Роман Коваль
Нариси з історії Кубані

Кубанський прем'єр Василь Іванис

П'ятитомна книга спогадів "Стежками життя" Василя Іваниса стала одним із важливих джерел цієї книги, джерелом чистим і незамуленим. Сам автор, чесна, талановита і делікатна людина, був не тільки спостерігачем, але й учасником революційних подій на Кубані, а також відомим діячем української еміграції...
Народився він у ніч на 21 березня 1888 року в станиці Настасіївській Темрюцького відділу на Кубані в козацькій родині Миколи та Марії Іванисів.
Батько його відрізнявся гарячою та крутою вдачею. Спалахував, як сірник, і не терпів заперечень. Дружина та діти шанували його більше зі страху.
Мати Василя, Марія Степанівна (у дівоцтві Болотенко) була неписьменна, завжди тиха і безмовна перед чоловіком. Привела вона у світ 11 дітей. Для всіх їх - навіть найменших - батько завжди знаходив роботу: дармоїдом у нього ніхто не смів бути. Він вважав злочином змарнувати хоч один день праці...

В Настасіївській на початку ХХ століття козаки становили лише половину, як не менше, населення станиці. Решта була некозацького стану. Називали їх городовиками. Це були "переважно українці... (що) прийшли на Кубань на заробітки та й залишилися, але приписатись до козаків не могли, бо царським урядом уже було заборонено це робити". Вони в масі своїй жили значно бідніше від козаків... Взагалі, городовики "були паріями в станичній громаді".
Деякі з них розживалися, але, як правило, на орендованій землі. Навіть ті, хто розбагатів, не будував собі великих домів, - "щоб не шкода було кидати, чи розбирати, коли кінчиться оренда"... Безправність викликала в серцях городовиків недоброзичливість до козаків, ті ж у свою чергу ставилися до городовиків вороже - як до претендентів на їхню землю...
В Настасіївській в ті часи було лише дві школи: однокласна міністерська з трьома роками навчання та трирічна церковно-приходська. До міністерської школи ходили майже виключно діти козаків. Городовики (як правило, діти купців) допускалися за окрему плату. Міністерська, як ведеться, мала ліпше приміщення й соліднішого вчителя.
Восени 1896 року Василь як козак пішов до міністерської школи. Першим його вчителем був великорос Микола Ґнєзділов, навчання велося російською, яку більшість дітей почули вперше...
Школярі - козачата й діти городовиків - ворогували між собою. Ворожнеча виливалася в постійні побоїща на церковній площі. Бійка ця починалася з обзивання: городовики дражнили козачат "куркулями", а ті дражнили городовиків "гамселами" та "мугирями". Билися не тільки навкулачки, але й грудками землі, камінням, цеглою, патиками. В масових бійках, згадував Василь Іванис, "горували козачата" - бо їх "було більше і вони були відважніші". А городовики зганяли злість, нападаючи на окремих козачат, коли вони розходилися по домах. Не один раз таким чином діставалося і Василеві.
Ворожнеча лишалася й у парубків. Козак-парубок поруч із городовиком вважав себе якимсь паном. "Він чистіше й гарніше одягався, їздив добре на коні, і його більше любили дівчата. Козачий парубок... тримав себе згори... Старші козаки також не завжди поводилися з городовиками, як рівня..."

Закінчивши двокласну школу в станиці Полтавській та набравшись мудрості за три зими в міській школі станиці Слов'янської, Василь у серпні 1904 р. поступив до середньотехнічної школи в Ростові над Доном. Тут його і застала революція 1905 року. Він увійшов до учнівського соціал-демократичного гуртка, взяв участь у кількох мітингах, маніфестаціях й учнівських страйках. Та невдовзі в нього, кубанського козака, привченого до порядку і охайності, революціонери почали викликати відразу своєю нездатністю до науки, нехлюйством та крикливістю. Врешті, одноманітність їхніх істеричних промов набридла Василеві і він відійшов від революційного руху.
Потім було навчання в Комерційному інституті в Москві, Олексіївському політехнічному інституті в Новочеркаську, служба в 3-му Кубанському пластунському батальйоні в Телаві, колишній грузинській столиці. У вільний від службових обов'язків час самохіть читав козакам лекції з історії запорожців - предків кубанського козацтва.
Мирний хід життя в одну мить змінили постріли в Сараєво, де студент Принцип забив наслідника австро-угорського престолу Фердинанда та його дружину. Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. За Сербію вступилась Росія, проголосивши війну Австро-Угорщині. Так почалася Перша світова війна.
Вулицями російських міст почали ходити урочисті маніфестації з портретами царя і цариці, співали "Боже, царя храні". Патріотичний шал охопив всю Росію. Люди рвались на фронт, щоб захистити "сестру" Сербію... Покликали до війська і Василя Іваниса. Служити мав у 1-й сотні 9-го пластунського батальйону. Так знову Василь опинився на Кубані...
Була неділя, коли на фронт проводжали перші два кінні полки. Участь у проводах взяв і 9-й пластунський батальйон.
Урочистість моменту відчували навіть найменші діти... Після служби і молебню отець Віталій сказав коротке слово. Говорив українською мовою, підкреслюючи, що, куди б не занесла козаків доля, вони не повинні забути, що є дітьми "великих батьків", що походять із землі, де "тихі води і ясні зорі". Після панотця промовляв отаман Таманського відділу Міщенко, який кубанською говіркою закликав не сплямити "не лише ім'я кубанського козака, а й славу запорожців - прадідів великих". А командирам наказав бути "кожному козакові батьком і старшим братом".
