Роман Коваль
Нариси з історії Кубані

Трагедія станиці Полтавської

Полтавська - родинна станиця відомих кубанських бандуристів Конона та Никона Безщасних. Тут народився й Кость Смовський - генерал-хорунжий Армії УНР. Звідси походив і бандурист Кость Лінський. Із Полтавською пов'язане і життя Миколи Міхновського - адже він прожив тут майже чотири роки...
Заснували Полтавську наприкінці XVIII століття запорожці. Полтавський курінь був одним із 38 запорозьких куренів, що переселився на Кубань у складі Чорноморського козацького війська. Перший перепис (1794 року) засвідчив тут наявність 268 родин запорожців.
За XIX століття населення куреня (перейменованого 1842 року на станицю) різко зросло і 1916-го населення перевалило за 16 тисяч осіб. Переважали козаки - їх було понад 12 тисяч. Полтавська перетворилася на значний торговельний і промисловий центр.
У 1918 - 1920-х роках населення Полтавської взяло активну участь у протибільшовицькій боротьбі в лавах Добровольчої та Кубанської армій, а також у складі повстансько-партизанських загонів. Зокрема, в Кубанській армії свої переконання відстоювали брати Конон і Никін Безщасні, які разом з Іваном Шереметом склали тріо бандуристів.
На початку 1920 р. у таманських станицях для боротьби проти більшовиків почали формуватися відділи порядку з козаків, відомих своєю чесністю і дисциплінованістю. Приймали і охочих. У Полтавській такі відділи формував отаман станиці, член Кубанської ради, талановитий пропагандист Савка Крикун. Населення гаряче відгукнулося на заклик сотника Крикуна і вже в перший день до відділів порядку зголосилося близько тисячі козаків, серед яких було й багато місцевої інтелігенції, зокрема вчителів.
Із кожним днем відділи зростали, і їх було вирішено об'єднати у полк. Назвали його Гайдамацьким, а командиром було призначено військового старшину Чорного. Та потік людей, які зі зброєю в руках хотіли захистити свій край, не припинявся. Тож невдовзі полк було розгорнуто в Гайдамацьку дивізію. "...Це військо не хотіло разом із Денікіним битися за Росію (не хотіло воно, опріч задерикуватих, і зводити... порахунки й боротися проти Добрармії). Більшість трималася старих кубанських засад - "лежачого не б'ють"... Про московський шлях... ці люди слухати не хотіли...", - свідчив кубанський прем'єр Василь Іванис.
На жаль, доля Гайдамацької дивізії була трагічною: під тиском червоних вона опинилась на Чорноморському побережжі, де більшість козаків потрапила до більшовицького полону. Інші ж втекли до Криму і Грузії.
Та збройний опір полтавців не припинився: багато з них влилося в повстанський загін полковника Скакуна, що оперував в околицях рідної станиці до кінця 1920 року. До 1925 р. в плавнях неподалік Полтавської діяв загін легендарного отамана Василя Рябоконя. Одним із найближчих помічників Рябоконя був Сава Савович Скорик із Полтавської.
До речі, коли в жовтні 1925 р. більшовики привезли полоненого отамана до ст. Полтавської, місцеве населення без страху, вголос висловлювало Рябоконю свою повагу, намагаючись підбадьорити його... Жінки плакали, а дівчата закидали його квітами.
Оскільки збройна боротьба проти совєтської влади в Україні і на Кубані не стихала, більшовики мусили піти на поступки, точніше на диявольську хитрість: починаючи від 1923 р., в Україні та місцях компактного проживання українців окупанти стали запроваджувати політику "коренізації" або ж "українізації". Робилося це для того, щоб приховати окупаційний характер влади, навіть, продемонструвати її, так би мовити, народний, український характер, а відтак і зменшити опір поневоленого народу - мовляв, припиняйте боротьбу, адже все вже є, за що ви боретесь: українські школи, Українська автокефальна православна церква, українські газети, книги тощо.
