Роман Коваль
Нариси з історії Кубані

Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна

Великий французький військовий діяч Наполеон Бонапарт стверджував, що "особистість полководця на війні є все. Він не тільки голова своєї армії, але він є все в цій армії. Галів підкорили не римські легіони, - говорив далі Наполеон, - їх підкорив Цезар. Не перед карфагенськими вояками тремтіли римляни, але перед Ганнібалом. Не македонська фаланга пройшла в Індію, це зробив Олександр. І не французька армія дійшла до Везера та Інна, а Тюрен, що нею керував. Не прусські війська захищали свою батьківщину сім років проти трьох найсильніших європейських держав. Це виконав Фрідріх Великий".

Я поділяю цю думку. І тому хочу розповісти про російських генералів, які, здавалось, були приречені відіграти велику роль в історії не тільки Кубані та України, але й інших народів Російської імперії. Мова про Лавра Корнілова, який, будучи командувачем Петроградською військовою округою, у перші дні Лютневої революції заарештував царицю Олександру Федорівну, та Антона Денікіна, монархіста за переконаннями.
Корнілов ніколи не приховував своєї участі в арешті імператриці, навпаки, пишався цим, не один раз публічно згадуючи цей факт своєї біографії. Він здійснив арешт, бо вважав династію Романових "здегенерованою, не вартою бути на престолі держави" 1.
Генерал Лавр Корнілов, перший головнокомандувач Добровольчої армії, створеної на Дону і Кубані, був прихильником вирішення долі Росії на Установчих зборах, тому й головне завдання Добровольчої армії бачив не в насильстві над народами, які прагнули реалізувати своє право на самовизначення, а в забезпеченні цього права.
Не дивно, що між засновниками Добровольчої армії - Михайлом Алексєєвим та Лавром Корніловим - від самого початку існувала майже відверта ворожнеча: Алексєєв був запеклим монархістом і російським шовіністом, а Корнілов - "прибічником децентралізації (російської) держави й самовизначень народів" 2.
Після того, як більшовики розігнали Установчі збори, Корнілов, посилаючи своїх уповноважених в різні краї, зокрема і до Сибіру, підписав таке звернення: "Мир треба укласти загальний і почесний, на демократичних принципах, себто: з правом на самовизначення поневолених народів… Зірвані більшовиками Установчі збори повинні бути скликані знову… За окремими народами, що входять у склад Росії, визнається право на широку місцеву автономію під умовою збереження державної єдності. Польща, Україна й Фінляндія, що перетворилися в окремі національно-державні одиниці, мусять бути широко підтримані урядом Росії в їхніх змаганнях до державного відродження, щоби цим ще більше скріпити вічний і непорушний союз братніх народів" 3. Не дивно, що у Добровольчій армії - з дозволу Корнілова - представники різних національностей нашивали на рукав "стрічки національних кольорів" 4.
Лінію Михайла Алексєєва на відновлення монархії підтримували Антон Денікін і частина офіцерства. Фактично існувало два штаби: Корнілова та Алексєєва. Про цей поділ голосно "не говорилося, бо всі відчували грізну небезпеку", яку несли більшовики 5...
В час, коли Лавр Корнілов облягав Катеринодар - столицю Кубані, в якій "порядкували" більшовики - в Україні готувався до державного перевороту Павло Скоропадський. Генерал Скоропадський із великою повагою ставився до Лавра Корнілова - як до "людини чесної і сильної". Повага та симпатія були взаємними 6.
До речі, ще 1917 року саме Верховний головнокомандувач російської армії Лавр Корнілов, переконавшись, що українці на фронті є морально стійкими і витривалими в бою, буквально примусив майбутнього Гетьмана України Павла Скоропадського українізувати 34-й армійський корпус.
У своїх "Спогадах" Павло Скоропадський зазначав, що Лавр Корнілов ультимативно вимагав від нього кроків у цьому напрямку. "Я від Вас вимагаю українізації Вашого корпусу… - наказував Корнілов. - У Вас буде чудовий корпус" 7. Корнілов наполягав "на повній українізації - геть до лазаретних команд" 8.
Навіть "у питанні створення української армії Корнілов був прибічником українства" 9. Ось такі парадокси історії: Верховний головнокомандувач російської армії став одним із ініціаторів формування українських національних частин у складі російської армії.