Командири полків відповідали українською, казали, щоб "Батько-Отаман не турбувався", бо вони зроблять все, щоб козаки "не осоромили Кубані".
Почалося прощання з рідними... 15 хвилин, відведених на прощання, сплили як мить. Ось і команда: "По конях сідай, співаки наперед!" Тенори затягнули пісню "Розвивайся ти, зелений дубе, завтра похід буде". Дружини, матері, сестри та наречені кинулися до козаків, хапаючись за стремена, але ті відходили, не обертаючись...
Пластунів мали відвезти баржею до Катеринодара. За день до від'їзду Василеві повідомили, що він звільняється від мобілізації як студент...
Таким чином він отримав можливість продовжити навчання.
По закінченні політехніки йому, як талановитому студентові, який отримав за одну із своїх праць Романівську премію, пропонували залишитися в інституті стипендіатом із перспективою виїхати на стажування до відомого професора в Англію. Але Василя мучило питання, як він повернеться до станиці після війни? Як дивитиметься у вічі вдовам та інвалідам, за спинами яких і коштом яких він здобув освіту і став професором? Чи не доведеться почути у спину страшне слово: боягуз?
І він подав документи до Михайлівської гарматної школи в Петербурзі. Закінчивши її, у званні прапорщика виїхав на Кавказький фронт.
Турецька армія поважного опору не чинила: її вояки були пригнічені, пасивні й охлялі, взуті в постоли, багато було босих. Цивільне населення тікало разом зі своїм військом. Від Батумі до Трапезунда Василь не зустрів жодної турецької душі. З турецьких громадян лишилися майже самі греки та поодинокі вірмени, яких не встигли вирізати турки.
Лише на річці Дермен-Дере турки вчинили запеклий опір. При її форсуванні загинуло багато пластунів. Та вже за годину-дві після гарячого бою, заблистіли вогнища і далеко-далеко розляглася пісня: "Ой попід горою, яром-долиною козаки йдуть".
На ранок Василь суворо запитав командира сотні пластунів, чому співали, виявляючи свої позиції?Сотник-кубанець відповів зі сміхом:
- Ми співом так налякали турків, що вони втекли, і тепер не можемо їх наздогнати.
"Такі були пластуни - вроджені воїни-герої", - писав Василь Іванис у своїй книзі "Стежками життя".
Вояки 2-го Туркестанського полку, який воював поруч із кубанцями, також були сміливими, але це вже були інші люди: вони й дихнути не могли без самогону та матюків. Василь мав можливість на власні очі побачити як сплюндрували вони палац турецького бея: прекрасні картини було проколото багнетами, кришталевий посуд розбито, обідрано стіни, на дорогих килимах - купи нечистот...
Чи козацька пісня налякала турків, чи вміння воювати, так чи інакше, але до Трапезунду російське військо вступило без бою. "А телеграми про взяття Трапезунду говорили про страшний багатоденний бій, десятки тисяч полонених і велику військову здобич", якої в Трапезунді не було.
Ця ситуація нагадала Василеві випадок із фельдмаршалом Олександром Суворовим, який почувши від ад'ютанта, що під час взяття якоїсь турецької фортеці вбито трьох турків, заявив:
- Напиши, що вбито 30 тисяч турків, чого їх мертвих шкодувати?!

Після взяття фортеці Трапезунд Василя Іваниса як інженера-хіміка відрядили працювати на військовий завод синтетичного фенолу на Донбасі. Тут і застала його Жовтнева революція. Тут він став свідком апокаліпсису під назвою "прихід до влади більшовиків".
Не треба було часу, щоб переконатися, що більшовики - "великого мірила розбійники", з якими ні про що домовитися неможливо, з якими можна лише боротися. Жахи перших днів приходу більшовиків до влади на все життя викликали у Василя Іваниса відразу до них і поставили його в ряди безкомпромісних борців із цим тоталітарним російським явищем.
Боротьбу проти більшовизму кубанський козак Іванис розпочав на Дону у складі Добровольчої армії. На початку існування ця армія була сформована переважно з глибоко ідейних людей. Очолював Добровольчу армію козак-текінець Лавр Корнілов, надзвичайно популярний серед військових воєначальник.
Вступивши до 4-ї старшинської гарматної батареї, Василь Іванис 9 лютого 1918 р. вирушив із Добровольчою армією на Кубань. Пізніше цей похід буде названий Крижаним...
На Дону добровольців приймали переважно мовчки, з нехіттю, "надуто", як татар. Від розмов господарі ухилялися. Та коли впізнавали серед добровольців донського чи кубанського козака, ставлення одразу мінялося на краще.
На Ставропільщині ставлення до Добровольчої армії також було переважно негативне. Ситуація різко змінилась, коли армія вимандрувала на Кубань: кубанці виявили нечувану для росіян гостинність. Оцю гостинність було трактовано як доказ нижчості кубанців...
І на Дону, і на Кубані старшина-гарматчик Василь Іванис взяв участь у багатьох, переважно успішних, боях проти червоних. Та Катеринодар навесні 1918-го захопити не вдалося. Ба більше, після того, як було вбито головнокомандувача Лавра Корнілова, почався відступ. Врешті, разом із Добровольчою армією та кубанським урядом Василь Іванис знову опинився на Донщині - на цей раз під захистом німців.
24 червня 1918 р. почався новий наступ на Катеринодар - на цей раз успішний. І в цьому, Другому поході Добровольчої армії, вже під командуванням Антона Денікіна, взяв участь Василь Іванис. Воював у складі 1-ї старшинської гарматної батареї.
