Роман Коваль
Нариси з історії Кубані

Перший кубанський прем'єр Лука Бич

Проблемою наших визвольних змагань початку ХХ ст. було те, що провід революційного українського громадянства не був революційним. Та ж картина спостерігалася і на Кубані: провід там вели діячі, які революціонерами не були й за своїм характером на вождів нації не надавалися.
Перший кубанський прем'єр Лука Лаврентійович Бич був чесним чоловіком та дисциплінованим виконавцем, на жаль, часто чужої, недоброзичливої до України, волі. Бич - чесна і м'яка людина, - особливо в стосунках із керівництвом Добровольчої армії, яке хижим оком дивилося на кубанців як на матеріал для відбудови Російської імперії...
Народився він 18 листопада 1870 р. в станиці Павлівській Уманської полкової округи Єйського відділу в заможній родині козака-чорноморця. 1890 року закінчив Кубанську військову гімназію, а вже 1894 р. - юридичний факультет Московського університету з дипломом першого розряду. В 1894 - 1895 рр. служив у Кубанському обласному правлінні, у відділі управління Чорноморським округом, якому були підпорядковані справи повітових міст Новоросійська, Туапсе й Сочі, а також сіл цих повітів.
1896 року Луку Бича обрали секретарем управи Новоросійська. На цій посаді впродовж 4-х років він організовував муніципальну справу. В 1895 - 1900 рр. Бич співпрацював з часописом "Кубанські відомості" (де, зокрема, вмістив низку нарисів під назвою "Введення судових установ 1864 р. на Кубані"). Співробітничав й у газетах "Приазовський край" та "Кубанські обласні відомості", де опублікував статті з питань міського самоврядування.
1897 року Лука Бич брав участь у Всеукраїнському (нелегальному) з'їзді українських діячів у Києві. Це стало приводом для підозр у політичній неблагонадійності, і, справді, коли 1899 року міська дума Новоросійська обрала Луку Бича міським головою, російський уряд не затвердив результатів виборів. Відомий кубанський історик Федір Щербина стверджував, що "адміністрація не затвердила його як свідомого українця" 1. Є й інша версія: Бича не затвердили головою як діяча лівих переконань.Отож 1900 року Лука Бич мусив залишити працю в Новоросійській міській думі й піти на службу в приватне підприємство. З 1900 р. до кінця 1912 р. він служив у компанії "Східне товариство транспорту по Волзі та Каспійському морі", був директором бакинського відділу (в автобіографії Л. Бич уточнює назву - "Восточное общество товарных складов, транспортирования и страхования грузов"). 1902 року за дорученням керівництва підприємства їздив до Персії з метою розширення торгівельних зносин. В 1900 - 1902 рр., живучи в м. Петровську-Дагестанському, був обраний гласним Петровської міської думи.
1906 року, опинившись у Петербурзі, взяв участь у видавництві часопису "Наша дума" і місячника "Вільна Україна", де умістив статтю "Революція та органи самоврядування" та низку заміток. Від 1906-го до 1911 р. Бич числився у складі петербурзької адвокатури.
З 1908 р. до 1913 р. в Баку Л. Бич керував пароплавством "Східного товариства" на Каспійському морі, був членом Бакинського біржового комітету, а також членом "присутствия по портовим делам", тобто став одним з організаторів пароплавної справи на Каспійському морі. 1910 року Лука Бич випустив розвідку, як він зазначав у своїй автобіографії, про "Потреби Каспійського мореплавства. Про порти і маяки Каспійського моря". Пізніше цю розвідку передруковано в бакинському часописі "Каспій".
За поглядами Лука Бич був соціал-демократом, прихильником Георгія Плеханова. З роками Л. Бич здобув собі в Баку популярність: за списком меншовиків 1912 року його обрали гласним міської думи та головою комісії з урегулювання робочого часу в торгівельних підприємствах.
На початку 1913 р. Луку Бича обрано Бакинським міським головою. Тоді ж, у 1913 р., міська рада доручила йому, як голові, персонально керувати будівництвом Шоллар-Бакинського водогону (60 верств боліт і 120 верств пустелі, проектна вартість 30 млн. золотих карбованців). Проблема була в тому, що англійські фахівці, які почали були споруджувати цей водогін, визнали за неможливе закінчити проект.
Лука Бич рішуче взявся за справу: змінив персонал (36 інженерів), довів загальний штат робітників до 5 - 7 тисяч, провів 100 верств вузькоколійки. Щоб визначити потреби міста у воді, провів перепис населення Баку. Будівництво водогону (інша назва Баку-Шолларський) було успішно завершено на початку 1917 р. (загальний дебіт 6 мільйонів відер на день). Таким чином м. Баку нарешті було забезпечене питною водою.
Під час Першої світової війни Бича обрали членом Кавказького комітету "Союзу міст", а також головою бакинського комітету того ж Союзу. Завдяки йому було організовано шпиталів на 6 тисяч ліжок. У 1916 - 1917 рр. очолював він і бакинський Військово-промисловий комітет, відповідав також за продовольче забезпечення міста Баку й нафтового району. З усіма своїми функціями Лука Бич успішно справлявся.
