Роман Коваль
Нариси з історії Кубані

"Від гір Карпатських аж по Кавказькі"

1904 року активісти Революційної української партії активно поширювали на Кубані листівки під назвою "10 заповідей". Починалися вони гаслом: "Одна, єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна - республіка робочих людей". Автором цього наскрізь революційного і соборницького документу був відомий громадський діяч, адвокат, автор книги "Самостійна Україна" Микола Іванович Міхновський, уродженець с. Турівки Прилуцького повіту (тепер Згурівський район Київської області).
Ще раніше, 1901 року, на Кубані Катеринодарська філія РУП поширювала "Одвертий лист..." Миколи Міхновського до міністра внутрішніх справ Росії Сіпяґіна з приводу заборони напису українською мовою на пам'ятнику Іванові Котляревському в Полтаві. "...Знаєте, через що наші прабатьки розвалили Польщу? Через те, що вона наполягла на душу нації, на її моральне "Я"... Всі злочинства прощаються, крім злочинств проти Святого Духу. Уряд російський супроти нашої нації став на ту саму стежку, що й колишній польський уряд, і тим самим вимагає, щоб ми пішли шляхом наших прабатьків часів Богдана Хмельницького. І ми підемо... - писав Микола Міхновський. - Ваша безглузда заборона українського напису на пам'ятнику українському поетові... переповнила чашу страждань і терпіння нашого народу..."
26 листопада 2003 р виповнилося 130 років від дня народження Миколи Міхновського. З цієї нагоди я й хочу розповісти про нього - і не тільки тому, що він жив і працював на Кубані близько чотирьох років. А й тому, що саме Микола Міхновський проголосив гасло соборності українських земель: "Одна, єдина, неподільна, вільна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі"...
Ще дев'ятнадцятилітнім Микола Міхновський вступив до нелегального Братства тарасівців. Він енергійно розбудовував його київську групу, розробляв теоретичні та організаційні засади братства, яке вже тоді, 1892 року, стало на шлях боротьби за "повну автономію України"...
Міхновський, як стверджував відомий громадський діяч тих часів Сергій Шемет, "хотів поглибити українську ідею, з літературної зробити її політичною і від наукових студій перейти до реальної політичної акції".
Перше, що зробив Міхновський - оголосив ідейну війну т. зв. українофілам, що були лише за культурну працю, сахаючись праці політичної, тим більше революційної. У вир боротьби за поширення свої віри Микола Міхновський кинувся "зо всією силою свого темпераменту".
Засновник культурного товариства "Родина" Сергій Шемет зазначав, що найбільшою заслугою Миколи Міхновського "було надання великого творчого розмаху українським національним почуванням. Малесеньку любов до пісень, вишивок і соціалістичних брошурок він розпалив серед Українців в полум'я любові до Великої, Вільної, Самостійної України. Це... забезпечило Миколі Міхновському почесне місце в історії України навіки".
В січні 1900 р. Міхновський бере участь у створенні першої української політичної самостійницької організації - Революційної української партії, організовує в Харкові її Установчий з'їзд, пише програму, яку видає окремою книжечкою під назвою "Самостійна Україна".
Малоросійська інтелігенція сприйняла цей маніфест самостійництва вкрай вороже. Незадоволення почалось і в самій РУП, від імені якої Міхновський і видрукував цю програму. Автора звинуватили в шовінізмі, надмірному радикалізмі, в "оріґінальнічаньі".
1902 року, коли в партії почали перемагати соціалістичні та автономістські тенденції, Міхновський із небагатьма однодумцями виходить із РУП і на початку 1904 року засновує Українську народну партію, для членства якої пише "10 заповідей". Ось деякі з них:
"4. Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.
5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь ворогів його, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народові й тобі.
6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.
7. Не зробися ренегатом-відступником.
8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.
9. Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.
10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги...".

Ще 19 лютого 1900 р. під час своєї першої історичної промови на тему необхідності збройної революційної боротьби за права українського народу Микола Міхновський "із запалом говорив про потребу терористичної акції". Логічно, що він став на шлях організації бойового українського підпілля.