Після тижня відпочинку в звільненому від більшовиків Катеринодарі, Василь Іванис разом зі своєю батареєю взяв участь у боях за Новоросійськ.
Після опанування міста кубанець отримав відпустку і конем поїхав до своєї рідної станиці Настасіївської - провідати батьків.
Ось тут і сталася подія, яка круто змінила його життя - довідавшись, що їхній земляк живий-здоровий, станичники обрали Василя Іваниса - як єдиного на всю станицю інженера - делегатом до Надзвичайної крайової ради, яку мали ось-ось скликати в Катеринодарі. Він довго відмовлявся, адже був скромною людиною і ніколи поперед інших не сунувся. Але його переконали, що відмова означатиме зневагу до станичної громади, яка, врешті, одноголосно обрала, тепер вже Василя Миколайовича, до Кубанської крайової ради.
Та поки Кубанську раду скликали, Василь Іванис ще встиг взяти участь у звільненні від більшовиків Армавіра. Хоч і відчував він обов'язок взяти участь у вигнанні більшовиків з рідної Кубані, та перебування у стані Добровольчої армії під командуванням махрового російського шовініста Антона Денікіна вносило в його серце неспокій. Неймовірна жорстокість денікінців до місцевого населення переконаал Іваниса, що він перебуває у таборі нових окупантів.
І справді, Кубань та Ставропільщину Добровольча армія не визволяла, а завойовувала. А стосовно жорстокості до полонених червоноармійців, то денікінці, взагалі, не мали меж. Так генерал-садист Віктор Покровський, пробиваючись до Майкопа, на кожному стовпі вішав без суду захоплених у полон червоноармійців і, навіть, біженців. Весь його шлях від Туапсе до Майкопа - це були суцільні шибениці з тисячами повішених.
Як зупинити сваволю, що бурхливо розливалася Краєм - ось головне питання, яке намагались вирішили члени Надзвичайної крайової ради, і серед них Василь Іванис...
1 листопада 1918 року в Кубанській раді Василь Іванис мав можливість вислухати промову Антона Денікіна. Тривала вона дві з половиною години. Промовець говорив переконливо і красномовно. Та плескали йому переважно росіяни, кубанці ж поставилися стримано.
В кулуарах члени Ради, переважна більшість яких була за самостійність Кубані, гаряче обговорювали промову. Особливо обурювалися молоді старшини, що їх закликали йти "усмірять" Москву. Кубанці на фронті вже не один раз могли переконатися, що червоні росіяни "цупко тримаються саме совєтської влади і з нею хочуть завойовувати Індію та цілий світ". Особливо обурили членів Ради нахабні претензії Денікіна до України, Грузії, Фінляндії та трактування їх, кубанців, "рускімі людьмі".
- Хто йому дав право всіх повчати, які він має уповноваження, від кого? - чулося в різних кутках, де обговорювали промову.
- Кубань зберегла цього Денікіна, дала змогу зміцнити й Добрармію, а він тепер хоче цілковито осідлати нас і гнати аж на Москву, - говорили члени Кубанської ради.

Василь Іванис був пригнічений цією промовою. Він відбув із Добровольчою армією два походи і не один раз міг переконатися в організаційній безпорадності більшості денікінських командирів. Тому й дивувало його оце повчання "патріота померлої (Росії)" Денікіна як організовувати життя на Кубані.
По перерві Крайову раду вітав посол гетьманської України Боржинський, вітав українською мовою. Говорив коротко і гаряче. Його та наступний виступ "артільного батька" М. Лівицького члени Крайової ради вітали предовгими оплесками, демонструючи тим самим до кого лежать їхні серця.
Невдовзі Василя Іваниса обрали членом Військової комісії, яка одержала від Ради наказ розробити положення про окрему Кубанську армію.
Першою його ініціативою став проект політехнічної військової школи, в якій планувалося викладати "всі види зброї". Комісія підтримала і наступний проект Василя Іваниса - проект створення учбових частин. Пропозиція полягала в тому, щоб створити в Катеринодарі зразкові частини всіх родів військ, які б підпорядковувались безпосередньо Кубанській раді. Мова йшла не лише про навчання юнаків, а й про те, щоб уберегти їх від героїчної смерті за чужі інтереси.
Це рішення розлютило командування Добровольчої армії, адже воно планувало всю кубанську молодь кинути в російську м'ясорубку. Та Денікін, який намагався згребти кубанських юнаків на фронт, зустрів сильний опір. І кубанські учбові частини почали творитися.
Та перешкоди з боку "єдінонєдєлімцев" не припинялися. У своїй книзі спогадів "Стежками життя" Василь Іванис наводить такий показовий приклад...
Генерал-майор Микола Успенський, викладач історії Кубані, на першій же лекції заявив юнакам, що свої виклади кубанської історії почне з історії предків кубанців - запорозьких козаків. Успенський звернувся до директора школи з пропозицією збільшити кількість учбових годин, адже на історію Кубані було визначено лише годину на тиждень. Та Учбова рада не тільки відмовила збільшити години та ще й наполягала, щоб ліквідувати курс історії Кубані взагалі, бо ці виклади можуть зміцнити самостійницький рух...
Невдовзі Василя Іваниса обрали міністром торгівлі та промисловості Кубані. На цій посаді він чимало зробив для економічної самостійності своєї батьківщини. Якщо раніше, уряд запобігливо задовольняв чи не всі вимоги денікінського "Особоґо совєщанія", то тепер кожний фунт кубанської сировини мав покриватися товарами, яких потребувало населення Кубані.