Все ж чужинці, які керували безпосередньо на місцях, саботували політику "коренізації". Попри оцей опір російських кадрів у райвиконкомах, 1924 року на Кубані існувало вже 148 українських шкіл.
1924 року і у станиці Полтавській, населення якої складало 95 % українців, було поставлено питання, якою мовою вчити дітей. У Полтавській на той час функціонувала одна російська школа. Робітник-росіянин, який нещодавно прибув до станиці, стверджував, що цього мало. І запропонував відкрити ще одну російську школу. Козаки та городовики гаряче заперечували. Тоді на сцену виліз вчитель і почав торочити щось про "прєвасходство рускава язика" над українською мовою.
Та його швидко зацукали і зігнали з трибуни...
Наступного року, 1 квітня, в Краснодарі відбувся окружний з'їзд українських вчителів. На ньому виступив і завідувач Полтавським педагогічним технікумом. Він розповів, як впродовж року отримав 8 доган і двічі виключався з партії за те, що впроваджував навчання українською мовою. Цей щирий український комуніст стверджував, що населення наполягає викладати предмети українською, а начальство наказує вести навчальний процес російською.
Все ж за цілковитої підтримки населення українізація на Кубані здійснювалася швидкими темпами. Та українізація супроводжувалася репресіями. Так із Полтавської у 1920-х роках було вислано на Північ 300 родин, а 250 чоловік розстріляно.
Від 1929 року висилки людей стали звичним явищем. Основною причиною депортацій було небажання кубанців вступати до колгоспів та приховування зерна на родинні потреби. Репресії та грабіжницькі податки викликали навесні 1930 року в Полтавській жіночий бунт... Жінки бігали і стукали до вікон, щоб всі виходили з рогачами та одностайно виступили проти агітаторів за колгоспи... Місцеву владу жінки розігнали, ліквідували колгосп та розібрали своє майно по дворах.
Після цієї сільської революції багато родин потрапило під висилку. Зокрема, було виселено на Урал Євдокію Вакуленко з чотирма дітьми - 1926, 1927, 1928 та 1929 років народження. Потрапила родина в болота Верхотурського району. Кожні три місяці полтавців переселяли на нове болото - більше трьох місяців на одному місці жити не дозволялося. Місцеве населення ставилось до спецпоселенців надзвичайно погано: в кубанців плювали, кидали каміння, в страшні морози не пускали в будинки обігрітися.
На початку 1930-х років у Полтавській пройшла нова хвиля арештів, пов'язаних із так званою справою СВУ. Так, 2 травня 1931 р. арештували видатного бандуриста Конона Безщасного. Йому висунули обвинувачення як учаснику "контрреволюційної організації". 16 серпня "трійка" засудила його на 5 років позбавлення волі. Арештували і його брата - бандуриста-віртуоза Никона Безщасного та вислали будувати Біломор-Балтійський канал. На його будівництві він і помер від виснаження й катувань.
1932 року було вислано на спецпоселення в Свердловську область учасника капели бандуристів при Полтавському педагогічному училищі Костя Лінського - разом із дружиною-співачкою та сином. Слід сказати, що весь рід Лінського по батьківській і материнській лініях більшовики методично винищили. Після другого арешту було розстріляно і самого бандуриста.
Незважаючи на репресії, станиця Полтавська активно опиралася колективізації: станом на листопад 1932 року дві третини її мешканців залишались одноосібниками.
24 листопада 1932 р. Полтавську занесли на так звану "чорну дошку". Це було останнє попередження окупаційної влади. Із станиці вивезли всі товари. Було заборонено торгівлю. Голод, який насувався, змусив станичників до відчайдушного кроку - нового повстання проти червоних. Почалося воно на початку грудня 1932 року. Повибивавши комуністичний актив та працівників ҐПУ, повстанці встановили контроль над рідною станицею та вислали невеликі відділи до інших станиць із закликом приєднатися до повстання. Одначе більшовики, сконцентрувавши в районі станиці переважаючі сили, після боїв знову захопили Полтавську.