Слід сказати, що за час головування, Бич розширив у Баку мережу шкіл (особливо татарських), спроектував експлуатацію міських нафтових земель. Робив виклади на Шевченківських святах (очевидно 1917 року).
Після Лютневої революції Л. Бича обрано головою Революційного комітету, який взяв владу над Баку, нафтовим районом й над всією Бакинською губернією.
15 березня 1917 р. Тимчасовий уряд призначив його на посаду начальника постачання Кавказької армії ("головного уповноваженого міністра продовольства для Кавказької армії і населення Кавказу"). Ф. Щербина стверджував, що Лука Бич зразково організував харчування Кавказької армії. На цій посаді Бич працював до більшовицького перевороту в жовтні 1917 року 2.
Лише після розвалу російської армії Бич повернувся на свою батьківщину. Як людину відому, його відразу обрали делегатом станиці до Крайової ради. На початку грудня 1917 р. Лука Бич став головою кубанського уряду.
Якраз тоді до Катеринодара приїхала делегація Української Центральної Ради у складі Миколи Ґалаґана та Євгена Онацького. Відбулася зустріч із новообраним кубанським прем'єром. Микола Ґалаґан згадував, що про можливість безпосереднього зв'язку Кубані з Україною в тій чи іншій формі Лука Бич висловлювався дуже обережно... "В умовах тодішньої кубанської дійсності, - говорив Бич, - ця справа... не могла бути предметом чи змістом практичної політики" 3.
Невдовзі, а саме 25 січня 1918 р. отаман Філімонов призначив Бича головою кубанського уряду, до складу якого на паритетних засадах увійшло 5 козаків, один горець та 5 городовиків (тобто місцевих жителів некозацького стану, переважно українців)... Це було дуже важливо, адже досі між козацтвом і городовиками існувала ворожнеча.
Із фронтів верталися додому десятки тисяч кубанських воїнів. Відірвані кілька років від своєї батьківщини, вони мало що знали про важливі події, які сталися в її житті, зокрема про проголошення незалежності Кубані. Подальша доля цих козаків залежала від того, чи зуміє новопосталий кубанський уряд пояснити, розтлумачити, а, може, й витлумачити події останніх місяців. Чи аргументи більшовиків виявляться більше зрозумілими і звабливими.
Свій перший бій - за душі фронтовиків - уряд, який очолював Лука Бич, програв. По-перше, кубанськими козаками, що прибували з фронтів Першої світової, уряд не надто опікувався, "наказів, простих та ясних, вибраний куботаман (Філімонов) та його уряд не видавали". Більше того, їх, козаків, намовляли ("уговорювали"), що психічно вони не могли сприйняти. Козаки не розуміли, чому уряд "не наказує, а просе" 4. Для них авторитетними були діячі чи командири, які вміли чітко віддавати зрозумілі накази. До речі, у станичних школах віддавати накази вчили з дитинства. Але, як видно, не поталанило малому Луці Бичу з учителями: не навчився він віддавати наказів. Зате прохати і виправдовуватися міг й інших повчити.
Не опікувався уряд й іногородніми фронтовиками.
Невдовзі виявилося, що "кадрова військова сила Кубані втрачена" 5. І військове міністерство кубанського уряду вирішило для оборони Краю формувати добровольчі частини - переважно із необстріляних старшокласників міських шкіл.
Поставити серйозний опір легіонам збільшовичених фронтовиків, які поверталися з Кавказького та інших фронтів додому, старшокласникам було не під силу. Невдовзі "салдатня" установила совєтську владу в Туапсе, Новоросійську, Тамані, Анапі, Темрюці, Єйську, Армавірі, Тихорецькій, інших станицях і містах. Насувалася більшовицька орда й на Катеринодар.
Проголошена 16 лютого 1918 р. незалежність Кубанської Народної Республіки відразу опинилася під загрозою... Врешті, довелося Законодавчій раді та кубанському уряду 28 лютого залишити Катеринодар - столицю кубанської держави. Тут була здійснена великої ваги історична помилка - в похід не запросили городовиків - членів уряду та Законодавчої ради. Це поклало початок розбиттю політичної єдності кубанської влади, протиставленню козаків і городовиків, підштовхуванню останніх до переходу у більшовицький табір. До того ж, була втрачена легітимність влади, яка досі основувалась на паритетному представництві козацького та іногороднього населення (за участю горців).
Залишаючи Катеринодар, кубанський уряд та Законодавча рада тихцем розкидали по місту звернення, в якому несподівано з'явилися слова про "оборону Республіки російської" і "підтримку справи святої боротьби за (російські) Установчі Збори" та "врятування вітчизни", очевидно Росії 6. Під зверненням стояли підписи Філімонова, Рябовола та Бича. Ці дивні слова вказували на розгубленість керівництва Кубанської Народної Республіки, можливо, страх лишитися віч-на-віч із немилосердною більшовицькою ордою. Ці заклики суперечили щойно проголошеній кубанській державності. Відозва, зазначав Василь Іванис, свідчила, що обвинувачення росіянами уряду Луки Бича "в сепаратизмі" не мали слушності 7.
Керівництво Кубанської Народної Республіки стало на слизьку стежку, якою можна було вийти лише на московський шлях, небезпечний для кожного українця, що ставав на нього...