Це обурило Денікіна, адже він вимагав від Кубані харчів та фуражу безоплатно, принаймні, в борг, який, звісно, не поспішав повертати. Не дивно, що російська преса невдовзі почала цькувати Іваниса, обвинувачуючи його у "зраді козацтва і Росії". Та міністр торгівлі продовжував стоїчно відстоювати інтереси своєї батьківщини.
Василь Іванис відстоював не лише економічну самостійність Кубані. Він вважав, що треба за всяку ціну розійтися з Добровольчою армією взагалі. Іванис виступав за те, щоб боротьбу проти більшовиків обмежити обороною Кубані на її стратегічних кордонах.
Коли новообраний кубанський отаман Микола Букретов запропонував Іванису очолити кубанський уряд, той прибув до отаманського палацу і висловив свою програму. Букретов погодився з думкою Іваниса про те, щоб не встрявати в боротьбу за владу в Росії, а боронити лише Кубань. Ухвалено було й порвати з Добровольчою армією та увійти в дружні стосунки з усіма сусідами, які поділяють подібні міркування.
Уряд Іваниса сформували 4 січня 1920 року. Та недовго Василь Іванис урядував у Катеринодарі: вже 17 березня Кубанська рада та уряд змушені були знову залишити столицю Кубанського краю.
Тікали від більшовиків. Разом із ними вирушила величезна маса військових та цивільних. Василь Іванис із сумом дивився на сивоголових козаків з ціпками, що місили глеювату дорогу, тікаючи, аби не зазнати наруги від більшовиків, щоб "не чути сороміцької лайки в Бога і Богородицю".
Відступ був сумним і тяжким. Становище було ганебне та "до сліз прикре". Адже відступали від невеликих частин червоних. Але деморалізація вже вразила ще недавно сміливих кубанських та донських козаків... І ніхто не знав, як знайти вихід із такого прикрого становища... Зате всі шукали винних, щоб вимісити своє горе. У багатьох було відчуття, що вони вже ніколи не вернуться у свої рідні станиці.
Під тиском червоних Кубанська армія з урядом Іваниса відступила чорноморським узбережжям до кордонів Грузії, де мала надію знайти притулок. Проте грузинський уряд, побоюючись ускладнень у стосунках із більшовицькою Росією, не пускав утікачів на свою територію.
Епопея закінчилася сумно: близько 34 тисяч козаків та біженців змушені були здатися в полон більшовикам, кілька тисяч встигло виїхати до Криму, частина цивільних осіб та військових, деякі члени уряду й Ради в останню хвилину все ж перейшли грузинський кордон. Під більшовиками залишилася майже вся Законодавча рада Кубані.
Ті ж члени керівництва, що опинилися на еміграції в Грузії, були пригнічені й розварені. Внаслідок депресії подав у відставку кубанський отаман Микола Букретов. Свої отаманські повноваження, зокрема і булаву він передав Василю Іванису. Сталося це 27 травня 1920 року. На той час було Василеві 32 роки...
Останній раз Іванис побував на Кубані на початку серпня 1920 р. під час висадки на Тамань Кубанської армії під командуванням генерала-лейтенанта Сергія Улагая. Побував у станицях Таманській, Вищестебліївський, Старотитарівський й на передовій. Але Таманський десант врешті луснув. Й Іванис - через Крим - вирушив до Стамбула. Звідти дістався Румунії.
До Бухареста приїхав в останній день 1920 року. Перше, що зробив, - розшукав українське посольство. Познайомився з його головою - професором Костем Мацієвичем, генералом Володимиром Сінклером та іншими працівниками. Намагався вияснити, чи можна в Румунії прилаштувати на працю кубанських козаків...
Опинившись невдовзі у Варшаві, голова кубанського уряду подав меморандум до іноземних держав, в якому зазначав, що "ніколи, ні під п'ятою большевиків, ні під важкою рукою білих ворогів, Кубанщина своєї самостійності й незалежності не зрікалася і не зречеться". Ця нота була першим офіційним урядовим документом, в якому Кубанщина рішуче відмежовувалася "від будь-якої Росії".
У Тарнові, який зробив враження "бідної закубанської станиці", Василь Іванис зустрівся з міністром закордонних справ УНР Андрієм Ніковським та Головним Отаманом Армії УНР Симоном Петлюрою, який жив у бідненькому готелі.
Кубанський прем'єр хотів проінформувати Петлюру про своє останнє перебування в Катеринодарі, останній похід Законодавчої ради, трагедію козацтва на Чорноморському побережжі, про повстанців Кубані, але Петлюра весь час перебивав довгими заувагами. "Він говорив довго і важко було вставити слово. Говорив, ніби, переконливо, складно й красномовно". Головний Отаман сказав, що до нього зверталися вже кубанські представники з пропозицією, щоб Кубань прилучилася до України і що треба було б скласти договір. На це кубанський прем'єр зауважив, що на еміграції, за відсутності парламенту, який би ратифікував таку угоду, підписувати договір було б недоцільно. Це викликало б лише глузування ворогів та й декого зі своїх. Петлюра мусив погодитися.
Потім була Прага й нові зустрічі з визначними українськими діячами. Тут Іванис, зокрема, зустрівся з колишнім міністром хліборобства УНР Микитою Шаповалом, на той час головою Українського допомогового комітету. Микита Шаповал якраз перейнявся ідеєю заснування вищесередньої, а то й вищої школи для української молоді, яка опинилася на еміграції. Кубанський прем'єр прохав прийняти до неї бодай 50 кубанських юнаків. Так і сталося. В створеній невдовзі Українській господарській академії в Подебрадах у різні роки навчалося 42 кубанці. В цій же академії Василь Іванис згодом почав викладати органічну хімію та хімічну технологію дерева.
