Роман Коваль
Нариси з історії Кубані

Апокаліпсис 1932 - 1933 років

Наприкінці 1920 року офіційні інституції Української Народної Республіки та Кубанської Народної Республіки змушені були емігрувати. Попри поразку Кубанської армії та Армії УНР, боротьба за волю України й Кубані продовжувалася.
Збройну боротьбу за свободу нашого народу продовжувало українське та кубанське козацтво й покозачене селянство.
На Великій Україні партизани діяли до кінця 1920-х років, а на Кубані - до кінця 1930-х років. А невеликий загін Мілька Каленика протримався аж до приходу німців у 1942 року і тільки тоді вийшов із плавнів...
Наприкінці 1920-х років і особливо на початку 1930-х в Україні і на Кубані на ґрунті масового спротиву колективізації почали створюватися нові повстанські загони… Формувалися вони під гаслами "Нехай живе Самостійна Україна!", "Нехай живе вільна Кубань!"
Згідно з підрахунками ҐПУ, від 20 лютого до 2 квітня 1930 р. (тобто впродовж 40 днів) в Україні (не рахуючи Кубані) відбулося 1716 масових виступів. З них 15 кваліфікувалися як збройні повстання. Партизанські загони діяли у Бердичівській, Харківській, Одеській, Роменській, Тульчинській, Шепетівській та інших округах - всього ҐПУ зареєструвало 18 збройних відділів. Насправді їх було більше. Зокрема, у Шосткинському районі до 1932 р. вела збройну боротьбу велика родина Кривоносів, яка майже вся полягла у семиденному бою з відділами міліції, армії та військ НКВД напровесні 1932 року.
Вибухали повстання й на Кубані, зокрема в станиці Полтавській у добу колективізації повставали двічі: навесні 1930 і в грудні 1932 року.
Початок нової хвилі Національно-визвольної боротьби на початку 1930-х років продемонстрував, що українське село і кубанські станиці не лише не здалися, але й, поповнивши свої сили новим поколінням, перейшли у відчайдушний наступ на споконвічного ворога.
Тому Голодомор 1932 - 1933 років не виглядав якоюсь випадковістю: саме терором голоду чужинець намірився навіки упокорити, а точніше, всуціль винищити українське село.
19 червня 1929 р. вийшла директива Північно-Кавказького крайкому ВКП (б) "О мерах по ликвидации кулацкого саботажа хлебозаготовок". Цей документ став предтечею нової хвилі репресій. Ніколи ще станицям не завдавалося такого удару. Під приводом боротьби з контрреволюціонерами і саботажниками "хліб відбирали у всього населення". Для стимулювання експропріації і заохочення сільських нелюдів-активістів було створено десятивідсотковий фонд конфіскованого зерна, яке розподілялося серед грабіжників-комсомольців та комуністів.
Ідеологічно обґрунтувала політику експропріації хліба та засобів виробництва, а також репресій до колишніх власників комісія Політбюро ЦК ВКП (б) під головуванням наркома землеробства Я. Яковлєва (Епштейна). Ось її склад: А. Андреєв, М. Хатаєвич, Б. Шеболдін, Ф. Голощекін, І. Варейскіс, К. Бауман, Станіслав Косіор. Оці люди, а також Сталін, Молотов, Постишев та керівник сільськогосподарського відділу ВКП (б) Лазар Каганович і є безпосередніми винуватцями страшної трагедії.
Станом на 9 березня 1931 року з районів Кубані та Чорноморії було виселено в "Північні області" близько 10 тисяч родин - це приблизно 100 тисяч осіб. Та темпи знищення українців не задовольняли партійних керівників. І на Північний Кавказ та в Україну було направлено надзвичайні комісії, які способом хлібозаготівлі визначили масові репресії. В Україні таку комісію очолив Молотов, на Кубані - Каганович.
Важливу роль в організації Голодомору відіграла постанова ЦК ВКП (б) і Совнаркому СССР "О хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и в Западной области". Вийшла вона 14 грудня 1932 р.- за підписами Сталіна і Молотова.
