Роман Коваль
Нариси з історії Кубані

Олександр Півень. Веселий чоловік трагічної долі

В підготовчому класі міністерської школи чорноморської станиці Павлівської один з учнів завів зошит і написав на ньому великими літерами: "Твори Олександра Юхимовича Півня". Коли вчитель відібрав цей зошит і прочитав уголос назву, в класі вибухнув гомеричний сміх. Із того часу учні й прозвали свого однокласника "Вигадьком".
Та даремно сміялися козачата, адже їхній однокласник став згодом найвідомішим українським письменником Кубані, авторитетним збирачем кубанського фольклору. Його твори виходили найбільшими тиражами і багато разів перевидавались. Він упорядковував збірники українських пісень та козацького фольклору, зокрема й гумористичного. Назви його книг промовляють самі за себе: "Сім кіп брехеньок", "Чорноморські витребеньки, або Три мішки гречаної вовни", "Весела козацька старовина", "Веселим людям на втіху", "Торбина сміху та мішок реготу", "Козацькі жарти та сміхи усім людям для втіхи" й інші. Писав Олександр Півень на чорноморській говірці української мови. Що казати: він став справжнім народним улюбленцем.
Народився Олександр Юхимович Півень 16 червня 1872 р. в станиці Павлівській Єйського відділу Кубанського козацького війська. Його прадід був запорожцем, який одним із перших переселився з-за Бугу на Кубань. Дід Олександра після довголітньої військової служби прилаштувався дяком у церкві станиці Старонижньостебліївської. А батько Олександра був псаломщиком. І мати походила з родини священика. Тож, не дивно, що після закінчення станичної школи, Олександр поступив до духовного училища в м. Катеринодарі. Та все ж із священичої стежки Олександр зійшов і почав життєву кар'єру канцеляристом Кубанського обласного правління.
З дитинства Олександр Півень відчував потяг до літератури. Тут зіграла велику роль його мати, яка дуже рано вивчила сина читати і писати, а, головне, познайомила його ще в дитячому віці з творчістю Тараса Шевченка. Багато віршів Тараса Шевченка малий Сашко знав напам'ять.
Коли він працював у Катеринодарі, то часто ходив на вистави театральних груп. Під враженням однієї з вистав почав писати власну п'єсу з кубанського життя на "рідній кубанській мові".
І знову зошит потрапив до чужих рук, на цей раз доброзичливих - до рук радника Кубанського обласного правління Володимира Скидана, одного з організаторів українського життя на Кубанщині. Ознайомившись із твором, він відрекомендував Олександра Півня українському етнографу, щирому українцеві Митрофану Дикарєву. Ця зустріч і визначила подальшу долю Олександра Півня.
Спочатку за невелику платню він записував для Дикарєва фольклорні матеріали з життя чорноморських козаків, а після його смерті вже самостійно збирав кубанський фольклор. Цьому сприяло кочове життя, адже працював він писарем у багатьох станицях - Незамаївській, Веселій, Новоіванівській, Новолеушківській, Шкуринській, Павлівській та інших. Буваючи у цих та інших станицях, Олександр Півень записував пісні, жарти, місцеві приказки, оповідки тощо.
Перші його публікації з'явились ще за життя Дикарєва, в 1893 - 1894 роках, в етнографічних збірниках Бориса Грінченка, що виходили друком у Чернігові.
Невдовзі публікації з'являються і в "Кубанських обласних відомостях", з'являються вони під псевдонімами.
В 28 років Олександр Півень разом із дружиною Серафимою та сином повертається в рідну станицю Павлівську, де його обирають станичним отаманом.
Виявив себе на цій посаді Олександр Півень добрим господарем. Під його керівництвом було збудовано двоповерховий будинок, в якому 1901 року урочисто відкрили гімназію. Добився він і дозволу на проведення в Павлівській трьох щорічних великих ярмарків. Завдяки цьому станична скарбниця енергійно наповнювалась. На прибутки побудував отаман і триповерхову олійницю, багато кам'яниць тощо.
Про себе ж думав найменше. Про його чесність і непідкупність ходили легенди. Він не один раз відмовлявся від хабарів, які в той чи інший спосіб намагались дати йому багаті станичники, розраховуючи, що при черговому переділі землі, їм дістануться найкращі ділянки.
В один із днів отаман виїхав у поле, де його чекала чергова спокуса - віз, навантажений багатою випивкою і не менш багатою закускою: тут була й дорога копчена риба, смажені гуси, шинка тощо. Козаки, зацікавлено поглядаючи, обступили отамана.
- Беріть усі оці четвертини, - сказав Олександр Півень, - та бийте їх об землю!
- Та як же, пане отамане, - це ж горілка! Та ще й добра горілка!
- А я кажу: бийте їх.
Та ніхто з козаків на таке "святотатство" не наважився. Тоді отаман підійшов до воза і почав бити одну четвертину за другою.
Довго потім у станиці згадували цей випадок. Одні, очевидно жінки, хвалили отамана, інші лаяли: "Як же він так?! Це ж горілка!"
Та отаману це було зробити не важко: адже він алкоголю не вживав, до того ж, і не палив... Хіба дивуватися, що отаманував він лише два роки...
Одна усмішка Олександра Півня присвячена темі вибору станичного отамана. Називається вона "Гарного чоловіка вибирають в отамани, та поганим його скидають". Щоб збагнути характер творчості Олександра Півня, наведу уривок із цього оповідання.
"Чи ви не хочете бути над нами найстаршим батьком? - запитали якось козаки відставного офіцера, що жив у станиці.
- Еге! Оце спасибі! - каже той охвіцер. - Добре видумали, бісові душі! Прожив я на світі до цього часу без біди, так хочете мене на старість і в грязь замарати, та перед людьми на сміх виставити! Чи ви знаєте, бісові душі, що таке є отаманство в оце времня, та з такими людьми як тепер? Колись, як люде були простіші, більше Бога боялись і старшину добре поважали, так тоді і отаманство було - дуже почотна должность... А тепер, як виберуть отамана, так він сперва наче усім милий та гарний... та тільки ненадовго! А як скидають з отаманського містка, так з того бідного чоловіка так дуже глузують та плюють ледве не межі очі, так стидять та у грязь затопчуть, як оту нікчемну дівку, що уже всі наситились нею, і стала вона усім гидка та противна, - гірше падлюки!
А по-моєму, ота дівка нічим не винна... Так і чоловік той, що вибирають в отамани, мало чим буває винуватий перед обчеством! Бо кожен раз вибирають самого найлучшего чоловіка, який є в станиці, а через времня він стає найгіршим, посліднім од послідніх. А через що це така шана, скажіть мені, бісові душі?.. Не знаєте? А я знаю! Не сам він собою стає таким нікчемним та поганим, а ви самі його таким робите, бісові душі. Скажіть мені, чи багато у вас в станиці було добрих отаманів? Як роздивиться гаразд, так, мабуть, ні одного! Були у вас і охвіцери отаманами, були урядники, були і козаки, і усі, здається, були гарні та почотні люде... поки не обібрали їх у отамани. А як послужили вони в оцій почотній должності, так стали самі найхужі од усих, і кожен став цураться од них, як од скаженої собаки! А інших отаманів так... запаскудили, що потеряли вони звання доброго козака на усю жизнь!
Отаке ваше гірке станишне отаманство! Мені здається, що хоч би ви наставили в отамани не чоловіка... а справжнього янгола, так і того ви гуртом у грязь запачкаєте... Вибачайте, бісові душі, що може моє слово вам не до вподоби!... Бувайте собі здорові! Вибірайте собі доброго чоловіка в отамани, та тілько помніть моє слово! Самі коло отамана шануйтесь, самі на себе частіше оглядайтесь, щоб не підвести чоловіка під гріх, бо не буде у вас доброго отамана аж до тієї пори, поки ви самі не покращаєте!.."