Така позиція Корнілова викликала глухе невдоволення у командувача Південно-Західним фронтом Антона Денікіна і начальника його штабу Маркова. Не знайшла така позиція підтримки і у провідних російських "демократів" - Керенського, Мілюкова, Терещенка, Церетелі…
Якби не передчасний життєвий фінал Корнілова, в штабну кімнату якого вранці 13 квітня 1918 р. влучив гарматний снаряд, - за два тижні перед тим як Павло Скоропадський прийшов до влади в Україні, - то напевно Українська Держава в особі її гетьмана мала би цілком дружні стосунки з Добровольчою армією, сформованою більше як на половину з кубанців. І головне: Денікін - патологічний російський шовініст - не очолив би Добровольчу армію.
Але це вже із традиційної української "опери" - якби… Більш переконливо писала Маруся Чурай: "Жаль ваги не має…" Вагу мають доконані факти. Таким доконаним фактом і стало перетворення Добровольчої армії з потенційно дружньої на ворожу до України.
Антон Денікін не приховував ворожості до Гетьмана України Павла Скоропадського - як до "зрадника Росії", що "продався німцям". Підвладні Денікіну органи інформації почали сильну пропаганду серед офіцерів - їх закликали не вступати до частин, які формував український гетьман 10. Така позиція не дивувала, адже запеклий російський шовініст Денікін, був непримиримий до України та її союзника - Німеччини 11.
Для того, щоб збагнути, який патологічний тип очолив Добровольчу армію, слід навести декілька цитат із російської преси часів денікінщини. Вони змальовують атмосферу, яку витворив Денікін на Кубані, в Чорноморській губернії та на інших окупованих територіях.
Звичайно, даремно було б сподіватися від російських монархістів об'єктивного ставлення до української справи, та все ж, "здавалося б, можна було сподіватися бодай на більш-менш правдиве подавання фактичного матеріалу, - писав у своїй роботі "Московська преса про українську справу за часів Добрармії" міністр юстиції кубанського уряду Павло Сулятицький. Він наводив характерний приклад із газети "Заря России" за 21 серпня 1919 року: "Есть в составе общей картины России такая страна Малороссия, где пели красивые песни, хорошо танцевали, мечтали в лунные ночи на берегах Днепра… и вдруг началось твориться что-то непонятное. Вчера были малороссы, милые, хорошие люди, кость от кости русские, православные, крещенные одной водой и осененные одним крестом, а сегодня, ослепленные своими вожаками… стали врагами. Началась какая-то повальная вакханалия, обмоталось все желто-голубыми лентами, заговорило на галицийском наречии, посрывало русские надписи, разрядилось в синие жупаны и крикнуло дикое - "Геть" 12.
Український рух і українська держава російськими монархістами зображувалися як "злоє дєло", "нємєцкая інтріґа" 13. Лідери української держави подавалися в карикатурному вигляді. Ось в якому стилі писали про Головного Отамана Армії УНР російські газети: "Московский телеграфный чиновник Петлюра, известный до сих пор только тем, что он сын полтавского извозчика… разве он не достаточно яркое подтверждение безумия самого существования самостійной Украины". Називали його і "прєдатєлєм", і "неґодяєм", і "бившим бухґалтєром... подкуплєнним нємцамі" тощо 14.
Український рух денікінці намагалися зобразити як "бунт збільшовиченої черні". Тому їх особливо дратувало, що в Українській армії служать кадрові старшини, а надто - старшини генерального штабу. Тому монархічна преса виливала помиї на генерала Володимира Сінклера, полковника Євгена Мишківського, підполковника Марка Безручка та на інших видатних українських старшин 15.
"Ненависть до українців була такою пекучою, що виключалась навіть можливість спільної тимчасової акції проти більшовиків", - писав Павло Сулятицький. На підтвердження він цитує передовицю в газеті "Великая Россия" за 31 серпня 1919 року: "С петлюровцами у нас нет и не может быть самой короткой дороги. Нам они такие же враги, как и большевики. С ними предстоит такая же борьба, как и с большевиками… Петлюра сейчас - это арьергард большевизма, который завтра обратится в его передовые посты" 16.
"Убоґіє скамарохі", "чужезємний галіційскій сброд", "бандіти", "прєдатєлі", "неґодяі" - так оцінювали денікінці український рух та його лідерів.
За лайкою насувався висновок: "Все, что препятствует возрождению единой России, должно быть уничтожено. Должны быть уничтожены и петлюровцы" 17.
