Роман Коваль
Нариси з історії Кубані

Генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський

20 жовтня 1917 року в Києві почав роботу Третій всеукраїнський з'їзд військових. Понад дві тисячі делегатів та гостей зібралося в цирку Крутикова, що на Миколаївській вулиці. Цей цирк славився чудовою акустикою. Свого часу тут виступали всесвітньовідомі співаки Шаляпін та Собінов...
По обіді 25 жовтня перед делегатами виступив голова Українського військового генерального секретаріату Симон Петлюра і сповістив про переворот в Москві та Петрограді. Він сказав, що серйозні події назрівають і в Києві, а отже є потреба на якийсь час перервати виконання своїх громадських обов'язків. Необхідно, щоб делегати "виконали свій обов'язок, як вояки". Петлюра закликав делегатів зі зброєю в руках стати до послуг Центральної Ради.
Після короткого обміну думок з'їзд одноголосно постановив організуватись у полк. "З'їздівський" полк обсадив центральний телеграф на Володимирській вулиці, захопив центральну пошту на Хрещатику, виконав ще кілька бойових завдань...
На третій день боїв у Києві необхідність існування "з'їздівського" полку минула. Отож 28 жовтня його "особовий склад" повернувся на Миколаївську до "Гіппо-паласу" - кінного цирку Крутікова - продовжувати перервані засідання.
Делегати в переважаючій більшості були натхненні ідеалами боротьби за національне і соціальне визволення, тому й ухвалені з'їздом резолюції були наскрізь просякнуті пафосом цієї боротьби.
Одним із делегатів цього з'їзду був кубанський козак Кость Смовський.
Про нього я і хочу розповісти.
Кость Овдійович Смовський народився 21 травня 1892 року в козацькій родині в кубанській станиці Полтавська. В роки Першої світової, Кость Смовський, випускник Михайлівського артилерійського училища, служив на посаді командира кінно-гарматної батареї царської армії. Під час бойових дій його було поранено.
Після лікування на фронт він вже не повернувся, а був призначений командиром запасної гарматної частини в Москві. Саме звідси, як делегат від українських частин Московської округи, ротмістр Костянтин Смовський і прибув до Києва на Третій з'їзд українських військових. У перші ж дні перебування в Києві він познайомився з Симоном Петлюрою і став його активним співпрацівником.
Спочатку Кость Смовський разом із членом Центральної Ради, інженером Михайлом Ковенком на завдання Петлюри виїхав в Одесу. В співпраці з місцевим Українським військовим комітетом вони мали змістити командувача Одеською військовою округою і призначити іншу особу, вірну Центральній Раді. Успішно впоравшись із цим непростим завданням, Смовський і Ковенко повернулись до Києва. Ковенко взявся за творення Вільного козацтва, а кубанець отримав призначення на посаду лектора-вихователя 2-ї юнацької піхотної школи.
В січні 1918 р. до школи приїхав отаман Гайдамацького коша Слобідської України Симон Петлюра, і віддав наказ негайно вирушати на станцію Крути, щоб зупинити наступ червоних муравйовських банд. Своєю палкою промовою Петлюра так зворушив юнацькі душі, що майже всі юнаки плакали, та й старшини школи не могли стримати сліз.
На другий день вранці Юнацька школа з піснями виступила на станцію Київ-товарний. Одну з сотень вів кубанський козак Кость Смовський, на той час заступник командира 1-ї сотні.
Вже перебуваючи в Крутах, довідалися, що в Києві вибухнуло більшовицьке повстання, а муравйовська армада захопила стратегічно важливу станцію Бахмач.
Гайдамацький кіш Слобідської України, який мав утримувати підступи до Києва, не мав жодної гарматної частини. Тож гарматчика Костя Смовського було відряджено до Дарниці, де скупчилися ешелони гарматних частин. Смовський отримав наказ привезти хоча би одну гарматну частину на фронт під Крути.
Завдання довелося виконувати з боєм: на чолі 12 юнаків він збройно виступив проти осатанілого натовпу збільшовичених вояків, які намагалась перешкодити виконати завдання. Але солдати без командира є отарою. Це й довів Кость Смовський, наказавши юнакам пострілами розігнати юрбу. І сміливі юнаки виконали завдання: тисячна юрба деморалізованих людей, зачувши над головами свист куль, пішла врозтіч. А Смовський привіз до Крут чотири тяжкі та вісім легких гармат.
Із них було створено 1-й Гайдамацький гарматний дивізіон. А самого Смовського Петлюра призначив командиром 1-ї гарматної батареї Гайдамацького коша Слобідської України.
Бій під Крутами увійшов у свідомість наступних поколінь борців за національну державу українського народу. Багато творів було присвячено тим, хто поліг смертю героїв у Крутах. Один із віршів присвятила їм і українська поетеса Людмила Гнатюк. Називається він - "Хлопчикам, які полягли під Крутами".