Урядова валка з втікачами весь час натикалася на більші, чи менші загони більшовиків, то вступаючи з ними у бої, то ухиляючись від них. Коло станиці Калузької разом з іншими членами уряду та Кубанської ради у бою взяв участь і голова уряду Лука Бич. Після того як більшовики в результаті розпачливої атаки кубанців відступили, з аулу Шенджій прибігло кілька черкесів, які сповістили, що до них прибув на чолі Добровольчої армії генерал Корнілов.
Несподівана зустріч з армією Лавра Корнілова, врятувала кубанський уряд та Законодавчу раду. Оскільки згоди про умови об'єднання відразу досягти не вдалося, вирішено було спільними зусиллями вибити більшовиків зі станиці Новодмитрівської, а вже потім, у спокійнішій атмосфері, продовжити переговори.
15 березня 1918 р. відбувся надзвичайно важкий бій за Новодмитрівську. Кубанська армія ухилилася від виконання взятих на себе зобов'язань, а добровольці після надзусиль та великих жертв зуміли таки оволодіти станицею. Зрада командувача Кубанської армії Покровського і героїзм добровольців вирішили долю подальших переговорів. Їх вели вже нерівноправні сторони, і кубанцям довелося погодитися з тезою Корнілова "одна армія - одне командування" 8.
Після запевнень головнокомандувача Добровольчої армії, що він виступає за збереження Законодавчої ради і кубанського уряду, на нараді в ст. Новодмитрівській 17 березня 1918 р. ухвалили рішення про "повну підлеглість генералові Корнілову" "кубанського державного загону" 9.
Слід зазначити, що цей "загін" був чисельніший від армії Корнілова, яка мала у своєму розпорядженні лише 2770 добровольців (серед яких були і кубанці) 10. Кубанський же загін нараховував 3150 багнетів і шабель та мав артилерію 11 - і, що важливо, перебував на своїй землі. А добровольці Першого крижаного походу таки були переважно зайдами.
Лавр Корнілов, підпорядкувавши розгублену більшість, міг тепер не церемонитися з кубанськими керівниками, але він дійсно бажав добра кубанцям, тому й запевнив, що "зараз же після звільнення Кубані від більшовиків буде скликано Крайову Раду" 12.
Та 31 березня (за ст. ст.) сталася подія, яка трагічно позначилася на долі кубанців, - від гарматного вибуху загинув Лавр Георгійович Корнілов, видатний воєначальник, прихильник поневолених народів та ворог російської монархії.
І патологічний російський шовініст Денікін очолив Добровольчу армію...
На жаль, кубанський уряд не спромігся на власну акцію, не зумів розпорядитися наявними силами, зокрема кубанськими повстанцями, які все прибували і прибували в донські станиці Єгорницьку та Мечотинську, куди вимандрувала Добровольча армія та ніби арканом прив'язані до неї кубанські "державні" інституції. Замість відірватися від Денікіна, стати на постій в якійсь іншій станиці та відчути себе незалежними, кубанський отаман і Бич ніби прилипли до Денікіна. Як видно, вони, справжні "малокубанці", прагнули патерналізму...
3 червня в пошуках свого уряду прибув полк кубанської кінноти, а через 2 дні ще 11 сотень. Кубанські повстанці шукали рідний уряд, сподіваючись, що він стане об'єднавчим антибільшовицьким центром. Козаки говорили, що вони "шукають Кубанське Правительство, а не Добрармію" 13.
Все це воїнство Філімонов і Бич віддали Денікіну, хоч на це не було ні юридичних, ні політичних підстав. Адже Новодмитрівська угода про підлеглість особисто генералові Корнілову "кубанського державного загону" зі смертю Корнілова втратила чинність.
Слід зазначити, що донський отаман Краснов зайняв більш тверду позицію у відношенні до Денікіна. Попри вимоги, а потім прохання і вмовляння Краснов не визнав Денікіна за Верховного командувача.
Отримавши відкоша, денікінські залицяльники всю увагу звернули на кубанців. Якби подібно до донців діяли кубанські керівники, то Добровольчій армії нічого не залишалося б як йти на Волгу і там піднімати повстання проти більшовиків...
23 червня 1918 р. в Новочеркаську відбулася нарада, на якій, власне, й вирішувалася доля Добровольчої армії. Вирішувалася також доля українців Кубані… Бичу треба було лише твердо сказати: "Ні", або, принаймні, відтягнути прийняття рішення до приїзду з Києва голови Законодавчої ради Миколи Рябовола...
Взагалі, юридичний статус наради в Новочеркаську мав невизначений характер: це була нарада кількох членів уряду, які відстоювали інтереси козацького населення, та кількох інших осіб, що до уряду не входили. Городовиків, які складали половину населення Кубані, не було взагалі.
Розрахунок генералів Добровольчої армії, які інспірували цю нараду, що керівники Кубані мають психіку служак, виявився правильним: кубанці весь час виправдовувались, а Лука Бич щиросердечно клявся денікінському генералу Алексєєву, який чомусь прибув на цю нараду кубанців, що "кубанці - не зрадники, що вони дбають про відбудову Росії - тільки іншим шляхом" 14.
