Роман Коваль
Нариси з історії Кубані

Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ столітті

Згідно з Адріанопольським трактатом 1829 року Туреччина змушена була віддати свої права на східне узбережжя Чорного моря - від Анапи до Абхазії. Таким чином, всі землі адизького народу стали номінально власністю Росії. Але адиги з цим миритися не збиралися. Вони ніколи "не визнавали чужої влади над собою", а турків терпіли "як одновірців, але не як володарів". "Вільні горці, - зазначав відомий кубанський історик Федір Щербина, - ніяк не могли збагнути, чому росіяни зазіхали на їхні землі..." 1.
Царський генерал Раєвський, якому, до речі, Олександр Пушкін присвятив свій твір "Кавказский пленник", намагався наочно пояснити адигам, кому вони тепер належать. Коли Микола Раєвський, відомий демократ і прихильник декабристів, сказав, що турецький султан подарував їх російському царю, то один із шапсугів, показавши на пташку, що сиділа високо на дереві, іронічно мовив: "Генерале! Я дарую тобі цю пташку, бери її".
Справді, адиги були такими ж вільними, як небесне птаство. Вони "не могли навіть думки допустити, щоб комусь підкоритися" 2.
Розповідь про Визвольну війну в ХIХ столітті, про організаторів Визвольної боротьби горців, які намагалися створити в Закубанні державу гірських народів, дозволить краще зрозуміти причини боротьби, яка досі точиться на Кавказі.
Першим офіційним посланником Шаміля в землях адизького народу був Хаджи-Магомет. З'явився він на Північно-Західному Кавказі в травні 1842 року. Супроводжували його ефенді з Дагестану і Чечні. Хаджи-Магомет мав завдання поширити мюридизм серед адигів і підняти їх на боротьбу проти Росії 3.
Хаджи-Магомет обнародував звернення Шаміля, який закликав народи Кавказу одночасно розпочати бойові дії проти росіян. На клич Шаміля відгукнулися навіть ті народності, які - внаслідок нещадних репресій - вже було прийняли присягу на вірність російському царю. Вірними царю лишилося небагато горців, власне ті, що жили в небезпечному сусідстві з чорноморськими козаками 4. Та й то лояльності у цих так званих мирних черкесів вистачало тільки на світлу частину доби.
Російська військова адміністрація Кавказу з тривогою спостерігала за зростанням числа прибічників Хаджи-Магомета. Особливо багато прихильників газавату було "серед простого народу". Справді, за допомогою пропаганди ісламу Хаджи-Магомет зумів оволодіти серцями простолюддя. Однією з причин успіху було те, що Коран вчив, що всі віруючі рівні перед Магометом.
І це людям подобалося.
Таким чином, релігія вирівнювала у правах та обов'язках як черкеських князів і дворян - з одного боку, так і звичайних черкесів 5.
Найбільший успіх мали ідеї Шаміля серед тих кавказьких народностей, в традицію яких вкорінилося народоправство, тобто там, де найважливіші питання вирішувалися на народному зібранні. Тому саме ці племена - абадзехів, шапсугів, а згодом і натухайців - влаштовували Хаджи-Магомету найурочистіші зустрічі. На зібранні натухайців наїб Шаміля "зобов'язав всіх публічною присягою бути вірними магометанському закону... діяти одностайно... і не мати жодного стосунку з росіянами" 6.
Ввівши податки та духовні суди, Хаджи-Магомет фактично почав формувати черкеську державу... Та не завжди рішення шаріатських судів узгоджувалися зі звичаєвим правом горців. Утворилась опозиція з дворян, яка звинуватила наїба в узурпації влади. Опозиція не знайшла нічого кращого, як вступити в переговори з російськими військовими колами, щоб заручитися їхньою підтримкою у боротьбі проти Хаджи-Магомета. Невдовзі, у травні 1844 р., наїба Шаміля за нез'ясованих обставин було вбито 7.
1845 року на зміну Хаджі-Магомету Шаміль прислав нового уповноваженого - Сулейман-Ефенді. Це був учений мусульманин, який чудово знав Коран і мусульманське право. Одночасно з пропагандою мюридизму він закликав закубанських горців до активних воєнних дій проти царських військ. Сулейман-Ефенді, або, як називали його на Закубанні, Сальмен-Ефенді намагався створити народне ополчення і йти на з'єднання із загонами Шаміля. Та адиги не дуже хотіли відриватися від своєї землі та рідних осель, тим більше, що росіяни споряджали одну за одною каральні експедиції проти їхніх рідних аулів.