Фактично це був наказ-інструкція як приректи на голод український народ. "...Внаслідок слабкої роботи і відсутності революційної пильності низки місцевих парторганізацій України і Північного Кавказу, - писалося в постанові, - в значній частині їх районів контрреволюційні елементи - куркулі, колишні офіцери, петлюрівці, прихильники Кубанської Ради та інші зуміли проникнути в колгоспи в якості голів чи впливових членів правління, рахівників, комірників, бригадирів... зуміли проникнути в сільради, земельні органи, кооперацію і намагаються направити роботу цих організацій проти інтересів пролетарської держави і політики партії, намагаються організувати контрреволюційний рух, саботаж хлібозаготівлі, саботаж посівної..."
Виходячи з цих міркувань, ЦК ВПК (б) і Совнарком постановили "рішуче викорінити ці контрреволюційні елементи шляхом арештів, ув'язнення в концтабір на тривалий термін, не зупиняючись перед застосуванням вищої міри покарання…"
Сталін і Молотов особливо звертали увагу на необхідність репресій проти членів комуністичної партії, які, нібито, діяли на догоду антисовєтським елементам. ЦК ВКП (б) та Совнарком навіть вказували терміни, на які слід засуджувати цих, як вони казали, "пєрєрождєнцєв".
Пунктами шостим та сьомим цієї зловісної постанови засуджувалась і "небільшовицька "українізація", відтак пропонувалось згорнути її, а винних "віддати під суд, ув'язнивши їх на 5 - 10 років в концентраційних таборах", а інших виселити в північні райони.
Масові репресії не забарились. Їхні безпосередні організатори, щоб вберегти себе, старались неймовірно. Завдання було реквізувати весь - до зернини - хліб.
Український народ, в тому числі й кубанців, було приречено на голодну смерть...
Був ще один пункт у цьому зловісному документі: "Негайно перевести на Північному Кавказі все діловодство совєтських і кооперативних органів "українізованих" районів, а також всі газети і журнали з української мови на російську, як більш зрозумілу для кубанців, а також підготуватися і до осені перевести викладання в школах на російську мову".
Далі йшлося про необхідність терміново "перевірити і покращити склад робітників шкіл "українізованих" районів". Що це означало, було зрозуміло кожному: це був наказ репресувати українські кадри і замінити їх на російські.
Як бачимо, російщення супроводжувалося апокаліптичними репресіями, в тому числі й Голодомором. Оця "комплексна терапія", радше "комплексна хірургія" показувала, хто є організатором винищення нашого народу, яка нація повинна була замінити нас на нашій землі.
Недаремно італійський консул у Москві Граденіго, доповідаючи про Голод в Україні, зазначав, що Голодомор заздалегідь підготовлений Москвою з метою впродовж кількох місяців ліквідувати "українську проблему". Консул Граденіго зазначав, що Голодомор призведе до російської колонізації України. Невдовзі "не можна буде говорити (ні) про Україну, ні про український народ... - писав він, - тому що Україна в дійсності стане російським краєм"...
Згідно з рішеннями Північно-Кавказького крайового комітету ВКП (б), в період із листопада 1932 р. по січень 1933 р. на "чорну дошку" було занесено 15 станиць - дві донських (Мешківську та Боківську) і 13 кубанських, а саме: Полтавську, Медведівську, Незамаївську, Уманську, Стародерев'янківську, Новодерев'янківську, Ладозьку, Старокорсунську, Урупську, Старощербинівську, Платнирівську, Новорождественську і Теміргоївську.
В цих станицях, а також у дев'яти районах краю з десяти, було заборонено будь-яку торгівлю. Заборонили завозити товари. Водночас із кооперативних крамниць цих районів вивезли всі товари. Власті припинили кредитування в цих районах і достроково відбирали вже видані кредити.
Зрозуміло, що така політика супроводжувалась найширшою "чисткою" державного, кооперативних і колгоспних апаратів. Насамперед репресувалися комсомольці та комуністи, яких партія звинуватила в "пособнічєствє кулакам".
У газетах публікувались списки розстріляних голів колгоспів, завгоспів, комірників та інших, яких названо було саботажниками.
Смерть на Кубані стала масовим явищем...