Врешті, у Новочеркаську ухвалили безвідповідальне рішення про союз із Добровольчою армією - мандруючою частиною військових "без території, населення, грошей і зброї" 15, врешті, без будь-яких повноважень. За союз з Україною голосувало лише троє: Кузьма Безкровний, Степан Манжула та черкес Айтек Наміток.
Історична відповідальність за всі людські жертви, які викликало це згубне рішення, насамперед лежить на кубанському прем'єрові. Василь Іванис так оцінює роль Бича в катастрофічному рішенні про союз із Добровольчою армією: "Головну роль, звичайно, відіграв Л. Л. Бич, бо при його тодішньому авторитетові більшість ішла за ним. Коли б він голосував за Україну, то більшість була б за нею… Все, що сталося після цього на Кубані, було наслідком отого нещасливого голосування" 16. "Кубанці-самостійники дуже багато покладалися на свого прем'єра Л. Л. Бича, вірили йому й слухали, а він виявився занадто боязким і національно невиробленим…" 17.
Цивільній людині, якою був Лука Бич, напевно, важко було нарівні вести переговори з царськими генералами, які мали всеросійську славу. Не здивуюсь, що він просто ніяковів у їхній присутності.
Добившись від кубанського прем'єра Бича та отамана Філімонова потрібного рішення, Денікін на чолі Добровольчої армії на другий же день вирушив у похід на Катеринодар.
Оскільки Добровольча армія вже "не визволяла, а підкоряла", а кубанський отаман Філімонов і прем'єр Бич толерували це, кубанський уряд став "якимсь мстивим переможцем. Покарання різками, безсудні розстріли, шибениці, конфіскації, реквізиції відбувалися попереду і позаду Уряду... (який) забув... конституцію та її підвалини: рівноправність обох частин населення Кубані - козаків та городовиків, забув, що він вилонився з паритету цих двох складників. Він провадив яскраво реакційну, станово-козацьку політику. Уряд не замиряв, а розпалював пристрасті й помсту. Городовиків цілком віддав на поталу. Як за большевиків навгородні мстилися козакам, так тепер козаки реваншувалися й нелюдськи поводилися з навгородніми"... 18.
Попри таку політику кубанського уряду "його авторитет у населення був високий", навіть сяяв "в ореолі визволителя" 19.
Населення Кубані не могло й припустити, що кубанський уряд перебуває у підпорядкованому становищі. По станицях поширювалися чутки що "наше Правительство найняло добровольців воювати з большевиками" 20.
Народ вірив у повновладдя кубанського уряду, а отже воно існувало. Треба було тільки сміливо скористатися з повновладдя, яке давав народ.
На жаль, у добу революції 1917 - 1920-х років на Кубані не знайшлося українського імені, навколо якого б об'єдналася збройна українсько-кубанська сила, до речі, потужніша від Армії УНР. Не вилонили кубанці провідників і тому ініціатива перейшла до Лавра Корнілова - вождя з ласки Божої, а після його смерті - до Денікіна.
Тим часом основний тягар у Добровольчій армії несли кубанці. І це, зрозуміло, не підстава для гордості, це підстава для сорому. Допоки Добровольчою армією командував козак-текінець Лавр Корнілов, який закликав російський уряд підтримати прагнення українського народу збудувати самостійну державу, перебування кубанців у складі Добровольчої армії не було гріхом. Коли ж Корнілов загинув, а добровольців очолив запеклий російський монархіст Денікін, який прагнув реставрувати Російську імперію за допомогою терору і диктатури - залишатися в цій армії було злочином. До речі, текінці, які обожнювали Лавра Корнілова, відразу після його смерті залишили армію, - наші ж зосталися. Собі на горе.Колабораціонізм верхівки призвів до того, що "в самостійному Кубанському краї" Денікін оголосив самостійність "зрадою" 21.
Минуло не так вже й багато часу, як кубанські полки, озброєні Українською Державою та Доном, - у складі Добровольчої армії - "ліхо" погнали катувати свою праматір - Україну. І знову, як колись, у часи Катерини II, Павла I, Миколи I та інших російських імператорів, козаки (українці з діда-прадіда) стали надійною зброєю в боротьбі проти України.
А підстави для самостійності Кубані були. Навіть Денікін визнавав, що "розрив державних зв'язків із центром… на Кубані існував давно"... 22.
Повернувшись разом із Добровольчою армією до Катеринодара, кубанський уряд Луки Бича "ужив всіх заходів, щоб усунути від участі в Раді "некорінних" краю" 23, зокрема розіслав у станиці папери, щоб козаки не обирали до Надзвичайної крайової ради іногородніх 24.
Якби ж то позбавляли прав приблуд-"картузників" із Півночі, а то своїх, українців, і на тій лише підставі, що вони іногородні, - ніби предки козаків жили тут від зародження світу. Водночас, міський пролетаріат, переважно російського походження, до того ж збільшовичений, притягався урядом до виборів. Усунув Лука Бич від виборів і власників, які чи не найбільше зазнали лиха від більшовиків - їх позбавили права голосу на тій же підставі: вони, бачте, іногородні, а те, що він українець, та ще й природній ворог більшовиків, "несуттєво". Кубанський уряд на чолі з Лукою Бичем власноручно розколював народ, допомагаючи своїм білогвардійським покровителям - завойовникам Кубані - впроваджувати імперський принцип "розділяй і володарюй".
