Роман Коваль
Нариси з історії Кубані

Долі посла Боржинського та священика Кулабухова

Коли до Катеринодара приїхав посол гетьманської України Ф. Боржинський, запеклі російські шовіністи Василь Шульгин та подібні йому захисники Росії, що розпаношилися на Кубані, зі злобним завзяттям накинулися на нього в пресі. Вони перетріпували життя Боржинського та виливали "шапликом помиї на його голову". Спершу доводили, що він буцімто не офіцер, а самозванець, потім, що його вигнано з військової школи за крадіжку, стверджували, що в полку товариші-офіцери не простягали йому руки... Нарешті охрестили його хабарником, казнокрадом, спекулянтом, що, мовляв, "привіз... з України цілі вагони цукру, спирт й спекулює ними".
Ці безпідставні звинувачування лунали якраз із табору, що безсоромно гендлював військовою здобиччю по всій Кубані та Ставропільщині.
А кубанський уряд мовчав, хоча "звичайна чемність до представника України, не кажучи вже про вдячність за щиру допомогу (гетьмана), зобов'язували (кубанський) Уряд припинити цю безоглядну ганьбу". Міністр внутрішніх справ Кубані Олексій Кулабухов довгий час дивився крізь пальці на цей танок дикунів, лише наприкінці жовтня 1918 року припинив вихід деяких часописів за статті, що "викликали недовір'я до Крайової влади і зачіпали вищих представників сусідніх дружніх (держав)..."
Ця пасивність кубанського уряду в обороні посла України заохотила денікінців вже до фізичного насильства. В ніч проти 20 листопада агенти Добровольчої армії зробили трус у помешканні українського посольства, забрали офіційні папери та арештували секретаря посольства П. Поливана. Права Кубані та України було грубо зневажено. Цим актом проти посольства Української Держави Добровольча армія відкрито задекларувала, що не визнає ні України, ні Кубані - як самостійних держав.
Прикро, але ні уряд, ні Кубанська рада негайно не відреагували на таку варварську поведінку денікінців. Пасивність кубанської влади підбадьорила росіян. За кілька днів вони знову вриваються у приміщення українського посольства, зривають український прапор та арештовують посла Боржинського.
Лише тепер Кубанська рада висловила своє обурення, заявивши, що не вважає допустимим, аби на території Кубані чинилися насильства над представниками держав, які не перебувають із кубанцями у стані війни.
Врешті, денікінці випустили Боржинського за умови, що той негайно залишить Кубань. 20 грудня 1918 р. посол виїхав у розбурхану протигетьманським повстанням Україну. Та денікінці слідкували за ним і на станції Волноваха Маріупольського повіту перехопили посла і розстріляли "за ізмєну Росіі". Все його майно денікінці розграбували. Теж, мабуть, "за ізмєну Росіі".
Такий був кінець українського посольства на Кубані. Прикро, але кубанські козаки, "нащадки запорожців не виявили мужності, щоб охоронити представника матері-України".
Доля українського посла Ф. Боржинського не стала чимось надзвичайним, адже його драма була лише епізодом трагедії, яка набувала апокаліптичного розмаху на всіх українських землях...
Не оминула трагедія і козака-лінійця Олексія Кулабухова. Про нього - моя наступна розповідь.
Народився він у далекому 1880 році у станиці Новопокровській на Кубані. Після закінчення Ставропольської духовної семінарії Олексій Іванович 10 років служив священиком. Мав велику довіру серед козацтва - як серед лінійців, так і чорноморців. І не дивно, адже він був виразником їхніх інтересів. Тому й обирали вони його незмінним своїм представником у Кубанській раді. В уряді Луки Бича Олексій Кулабухов очолював міністерство внутрішніх справ...
28 лютого 1918 р., напередодні вступу більшовиків до Катеринодара, священик Кулабухов разом із Кубанською радою виступив зі столиці Кубанського краю. Під час відступу в одній із станиць його було захоплено в полон. Все ж невдовзі йому вдалося втекти з-під варти. Переховувався на Ставропільщині. Коли Добровольча армія вибила більшовиків з Катеринодара, він повернувся на Кубань. І знову очолив міністерство внутрішніх справ в уряді Луки Бича.
Після того як Кулабухов закрив декілька проденікінських газет, які підривали авторитет Кубанської ради, він став для білогвардійців однією з найбільш зненавиджених постатей. Проти нього почалась психологічна війна.
Врешті, на знак протесту проти шовіністичної політики головнокомандувача Добровольчої армії Антона Денікіна, Олексій Кулабухов пішов у відставку. Цього, власне, і добивалися білогвардійці.
Невдовзі Кубанська законодавча рада розпочала формування делегації на Версальську мирну конференцію (1919 року). Мета була поінформувати світ про Кубань та й самим поінформуватися про світ. До делегації увійшло 9 осіб, серед них - Лука Бич, Айтек Наміток, генерал-майор В'ячеслав Савицький, Степан Манжула, Гнат Білий та інші. Був серед членів делегації і священик Олексій Кулабухов.
Формування делегації викликало невдоволення і тривогу серед денікінців - адже у її складі було декілька прихильників кубанської незалежності, і у Франції вони могли проводити небажану для Денікіна політику.
Голова кубанського політичного відділу Карташов, який працював на Добровольчу армію, радив Денікіну дискредитувати членів делегації різними наклепами і поголосками, наприклад, такою: їм, мовляв, "на подорож до Парижа Рада дає цілий мільйон карбованців, а на шпиталі для ранених та хворих козаків - ні копійки". Карташов радив також зробити так, щоб із Кубані делегати "виїхали, але до місця призначення не доїхали". Саме так зробили денікінці з послом Української Держави Боржинським...
Прибувши до Парижа, кубанці застали там делегації України, Білорусі, Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, Грузії, Вірменії та Азербайджану. Ці держави вже проголосили себе незалежними від Росії. Делегати Версальської конференції спочатку зустріли кубанців прихильно - як своїх союзників у боротьбі проти Російської імперії, але невдовзі виявилося, що "кубанці вимагають визнання самостійної Кубані лише умовно, на випадок, коли б Антанта визнала більшовиків". Тобто ідеалом більшості кубанської делегації залишалася федеративна демократична Росія, а самостійництво було лише "засобом урятування себе від більшовиків". У зв'язку з такою позицією, кубанців перестали запрошувати на спільні наради - доки ті не зречуться й думки про федерацію з Росією.