Починаючи від 1904 р., Олександр Півень публікує збірники кубанського фольклору у видавництвах Одеси, Києва, Харкова, Москви та Катеринодара. Вони включали в себе як справжні фольклорні записи, так і власні обробки. Перша така збірка вийшла 1904 року в Одесі. П'ятитисячний наклад було розкуплено за три місяці. В тому ж році було віддруковано додатковий тираж. Станичні правління, управління відділами, кінні полки, пластунські батальйони і кубанські гарматні частини виписували збірник десятками та сотнями примірників.
До 1920 р., тобто за 16 років, Олександр Півень видав 28 оригінальних збірників. Його книги витримали 25 перевидань. Його вірші поширювалися й у вигляді грамофонних записів...
Олександр Півень був закоханий в українську мову. Ось що він писав про неї: "Хоча українська мова ще дуже бідна своїм словником, щоби живим словом можна було висловити будь-яку думку людини... та не одна мова світу не порівняється з багатством слова, коли справа дійде до того, щоб описати битву, бійку, лицарство, війну тощо. Чи правда це? - запитає хто-небудь. Зрозуміло, правда! Хіба забули ви, що цією мовою говорили запорожці, найкращі у світі лицарі, січовики, степовики, сини Батька Великого Луга і матері, вільної Січі, сини козацької свободи і волі?.."
Щоб підтвердити ці слова, автор далі процитував свого вірша, де вжито десятки войовничих слів.
Під час революційних подій 1917 - 1920-х рр. на Кубані Олександр Півень працював як талановитий пропагандист, закликав "стояти під козацькими прапорами" проти більшовицької навали. Його виступи збирали десятитисячні аудиторії. Та все ж довелось йому шукати пристановища закордоном.
В березні 1920 р. він емігрував до Грузії, потім виїхав до Криму, а звідти - на острів Лемнос в Егейському морі.
1921 року він оселився в Югославії. Співпрацював із виданнями "Козацькі думи", "Вільна Кубань", "Шлях козацтва", найбільше з празькою газетою "Вільне козацтво". Боячись нашкодити своїм рідним, які залишились у Радянському Союзі, Олександр Півень підписувався псевдонімом Мартин Забігайло. Лише, коли йому повідомили, що всі рідні ліквідовані НКВД, він став підписуватися своїм справжнім прізвищем.
Наприкінці 1930-х років Олександр Півень переселяється до Німеччини, присвячує себе філософії і релігії, публікується в таких виданнях як "Кубанський край" та "Козацьке життя".
1945 року якийсь час Олександр Півень перебував в українському таборі для переміщених осіб у Венторфі в Німеччині. Тут відбулася коротка зустріч кубанського поета з останнім кубанським прем'єром Василем Іванисом. У своїх спогадах Василь Іванис зазначав, що Олександр Півень говорив українською мовою, а вірші писав на той час переважно російською.
Останні роки життя Олександр Півень присвятив систематизації всього написаного на батьківщині та на еміграції, об'єднавши свій доробок у рукописний збірник "Кубанський кобзар".
Жив дуже бідно - в німецькому будинку для престарілих. Годували їх вкрай погано. Та коли він отримував скромну пенсію, обов'язково купував цукерки для напівголодних німецьких дітлахів-безбатченків - згадуючи, напевно, своїх дітей, які всі залишилися в Совєтському Союзі.
А всього в Олександра Півня було восьмеро дітей.
Син Кронид помер у дитинстві.
Петра арештували в грудні 1933 року.
Юрія 30 грудня 1937 року до розстрілу засудила "трійка".
Валентин загинув 1942 року в боях за Керч.
Любу забито 1943 року під час бомбардування.
Олена померла 1958 року.
Пережили батька лише Ольга і Клавдія.
Помер Олександр Півень у м. Дармштадті в Німеччині 7 квітня 1962 року, не доживши два місяці до свого 90-ліття. На могильній стелі лаконічно зазначено: "Олександр Півень. Поет. Кубанський кобзар".
Через 20 років після смерті в США вийшов друком упорядкований ним двотомник під назвою "Кубанський кобзар".
Сьогодні рід Олександра Півня продовжують онуки: Юрій у Херсоні, Валентин у Петербурзі, Анатолій - на хуторі в Павлівському районі на Кубані.
От і все. Хоч і писав Олександр Півень переважно веселі книжки, та доля його, як бачимо, була невеселою. А все ж, попри особисту трагедію, він увійшов у літературу українського народу. А отже життя прожив не марно.