Велика кривда була заподіяна городовикам віддачею їх для мобілізації в Добровольчу армію. В цьому Лука Бич не має виправдань… Він дозволив більшу частину населення Кубані покликати до армії "чужій, гостро ворожій до Кубані політично-військовій організації" 25. Таким чином уряд фактично поставив Кубань у становище козачої області в російській державі. Крім живої сили, Бич дозволив Добровольчій армії користуватися й кубанським майном.
У порушення Конституції Кубанської Народної Республіки уряд ухвалив "Положення про вибори", що призвело "до диктатури козацтва в Краю" 26.
Усунувши від участі у владі іногородніх українців, кубанський уряд водночас допустив до Надзвичайної крайової ради як повноправних членів представників Добровольчої армії, зрозуміло, імперців, - на підставі призначення генералом Денікіним.
Кубань знищувалася власними руками… Поспіхом, запопадливо…
Попри таку політику кубанського уряду його авторитет у населення був високий. Козаки у станицях "уявляли, що в Катеринодарі діє лише своє Правительство" 27. "Оте більше ніж прихильне, любовне ставлення населення до Кубуряду можна було б використати з метою примирення двох частин народу" 28. І не тільки для примирення, але й для набуття реальної влади. "Намагання Добровольчої армії себе рекламувати й якось поставити Кубанський уряд на друге місце, приводили до протилежних наслідків" 29.
Сам Денікін свідчив, що в масі своїй кубанське офіцерство було зовсім не на боці Добровольчої армії. "Тільки Отаман та уряд трималися Союзу з Армією..." - свідчив Денікін 30. Причиною цієї парадоксальної ситуації був "брак власної ініціативи, нестача мужності" в кубанського керівництва 31. В той час як донський отаман Краснов "сперся на своє населення", Філімонов і Бич продовжували "триматися, як малі діти, спідниці Добрармії" 32. При цьому - щоб зберегти лице - вони заявляли, що Добровольча армія продовжує свою, так би мовити, "героїчну діяльність" "у повній згоді з Кубанським Урядом" 33. Насправді, "співпраця" кубанського уряду з Добровольчою армією полягала у виконанні бажань Денікіна, в прийнятті рішень, на які намовляли царські генерали.
Василю Іванису, спогади якого я використовую в цьому нарисі, було незрозуміле піклування кубанського уряду Луки Бича долею Росії. "З одного боку, - зазначав Іванис, - говорилося про незалежність Кубані, а з другого - в установлені ладу на Кубані вбачалося оздоровлення й відбудова Росії…" 34. Цьому дивному піклуванню було кілька причин: політична невиробленість, страх перед Добровольчою армією та невіра у власні сили. Яка б причина не виступала на перший план, але будь-яка з них перекреслювала право були лідером свого народу.
Кубанське керівництво, проголосивши незалежність, врешті поклалося на "добру волю" завойовників. Уряд Бича плівся в обозі "єдінонєдєлімцев" Денікіна, освячуючи в очах населення їхні дії, в тому числі й репресії проти іногороднього населення. "Самостійницький" уряд надавав можливість друкувати в урядовій типографії звернення із закликами рятувати "єдіную" Росію. Мабуть, кубанські самостійники мали більше хрящів, ніж кісток, - до такого висновку дійшов Василь Іванис 35.
Чого можна було очікувати від "прем'єра" Бича, коли він 30 травня 1918 р., наляканий спробою підбурювання отаманом Филимоновим кубанських старшин проти уряду просить Денікіна "захистити від самосуду" 36. Отут, власне, можна було б закінчити розповідь про кубанського "самостійника" Бича та його "державотворчу" діяльність. Адже той, хто прохає захисту, не може бути провідником. Той же, хто прохає захисту в окупантів, взагалі не має права називатися громадським чи політичним діячем свого народу, лише - прислужником загарбників, колаборантом.
Хто зна, може Бич та йому подібні й проводили б принципову самостійницьку політику, - якби їм дали гарантії, що їх не битимуть.
Проголосити самостійність Кубані змусили обставини 37. Так, принаймні, не один раз стверджував Бич у своїх зверненнях і промовах. Якби не більшовицька влада в Росії, говорив він, то про самостійність Кубані мови б не було.
Історичне проголошення Кубані незалежною республікою в інтерпретації Бича було лише "попередньою позицією" уряду. Самостійність Кубані, прийняття її конституції - все це виявилося тимчасовим - до відновлення загальноросійської влади. Такою була позиція Луки Бича, який перебував у повній психологічній залежності від керівництва Добровольчої армії.
Показовий такий момент. Лінієць Ф. Воропінов виступив проти обвинувачень Бича в "українофільстві": "В цьому відношенні ніхто не має права попрікати Л. Л. Бича в яких то б не було українських симпатіях… - говорив Воропінов. - Я категорично стверджую, що цей аргумент - попрікання Бича в його українофільстві, запідозрювання його в тому, що він прагне Кубань тягти за всяку ціну до незалежної України, ці підозріння не витримують критики" 38.
Позицію голови кубанського уряду Бича навряд чи можна назвати принциповою, адже "настрої маси членів Ради були за самостійність" 39.