1904 року, коли Росія святкувала 250-ліття "приєднання Малоросії", УНП на знак протесту вирішила зірвати в Харкові пам'ятник співцю російської імперії Пушкіну. В Києві та Одесі планувалося зірвати пам'ятники російським імператорам. Акцію в Харкові успішно здійснила підпільна бойова структура УНП "Оборона України". На місці вибуху було розкидано відозви із закликом до боротьби "за своє національне визволення"...
Останні п'ять - шість років перед Першою світовою війною Міхновський присвятив пропаганді національної ідеї серед тих кіл, котрі досі були далекі від українського руху. Мова - про промислові та хліборобські кола Слобожанщини і Донецького басейну. Микола Міхновський вже тоді розумів, що держави будуються не лише національною інтелігенцією, а насамперед продукуючими класами і організаторами крупних виробництв. Він і сам взяв участь в організації соляних промислів у Слов'янському районі на Донбасі. Під його впливом чимало промисловців повертаються обличчям до українського національного руху. Так син і донька відомого організатора вугільної промисловості в Донецькому басейні Алчевського під впливом Міхновського включилися в національний рух, а Христя Алчевська стала однією з видатних українських поеток...
Минуло не так багато часу, і мрії, які висловив Микола Міхновський у Полтаві й Харкові навесні 1900 року, раптом набули реальних обрисів: прогриміла Лютнева революція і корона російського самодержавства закотилася в музейні сховища. Вікові пута спали і до українців несподівано посміхнулась воля.
Микола Міхновський стає одним із творців Центральної Ради. Вже під час написання першої відозви виникли серйозні розходження: Міхновський переконував соціалістів негайно проголосити Українську державу, відкликати з російської армії всіх українців і розпочати творення національної армії. Опоненти заперечували: "Навіщо нам (своя) армія? Від кого нам захищатися? Царського режиму, що поневолював український народ, вже немає, а працюючий московський народ є щирим приятелем працюючого українського люду".
"Московському працюючому люду" Микола Міхновський довіряв так само, як і "московській буржуазії". В питанні України вони були єдині: "Нєт, нікоґда нє било і нє можєт бить!"
Ще задовго до падіння російського самодержавства в статті "Справа українського робітництва в програмі УНП" Міхновський застерігав, що панування "московського пролетаріату" над українським народом буде ще важчим і безмірно жорстокішим, аніж панування "московської буржуазії".
Щоб зрозуміти, яка прірва розділяла самостійників школи Міхновського і соціалістичну інтелігенцію школи Грушевського, згадаймо одкровення Володимира Винниченка про ставлення тодішніх соціалістів до ідеї самостійної української держави: "Всякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від революційної Росії (нам) здавалось смішним, абсурдним, безглуздим, - писав він. - Для чого? Де ми знайдемо більше того, що ми матимемо в Росії? Де по всьому світі є такий широкий, демократичний, всеохоплюючий лад?... Ні про який сепаратизм, самостійність навіть мови не могло бути... Що ж до самостійності, то ми навіть уважали небезпечною для революції ідею сепаратизму, бо вона могла розбити революційні сили всієї Росії".
Сергій Шемет робив висновок, що "український національний рух, Центральною Радою репрезентований, був рухом недержавним".
Побачивши, що в дискусіях із соціалістами лише марнується дорогоцінний час Національної революції, Микола Міхновський повністю віддався творенню українського війська, щоб потім доконаним фактом воєнної сили довести свою правоту.
Немає можливості оповісти про величезну роботу, яку провів Міхновський, організовуючи Українську армію. Скажу лише, що він створює Військовий клуб ім. гетьмана Павла Полуботка, творить два перші полки української армії - богданівців і полуботківців, друкує десятки тисяч летючок зі зверненням до військових формувати національні частини для боротьби за Самостійну Україну, організовує багатолюдні зібрання військових-українців, зокрема, історичний Перший всеукраїнський військовий з'їзд.
