлюра в листі до нього писав, що "Катеринодар, та і взагалі вся Кубань" є хоч і не оброблений, та сприятливий ґрунт, в який треба засівати "рідні зерна" 17.
Окрім дослідницької праці, Симон Петлюра активно взявся за громадські справи. Спільно зі своїми товаришами-полтавцями (а їх приїхало з Полтави разом із Петлюрою 10 чоловік) та місцевими громадськими діячами Степаном Ерастовим, Кузьмою Безкровним, а також уродженцем Млієва, що на Черкащині, Іваном Ротарем, Симон Петлюра активізував діяльність вже існуючого осередку РУП і створив Чорноморську вільну громаду, (нинішньою мовою кажучи) Кубанську обласну організацію Революційної української партії. "Організація розгорнула широку національно-культурну й революційну роботу як у самому Катеринодарі, так і по цілій Кубані, спираючись головно на іммігрантів із Полтавщини, що працювали як вчителі у станицях..." 18.
Оскільки революційно налаштованих вихідців із Полтавщини на Кубані жило досить багато, то в Катеринодарі було навіть створено гурток Полтавців, який діяв як підпільна організація Революційної української партії.
Недовчені полтавські семінаристи виявилися запальним елементом. Швидко забувши заповідь "не вбий", вони взялися за творення підпільної бойової дружини 19.
Велике значення надавалося і революційному слову. Полтавці поширювали розмножені на гектографі антиурядові листівки, зокрема "До чорноморських козаків". У цій прокламації, написаній у зв'язку з політичним страйком тихорецьких робітників у листопаді 1902 р., лунали заклики до козаків не брати участі у придушенні робітничого руху 20.
Поширювався і "Одвертий лист..." Миколи Міхновського до міністра внутрішніх справ Росії Сіпяґіна з приводу заборони українського напису на пам'ятнику Іванові Котляревському 21. "Ваша безглузда заборона українського напису на пам'ятнику українському поетові... переповнила чашу страждань і терпіння нашого народу... - писав харківський адвокат Микола Міхновський. - Ми не можемо далі дозволити безстидному чужинцеві знущатись над найсвятійшими нашими чуттями... Українська нація мусить скинути пановання чужинців, бо вони огижують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія!" 22.
Окрім "Одвертого листа до міністра Сіпяґіна", Петлюра і його товариші поширювали листівки "Геть поліцію!", а також "Відкритий лист до робітничого люду", в яких робітників закликали до боротьби проти капіталістів, поліції та уряду, що експлуатував поневолені Росією народи.
У листівці "Солдацька пам'ятка" ставилися прості запитання: "Як повинен солдат ставитися до начальства?", "Навіщо він мусить стріляти і колоти?", "Як бути із заповіддю не вбивай?", "Що таке присяга?" На ці запитання давалися зрозумілі відповіді. Автори листівки стверджували, що присягати на вірність царю є великим гріхом. Революціонери закликали козаків і солдатів відмовитися від служби царській Росії. Були й звернення до студентства. Поширювався документ під назвою "10 заповідей" 23. Він починався гаслом: "Одна, єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна - республіка робочих людей". Цей документ був наскрізь революційний. Саме в ньому проголошувалось драматичне гасло "Україна для українців!"
Зрозуміло, що така діяльність викликала тривогу в царського уряду. Тим більше, що невдовзі після оприлюднення "Одвертого листа..." революціонер-терорист Степан Балмашев убив міністра внутрішніх справ Сіпяґіна.
Жандармське управління активізувало свою діяльність. Почалися арешти...
3 грудня 1902 р. Симона Петлюру та Григорія Ткаченка арештували, вилучивши у них близько двох сотень листівок, 30 заборонених брошур та гектограф. Звинувачення було справедливе: виготовлення та поширення антиурядових прокламацій. Утримували їх у Катеринодарській тюрмі 24.
Слід сказати, що система покарання в царській Росії була досить гуманною і вже за два місяці Симона Петлюру звільнили на підставі того, що подальше перебування у в'язниці може привести до різкого погіршення стану його здоров'я. Зрозуміло, що звільнили його під особливий нагляд поліції 25.
Та оскільки Симон Петлюра революційної праці не припиняв, то наприкінці літа 1904 р. був знову заарештований. Згодом його відпустили на поруки до судового засідання. Скориставшись цим, Петлюра поспішив до Києва, щоб звідти вибратися за кордон 26.
Отож 1904 року Петлюра залишив Кубань.
До Києва він приїхав уже сформованою людиною, "означеною політично та індивідуально" 27, "патріотом із перевагою у всьому національного, а не соціального моменту" 28. Тобто, саме на Кубані остаточно сформувався козацький світогляд майбутнього Головного Отамана Армії Української Народної Республіки.
На думку видатного кубанського історика Федора Щербини, Симон Петлюра "добре знав Україну, може, далеко ліпше за інших, патентованих, знавців, дуже любив народ, розумів його інтереси і готовий був усього себе віддати на служіння йому, але не дзвонив він про це ні у великі дзвони, ні у маленькі дзвоники" 29. "І коли потім історична хвиля підняла Петлюру на верх народної маси... то не раз приходила мені в голову думка, що, мабуть, чорноморець (Федір) Дикун закинув таки іскру в гарячу голову полтавського козака (Петлюри) і своїм прикладом духовно підтримував його в розпочатій ним боротьбі за народ, його права та інтереси" 30.