Та будучи в залежності від Денікіна, в певному розумінні, в полоні в нього, кубанські "провідники" на конфлікт не йшли. Під час Другого кубанського походу Добровольчої армії головним для кубанських "міністрів" було "бажання приподобатися московським людям"; це відчувалося "з усіх розпоряджень" кубанського уряду 40. Тому Іванис і пише, що сервілізм "безмежно розвівся в кубанському політичному керівництві" 41. Використовуючи це делікатне латинське слово, Іванис все ж називає кубанських "вождів" типу Бича рабами, бо сервілізм російською мовою означає "раболепство". То чи варто дивуватися, що попри вигнання на початку серпня 1918 р. більшовиків із Катеринодара, уряд Бича не відновив дію Конституції Кубанського Краю? І це в той час, коли кубанські козаки творили вже 90 % складу Добрармії 42, коли Денікін по руках і ногах був зв'язаний залежністю від своєї ж армії, кубанської за змістом.
"Я переконано тверджу, - свідчив Антон Денікін, - той, хто захотів би тоді ліквідувати кубанську владу, змушений був би вживати в Краї систему чистого большевицького терору проти самостійників і опинився б у цілковитій залежності від кубанських військових начальників" 43.
Цінне визнання, хоч і не до кінця щире. Справедливіше було б поставити питання так: "Чи можливий був би цей терор проти абсолютної більшості власної армії?"
"По зайнятті Катеринодара, коли козаки творили 90 % армії, - писав Василь Іванис, - Кубуряд при певній упертості міг добитися формування Кубанської армії. Денікін знав, що козаки послухають Кубуряд, а не його, тим більше в такому питанні, як творення своєї армії. Слід додати, що ні серед козаків, ні серед козацьких старшин особливої прихильності до Добрармії не було. Козаки звикли бути під командою своїх офіцерів… А Денікін призначав їм начальниками, як казали кубанці, "картузників" (тобто пришельців із Півночі)…" 44.
Не хотіли служити під командою Денікіна й іногородні. На Кубані серед них чимало було офіцерів не тільки військового часу, а й кадрових, були й старшини генерального штабу. "Вони не уникали виконання обов'язку (захищати Кубань), але не бажали служити в Добрармії. Через те зверталися до кубанської військової влади з проханням призначити (їх) у козацькі військові частини та установи. Але їм, як некозакам, радили йти в Добрармію… Так ці, свої люди, втрачалися…" Невдовзі все кубанське іногороднє старшинство було передано в розпорядження Добрармії 45.
Кинули на поталу великодержавникам і козаків: наказ № 11 від 27 червня 1918 р. про мобілізацію віддав усіх їх у підпорядкування Добровольчої армії. Уряд Бича не застеріг за кубанцями навіть традиційного права на територіальні частини і командування ними старшинами-кубанцями. На це право "не посягала (навіть) царська Росія". Цим наказом не тільки було викликано недовіру кубанських козаків і старшин до свого уряду, але й "перекреслювалася можливість творення своєї армії, до якої так прагнули кубанці" 46. Таким чином, невеликий військовий загін, що звався Добровольчою армією, "розрісся за рахунок кубанських же козаків у наддержаву над Кубанським Краєм" 47...
Шлях творення власної армії - твердий шлях. Але мені видається, що кубанським керівникам навіть не треба було створювати армію, варто було іменем Надзвичайної крайової ради ухвалити три історичні рішення: відновити дію Конституції Кубанської Народної Республіки, приєднати до Кубані колись відокремлену Чорноморію та проголосити, що всі збройні сили, які перебувають на території незалежної Кубані, беззастережно підпорядковуються вищому політичному керівництву Кубанської Народної Республіки.
Чи наважився б Денікін виступити проти своєї армії, в якій беззаперечно домінували кубанці, які з радістю виконали б рішення представників своїх же станиць (батьків і братів!), рішення, яке матеріалізувало споконвічну мрію мати своє, незалежне військо?
Та подібні революційні рішення могли ухвалити лише вольові провідники-революціонери, а в кубанському проводі таких людей бракувало, принаймні, не було вождя-революціонера, який взяв би на себе історичну відповідальність і в сприятливих умовах краху Російської імперії, розвалу її армії, підніс би кубанців до самостійного державного життя.
Василь Іванис, оцінюючи ситуації в 1917 - 1918 роках, писав, що слід було "спробувати зорганізувати населення на широкій національній платформі... Але Кубуряд на цей шлях не став, бо він не вів, а крокував за щоденними подіями.
Щоб опертися на національну стихію, насамперед треба було виразно й раз назавжди сказати, що Кубань у національному відношенні, по більшості свого населення, є українським краєм, та зректися станових привілеїв і засипати прірву між козаками та городовиками, зробивши останніх козаками з усіма наслідками.
На превеликий жаль, кубанські проводирі в їхній більшості почували себе перш за все козаками… В Кубуряді свідомих українців не було. Були там люди, що з симпатією ставилися до українства…" 48. Та й ті продовжували "турбуватися "загальнодержавними" інтересами" 49. Кубанська надзвичайна крайова рада, вибухнувши овацією на слова "Хай живе вільна Кубань!", вже за десять хвилин могла оваційно вітати промовця, який виголошував гасло "Хай живе єдина Росія!"