Під впливом представників народів, в яких пробудилося прагнення до самостійного державного існування, й кубанська делегація почала більш рішучо висловлюватися стосовно кубанської державності.
В Парижі Олексій Кулабухов разом із Лукою Бичем, В'ячеслав Савицьким і Айтеком Намітоком розробив і підписав проект Договору дружби з кавказькими горцями. В ньому йшлося про те, що кубанські делегати, з одного боку, і делегати Союзу гірських народів Кавказу, з іншого, переконані, що політичний, культурний й економічний розвиток Кавказу та вигоди з переваг миру можливі тільки тоді, коли буде підписано договір про "міцну дружбу між кавказькими державами та їхню взаємну підтримку". Уряд Кубанського краю та уряд Гірських народів Кавказу взаємно визнали урочистим актом "державну суверенність і повну незалежність політичну обох країв".
У вересні 1919 р. Кулабухов виїхав із Парижа для доповіді Кубанській законодавчій раді з пропозицією затвердити цей договір. Вістка про це викликала нестримний гнів Денікіна.
25 жовтня головнокомандувач Добровольчої армії з Таганрога телеграфує до Петра Врангеля. Текст цієї розмови зберігся. "Між Урядом Кубанщини і Меджлісом Гірських Народів укладено умову, - повідомляв Денікін, - в основі якої покладено зраду Росії..." Далі головнокомандувач наказував "негайно віддати під воєнно-польовий суд" осіб, які підписали цю угоду.
Оскільки з Парижа повернувся тільки Кулабухов, то саме його - попри дипломатичний імунітет - і заарештували. Кубанська рада була обурена цим арештом, і, взагалі, наказом Денікіна про суд над членами Ради - Бичем, Намітоком, Кулабуховим і генералом Савицьким. На жаль, Кубанська рада обмежилася лише заявами, не вживши ніяких рішучих заходів.
Скориставшись пасивністю Кубанської ради, денікінці арештували ще й низку її провідних членів, зокрема Петра Макаренка, Степана Манжулу, полковника Т. Рогівця, Пилипа Воропінова, полковника Феськіва, Григорія Омельченка, Олексу Балабася, С. Жука, Підтопельного, навіть хворого на тиф полковника К. Гончарова. Уник арешту Кузьма Безкровний, та, довідавшись, що білогвардійці захопили як заручника його сина-гімназиста Євгена, Кузьма Безкровний з'явився і одразу був заарештований.
Військово-польовий суд із вірних Денікіну осіб, до речі, кубанців, виконав волю командувача Добровольчої армії і, не зволікаючи, засудив Олексія Кулабухова до страти через повішення.
Слід зазначити: ні в історії православної Росії, ні в історії Кубані не було прецеденту засудження до смертної кари священика - та ще й через повішення. Знаменно, що жоден із священиків Російської православної церкви не виявив протесту чи хоча б публічного співчуття.
7 листопада 1919 р. члена Законодавчої ради Кубані, отця Олексія стратили. Сталося це в Катеринодарі - столиці "незалежної" Кубанської Народної Республіки. Таким чином, Денікін переконливо продемонстрував справжню ціну кубанської незалежності, показавши, хто є на Кубані дійсним господарем.
Як вже зазначалося, суд не просто ухвалив стратити Олексія Кулабухова, а й вирішив виконати вирок у ганебний для козака спосіб - через повішення. До того ж, повісили отця Олексія в бешметі й черкесці - та ще й коло могил визначних українських діячів Кубані Миколи Рябовола і Кіндрата Бардіжа, які також полягли від рук окупантів. До грудей виразника інтересів кубанського козацтва російські шовіністи почепили табличку: "За ізмєну Росіі і казачєству".
Страшна чутка раннім ранком облетіла Катеринодар. Юрби людей бігли на Кріпосну площу, щоб побачити вияв "руской твьордасті і мощі". "Жаль, что толька аднаво!", - чулися голоси заповзятих прихильників "єдіной-нєдєлімой"...
Дві доби білогвардійська влада не дозволяла зняти тіло. Врешті, заборонивши ховати, викинула тіло повішеного на смітник.
А заарештованих членів Кубанської ради під конвоєм допровадили до Новоросійська, звідки англійський військовий транспорт відвіз їх до Стамбула, де вивантажив на берег "без права куди-небудь виїхати".
Жахливе вбивство Олексія Кулабухова та висилка членів Кубанської ради в Стамбул викликали величезний резонанс серед кубанських козаків - і чорноморців, і лінійців, які почали масово залишати Добровольчу армію, що в цей час в Україні вела тяжкі бої проти українських повстанців. Фронт для кубанців став байдужим, вони масово їхали обороняти від Денікіна свою Раду і свій уряд. Вони кидали позиції, захоплювали потяги, вантажились на них і з піснями "Ти Кубань, ти наша Родіна" поверталися додому.
Фронт захитався і покотився до Чорного моря.
Вбивство отця Кулабухова і розправа над іншими членами Кубанської ради стало однією з причин остаточного розвалу денікінської армії та російського білого руху загалом.
На самій же Кубані різко змінилися настрої стосовно Добровольчої армії. "Кожний не сліпий і не глухий відчув, - писав член Кубанської ради Василь Іванис, - що кубанська самостійність склалася як конечність їхнього власного рятування від росіян і Росії, а не внаслідок вигадки якоїсь купки ворохобників чи честолюбців. Маси кубанського населення раптово гостро відчули свою ворожість до зайд і насильників і тулилися до свого уряду й Ради. Чутки про події в Катеринодарі блискавично облетіли станиці, хутори й села Кубанщини. І всі, як на Чорноморії, так і на Лінії схаменулися і заговорили про приховану зброю проти Добрармії, яка вмить утратила не тільки пошану, а й розцінювалась не краще за большевицьких насильників... (Станичні сходи) почали складати присуди проти Добрармії..." Деякі станиці, як наприклад, Єлисаветинська, готові були виступити збройно проти денікінців...
Отак життя і смерть священика Олексія Івановича Кулабухова зіграли вагому роль в історії України, Кубані та й Росії.
Давайте спом'янемо "незлим тихим словом" і українського посла на Кубані Ф. Боржинського, і приятеля українців, захисника Кубані, священика Олексія Кулабухова, які загинули через те, що хотіли, аби Україна і Кубань жили в мирі і не воювали проти гірських народів Кавказу.