Керівництво Центральної Ради швидко зрозуміло, яку небезпеку дня неї несе військовий з'їзд, керований самостійниками, і в останню хвилю вирішило очолити, як вони вважали, "небезпечний процес"...
Настав день 18 травня 1917 року. Понад 700 делегатів зібралося в головній аудиторії Педагогічного музею на Перший всеукраїнський військовий з'їзд. Вони представляли понад півтора мільйони українських вояків російської армії.
Вже на початку з'їзду виникла палка дискусія.
Володимир Винниченко запропонував обрати головою з'їзду Симона Петлюру, завзятого на той час пацифіста. А делегати-самостійники запропонували поручника Міхновського. "Проти цієї пропозиції негайно виступив Володимир Винниченко, який почав палко запевняти, що начебто Міхновський, як адвокат є "паном", а не сином простого народу, що він "хоче завести старі порядки та панщину".
Використав Винниченко і той факт, що на одному з перших мітингів у Києві Міхновський зголосив до резолюції вимогу, щоб Тимчасовий уряд Росії звільнив із заслання митрополита Андрея Шептицького: Винниченко навів це як "доказ", що Міхновський - прихований католик, який хоче за допомогою "католицького митрополита Шептицького завести весь український православний народ у ярмо польських католиків".
"Дискусія над питанням обрання голови з'їзду набирала все пристраснішого характеру..." Ось враження свідка.
"Так ото ж, братця, як вийде Винниченко! - згадував делегат Певний. - Та як почне, як поведе! Так як його послухаєш, то вся земля навколо нього, скільки оком скинеш, ніби твоя власна стала... Так говорить - ніби купчу тобі на всю землю подарував...
А по ньому Міхновський - поручник! Так цей... тільки Україну, братця, знає! Так і говорить - Україна, значить, для українців! Господи! Мов із "Кобзаря" тобі відчитує! А всі слухають - аж дух затаїли. Не тільки люди - каміння слухає!.. Україна і більш нічого. Така, як самі захочемо! Це вам, братця, людина! Наша людина! Настоящий тобі козак-характерник! З ним хоч і на смерть любо!"
Бурхливі оплески вкрили виступ Міхновського.
Одразу слово попросив Володимир Винниченко. Він "представив у своїй промові часи княжої та гетьманської Української Держави, як часи важкого гніту "українського працюючого люду"..." 14. "Хто продав волю народу? - запитував Винниченко і відповідав - Шляхта!.. Хто закріпостив його, як не козацька старшина...". Далі в такому ж більшовицькому дусі Винниченко натякнув, що Міхновському треба "знову держави", щоб закріпачити народ... За допомогою т. зв. компромісних рішень автономісти досягли свого: вдалося збути мовчанкою пропозицію Міхновського проголосити на з'їзді Самостійну Україну як мету революції. А клич Міхновського творити українську національну армію, як головну підвалину держави, замінено кличем "українізації армії", тобто творення окремих українських військових частин, підпорядкованих російському військовому командуванню...
Братство самостійників, до якого на початку червня вступив Микола Міхновський, 27 червня ухвалило рішення розрубати "гордіїв вузол" і використати "той дорогоцінний скарб, що ним є розбуджена стихія національних почувань українських народних мас". На нараді було ухвалено рішення збройно виступити, щоб перебрати в українські руки владу й проголосити в Каневі на могилі Тараса Шевченка Самостійну Україну.
17 липня 1917 р. (за н. ст.) полуботківці виставили низку ультимативних вимог до Центральної Ради і Тимчасового уряду: "Ми, українці-козаки, - говорилося в їхньому зверненні, - не хочемо мати свободи лише на папері... Ми приступаємо до заведення порядку на Україні"...
І в ніч на 18 липня 1917 р. організовані Міхновським полуботківці вирушили зі свого збірного пункту. Заарештувавши начальника київської міліції Лєпарского та коменданта міста, полуботківці захопили телеграф, Державний банк, зайняли Печерську фортецю, Арсенал та артилерійські склади, захопили всі районні відділи міліції, роззброїли міліціонерів та юнкерів, поставили сторожу коло урядових установ, розгромили помешкання коменданта російського гарнізону Києва, україножера Обєручєва, зайняли інтендантські склади і розігнали висланий проти них 2-й запасний батальйон.