Кубанці не стали народом навіть у час війни - ні українським, ні кубанським. Вони виявилися хоробрими малоросами в черкесках і бешметах, які всю свою історію воювали за чужі інтереси.
Спорідненість кубанців з українством Великої України виявлялася насамперед у політичній невиробленості мас та лідерів, несерйозності, навіть карикатурності провідників. Це були не провідники, не вожді, а політики. До того ж, політики-невдахи, майстри марнування шансів.
А проти диктатури Денікіна кубанський уряд виступив лише тоді, коли дбайливо виплекав її. Та тоді Кубань вже стала майже рідною керівникам Добровольчої армії, майже родичкою, - бо вони її зґвалтували...
На початку 1919 року Крайова рада призначила Луку Бича головою делегації на Паризьку мирну конференцію. Зустрівши в Парижі посланців кавказьких горців, делегація обговорила з ними проект договору дружби і затвердила його підписами. Однак такі акти не відповідали намірам денікінських верхів, що не визнавали ніяких автономних прав для національних областей імперії.
В цей час за кордоном Лука Бич марно намагався пробити стіну байдужості сильних світу до долі Кубані, добитися визнання її державності. Усвідомивши свою помилку в Новочеркаську, він закликав Кубанську раду діяти спільно з Україною. Але час було втрачено. Українська Народна Республіка втратила майже всю свою територію, її війська знемагали у боях, в оточенні ворожих армій.
Коли Кубанська армія була розбита, а її рештки врятувалися морем, Лука Бич мусив лишитися на еміграції. 1922 року його прийняли на посаду доцента кафедри фінансового права (відділ земського та міського господарства) Української господарської академії в Подебрадах (Чехословаччина).
В зверненні професора УГА, кубанського історика Федора Щербини до економічно-кооперативного факультету про Л. Бича зазначено: "Це - кубанець, чорноморець, син простого козака, українець по духу і діяльності... центральна фігура народного руху... видний український громадський діяч"... 50.
Щоб кваліфікуватися на посаду професора Української господарської академії, доцент Лука Бич пише працю "Місцева самоуправа". Аналізуючи її, професор економічної політики УГА Соломон Гольдеман 30 липня 1925 р. рекомендував визнати Луку Бича професором кафедри місцевого самоврядування. А дійсний член НТШ, професор державного права УГА Володимир Старосольський, оцінюючи постать Луки Бича, назвав його "визначним фахівцем" і визначив працю "Місцева самоуправа" як достатню "підставу для кваліфікації автора на професора нашої Академії". Таким чином 1925 р. Лука Бич став професором Української господарської академії. Написав він і низку інших наукових праць - із банківництва, місцевого самоврядування та господарства, а також кілька підручників для студентів УГА.
1927 року за сприяння Громади кубанців Лука Бич у Празі видав книгу "Кубань у кривому дзеркалі...", в якій полемізував із міністром юстиції кубанського уряду Павлом Сулятицьким, автором книги "Нариси з історії революції на Кубані..." І не дивно, адже П. Сулятицький назвав Л. Бича "типовим російським інтелігентом українсько-козацького походження, який мріяв про федералістичний устрій Росії, і якого ні за що... на підставі якогось чудного непорозуміння, російська революційна демократія та інтелігенція, а за ними й буржуазія ославили запеклим кубанським самостійником української течії".
Павло Сулятицький ось як оцінив політику кубанського уряду Луки Бича: "Робити так, як робив він, міг лише той, хто з вірою дивився на Петроград, чекаючи, що от-от... впадуть погані... большевики, знову у влади стане добрий, хороший, законний Уряд... так робити міг лише... той, хто засвоїв собі всю повноту влади на Кубані не тому, що вірив в те, що вона повинна бути самостійною... а тому, що большевики у його очах були узурпаторами законної російської влади..." 51.
Зі свого боку, Лука Бич обвинувачував П. Сулятицького в тому, що той "майструє свої "історичні" нариси в такий легковажний і неправдивий спосіб, що і події, і нарід, і діячі відображаються... як в поганому, невірному дзеркалі" 52.
"Казачий словарь-справочник" стверджує, що Лука Бич був одним із ректорів Української господарської академії 53. Ця теза не підтверджується "Особистою справою Луки Бича" та "Енциклопедією українознавства", згідно з якою ректорами УГА були Іван Шовгенів, Борис Іваницький та Сергій Тимошенко 54. Непорозуміння викликано тим, що в 1937 - 1939 рр. Лука Бич очолював Український технічно-господарський інститут, який постав 1932 року як установа заочного навчання при УГА, а після ліквідації в 1935 р. Української господарської академії перебрав на себе її науково-педагогічну працю.
На мій погляд, прем'єр Лука Бич зіграв в історії кубанців таку ж роль, як і прем'єр Володимир Винниченко на Великій Україні. В цих постатях, як мені видається, сконденсовано причини нашої поразки... Бич і Винниченко, українці за походженням, не були українськими самостійниками. Вони не могли уявити, що їхній народ може жити, як й інші народи світу, самостійним державним життям. Вони не вірили в силу свого народу, і, щоб втриматися, - намагалися орієнтуватися на зовнішні чинники, тобто на завойовників.