Врешті, Сулейман, за до кінця не з'ясованих обставин, потрапив до російського табору. В 1846 р., виконуючи наказ князя Воронцова, колишній наїб написав і розіслав звернення до всіх мусульман, доводячи протилежне тому, що говорив раніше. Сальмен закликав не вірити Шамілю і не підкорятися його наказам. "Шаміль, однак, - зазначав історик Федір Щербина, - був дуже крупним вождем і новатором на Кавказі, щоб його авторитет міг похитнути маленький Сальмен. Звернення Сулеймана-Ефенді не мали жодного впливу на горців, які бачили в постаті Шаміля потужного противника росіян, що зумів підпорядкувати собі всі суміжні племена, створити гармонійне правління і навіть зародок постійної армії" 8.
Невдовзі, наприкінці 1848 р., в Закубанщині з'явився третій і останній наїб Шаміля - Магомет-Амін 9. В Дагестані він був відомий під своїм справжнім прізвищем Магомет Асіялов.
В юності Магомет виховувався в аварських мул, затим кілька років в якості тельміха (тобто учня) мандрував Кавказом та Малою Азією. У 18 років став мюридом. Був хоробрий, енергійний, набожний та особисто відданий Шамілю, який наділив його іменем Амін, тобто "Вірний" 10.
Прибувши на Північно-Західний Кавказ, Магомет-Амін був вражений, як далеко зайшло зближення частини адигів з козаками, які поруч обробляли землю, косили сіно, торгували між собою. Магомет-Амін побачив, "що небагато треба було часу, щоб обидва народи злилися в один".
Стривожений такою перспективою, Магомет-Амін рішуче взявся за пропаганду ісламу - адже глибшої межі між православними козаками та правовірними горцями уявити було годі. Вже в січні 1849 р. Магомет-Амін, виступаючи на великому народному зібранні, закликав горців суворо дотримуватися шаріату, а відтак кинув клич поголовної участі в священній війні проти "невірних".
Розуміючи, що перемогти регулярну російську армію партизанськими методами навряд чи вдасться, Магомет-Амін почав творити збройні сили адизького народу - загони так званих хаджиретів. Ці загони формувались насамперед за рахунок юнаків-сиріт та дітей із бідних родин.
Взявся Магомет-Амін і за творення інших державних інститутів: відновив постійну систему оподаткування, ввів мусульманське законодавство та шаріатські суди.
З весни 1849 р. Магомет-Амін почав поширювати свій вплив на інші адизькі народності, змушуючи їх присягати на вірність Шамілю. Та цей процес йшов нерівно. Так, на одному із зібрань старшина Хамиз заявив наїбу: "Ти прийшов сюди баламутити людей, вговорюючи їх не перекидатися на бік росіян, але народ краще за тебе знає, що для нього вигідніше - постійні тривоги і розорення, чи мирне життя під захистом гармат росіян".
Помилявся сивий аксакал Хамиз: адже ті гірські племена, що внаслідок репресій погоджувалися присягнути на вірність (точніше, покору) російському царю і переселялися на відведені їм землі, змушували відразу включатися у збройну боротьбу проти своїх єдинокровних братів на боці царських військ.
Однією з причин опозиції серед адигів до наїба було й те, що Магомет-Амін виступав проти рабства, поширеного серед деяких племен 11.
Та все ж із маси аулів лише сім залишились на боці Росії і то тих, що лежали неподалік нової кордонної лінії, і могли будь-коли піти з димом у небо. Та й ці так звані мирні адиги всіляко шкодили російським військам, допомагаючи таємно своїм родичам, які вели відкриту боротьбу 12.
Миролюбний настрій й тих небагатьох горців, які не хотіли воювати з козаками, наприкінці 1850 року було порушено: "Російська військова влада, - писав Федір Щербина, - визнала за необхідне нагадати черкесам про силу російської зброї і вислала загін у найбільш недоступну долину, густо заселену черкесами. Це була Адагумська долина. Тут були чудово оброблені землі; населення жило заможно і було переконане в своїй силі" 13.
У експедиційному загоні було 2612 чоловік та 8 гармат. Як завжди, на шляху просування козаки палили аули, хліб та сіно. "Форсированное движение отряда Серебрякова на Адагум и обратно, - зазначав історик Федір Щербина, - навело ужас на черкесов и они охотнее стали принимать предложения русских о присяге России... (предложение) выселиться с гор на равнины, в места, указанные русским начальством, и действовать против непокорных горцев заодно с русскими войсками" 14.