За кілька годин полк ім. Павла Полуботка опанував Київ...
Полуботківці пройшли повз будинок Центральної Ради і з ентузіазмом кричали: "Слава Українській Центральній Раді!"... І тут на них чекав найболючіший удар: замість сподіваної радості українські герої зустріли холодну ворожість тих, кому хотіли передати всю повноту влади.
Ба більше, Винниченко віддав наказ полку ім. Богдана Хмельницького роззброїти полуботківців. Всіх заарештованих військових і міліціонерів було звільнено. Їм повернули зброю... Російські юнкери оточили казарми полку ім. Полуботка. Почався обстріл із гармат і кулеметів...
Врешті, полуботківців роззброїли, побили й вислали на фронт захищати Росію. На фронті їх відразу кинули в м'ясорубку. Полуботківці - національно свідомі українські вояки, самостійники школи Міхновського - зазнали жахливих втрат...
Що ж до Міхновського, то Керенський "на прохання Петлюри" заслав його під ескортом військової жандармерії на Румунський фронт. Там "ізольований від усього українського політичного життя" і пробув Міхновський до Жовтневої революції...
Після більшовицького перевороту в Пітері та Москві Микола Міхновський вертається з фронту, перебирається на Полтавщину і спільно з братами Шеметами творить структури партії хліборобів-демократів - єдиної української несоціалістичної партії... Міхновський починає схилятися до монархічного принципу організації державної влади в Україні. З певною долею іронії, але цілком серйозно проповідує гасло: "Самодержавство в Україні, демократія - в Росії"...
Мрії Міхновського невдовзі збулися: 29 квітня 1918 р. до влади в Україні прийшов гетьман Павло Скоропадський. Партія хліборобів-демократів, яка взяла діяльну участь у його приході до влади, рекомендувала "панові Гетьманові" Миколу Міхновського на посаду міністра внутрішніх справ.
У своїх "Спогадах" Павло Скоропадський зазначав, що чи не всі, кого він прохав дати характеристику Міхновському, застерігали, щоб гетьман у жодному разі не запрошував його на посаду в уряді, бо той за кілька днів, мовляв, розжене весь уряд.
Гетьман не міг збагнути: чому до Міхновського таке майже однодушне негативне ставлення? Сам він "у Міхновському нічого погано не бачив", окрім, зазначав Скоропадський, "крайнього шовіністичного українського напрямку".
Гетьману імпонували антисоціалістичні погляди Міхновського і визнання ним приватної власності на землю. Не забув Павло Скоропадський і того промовистого випадку, коли ще в часи його командування корпусом до нього з'явилися два офіцери, помічники Міхновського, Віктор Павелко і Григорій Лук'янов, і запропонували від імені Військового клубу ім. Павла Полуботка "прийняти командування всіма українськими частинами". В "Спогадах" Скоропадський зазначав, що обидва офіцери обожнювали Миколу Міхновського і вважали його "майбутнім українським Бісмарком".
Врешті, гетьмана переконали не призначати Міхновського на високу державну посаду. Тоді він запропонував йому посаду Бунчужного товариша, тобто свого особистого радника... На жаль, Міхновський відмовився...
Восени 1918 р. Микола Міхновський декілька разів зустрічається з Гетьманом України. Павло Скоропадський знову висловлює бажання покликати його до державної праці... Та вже насувалося антигетьманське повстання, у вир якого було втягнуто й Міхновського...
Протигетьманське повстання і наступне зречення 14 грудня 1918 р. Павла Скоропадського відкрило шлюзи кривавій повені: 1919 став роком, коли Красна та Добровольча армії нестримним потопом залили Україну. Директорія, яка примусила Гетьмана зректися влади, сама не змогла стати владою. Нездатність Директорії побудувати Українську державу виявилася "швидше, ніж можна було сподіватися".І Микола Міхновський почав гарячково шукати нових шляхів врятування України. Хто? Хто може врятувати Україну?! І він знаходить таку постать: командувач Лівобережним фронтом Армії УНР Петро Болбочан. Противник соціалізму. Ворог демократизації армії. Самостійник. Вольовий і твердий чоловік. Досвідчений і успішний військовий командир.