Джерела

1. Королів-Старий В. З моїх споминів про Симона Петлюру // Збірник пам'яти Симона Петлюри (1879 - 1926). - Київ: Фенікс, 1992. - С. 190.
2. Кошиць О. Спогади. Київ: Рада, 1995. - С. 244.
3, 5, 7. Іванис В. Симон Петлюра - Президент України (1879 - 1926). - Торонто, 1952. - С. 17.
4. Кошиць О. Спогади. Київ: Рада, 1995. - С. 245 - 247.
6, 8, 9, 10, 12, 30. Щербина Ф. С. Петлюра на Кубані // Збірник пам'яти Симона Петлюри (1879 - 1926). - Київ: Фенікс, 1992. - С. 190 - 192.
11. Там само. - С. 189.
13, 29. Там само. - С. 193.
14. Іванис В. Вказана праця. - С. 13.
15. Вітошинська О. Симон Петлюра - публіцист і журналіст // Симон Петлюра. Збірник студійно-наукової конференції в Парижі (травень 1976). Статті, замітки, матеріали. - Мюнхен - Париж, 1980. - С. 85 - 86.
16, 24, 25. Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года. - Краснодар, 1997. - С. 335.
17, 19, 21, 23. Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года. - Краснодар, 1997. - С. 378 - 379.
18, 26. Іванис В. Вказана праця. - С. 21.
20. Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года. - Краснодар, 1997. - С. 470.
22. Молода Україна. - Рік І. - Ч. 9 - 10. - Львів, вересень - жовтень 1900.
27. Славінський М. Симон Петлюра (1879 - 1926) // Збірник пам'яти Симона Петлюри (1879 - 1926). - Київ: Фенікс, 1992. - С. 10.
28. Іванис В. Вказана праця. - С. 22.

| Зміст | Переселення в "країну крові" | Чому з'явилися українці на Кубані | Історик Кубані Федір Щербина |
| Олексій і Кузьма Безкровні | Яків Кухаренко: український поет, російський генерал |
| Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ столітті | Український поет Кубані Василь Мова |
| Український революціонер Кубані Степан Ерастов | Симон Петлюра і Чорноморська громада РУП |
| Олександр Кошиць і Кубань | Павло Сулятицький і його "Нариси..." | Кіндрат Бардіж. Повернення|
| Микола Рябовол - голова Законодавчої ради Кубані | Кубанський бандурист Антін Чорний |
| Воїн-бандурист Василь Ємець | Важкий шлях кубанця Василя Проходи |
| Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна | Перший кубанський прем'єр Лука Бич |
| Член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула |
| Микола Ґалаґан - представник Центральної Ради на Кубані |
| "Від гір Карпатських аж по Кавказькі" | Костянтин Здобудь-Воля, гетьманець із Кубані
| Михайло Фролов - герой України і Дону | Кубанський отаман Василь Рябоконь
| Кубанський бандурист Михайло Теліга | Генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський
| Віктор Павленко, генерал-хорунжий Армії УНР | Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров |
| Партизанський генерал Андрій Шкуро | Повстання на Тамані в травні 1918 року |
| Кубанський прем'єр Василь Іванис | Долі посла Боржинського та священника Кулабухова |
| Козацький поет Іван Прийма | Володимир Скидан у спогадах Кузьми Безкровного |
| Повстанський отаман Петро Погиба | Олександр Півень. Веселий чоловік трагічної долі |
| Трагедія станиці Полтавської | Трагедія станиці Новомалоросійської | Апокаліпсис 1932 - 1933 років |
| Козацька трагедія в Лієнці та Пеґеці | Післямова |