Вставай, Ленін, подивись,
Як селяне розжились.
Ой на хаті серп та молот,
А у хаті смерть та голод.

Так співали на Кубані...
В станицях не стало котів, собак, ворон та іншого птаства - все було з'їдено приреченими. Були й випадки людоїдства. Божевілля від голоду призводило до жахливих випадків: так в одній зі станиць син вбив батька і засолив. В іншій станиці старші діти довідались, що батьки вирішили вбити і з'їсти шестилітнього сина Василя. І старші діти почали допікати батькам питаннями: "А коли будемо Ваську їсти?"...
Заступник редактора журналу "Родная Кубань" П. Макаренко наводить жахливу статистику смертей у своїй родині. Тільки його двоюрідних братів та сестер зі станиці Новотитарівської загинуло голодною смертю 33 особи. "А скільки племінників, дядьків і тіток? - запитує він. - Хто знає? Хто пам'ятає?" Так, у родині Стефана Павловича Макаренка було 13 дітей - і всі загинули голодною смертю. А Макар Павлович Макаренко мав дев'ятеро дітей. З них вижила лише одна дочка.
"Знищуючи людей, злочинці хотіли знищити саму пам'ять про них, - стверджував директор середньої школи кубанської станиці Новодерев'янківської А. Дейневич, - місця братських захоронень (ями, глиняні кар'єри) ніяк не означались. Книги записів народжень і смертей знищувались".
З Полтавської, Медведівської і Урупської - як найбільш "контрреволюційних" - було виселено до Сибіру і Уралу майже всіх мешканців - 45 тисяч 639 осіб. Уманську, Урупську та Полтавську було позбавлено навіть своїх історичних назв. Їх перейменували на Красноармійську, Ленінградську і Совєтську... Не стало і станиці Поповичівської - її 31 грудня 1934 року перейменували на Кагановичівську.
В січні 1933 року ціною величезних жертв план хлібозаготівлі на Північному Кавказі було виконано. Хліб зібрали "до зернини". Ненажерлива Москва нарешті була нагодована. І втішена - адже внаслідок тотальних реквізицій продуктів харчування загинули мільйони "класових ворогів" - українців, кубанських, донських і терських козаків.
В Україні, згідно з доповіддю керівника ҐПУ Всеволода Балицького, голод спричинив до 10 мільйонів смертей. Роберт Конквест у своєму дослідженні "Жнива скорботи" оцінює людські жертви Голодомору на Північному Кавказі в 1 мільйон осіб. Смертність у багатьох станицях коливалася від 40 до 90%. Близько 80% смертей прийшлося на райони, населення яких говорило українською мовою.
В грудні 1932 р. на Кубані ввели паспортну систему. Ті українці, яких не виселили і які не загинули голодною смертю, могли тепер отримати паспорт громадянина СССР, у графі "національність" якого було записано - "русский"...

Офіційні совєтські чинники категорично заперечували існування голоду і обвинувачували в злісних наклепах тих, хто оприлюднював правду.
Особливо ганебно вчинив совєтський журналіст Михайло Кольцов (Фрідлянд). Перебуваючи в Парижі, він заключив цинічне парі... В присутності юристів, яких запросив як свідків, Кольцов сказав, що придумає неймовірні історії про "неіснуючий голодомор" і вишле матеріал в одну з, так би мовити, "буржуазних редакцій", а та, звісно, не вагатиметься і опублікує цю брехню. "Провокаційну затію, - зазначав Василь Барка, - зафіксували в юридичному документі, і все було зроблено, як замислив Кольцов: газета опублікувала фальшивку, прийнявши (її) за справжню новину про голод". І відразу Кольцов подав до загального відома юридичну довідку, скомпрометувавши таким чином чесну редакцію, яка мала сміливість стати на захист українського народу.
Та кара прийшла і на Кольцова: невдовзі його репресували соратники…
В світлі страшного Голодомору 1932 - 1933 років мені видаються цинічними розмови про "Велику вітчизняну війну". Як після такого апокаліпсису як Голодомор, учиненого з метою знищити український народ та колонізувати наш край росіянами, українець може вживати цю дефініцію?! Для росіян - це, дійсно, була Велика вітчизняна війна. Вони захищали свою імперську державність, вони відстояли її - з нашою, звісно, допомогою.
9 травня - великий день в історії російського, чи пак, совєтського народу.
Це свято перемоги.
Їхньої перемоги.
Але український народ 9 травня своєї держави не здобув, а більше того, поринув у темінь жахливого московського режиму.
І знову підійшов до межі - Голодомору 1946 - 1947 років...