Кривавий січню, розкажи - які
Були ті триста, супротивні путам?..
Романтики...
Герої...
Хлопчаки...
Що вкарбували в вічність
Слово Крути!
Коли злітає триста янголів -
Скорботна Україна править тризну...
І обирає для своїх синів
Цей день, як День Захисника Вітчизни.

Кость Смовський не загинув під Крутами: доля підготувала йому ще десятки боїв в обороні Вітчизни...
Під час відступу сотник Смовський взяв участь в оборонних боях за станцію Носівку, Дубровицю, Броварі та Дарницю, а потім у боях за Київ, зокрема за "Арсенал", головний вокзал, мости, залізничні майстерні. Слід сказати, що саме важкі гармати Костя Смовського значною мірою і вирішили результати цих боїв на користь українців.
Та попри придушення більшовицького повстання, з Києва довелося відступати: адже до столиці підійшла армія Муравйова.
І червоний жах навис над Києвом. Тисячами розстрілювали українських та російських старшин, які залишилися в Києві. Вдень і вночі арештовували та вели кудись людей, звідки вони вже не вертались. Хапали на вулицях. Шукали вільних козаків, гайдамаків, членів Центральної Ради, міністрів... Розстріляли навіть трьох лівих українських соціалістів-революціонерів, які були прихильниками радянської влади. Але вони були українцями. І цього було досить, щоб вбити їх...
Коли Центральна Рада підписала з німцями Берестейську мирну угоду, Кость Смовський разом зі своїм Гайдамацьким кошем перебував на станції Малин. Звідти й почався наступ на Київ... До столиці Гайдамацький кіш увійшов із боку Куренівки та Сирця 1 березня.
Та недовго Кость Смовський перебував у Києві: вже 25 березня його призначили помічником Острозького повітового коменданта... Після розформування комендатури, 5 жовтня 1918 р. його прийняли на посаду командира 1-ї гарматної батареї Окремого чорноморського коша, що розміщався у Бердичеві.
Слід сказати, що Чорноморський кіш мав репутацію частини, в якій зріють опозиційні настрої. І справді, старшини коша були пов'язані з Українським національним союзом, який готував повалення гетьманату. Чи дивуватися, що військове міністерство чинило найрізноманітніші перешкоди в озброєнні, обмундируванні та харчуванні цієї частини. Старшини і козаки не отримували навіть зарплати. Все це робилося для того, щоб вояки, розчарувавшись, самі собою розійшлися.
В перших днях листопада з'їзд хліборобів у Києві ухвалив резолюцію з вимогою розформувати Чорноморський кіш "як антидержавну формацію". Вже 12 листопада 1918 р. до Бердичева приїхала інспекційна комісія. Під час занять на плацу один з інспекторів, полковник Храпков, звернувся до командира 1-го куреня Царенка:
- Лучше било би, єслі б ви камандовалі па-русскі, так как я вашей каманди не панімаю.
Підполковник Царенко, порушуючи субординацію, різко відповів:
- Велика шкода, що ви, пане полковнику, отримуєте українські гроші, а ні української мови, ні команди не розумієте!
Треба було бачити, як почервонів інспектор.
Після обіду комісія зібрала старшин. У промові полковник Храпков переконував, що ліпше було, якби старшини добровільно погодилися на переведення до інших корпусів, бо Чорноморський кіш буде розформовано.
В кімнаті запанувала гнітюча тиша. На очах у старшин зблискували сльози кривди.
Тут несподівано підвівся військовий панотець Павло Пащевський.