Джерела

Іванис В. Стежками життя (спогади). - Кн. V. - Новий Ульм, 1962. - С. 343.
Казачий словарь-справочник. - Сан-Ансельмо, 1968. - Т. II. - С. 272 - 273.
Чумаченко В. Казачий кобзарь (о жизни и творчестве Александра Ефимовича Пивня) // Родная Кубань. - 2002. - №4. - С. 120 - 127.
Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года. - Краснодар, 1997. - С. 339.

| Зміст | Переселення в "країну крові" | Чому з'явилися українці на Кубані | Історик Кубані Федір Щербина |
| Олексій і Кузьма Безкровні | Яків Кухаренко: український поет, російський генерал |
| Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ столітті | Український поет Кубані Василь Мова |
| Український революціонер Кубані Степан Ерастов | Симон Петлюра і Чорноморська громада РУП |
| Олександр Кошиць і Кубань | Павло Сулятицький і його "Нариси..." | Кіндрат Бардіж. Повернення|
| Микола Рябовол - голова Законодавчої ради Кубані | Кубанський бандурист Антін Чорний |
| Воїн-бандурист Василь Ємець | Важкий шлях кубанця Василя Проходи |
| Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна | Перший кубанський прем'єр Лука Бич |
| Член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула |
| Микола Ґалаґан - представник Центральної Ради на Кубані |
| "Від гір Карпатських аж по Кавказькі" | Костянтин Здобудь-Воля, гетьманець із Кубані
| Михайло Фролов - герой України і Дону | Кубанський отаман Василь Рябоконь
| Кубанський бандурист Михайло Теліга | Генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський
| Віктор Павленко, генерал-хорунжий Армії УНР | Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров |
| Партизанський генерал Андрій Шкуро | Повстання на Тамані в травні 1918 року |
| Кубанський прем'єр Василь Іванис | Долі посла Боржинського та священника Кулабухова |
| Козацький поет Іван Прийма | Володимир Скидан у спогадах Кузьми Безкровного |
| Повстанський отаман Петро Погиба | Олександр Півень. Веселий чоловік трагічної долі |
| Трагедія станиці Полтавської | Трагедія станиці Новомалоросійської | Апокаліпсис 1932 - 1933 років |
| Козацька трагедія в Лієнці та Пеґеці | Післямова |