Розуміючи, що вимушена присяга не надійна, росіяни почали брати заручників, або, як казали на Кавказі, аманатів...
Авторитет російської зброї був високий, та не менш високим був духовний авторитет Магомета-Аміна. Історик Кубані Федір Щербина вважав його "найталановитішим представником Шаміля" 15. Про авторитет наїба свідчило те, що адиги завжди зверталися до нього для вирішення внутрішніх суперечок і конфліктів. А роль судді - визначальна роль...
Для кожної групи аулів, які визнавали його владу, Магомет-Амін призначав тимчасову адміністрацію. Адміністративним центром самого наїба стала фортеця на річці Білій. Діяв тут і Меджліс, до складу якого входили найбільш шановані представники різних народностей: муфтії та старшини.
Магомет-Амін ввів систему штрафів за невиконання релігійних обрядів, за торгівлю чи інші стосунки з козаками і росіянами, куріння тютюну, неявку до суду та інші правопорушення. Суд вирішував долю полонених та тих черкесів, які служили Росії. Діяла й в'язниця. Зрозуміло, що була тут і мечеть, працювало духовне училище. Подібні адміністративно-культурні центри були закладені в багатьох населених пунктах Північно-Західного Кавказу 16.
Призначав Магомет-Амін муфтіїв та кадіїв, таким чином внормовуючи стосунки між людьми і окремими народностями. Спонукав він до навчання молодь.
Фактично творилася державність адизького народу. Руйнувався імперський міф про нездатність горців до державного життя.
Зміцнити державність можна було під час Кримської кампанії - найсприятливішого часу для всенародної війни проти завойовників. Зміцнити державу і відплатити росіянам, пише Федір Щербина, "за те жахливе спустошення, яке учиняли в черкеських аулах і на черкеських полях козаки та російські війська під час походу за Кубань" 17.
Росія дійсно потрапила у скрутне становище - адже проти неї виступили такі потуги, як Туреччина, Великобританія й Франція. Під тиском противника Росія змушена була вивести свої війська з Абхазії, Анапи та Новоросійська. Та цей сприятливий момент не було використано, бо посилився антагонізм між окремими народностями, виникли непорозуміння між Магометом-Аміном і речником турецького уряду - князем Сефер-беєм Заном, які уособлювали різні течії і табори.
Сефер-бей Зан - аристократ, представник давнього адизького роду, вождь шапсугів і натухайців, був прихильником збереження звичаєвого права та традиційного устрою життя, гарантування споконвічних прав за князями і дворянами. Магомет-Амін же керувався не звичаєвим правом, а Кораном. Магомет-Амін намагався перебудувати тисячолітній уклад адигів на демократичних засадах, до того ж, обов'язково на чолі з духовенством 18.
Сефер-бей вимагав, щоб адиги влилися до Батумського турецького корпусу. Та горці на це погодитися не могли, бо це порушувало їхні уявлення про свободу. Адиги готові були отримувати під падишаха допомогу, визнавали його духовним лідером, та не могли визнати політичної і військової влади султана над собою.
"Вийшло щось незрозуміле, - писав Федір Щербина, - черкеси, що так довго чекали допомоги Туреччини і єдності з нею на ґрунті боротьби з Росією, залишились бездіяльними глядачами великої східної війни" 19.
Як відомо, найгірше - це вичікувальна позиція у відношенні до агресора. Ця істина була невдовзі доведена. Настав 1856 рік, рік, як зазначав Федір Щербина, "розправи росіян з черкесами, що зламали присягу" 20.
Першими були покарані бжедухи. Бій за їхню столицю Енем був впертий. Чоловіки, забарикадувавшись у саклях, "захищалися доти, - зазначав Щербина, - доки не загинули у вогні підпаленого аулу. Крім аулу, було спалено понад 2000 копиць сіна і хліба" 21.
А 1859 року зазнав поразки Шаміль...
З часом гірські племена все частіше почали зверталися до росіян як до суддів: дворяни скаржились їм на свій народ, а народ жалівся на дворян 22. Це якраз те, чого й треба було завойовникам - вони ставали арбітрами розколотого ними ж народу.
Втрата Шаміля - всекавказького лідера визвольної боротьби, перемоги російської армії на Кавказі ослабили позиції Магомета-Аміна, і 20 листопада 1859 року він здався військам російського генерала Григорія Філіпсона 23...