Слід віддати належне Денікіну: він розгорнув шалену пропагандистську роботу. Українські ж інституції діяли куди менш енергійно, а кубанський уряд взагалі не спромігся на власну пропагандистську акцію.
Добровольча агентура діяла професійно, зокрема, вона взялася розколоти кубанців - на чорноморців та лінійців. До того часу "ці два поняття мали географічне значення… Жодної ворожнечі між ними не було. Всі почували себе кубанськими козаками - дітьми одного краю. У висліді пропагандивної праці Добрармії лінійці стали "русскімі людьмі", а чорноморці - "хахламі", що хочуть продати Кубань Україні, яка продалася німцям" 18.
Слід зазначити, що серед чорноморців, справді, протинімецьких настроїв не було, навпаки, на німців покладалися великі надії... До речі, те саме стосувалося і донців, і росіян...
Відтоді, як німці прибули на Донщину, ставлення до них - ворогів Росії у Першій світовій війні - поступово змінювалося на краще, зокрема в Новочеркаську, згадував Василь Іванис, особливої ворожості до них уже не почувалося. "Скоріше на німців покладали надію, що вони наведуть лад, але більшість інтелігенції лякалася у цьому признатися" 19.
Що вже говорити про кубанців, до яких дійшли чутки, що німці за два місяці вигнали більшовиків з України? Тож кубанці сподівалися, що німці й Кубань визволять від більшовицького нашестя.
Кубанські повстанці, які прибували в донську станицю Мечотинську, де розмістився уряд Луки Бича, розпитували про німців, "де вони, чому Правительство не зговориться з ними, щоб допомогти повиганяти голоту з Краю (тобто, більшовиків. - Ред.)?" 20. Кубанське населення через повстанців все виразніше переказувало, щоб кликали німців, а там, де була можливість, наприклад, на Тамані, козаки самі запрошували їх 21.
І німці відгукнулися. Надавши таманським повстанцям зброю та амуніцію, вони висадили десант і спільно з козаками вигнали більшовиків із Тамані. Та все ж німці воліли, щоб кубанський уряд звернувся до них за допомогою офіційно. Не отримавши такого звернення, вони повернулися до Керчі.
Звісно, що Лука Бич знав про прихильність до німців кубанського козацтва, інтереси якого уряд ніби представляв. Та Бич був у повній залежності від Денікіна і слухав його команди. Денікін же продовжував палати дикою ненавистю до німців.
Нарешті німецьке командування не витримало і запропонувало кубанському урядові на допомогу декілька дивізій, щоб викинути більшовиків із Кубані. На це уряд Бича відповів, що прийняти допомогу німецького війська він не може. Більше того, кубанський уряд вислав до Ростова делегацію висловити німецькому командуванню протест із приводу десанту на Тамань.
Денікін у своїх "Очерках Русской смуты" писав, що Лука Бич звертався до генерала Алексєєва з проханням прискорити похід Добровольчої армії на Кубань, бо, не дай Боже, катеринодарська інтелігенція випередить і попрохає німців про допомогу.
Після звільнення Катеринодара від більшовиків Лука Бич всіх кубанських офіцерів, що з німцями звільнили Тамань, віддав під суд ніби за "державну зраду". Історично це засліплення не має виправдання, підсумовував Василь Іванис.
"Німці за два місяці звільнили велику Україну, а вдесятеро меншу Кубань вичистили б за 2 тижні, може (за) 3. Це б зберегло Кубанському Краєві тисячі від смерті - від большевицьких куль… При звільненні (разом) із німцями Кубанський Край мав змогу забезпечитися мобілізованою армією (у) 100 - 200 тисяч козаків... - писав Іванис. - Такий план давав кубанському урядові змогу об'єднатися з усіма антибільшовицькими силами - насамперед Україною та гірськими народами Північного Кавказу, а також з Грузією, Азербайджаном, Вірменією, Білоруссю, можливо Прибалтійськими державами. Цей шлях привів би до об'єднання Кубані із Чорноморщиною й Ставропільщиною… Якби німців закликали на Кубань, Денікін мусив би з добровольцями йти за Волгу рятувати Росію, або бути інтернованим на Дону чи Кубані, як Юденич у Латвії" 22. Василь Іванис вважав, що "цей антинімецький виступ кубанського уряду треба вважати найбільшою помилкою й національною зрадою" 23.