Міхновський набирає групу старшин Генерального штабу та їде до Болбочана в Кременчук. Розмова могла бути лише одна: негайне встановлення військової диктатури, як єдино можливого шансу врятувати Українську державність. Але в дорозі Міхновський занедужав на плямистий тиф.
Полковник Болбочан, який цінував Міхновського за патріотизм і організаційний хист, страшенно шкодував, що не був раніше знайомий із ним. "Якби хлібороби-демократи і такі люди, як Міхновський, - говорив Болбочан, - тоді допомогли мені, то я певний, що багато дечого ще можна було врятувати!".
Але двом визначним українцям, полтавчанину Міхновському і буковинцю Болбочану, не судилося врятувати Батьківщину: злий дух Петлюри Омелько Волох на наказ Головного Отамана заарештував Петра Болбочана - як небезпечного конкурента в боротьбі за владу. Арештованого Болбочана повезли до Києва, а хворого Міхновського в лікарні за кілька днів заарештували червоні...
Заходами місцевої адвокатури і національно настроєної місцевої української групи більшовиків Міхновського все ж випустили з в'язниці. Його примістили на приватному помешканні під наглядом ЧК. Але в травні 1919 р. війська Головного отамана Херсонщини і Таврії Матвія Григор'єва на кілька днів вибивають більшовиків із Кременчука і Міхновський отримує можливість виїхати на Херсонщину.
Спустошений перманентними невдачами, виснажений фізично і психічно, Микола Міхновський у рік розквіту українського повстанства, в рік шаленого вибуху озброєної національної стихії виїжджає в Чорноморію... Те, чого домагався все життя Микола Міхновський, сталося - український народ піднявся на боротьбу проти іноземної окупації. Мільйони українців, до сердець яких дійшло слово Тараса Шевченка і Миколи Міхновського, піднялися на боротьбу за українську державність... А Микола Міхновський зійшов з арени бойових дій...
Врешті, він опинився в Новоросійську.
Коли денікінці під тиском Красної армії евакуювалися морем, він спробував скористатися нагодою і емігрувати, але йому, як "ворогу Росії" не видали потрібних віз і на корабель не пустили... І тоді він вирушив на Кубань.
Оселився в станиці Полтавській, почав вчителювати. В цей час у станиці почав формуватися Гайдамацький полк, невдовзі розгорнутий у Гайдамацьку дивізію. І хоч згадок про роль Міхновського у формуванні цієї частини немає, та все ж важко повірити, що він байдуже спостерігав за цим українським козацьким зрушенням. Тим більше, що "це військо не хотіло разом із Денікіним битися за Росію... Про московський шлях... ці люди слухати не хотіли", - свідчив кубанський прем'єр Василь Іванис. Відчувалося, що серед організаторів Гайдамацької дивізії є свідомий українець із великим досвідом організаційної роботи...
Прожив Міхновський на Кубані майже 4 роки. Про цей період його життя відомо не багато. Знаємо, що якийсь час він служив у кооперації. Є неперевірені свідчення, що він викладав в Учительському інституті...
Врешті, після майже п'ятилітньої відсутності, Міхновський повертається до окупованого більшовиками Києва. Можна здогадатися який був психічний стан у нього, коли він побачив на українському обійсті впевнено порядкуючого ворога.
І Міхновський вирішує виїхати за кордон. На жаль, його відрадили від цього друзі. Тоді Микола Міхновський приймає останнє в житті рішення.
Перед тим як накласти на себе руки він пише листа Сергію Шемету: "І сюди круть, і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам'ятає! Ваш Микола".