Офіційним роком завершення сімдесятилітньої Кавказької війни вважають 1864-й - рік депортації адизького народу до Туреччини. Російські документи засвідчують, що число вигнанців (адигів та інших кавказців) сягнуло півмільйона. Лише 70 тисяч адигів схилили голови перед завойовниками і "ціною поневолення купили собі право залишитися на своїй батьківщині" 24.
Та все ж збройна боротьба на Кавказі ніколи не припинялася: вона, як вогонь, то пригасала, то знову несамовито спалахувала. Тривожно палахкотить цей вогонь і зараз...
Мине не так багато часу й історики та письменники напишуть про нові покоління борців за свободу Кавказу. А писати буде про кого, - адже Визвольні змагання дарують народові, який піднявся на боротьбу, багатьох героїв.
Не забуваймо, що горців, які намагалися оборонити свою "сердешну" волю - "ненагодовану і голу" 25, - наш Пророк Тарас Шевченко називав "лицарями великими" 26. Саме звертаючись до них, Тарас прорік свої віщі слова: "Борітеся - поборете, Вам Бог помагає!"
Мені здається, що в кавказькій, і зокрема чеченській трагедії достатньо підстав для життєствердного оптимізму, адже такої плеяди героїв не має сьогодні жодний народ світу.

Джерела

1. Щербина Ф. История Кубанского казачьего войска. - Екатеринодар, 1913. - Т. II. - С. 297.
2. Там само. - С. 297.
3. Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года. - Краснодар, 1997. - С. 502.
4. Щербина Ф. Вказана праця. - С. 577.
5. Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года. - Краснодар, 1997. - С. 502.
6. Там само.
7. Там само.
8. Щербина Ф. Вказана праця. - С. 541.
9. Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года. - Краснодар, 1997. - С. 209.
10. Там само. - С. 286 - 287.
11. Щербина Ф. Вказана праця. - С. 456.
12. Там само. - С. 577.
13. Там само. - С. 456.
14. Там само. - С. 457.
15. Там само. - С. 371.
16. Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года. - Краснодар, 1997. - С. 287.
17. Щербина Ф. Вказана праця. - С. 462.
18. Там само. - С. 543.
19. Там само. - С. 546.
20. Там само. - С. 464.
21. Там само.
22. Там само. - С. 578.
23. Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года. - Краснодар, 1997. - С. 288.
24. Реклю Е. Земля и люди. Всеобщая география. - СПб., 1898. - Кн. 4. - Т. 6. - С. 88.
25. Шевченко Тарас. Кавказ. - Твори в трьох томах. - Київ, 1961. - Т. 1. - С. 304.
26. Там само. - С. 305.

| Зміст | Переселення в "країну крові" | Чому з'явилися українці на Кубані | Історик Кубані Федір Щербина |
| Олексій і Кузьма Безкровні | Яків Кухаренко: український поет, російський генерал |
| Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ столітті | Український поет Кубані Василь Мова |
| Український революціонер Кубані Степан Ерастов | Симон Петлюра і Чорноморська громада РУП |
| Олександр Кошиць і Кубань | Павло Сулятицький і його "Нариси..." | Кіндрат Бардіж. Повернення|
| Микола Рябовол - голова Законодавчої ради Кубані | Кубанський бандурист Антін Чорний |
| Воїн-бандурист Василь Ємець | Важкий шлях кубанця Василя Проходи |
| Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна | Перший кубанський прем'єр Лука Бич |
| Член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула |
| Микола Ґалаґан - представник Центральної Ради на Кубані |
| "Від гір Карпатських аж по Кавказькі" | Костянтин Здобудь-Воля, гетьманець із Кубані
| Михайло Фролов - герой України і Дону | Кубанський отаман Василь Рябоконь
| Кубанський бандурист Михайло Теліга | Генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський
| Віктор Павленко, генерал-хорунжий Армії УНР | Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров |
| Партизанський генерал Андрій Шкуро | Повстання на Тамані в травні 1918 року |
Кубанський прем'єр Василь Іванис | Долі посла Боржинського та священника Кулабухова |
| Козацький поет Іван Прийма | Володимир Скидан у спогадах Кузьми Безкровного |
| Повстанський отаман Петро Погиба | Олександр Півень. Веселий чоловік трагічної долі |
| Трагедія станиці Полтавської | Трагедія станиці Новомалоросійської | Апокаліпсис 1932 - 1933 років |
| Козацька трагедія в Лієнці та Пеґеці | Післямова |