Тим часом він установив листування з рідними, що залишилися на Кубані. Виявилося, що брата Сеню ще 1920 року червоні застрелили в очеретах, де він ховався, втікши з в'язниці. Побував у в'язниці і батько - Микола Іванис. Його випустили за тиждень перед смертю. Було ув'язнено та вислано на Північ брата Івана. Щоб уникнути репресій, молодші брати Іваниси - Серафим та Сашко - змушені були тікати в Архангельську губернію, а звідти в Туркестан. У сестри Ніни влада насильно забрала двох дітей і примістила в дитячому будинку в надії виховати з них яничарів. Та енергійна Ніна знайшла дітей в одному з притулків під Сталінградом, викрала їх і втекла до братів у Туркестан. А на родинному хуторі в Ханькові вже господарювала місцева голота, яка, конфіскувавши господарство Іванисів, організувала тут комуну.
Аналізуючи причини поразки, що привела до трагедії мільйонів, Василь Іванис у своїх споминах засуджує кубанських політичних діячів Луку Бича, Гната Омельченка, братів Макаренків за їхню орієнтацію на Добровольчу армію, що й привело, врешті, до жахливих наслідків - і для тих кубанців, які лишилися під більшовиками, і для тих, хто, рятуючи своє життя, мусив вікувати на чужині.
Василь Іванис вважав безглуздою боротьбу за свободу Кубані в спілці з російськими "єдінонєдєлімцями". Однією з причин поразки Кубані він вважав "нерозуміння значення боротьби за самостійність України, як єдиного чинника на Півдні, без співпраці з яким не можна здобути довготривалої самостійності. Лише з Україною... - вважав він. - Північний Кавказ і цілий Кавказ могли одержати тривку самостійність".

23 лютого 1922 року Василь Іванис як голова уряду Кубані звернувся до голови Міжнародної конференції в Генуї з проханням визнати незалежність Кубані.
На початку листа Василь Іванис інформував, що "Республіка Кубань проголосила себе суверенною державою 16 лютого 1918 року... Нормальний розвиток країни було порушено вторгненням російських збройних сил..." Та боротьба за свободу і самостійність "Кубань веде і нині". І справді, десятки партизанських загонів під командуванням кубанських старшин продовжували боротьбу. Головними причинами і "головними стимулами цієї боротьби", на переконання Василя Іваниса, були такі:
"Перше. Населення Кубані не може змиритися з нав'язаним їй збройною російською силою соціально-економічним ладом, який заперечує всі звичні для нього уявлення про працю та її організацію.
Друге. Російська влада руйнує країну в економічному і господарському відношенні... (вона) зруйнувала створені Кубанню демократичні форми її державного управління... фізично знищує інтелігенцію Кубані, частково, з метою ізоляції, вивозить її в Росію...
...Кубань не хоче війн, які її розорюють, - писав Василь Іванис. - Перебування ж її в складі Росії неминуче пов'язано з очікуванням і переживанням нескінченних і виснажливих війн, які Росія вестиме зі всіма своїми сусідами..."
Далі Василь Іванис зазначав, що "Росія взагалі не здатна поважати права підлеглих їй народів і виконувати підписані нею договори... Впроваджені на Кубані... соціально-політичні порядки підтримуються там виключно збройними силами Росії, не маючи підтримки серед місцевого населення... (Попри те, що) Росія знищує все, що відрізняє населення Кубані від російського народу... Кубань є організмом, який відрізняється від Росії географічно, економічно і національно".
Близько 90 % населення Кубані, - писав Іванис, - ...за мовою, характером і звичаями, за своїми традиціями та історичним минулим "чужі російському народові".
Наприкінці листа до голови Генуезької конференції, кубанський прем'єр зазначав: "...Війна на Сході Європи ведеться Росією за поневолення країн і народів; цими ж народами - за свободу... Тому доки Росія не буде позбавлена можливості продовжувати війну, - мир на Сході Європи і на Кавказі не настане".
Тож Іванис пропонував "Великим Державам" брати курс на "виведення російських військ із території Білорусі, України, Кубані, Республіки гірських народів Кавказу, Азербайджану, Грузії, Вірменії... (та на) відмову російській владі в фінансовій допомозі, яка могла би цією владою бути використана для озброєння Росії..."
Ґрунтуючись на вищенаведеному, уряд Кубані просив Генуезьку конференцію "визнати Республіку Кубань незалежною і самостійною... (та) включити Кубань у систему економічного відновлення Європи"...
Отож оселився Василь Іванис у Чехословаччині, в Подебрадах, де в Українській господарській академії почав викладати технологічні дисципліни, спочатку як лектор, потім як доцент і професор.
Спочатку йому було важко викладати українською мовою, адже він жодного дня не навчався в українській школі, а говорив, за висловом Федора Щербини, "кубанською" мовою. Допомагали колеги, насамперед Кузьма Безкровний, який редагував чи не всі рукописи лекцій Василя Іваниса. Непросто було вчитися й студентам-кубанцям, яких в академії навчалося кілька десятків - адже і вони початкову та середню освіту здобували російською. Але наполегливість кубанців та сприяння педагогів і студентів-наддніпрянців допомогли здолати початкові труднощі. Слід зазначити, що український педагогічний персонал академії працював бездоганно - насамперед, "завдяки надзвичайному ентузіазмові й патріотизмові".