Стояла весна 1924 року - вже друга весна, коли до лісу після зимівлі не сходились козаки з хуторів та сіл. Визвольні змагання українців вкотре потерпіли гучне фіаско. Десь у лісах Черкащини ще огризались рештки загонів Чорного Ворона, Садового, Шпильового, Коваленка, братів Блажевських; лісовими стежками Волині рейдували терористичні групи отамана Філоненка, а на Поділлі з'являлись боївки Орла-Гальчевського. В плавнях довкола станиці Гривенської на Кубані діяв отаман Василь Рябоконь. Але це вже були відділи помсти, а не пробоєві легіони борців за Українську державність.
Впали вже герої національної революції Петро Болбочан, Микола Рябовол, Василь Чучупак, Іван Луценко, доктор Гелєв, брати та сестра Соколовські. Сиділи по тюрмах Гулий-Гуленко, отамани Чорний, Нагірний, Юрій Городянин-Лісовський. Декому вдалося легалізувався під чужим ім'ям, інші прийшли з "повинною", повіривши в лицемірну більшовицьку "амністію". На еміграції марили Україною Павло Скоропадський, Симон Петлюра, Кузьма Безкровний, Степан Манжула, Полтавець-Остряниця, Лютий-Лютенко, Михайло Палій-Сидорянський. Із таборів інтернованих у Польщі та Румунії розсіювались по світах тисячі українських вояків. Капітулював, повернувшись з еміграції в окуповану Батьківщину, колишній символ української державності Михайло Грушевський. Зламався національний герой України генерал-хорунжий Юрко Тютюнник, почавши викладати ворогові тактику партизанської боротьби.
Народ, підрізаний і вбитий у землю, в очікуванні неминучого Голодомору зживався з совєтською владою.
Микола Міхновський, який бачив все це, бачив як котиться в прірву його Батьківщина, для воскресіння якої він віддав понад 30 років свого життя, з жалем і щемом підводив риску життю.
Автор гасла "Самостійна Україна - від Сяну по Кавказ", що покликав до чину тисячі українських героїв, повернувшись із Кубані в столицю всеукраїнського румовища, зрозумів: йому життя немає. Не відбулося.
Українська еміграційна преса, яка загалом шанобливо ставилася до пам'яті про Миколу Міхновського, віддала йому належне. На його прикладі служіння Батьківщині десятиліттями виховувались покоління української молоді - в Канаді, США, Аргентині, Бразилії, Австралії... А оскільки не просто виховувати молодь на прикладі самовбивника, то таємничу смерть Міхновського записали на рахунок ҐПУ.
Свідчення Івана Павелка, Сергія Шемета та його племінника Ждана Володимировича Шемета, в родині якого проживав свої останні дні й години Микола Міхновський, спростовують версію про вбивство Міхновського чекістами. Ждан Шемет засвідчив, що його батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"
Микола Міхновський сам поставив крапку в своєму житті.
Це був не розпачливий вчинок слабкої людини.
Це був мужній вчинок героя, що програв.
Тепла і для когось романтична ніч проти третього травня 1924 року стала останньою для нього.
"Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам'ятає. Ваш Микола".
Мені здається, що це вітання тихо бринить у повітрі. Для тих, хто пам'ятає його. І вдячно схиляє голови перед українським Героєм, який, попри надзусилля не зміг врятувати Батьківщину.
Чи зможемо зробити це ми?!

В травні 1926 року, в другі роковини смерті Миколи Міхновського рівненська газета "Дзвін" опублікувала нарис підполковника Армії УНР, колишнього подільського отамана Ананія Волинця. Стаття ця, пристрасна і гаряча, свідчить про величезний вплив Міхновського на формування цілого покоління українських революціонерів.
"Ми такі бідні людьми... що найменша втрата болюче нами відчувається... - писав Ананій Волинець. - А втрата Миколи Міхновського - це катастрофа, це втрата армії... Здається, ще бачиш перед собою його кремезну, певну себе постать, чуєш на собі погляд його чистих, правдивих очей, чуєш його натхнене, вогненне слово... Міхновський умів заглянути в душу глибоко-глибоко... Умів він вишукати... чисту струну української душі й промовити так... що тисячі таких золотих струн починало радісно бриніти, тисячі сердець починало битись в унісон з його великим серцем, а червона українська кров починала горіти бажанням покропити широкі лани рідної землі, змити ганьбу... неволі і у власній хаті знайти ту "правду і волю", яких Україна не мала і не могла мати в чужій".