- Дорогі брати-старшини! - мовив він. - Ми вже давно відчуваємо ганебну працю московських сатрапів, які обсіли Гетьмана...
Далі священик звернувся до полковника Храпкова:
- Я, як пастир українського війська, знаю дух і настрій старшин... і від їхнього імені заявляю: їдьте собі з Богом до Києва та передайте... що ми не маємо бажання розформуватися. Окремий чорноморський кіш - це є друга Запорозька Січ...
По цих словах Костянтин Смовський та його товариші, всі, як один, підхопились і заспівали "Ще не вмерла Україна"...
А за два дні почалося протигетьманське повстання...
Чорноморці миттєво роззброїли офіцерський відділ, Державну варту та німців, забрали гармати, коней, зброю, набої, захопили склади. Невдовзі кіш виступив до станції Мотовилівка, де Січові стрільці вже билися проти сердюків та добровольців гетьмана Павла Скоропадського.
Кость Смовський взяв участь у боях під Мотовилівкою, зокрема за села Гнатівку та Петропавлівську Борщагівку...
24 листопада його призначили командиром 1-го полку гарматної бригади Чорноморського коша, а вже 14 грудня гарматний полк Костя Смовського увійшов із боєм до Києва.
Та довго на чолі полку він не перебував... 24 січня 1919 р. під час бою в Золотоноші полковника було поранено в лице та око... Після операції в Києві він мусив здати свій полк корпусу Січових стрільців. Та пора була гаряча - в Україні повсюдно йшли бої, тож часу на повноцінне лікування не було... Вже 11 лютого Смовського призначили на посаду командира 5-го кінного Кінбурзького полку.
Стан частини був розпачливий.
Не встиг кубанець зайти на подвір'я казарми як побачив "такий страшний хаос", що мимоволі відсахнувся. На подвір'ї лежали догори колесами вози, кухні, тачанки. Серед куп сміття валялась збруя та гільзи. Коні стояли в стайнях голодні й немилосердно гризли ясла... Полкові склади були сплюндровані.
І така частина мала ставити опір більшовицькому війську, яке, здавалося, звідусіль сунуло грабувати Україну.
Чимало коштувало новому командирові праці, щоби привести до боєздатності частину. Та все ж Смовський у короткий час здійснив реорганізацію і полк у 210 шабель вирушив на фронт у розпорядження Північної групи отамана Володимира Оскілка.
Під час маршу 5-й кінний полк проводив оборонні бої під станцією Печанівкою, біля містечка Новий Мирополь, неподалік станцій Полонне та Шепетівки, в районі Славути. Потім був наступ, звільнення містечка Заслав. Слід сказати, що кубанський козак вів свій полк в атаку, як правило, в першій лаві. В одному з боїв (під селами Малі й Великі Дедеркали) Костя Смовського було поранено.
В цьому бою полк зазнав болючих втрат: загинув ударний відділ сотника Антона Юницького з дев'яти козаків та старшин. Оскільки козаки в останньому для себе бою, пострілялись, не давши себе полонити, розлючені більшовики в нелюдський спосіб почали знущатися над козацьким білим тілом. Поздиравши одяг, стріляли в уже мертвих. Потім рушницями порозбивали голови. Але й цього виявилося замало. Порубавши тіла, озвірілі "брати" порозкидали шматки по городах і левадах, заборонивши селянам поховати ці тлінні рештки. Одначе, на ранок, селяни викопали яму і ті останки, що за ніч не порозтягали собаки, засипали землею... Скільки таких могил в Україні...