Совєтська влада десятиліттями переслідувала тих, хто говорив правду про Голодомор... І тільки восени 1990 року на Кубані (в станиці Шкуринській) було відкрито перший пам'ятник жертвам Голодомору. Побудували меморіальні знаки і в Україні. В пресі з'явились свідчення та публікації про страшну сторінку в історії України і Кубані.
Та чи зробили ми якісь висновки з недалекої і страшної нашої історії? Чи пече серця нинішньому поколінню велика трагедія нашого народу? Здається, ні... Принаймні, більшість байдуже споглядає на сірий монумент у центрі Києва - одному з організаторів Голодомору Станіславу Косіору.
Доки цей та інші пам'ятники катам українського народу височітимуть на нашій землі, нам не слід сподіватися на історичну перспективу. Та на співчуття культурних народів.
І все ж... Український письменник Василь Барка, який у романі "Жовтий князь" відтворив жахливі картини Голодомору на Кубані, у передмові до видання 1991 року написав оптимістично: "Народ (наш) витерпів один із найвеличніших іспитів в історії своїй..."
Дійсно, український народ встояв перед величезною і безжалісною репресивною машиною російсько-радянської імперії і в тяжкі повоєнні роки відновив свою фізичну масу та біологічну силу. Та ще й 1991 року проголосив свою державність. Здавалось, можна з оптимізмом дивитися у майбутнє. Але народ наш ще треба опромінити ідеєю - національною, сформульованою Тарасом Шевченком:

В своїй хаті
Своя правда і воля!

Джерела

Алексеенко И. Наказание голодом // Родная Кубань. - 2002. - №3. - С. 33 - 36.
Барка В. Кубанський холокост // Родная Кубань. - 2002. - №3. - С. 62.
Великий голод в Україні 1932 - 1933. - Торонто, 1988. - С. 158.
Дейневич А. Нет прощения // Родная Кубань. - 2002. - №3. - С. 123.
Енциклопедія українознавства. - Т. 2. - Львів, 1993. - С. 406.
Макаренко П. Смерть зовется 33-й год // Родная Кубань. - 2002. - №3. - С. 14 - 25.
О хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и в западной области. Постановлений ЦК ВКП 9б) и СНК Союза ССР от 14 декабря 1932 года // Родная Кубань. - 2002. - №3. - С. 108 - 109.
Селігор Ф. Слов'янський район Краснодарського краю (Кубань) // Кардаш П. Злочин. - Мельбурн - Київ: Фортуна, 2003. - С. 251.

| Зміст | Переселення в "країну крові" | Чому з'явилися українці на Кубані | Історик Кубані Федір Щербина |
| Олексій і Кузьма Безкровні | Яків Кухаренко: український поет, російський генерал |
| Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ столітті | Український поет Кубані Василь Мова |
| Український революціонер Кубані Степан Ерастов | Симон Петлюра і Чорноморська громада РУП |
| Олександр Кошиць і Кубань | Павло Сулятицький і його "Нариси..." | Кіндрат Бардіж. Повернення|
| Микола Рябовол - голова Законодавчої ради Кубані | Кубанський бандурист Антін Чорний |
| Воїн-бандурист Василь Ємець | Важкий шлях кубанця Василя Проходи |
| Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна | Перший кубанський прем'єр Лука Бич |
| Член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула |
| Микола Ґалаґан - представник Центральної Ради на Кубані |
| "Від гір Карпатських аж по Кавказькі" | Костянтин Здобудь-Воля, гетьманець із Кубані
| Михайло Фролов - герой України і Дону | Кубанський отаман Василь Рябоконь
| Кубанський бандурист Михайло Теліга | Генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський
| Віктор Павленко, генерал-хорунжий Армії УНР | Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров |
| Партизанський генерал Андрій Шкуро | Повстання на Тамані в травні 1918 року |
Кубанський прем'єр Василь Іванис | Долі посла Боржинського та священника Кулабухова |
| Козацький поет Іван Прийма | Володимир Скидан у спогадах Кузьми Безкровного |
| Повстанський отаман Петро Погиба | Олександр Півень. Веселий чоловік трагічної долі |
| Трагедія станиці Полтавської | Трагедія станиці Новомалоросійської | Апокаліпсис 1932 - 1933 років |
| Козацька трагедія в Лієнці та Пеґеці | Післямова |