Проводив в академії велику педагогічну та наукову роботу і Василь Іванис - як декан інженерного факультету. Був він також головою Союзу організацій інженерів-українців на еміграції і головним редактором журналу "Український інженер". Співпрацював з Українським науковим інститутом у Варшаві, який видав дві його монографії.
Цікаво, що академія готувала спеціалістів до праці в Україні, адже тоді серед викладачів і студентів панувала ілюзія, що за кілька років совєтська влада з її комунізмом десь зникнуть і можна буде повернутися на Батьківщину. Мало хто передбачав, що шлях на чужині буде нескінченно довгий...
Чехословаччина була зручним місцем для нарад уряду УНР та його симпатиків. Раз на рік до цієї держави приїжджав президент УНР Андрій Лівицький та міністри з інших міст Чехословаччини, Польщі та Франції. З кубанців на ці конспіративні засідання найчастіше запрошували Кузьму Безкровного та Василя Іваниса, що свідчило про довіру до них із боку українських кіл.
Цікаво познайомитися з поглядом кубанця Іваниса на своїх братів із Великої України та Галичини. Іванис стверджував, що студенти-кубанці були в товариських стосунках насамперед зі студентами-наддніпрянцями. Прохолоднішими встановилися взаємини з представниками західних українських земель. Іванис пише, що західняки "пробували всіх вчити, не виключаючи й професорів. Лише себе вважали українцями на сто відсотків. Коли хтось із кубанців чи наддніпрянців скаже "хорошо" чи "конечно", то західняки плямували його "москалем". Самі ж залюбки використовували масу чужих слів, таких як квестія, кобіта, сидзеня, дай Боже щістя і так далі. Оте глузування західняків, писав Іванис, "відштовхувало від них кубанців і багато наддніпрянців... Зарозумілість українців із західних земель шкодила й шкодить пропагованій ними ж соборності", - зробив висновок кубанець.
Тим часом насувалися чутки про можливість війни з Совєтським Союзом. Відреагувало на них і кубанське козацтво, яке перебувало в різних країнах Європи та світу. В сьомому числі газети "Кавказький козак" за липень 1930 року було опубліковано наказ самопроголошеного "Кубанського військового отамана" генерала В'ячеслава Науменка, в якому той "зобов'язав" кубанських козаків вносити гроші на організацію боротьби з більшовиками.
У відповідь на цей "наказ" Василь Іванис та член кубанського уряду Павло Сулятицький звернулися із заявою "До кубанців-емігрантів". Автори документу цілком резонно зауважили, що генерал Науменко закликає вносити гроші не на боротьбу за свободу Кубані, а з метою скинути совєтську владу в Москві. І здійснити це він хоче в спілці з білогвардійськими генералами-імперцями, які в 1918 - 1920-му роках продемонстрували, що означає їхня влада для Кубані.
Наголосивши на нелегітимності Науменка як Кубанського отамана (його не обирала Кубанська крайова рада, а тільки вона мала на це право), Іванис та Сулятицький назвали його дії авантюрою, яка навіть в разі успіху не принесла б Кубані свободи, бо не Кубань збирається визволяти Науменко, а Росію.
Іванис і Сулятицький нагадали кубанцям, що остання сесія Законодавчої ради, яка відбулася в Адлері 1920 року, поклала на кубанський уряд на чолі з Василем Іванисом "обов'язок продовжувати боротьбу тільки за визволення Кубанського Краю".
Автори звернення виступили й проти пропагованої Науменком ідеї створення козацької січі "у різних пропащих завулках світу", зокрема, в Перу. Іванис та Сулятицький закликали кубанську еміграцію зосереджуватися в Європі, а не за океанами і бути завжди готовими прийти на допомогу Кубані.
Іванис і Сулятицький наголошували, що Кубань 1918 року була проголошена "ні від кого незалежною і самостійною республікою". І цього рішення кубанський народ не відміняв. Не треба й забувати, казали вони, що нині Кубань перебуває під окупацією. Закінчувалося звернення так:
"Якщо би в майбутньому, під час Визвольної війни проти Москви народів СССР, внаслідок нещасливого збігу обставин, ви (б) опинились у складі руських військових частин... (то) повинні в таких випадках розсіюватися і переходити у військові частини Азербайджану, Грузії, Дагестану, України - (в ті), які вам будуть ближчими, пам'ятаючи, що, перебуваючи в якій би не було з цих армій, які борються за визволення своїх країв, ви, хоча б і опосередковано, але служитимете Кубанському Краю... Коли ж ви перебуватимете під командою московських генералів... то за будь-яких обставин йтимете проти Кубані. Ідеалом же вашим, постійною мрією, має бути перехід до складу Кубанської армії, яка боротиметься лише за свободу і незалежність Кубанського краю"...
Попри гарячу суперечку в пресі, діяльність кубанської еміграції в Чехословаччині помалу стихала. Причини були закономірними: хтось помер, а багато хто, закінчивши Українську господарську академію чи вищі українські школи в Празі, виїхав в інші країни: в Аргентину, Канаду, США, Бельгію, Парагвай, Бразилію, Польщу, Югославію. Таким чином втрачалися зв'язки, кубанська еміграція розпорошувалась. А тут ще й згідно з розпорядженням уряду Чехословаччини 31 грудня 1935 року Українська господарська академія, яка була одним із центрів кубанської еміграції, припинила своє існування.
Щоб вберегти викладацькі кадри та дати можливість продовжити навчатися українцям-емігрантам, було засновано Український технічно-господарський інститут заочної освіти. Відтоді Василь Іванис працював професором і керівником технологічного відділу цього інституту, працював безкоштовно, оскільки уряд чехословацький припинив фінансування українських вищих шкіл.