Денікінське керівництво добре розуміло значення Кубані в своїй долі, розуміло, що саме за рахунок Кубані та її ресурсів (людських та матеріальних) Добровольча армія може мати перспективу.
Кубанці виправдали сподівання білогвардійських генералів... Кубанці - "чесні служаки" - давали себе легко дурити... Найгірше було те, що вони судили по собі й вірили Денікіну. Проблема була в тому, що їх із дитинства учили бути чесними і ніколи не обманювати. Особливо старші віком кубанці вважали неправду страшним гріхом. Представники ж Добровольчої армії задля досягнення мети легко і невимушено послуговувалися брехнею… "Сумно за кубанців, що давалися так себе дурити й зневажати" 24. "Оте нещасне "служацтво" перед генералами запаморочило кубанців цілком..." Таким чином було втрачено шанс розірвати протиприродний союз Кубані з Добровольчою армією 25...
Розуміючи, що без оптимізму Української держави не побудувати, не маю права завершувати цей розділ на такій песимістичній ноті. Тому кажу: український народ має всі підстави стати сильним, для цього досить лише врахувати помилки минулого і мати волю не повторювати їх знову. І робити кроки в правильному напрямі.

Джерела

1. Іванис В. Стежками життя (спогади). - Торонто, 1958. - Кн. I. - С. 173.
2. Там само. - Новий Ульм, 1959. - Кн. II. - С. 15.
3. Архив Русской революции. - Берлін, 1923. - Т. IX. - Приложение И 2.
4. Денікін А. Очерки русской смуты. - М., 1991. - С. 98.
5. Іванис В. Вказана праця. - Кн. II. - С. 34.
6. Скоропадський П. Спогади. - Київ - Філадельфія, 1995. - С. 63.
7. Там само. - С. 64.
8. Там само. - С. 72.
9. Там само. - С. 79.
10. Там само. - С. 238.
11. Іванис В. Вказана праця. - Кн. II. - С.114.
12 - 17. Сулятицький П. Московська преса про українську справу за часів Добрармії. - За державність. Матеріали до історії Війська Українського. - Збірник 7. - Варшава, 1937. - С. 226 - 229.
18. Іванис В. Вказана праця. - Кн. II. - С. 111.
19. Там само. - С. 102.
20.Там само. - С. 100.
21, 22. Там само. - С. 112.
23. Іванис В. Боротьба Кубані за незалежність. - Мюнхен: Український технічно-господарський інститут, 1968. - С. 44.
24. Іванис В. Стежками життя (спогади).- Кн. II. - С. 119, 125.
25. Там само.- С. 126.

| Зміст | Переселення в "країну крові" | Чому з'явилися українці на Кубані | Історик Кубані Федір Щербина |
| Олексій і Кузьма Безкровні | Яків Кухаренко: український поет, російський генерал |
| Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ столітті | Український поет Кубані Василь Мова |
| Український революціонер Кубані Степан Ерастов | Симон Петлюра і Чорноморська громада РУП |
| Олександр Кошиць і Кубань | Павло Сулятицький і його "Нариси..." | Кіндрат Бардіж. Повернення|
| Микола Рябовол - голова Законодавчої ради Кубані | Кубанський бандурист Антін Чорний |
| Воїн-бандурист Василь Ємець | Важкий шлях кубанця Василя Проходи |
| Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна | Перший кубанський прем'єр Лука Бич |
| Член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула |
| Микола Ґалаґан - представник Центральної Ради на Кубані |
| "Від гір Карпатських аж по Кавказькі" | Костянтин Здобудь-Воля, гетьманець із Кубані |
| Михайло Фролов - герой України і Дону | Кубанський отаман Василь Рябоконь |
| Кубанський бандурист Михайло Теліга | Генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський
| Віктор Павленко, генерал-хорунжий Армії УНР | Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров |
| Партизанський генерал Андрій Шкуро | Повстання на Тамані в травні 1918 року |
| Кубанський прем'єр Василь Іванис | Долі посла Боржинського та священника Кулабухова |
| Козацький поет Іван Прийма | Володимир Скидан у спогадах Кузьми Безкровного |
| Повстанський отаман Петро Погиба | Олександр Півень. Веселий чоловік трагічної долі |
| Трагедія станиці Полтавської | Трагедія станиці Новомалоросійської | Апокаліпсис 1932 - 1933 років |
| Козацька трагедія в Лієнці та Пеґеці | Післямова |