На початку липня 1919 р. частину Смовського перейменували на 1-й кінний ім. Максима Залізняка полк. Та попри гучну назву, козаки були обідрані й мали "некозацький вигляд". Зброї та сідел майже не було.
14 липня в полк приїхав із перевіркою інспектор кінноти, полковник Іван Омелянович-Павленко. Після огляду частини було видано наказ за підписом командира 1-ї Окремої кінної бригади Сергія Кульжинського, в якому, зокрема, зазначалось, що "командир полку, військовий старшина Смовський цілком одповідає своєму призначенню і тратить багато сил для формування (частини)..." Якщо старшина і козаки так працюватимуть, як сам командир полку, то попри надзвичайно важкі обставини полк буде сформовано.
В грудні 1919 р. Кость Смовський у складі збірної гарматної бригади Волинської дивізії вирушив у легендарний Зимовий похід Армії УНР...
Влітку та восени 1920 р. кубанець командував 1-ю бригадою Окремої кінної дивізії.
Після поразки Визвольних змагань оселився в Польщі. В званні майора служив у Польському війську. Після Другої світової в Німеччині очолював українську громаду. Активно діяв у ветеранських організаціях. Написав декілька історичних праць. За заслуги перед Батьківщиною еміграційний уряд УНР підвищив Костя Смовського до звання генерала-хорунжий... Помер кубанський козак 8 лютого 1960 р. у Сполучених Штатах Америки, в місті Міннеаполісі.
Закінчити цю розповідь хочу словами Костя Смовського: "Нарід поневолений може скинути неволю тільки зі зброєю в руках, бо непідлеглість народу - то річ, за яку платиться кров'ю".

Джерела

Ґалаґан М. З моїх споминів (III Військовий з'їзд - делегація на Кубань - більшовицька навала - прихід німців - дипломатична місія в Румунії. - III частина. - С. 11, 147 - 153.
Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет Українських визвольних змагань. - Львів, 1995. - С. 240.
Марущенко-Богданівський А. Матеріали до історії 1-го кінного Лубенського імени запорожського полковника Максима Залізняка полку // За державність. Матеріали до Історії Війська Українського. - Збірник 5. - Каліш: Українське воєнно-історичне товариство, 1935. - С. 215 - 225.
Смовський К. Гайдамацький кіш Слобідської України та його артилерія в 1917 - 18 році // За державність. Матеріали до Історії Війська Українського. - Збірник 5. - Каліш: Українське воєнно-історичне товариство, 1935. - С. 137 - 157.
Смовський К. До "Січові Стрільці в боротьбі за державність" генерального штабу генерала-хорунжого М. Безручка в 2-му збірникові "За державність" // За державність. Матеріали до Історії Війська Українського. - Збірник 3. - Каліш: Українське воєнно-історичне товариство, 1932. - С. 272.
Смовський К. Окремий Чорноморський Кіш // За державність. Матеріали до Історії Війська Українського. - Збірник 8. - Варшава: Українське воєнно-історичне товариство, 1938. - С. 99 - 118.
Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. - К., 1995. - Ч. 1. - С. 194 - 196.

| Зміст | Переселення в "країну крові" | Чому з'явилися українці на Кубані | Історик Кубані Федір Щербина |
| Олексій і Кузьма Безкровні | Яків Кухаренко: український поет, російський генерал |
| Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ столітті | Український поет Кубані Василь Мова |
| Український революціонер Кубані Степан Ерастов | Симон Петлюра і Чорноморська громада РУП |
| Олександр Кошиць і Кубань | Павло Сулятицький і його "Нариси..." | Кіндрат Бардіж. Повернення|
| Микола Рябовол - голова Законодавчої ради Кубані | Кубанський бандурист Антін Чорний |
| Воїн-бандурист Василь Ємець | Важкий шлях кубанця Василя Проходи |
| Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна | Перший кубанський прем'єр Лука Бич |
| Член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула |
| Микола Ґалаґан - представник Центральної Ради на Кубані |
| "Від гір Карпатських аж по Кавказькі" | Костянтин Здобудь-Воля, гетьманець із Кубані
| Михайло Фролов - герой України і Дону | Кубанський отаман Василь Рябоконь
| Кубанський бандурист Михайло Теліга | Генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський
| Віктор Павленко, генерал-хорунжий Армії УНР | Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров |
| Партизанський генерал Андрій Шкуро | Повстання на Тамані в травні 1918 року |
| Кубанський прем'єр Василь Іванис | Долі посла Боржинського та священника Кулабухова |
| Козацький поет Іван Прийма | Володимир Скидан у спогадах Кузьми Безкровного |
| Повстанський отаман Петро Погиба | Олександр Півень. Веселий чоловік трагічної долі |
| Трагедія станиці Полтавської | Трагедія станиці Новомалоросійської | Апокаліпсис 1932 - 1933 років |
| Козацька трагедія в Лієнці та Пеґеці | Післямова |