За 15 років перебування в Чехословаччині Василь Іванис написав багато наукових праць про проблеми Кавказу, Кубані, України та СССР. Видані вони були українською, чеською та німецькою мовами.
1935 року Василь Іванис переїжджає на працю до Рільничого ліцею з українською мовою навчання в Черницях, що коло Стрия... Та вже у вересні 1939 року мусив тікати з Черниці на захід, бо село це потрапило в радянську зону окупації.
Почалася Друга світова війна. Оскільки Василь Іванис опинився на території Великонімеччини, кубанцю як видатному фахівцю німці неодноразово пропонували стати громадянином Рейху. Та він завжди ввічливо відмовлявся. В роки війни працював інженером на різних виробництвах, збудував олійницю, опікувався гарбарнями на Люблінщині.

Коли Красна армія наблизилася до Любліна, почався новий шлях кубанця на Захід. Він один із небагатьох українців-емігрантів не мав ілюзій стосовно совєтсьої влади, тому рішуче відкидав твердження товаришів, що комуністи, мовляв, вже змінилися в кращий бік, і переконував тих, хто надумав лишатися, негайно тікати далі на захід - назустріч американцям і англійцям...
Після завершення війни Василь Іванис поселився в м. Ольденбург, на території тодішньої ФРН, а 1948 року переїхав до Канади. Жив у Торонто. Тут активно включився в громадську роботу. Був заступником голови Наукового товариства ім. Тараса Шевченка, членом Консисторії УГПЦ та членом Єпархіальної Ради на Східну Канаду. Очолював Братство Святого Володимира, редагував його видання. Шість років очолював Раду Української школи, був інспектором українознавчих шкіл.
В Канаді написав такі книги: "Козацтво і Україна" (1950), "Імперіалізм Московщини, Росії та СССР" (1951), "Симон Петлюра - президент України" (1951), "Родовід Леоніда Мосендза", "Кубань - проблема України і Північного Кавказу", "Боротьба Кубані за незалежність" (1961) та п'ять томів монументальної праці "Стежками життя". Василь Іванис був автором й наукових праць з економіки України та Північного Кавказу, а також підручників вищої школи. Написав він і безліч статей на різноманітні теми до журналів та газет.
Упокоївся останній кубанський прем'єр у далекій Канаді 28 вересня 1974 року. Поховали його на українському кладовищі в містечку Оквіл поблизу Торонто.
Могила його швидко заросла травою. Не було на ній ні хреста, ні таблички з його іменем - лише камінь із числом цвинтарної адміністрації.
Та знайшлися совісні люди і, створивши комітет вшанування професора Василя Іваниса, оголосили збір коштів. Очолив меморіальний фонд сотник Борис Оранський.
3 жовтня 1982 р. на могилі Василя Іваниса таки було поставлено й освячено пам'ятник. Комітет оприлюднив із цього приводу заяву, в якій щиро дякував жертводавцям за фінансування пам'ятника. "Найбільша подяка, - говорилося в заяві, - належить достойній родині Богуславських, яка, крім княжої жертви, доклала максимум старань, аби волю покійного та свій людський... обов'язок виконати. В своїй скромності, - писалося далі, - пан Андрій Богуславський не бажав окремої згадки-вирізнення, але всі ми, члени Комітету... бажаємо виявити нашу глибоку, щиру вдячність за його труди-старання, за його послідовність. Честь Вам, пане Богуславський, за Вашу козацьку завзятість! Хай вічна слава і добра пам'ять останеться про хороших кубанців, а особливо (про) Їхнього Отамана, який не... забутий у далекому від Кубані краю, а лежить під... гранітним пам'ятником, як (і) належить Отаманові!"
В четвертому числі журналу "Родная Кубань" за 1998 р. опубліковано витяг із листа поетеси Марії Голод із Канади, в якому зазначено, що згідно із заповітом Василя Іваниса його "архів і отаманську булаву необхідно передати до Колегії Святого Андрія у Вінніпезі... Якщо Кубань стане частиною України, - писав у Заповіті Василь Іванис, - то булаву передати до Катеринодара. Якщо Кубань не увійде до України, а Україна стане незалежною, то булаву передати до музею ім. Дмитра Яворницького в Дніпропетровську.
Чи знають про цей Заповіт працівники музею Дмитра Яворницького і про своє право на булаву кубанського отамана?

Василь Іванис прожив повноцінне життя, повне пригод і здобутків. "Увесь сенс свого буття на землі він бачив лише в поборюванні окупантів червоних чи білих на Кубані та Україні. Кубань - його найближча батьківщина, але він ніколи не прихилявся до протиставлення Кубані Україні, бо завжди був переконаним, що вони мусять існувати... доповнюючи одна одну".