Джерела

Іванис В. Стежками життя (спогади). - Новий Ульм, 1959. - Кн. II. - С. 202, 283, 284, 288, 343, 344.
Там само. - Новий Ульм, 1960. - Кн. III. - С. 117 - 119, 127, 139, 156, 174, 177 - 179, 190, 191, 193, 197, 198.
Казачий словарь-справочник. - Сан-Ансельмо, 1968. - Т. II. - С. 113, 114.

| Зміст | Переселення в "країну крові" | Чому з'явилися українці на Кубані | Історик Кубані Федір Щербина |
| Олексій і Кузьма Безкровні | Яків Кухаренко: український поет, російський генерал |
| Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ столітті | Український поет Кубані Василь Мова |
| Український революціонер Кубані Степан Ерастов | Симон Петлюра і Чорноморська громада РУП |
| Олександр Кошиць і Кубань | Павло Сулятицький і його "Нариси..." | Кіндрат Бардіж. Повернення|
| Микола Рябовол - голова Законодавчої ради Кубані | Кубанський бандурист Антін Чорний |
| Воїн-бандурист Василь Ємець | Важкий шлях кубанця Василя Проходи |
| Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна | Перший кубанський прем'єр Лука Бич |
| Член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула |
| Микола Ґалаґан - представник Центральної Ради на Кубані |
| "Від гір Карпатських аж по Кавказькі" | Костянтин Здобудь-Воля, гетьманець із Кубані
| Михайло Фролов - герой України і Дону | Кубанський отаман Василь Рябоконь
| Кубанський бандурист Михайло Теліга | Генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський
| Віктор Павленко, генерал-хорунжий Армії УНР | Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров |
| Партизанський генерал Андрій Шкуро | Повстання на Тамані в травні 1918 року |
Кубанський прем'єр Василь Іванис | Долі посла Боржинського та священника Кулабухова |
| Козацький поет Іван Прийма | Володимир Скидан у спогадах Кузьми Безкровного |
| Повстанський отаман Петро Погиба | Олександр Півень. Веселий чоловік трагічної долі |
| Трагедія станиці Полтавської | Трагедія станиці Новомалоросійської | Апокаліпсис 1932 - 1933 років |
| Козацька трагедія в Лієнці та Пеґеці | Післямова |