Хто хоче, той і сьогодні почує слова Миколи Міхновського. Тільки вслухайтеся... "Ми відродилися з ґрунту наскрізь напоєного кров'ю наших предків, що полягли в боротьбі за волю України... - говорив Микола Міхновський. - Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належиться по праву... Ми не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України!.. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь на Україні і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!"

Джерела

Андрієвський В. Микола Міхновський // Визвольний шлях. - Ч. 6. - Лондон, 1974. - С. 611.
Винниченко В. Відродження нації. Київ - Відень. 1920.
Вісник Українського Військового Генерального Комітету. - №1. - 1917.
Вісник Союзу Визволення України. - Ч. 156. - С.402.
Донцов Д. 1918. Київ. - Торонто, 1954.
Іванис В. Стежками життя (спогади). - Кн. III. - Новий Ульм, 1960. - С. 280 - 280.
Календар Червоної Калини, Львів, 1937. - С. 52.
Кієвская Мысль, 19 травня 1917 р.
Лазуренко С. Розстріл "богданівців" // Бюлетень УНД. - Ч. 29, 1958.
Мірчук П. Відродження великої ідеї. - Київ, Українська видавнича спілка.
Мірчук П. Микола Міхновський - апостол української державності. - Філадельфія: Т-во Української студіючої молоді ім. Миколи Міхновського, 1960.
Міхновський М. Самостійна Україна. - Київ: Діокор, 2002.
Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань (1917 - 1918) рр. - Торонто: Гомін України, 1970.
Скоропадський П. Спогади. Київ - Філадельфія, 1995.
Тютюнник Ю. Революційна стихія // Дзвін. - № 8. - Львів, 1991.
Хлібороб, № 2.- Лубни, 1998.
Штендера Я. Засуджений до розстрілу, - Львів: Червона Калина, 1995.

| Зміст | Переселення в "країну крові" | Чому з'явилися українці на Кубані | Історик Кубані Федір Щербина |
| Олексій і Кузьма Безкровні | Яків Кухаренко: український поет, російський генерал |
| Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ столітті | Український поет Кубані Василь Мова |
| Український революціонер Кубані Степан Ерастов | Симон Петлюра і Чорноморська громада РУП |
| Олександр Кошиць і Кубань | Павло Сулятицький і його "Нариси..." | Кіндрат Бардіж. Повернення|
| Микола Рябовол - голова Законодавчої ради Кубані | Кубанський бандурист Антін Чорний |
| Воїн-бандурист Василь Ємець | Важкий шлях кубанця Василя Проходи |
| Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна | Перший кубанський прем'єр Лука Бич |
| Член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула |
| Микола Ґалаґан - представник Центральної Ради на Кубані |
| "Від гір Карпатських аж по Кавказькі" | Костянтин Здобудь-Воля, гетьманець із Кубані
| Михайло Фролов - герой України і Дону | Кубанський отаман Василь Рябоконь
| Кубанський бандурист Михайло Теліга | Генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський
| Віктор Павленко, генерал-хорунжий Армії УНР | Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров |
| Партизанський генерал Андрій Шкуро | Повстання на Тамані в травні 1918 року |
Кубанський прем'єр Василь Іванис | Долі посла Боржинського та священника Кулабухова |
| Козацький поет Іван Прийма | Володимир Скидан у спогадах Кузьми Безкровного |
| Повстанський отаман Петро Погиба | Олександр Півень. Веселий чоловік трагічної долі |
| Трагедія станиці Полтавської | Трагедія станиці Новомалоросійської | Апокаліпсис 1932 - 1933 років |
| Козацька трагедія в Лієнці та Пеґеці | Післямова |