Доля відміряла йому 96 років. За своє життя зустрічався він із багатьма діячами, які так чи інакше увійшли в історію: з Лавром Корніловим, Антоном Денікіним, Петром Врангелем, Сергієм Марковим, багатьма іншими видатними російськими генералами, Головним Отаманом Армії УНР Симоном Петлюрою, Михайлом Грушевським, українськими прем'єрами Ісаком Мазепою, В'ячеславом Прокоповичем, Борисом Матросом, Андрієм Лівицьким, багатьма міністрами уряду УНР, зокрема і з Олександром Шульгіним, українськими генералами Олександром Удовиченком та Володимиром Сальським, поетами Олександром Олесем, Леонідом Мосендзом, Оленою Телігою та Олегом Ольжичем, Євгеном Чикаленком, письменниками Юрієм Липою, Дмитром Донцовим, Валерією О'Коннор-Вілінською, видатними науковцями - професорами Іваном Шовгеновим, Сергієм Тимошенком, Олександром Лотоцьким, Володимиром Кубійовичем, доктором Лонгином Цегельським, багатьма діячами ОУН (Миколою Сціборським, Романом Сушком, Омеляном Сеником, Осипом Бойдуником), головою Російських установчих зборів Віктором Черновим, екзильним президентом Грузії Ноєм Жорданія, Борисом Савінковим, зрозуміло, що й з різними кубанськими, донськими та терськими козацькими і громадсько-політичними діячами. Свої спогади та короткі оцінки цих людей Василь Іванис вмістив у п'ятитомних спогадах "Стежками життя", які є невичерпним джерелом пізнання України та Кубані. Звісно, хотілося, щоб ця книга була перевидана в Україні, щоб сучасна генерація українців та кубанців мала змогу прочитати, як же то воно насправді було...
Коли пишеш про прекрасних кубанців Василя Іваниса, Кузьму Безкровного, Михайла Телігу, Василя Проходу, Костя Смовського, Віктора Павленка та інших достойних представників нашого народу, серце наповнюється великим жалем, що Кубанська Україна з її прекрасними людьми відірвана від нас. Може, й назавжди.
Особливо боляче, що втрачається те, що в наших силах зберегти: духовний зв'язок між українцями різних українських земель. Хочеться вірити, що ця книга пробудить у наших серцях ностальгію за Кубанню і кубанцями, допоможе нам збагнути свій обов'язок перед цією гілкою українського народу, яка позбавлена нині права на національно-культурний розвиток і, здається, приречена вже стати однією із складових російського народу.
Якщо зникне кубанська пісня, якщо Кубань перетвориться на заштатну російську губернію, світ - і не тільки український - збідніє. Отож кріпиімо ділами нашу віру в соборність українських земель.

Джерела

Вісті комбатанта. - Торонто - Нью-Йорк, 1982. - Ч. 2 (118). - С. 74 -75.
Вісті комбатанта. - Торонто - Нью-Йорк, 1983. - Ч. 4 (126). - С. 93.
Енциклопедія українознавства. - Львів, 1994. - Т. 3. - С. 852.
Іванис В. Стежками життя (спогади). - Кн. I. - Торонто, 1958. - С. 5, 6, 19, 24, 25, 123, 141, 143, 158, 159, 185.
Там само. - Кн. II. - Новий Ульм, 1959. - С. 28 - 30, 189, 240, 241, 256, 273.
Там само. - Кн. III. - Новий Ульм, 1960. - С. 55, 56, 79, 75, 212, 215, 290, 294.
Там само.- Кн. IV. - Новий Ульм, 1961. - С. 61, 163, 260, 369, 373, 390, 391.
Там само. - Кн. V. - Новий Ульм, 1962. - С. 15, 17, 20, 59 - 61, 72, 73, 112.
Казачий словарь-справочник. - Сан-Ансельмо, 1970. - Т. III. - С. 47 - 48.
Лист Голови Ради Уряду Кубані Голові Міжнародної конференції в Генуї про визнання незалежності і самостійності Республіки Кубані. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 739, арк. 1 - 3. Зворотний переклад.
Родная Кубань. - Краснодар, 1998. - Ч. 4.
Польовий Р. Кубанська Україна. - Київ: Діокор, 2002. - С. 81 - 85.
Стаття-звернення кубанського військового отамана - голови уряду Іваниса В. "К кубанцам-емигрантам". ЦДАВО України, ф. 3795 с, оп. 5, спр. 80, арк. 1 - 8.

| Зміст | Переселення в "країну крові" | Чому з'явилися українці на Кубані | Історик Кубані Федір Щербина |
| Олексій і Кузьма Безкровні | Яків Кухаренко: український поет, російський генерал |
| Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ столітті | Український поет Кубані Василь Мова |
| Український революціонер Кубані Степан Ерастов | Симон Петлюра і Чорноморська громада РУП |
| Олександр Кошиць і Кубань | Павло Сулятицький і його "Нариси..." | Кіндрат Бардіж. Повернення|
| Микола Рябовол - голова Законодавчої ради Кубані | Кубанський бандурист Антін Чорний |
| Воїн-бандурист Василь Ємець | Важкий шлях кубанця Василя Проходи |
| Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна | Перший кубанський прем'єр Лука Бич |
| Член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула |
| Микола Ґалаґан - представник Центральної Ради на Кубані |
| "Від гір Карпатських аж по Кавказькі" | Костянтин Здобудь-Воля, гетьманець із Кубані
| Михайло Фролов - герой України і Дону | Кубанський отаман Василь Рябоконь
| Кубанський бандурист Михайло Теліга | Генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський
| Віктор Павленко, генерал-хорунжий Армії УНР | Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров |
| Партизанський генерал Андрій Шкуро | Повстання на Тамані в травні 1918 року |
| Кубанський прем'єр Василь Іванис | Долі посла Боржинського та священника Кулабухова |
| Козацький поет Іван Прийма | Володимир Скидан у спогадах Кузьми Безкровного |
| Повстанський отаман Петро Погиба | Олександр Півень. Веселий чоловік трагічної долі |
| Трагедія станиці Полтавської | Трагедія станиці Новомалоросійської | Апокаліпсис 1932 - 1933 років |
| Козацька трагедія в Лієнці та Пеґеці | Післямова |