На еміграції Лука Бич багато чого переосмислив. Зрозуміло, що велику роль у його національному зростанні відіграло українське середовище, в якому він опинився. Та й аналіз власного досвіду на керівних посадах Кубанської Народної Республіки 1917 - 1919 рр. мусив зіграти своє. Цілком слушно сказав Федір Щербина, аналізуючи діяльність Луки Бича: "Як показує історія, зріст національної самосвідомості оплачується кривавими жертвами" 55. Отак і національна свідомість Луки Бича була оплачена великими жертвами кубанців.12 січня 1944 року Лука Лаврентійович Бич відійшов у вічність.
Нехай його доля допоможе нам зробити правильні та своєчасні висновки.

Джерела

1, 2. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 1, спр. 546, арк. 1 - 38.
3. Ґалаґан М. З моїх споминів. III частина. - Львів: Червона Калина, 1930. - С. 83.
4. Іванис В. Стежками життя (спогади). - Новий Ульм, 1959. - Кн. II. - С. 64, 68.
5. Там само. - С. 65.
6. Там само. - С. 69.
7. Там само. - С. 70 - 71.
8. Там само. - С. 73.
9. Там само. - С. 78.
10.Там само. - Кн. I. - С. 185.
11. Там само.. - Кн. II. - С. 79.
12. Там само. - С. 77.
13. Там само. - С. 100.
14. Там само. - С. 122.
16. Там само. - С. 122 - 123.
17. Там само. - С. 128.
18. Там само. - С. 164 - 165.
19. Там само. - С. 201.
20. Там само. - С. 140.
21. Там само. - С. 351.
22. Денікін А. Очерки русской смуты. - Москва, 1991. - С. 89.
23. Іванис В. Вказана праця. - Кн. II. - С. 199.
24. Там само. - С. 180.
25, 26. Там само. - С. 200.
27, 28, 29. Там само. - С. 201.
30. Денікін А. Очерки русской смуты. - Т. 3. - С. 204.
31, 32, 33. Іванис В. Вказана праця. - Кн. II. - С. 117.
34. Там само. - С. 117.
35. Там само. - С. 118.
36. Там само. - С. 119.
37. Там само. - С. 245.
38. Там само. - С. 334.
39. Там само. - С. 256.
40. Там само. - С. 167.
41. Там само. - С. 350.
42. Там само. - С. 155.
43. Денікін А. Очерки русской смуты. - Т. 3. - С. 199.
44. Іванис В. Вказана праця. - Кн. II. - С. 216.
45. Там само. - С. 290.
46. Там само. - С. 348.
47. Там само. - С. 349.
48. Там само. - С. 202.
49. Там само. - С. 242.
50. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 1, спр. 546, арк. 1 - 38.
51. Сулятицький П. Нариси з історії революції на Кубані. III.1917 - VI.1918. - Т. 1. - Прага, 1925. - С. 128, 131.
52. Бич Л. Кубань у кривому дзеркалі (з приводу "Нарисів з історії революції на Кубані П. П. Сулятицького). - Прага: видання Громади Кубанців у Чехословацькій Республіці, 1927. - С. 6.
53. Казачий словарь-справочник. - Кливленд, 1966. - Т. I. - С. 101, 102.
54. Енциклопедія українознавства. - Львів, 2000. - Т. 9. - С. 3350, 3439.
55. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 1, спр. 546, арк. 1 - 38.

| Зміст | Переселення в "країну крові" | Чому з'явилися українці на Кубані | Історик Кубані Федір Щербина |
| Олексій і Кузьма Безкровні | Яків Кухаренко: український поет, російський генерал |
| Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ столітті | Український поет Кубані Василь Мова |
| Український революціонер Кубані Степан Ерастов | Симон Петлюра і Чорноморська громада РУП |
| Олександр Кошиць і Кубань | Павло Сулятицький і його "Нариси..." | Кіндрат Бардіж. Повернення|
| Микола Рябовол - голова Законодавчої ради Кубані | Кубанський бандурист Антін Чорний |
| Воїн-бандурист Василь Ємець | Важкий шлях кубанця Василя Проходи |
| Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна | Перший кубанський прем'єр Лука Бич |
| Член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула |
| Микола Ґалаґан - представник Центральної Ради на Кубані |
| "Від гір Карпатських аж по Кавказькі" | Костянтин Здобудь-Воля, гетьманець із Кубані
| Михайло Фролов - герой України і Дону | Кубанський отаман Василь Рябоконь
| Кубанський бандурист Михайло Теліга | Генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський
| Віктор Павленко, генерал-хорунжий Армії УНР | Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров |
| Партизанський генерал Андрій Шкуро | Повстання на Тамані в травні 1918 року |
| Кубанський прем'єр Василь Іванис | Долі посла Боржинського та священника Кулабухова |
| Козацький поет Іван Прийма | Володимир Скидан у спогадах Кузьми Безкровного |
| Повстанський отаман Петро Погиба | Олександр Півень. Веселий чоловік трагічної долі |
| Трагедія станиці Полтавської | Трагедія станиці Новомалоросійської | Апокаліпсис 1932 - 1933 років |
| Козацька трагедія в Лієнці та Пеґеці | Післямова |