Начальник Кубанської ҐПУ Кубаєв оголосив у станиці воєнний стан. Без санкції коменданта, без його письмового дозволу зі станиці нікого не випускали. Полтавську оточили військами ҐПУ. Почалися масові обшуки та арешти. Арештовували переважно чоловіків. Під час повальних обшуків червоні вилучили 1280 шабель, 50 пік, близько 200 рушниць, 700 наганів і десятки скринь із набоями різних систем.
У розпал репресій до станиці приїхав сам Лазар Каганович - один із головних винуватців Голодомору в Україні та на Кубані. Було скликано станичний схід, на якому більшовики розпустили станичну раду і комуністичну організацію. Комендантом Полтавської призначили немісцевого - Катаєва, а начальником політвідділу - якогось Касілова.
14 грудня 1932 р. за підписами Сталіна і Молотова вийшла постанова ЦК ВКП (б) і Совнаркому СССР під назвою "О хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и в Западной области". В пункті 7 а зазначалось: "Виселити в найкоротші строки в північні області СССР зі станиці Полтавської... як найбільш контрреволюційної, всіх мешканців за винятком дійсно вірних совєтській владі... і заселити цю станицю добросовісними колгоспниками-червоноармійцями, що працюють в умовах малоземелля і на незручних землях в інших краях, передавши їм землі та озимі посіви, будівлі, інвентар і худобу тих, хто виселяється".
Полтавську розбили на тринадцять кварталів на чолі з комсодами ("комітєтамі содєйствія"). Кожному комсоду накинули план кількості козацьких родин, які підлягали висилці. Коли не вистачало козацьких родин, щоб виконати план, висилали й сім'ї городовиків. Так постраждала родина шевця Полікарпа Гуська, який землі не мав, зате мав чотирьох малолітніх дітей - всі вони потрапили під висилку. На Урал, у район Нижнього Тагілу, депортували 27 тисяч мешканців Полтавської. Впродовж трьох місяців зими тут вимерло від холоду і голоду тисячі і тисячі кубанців.
Відразу після висилки у станиці з'явилось багато бездомних дітей - їхні батьки, зрозумівши, що їдуть на смерть, залишали своїх малюків напризволяще, та все ж на Батьківщині. Були випадки, коли й немовлят знаходили вздовж колій - їх викидали з вагонів матері в надії, що хтось підбере і вони виживуть.
Вже в грудні 1932 р. до Полтавської почали прибувати червоноармійці та відставні працівники ҐПУ. Їм віддавалися кращі доми. Решту жителів, 48 родин, виселили з рідних хат на околицю, на одну з вулиць, зрозуміло, проти їхнього бажання.
Невелика група станичників, яка уникла депортації, створила партизанський загін. Та околицю заполонили відділи особливого призначення, сформовані майже виключно з кавалерів ордена Червоного прапора - переважно латишів, угорців та китайців.
У січні 1933 р. почали прибувати родини червоноармійців і чекістів. Всього переселилося 2300 родин. Деякі з них мали по 12 - 13 душ.
Збереглися письмові свідчення червоноармійців. Ось одне з них: "Я попал туда, куда мечтал давно. Вот тут и есть, как мне кажется, самая настоящая жизнь". Інший писав: "Нам рассказали, что кулаки разложили колхозы… Мы будем зорко глядеть. Там еще кое-где в дырах засели кулаки, всех повытравляем… Мы кое-чему научились… в Красной Армии".
2 січня 1933 р. газета "Красноармейская звезда" опублікувала передовицю під назвою "В позорной станице создать большевистские, урожайные колхозы". В ній зазначалося: "Преданность делу партии, беспощадная непримиримость к агентам классового врага, большевистская напористость и ударный труд превратят "бойкотную" позорную станицу Полтавская - в станицу цветущего социалистического земледелия…"
А ось свідчення переселенця-червоноармійця Степана Орєхова. Він служив у Ленінградській області. Коли запропонували переселитися на Кубань, погодився. Приїхавши до Ростова, побачив вагони з кубанцями, яких висилали на Північ. Бачив, як страждають малі діти та їхні матері, але "допомоги їм ніхто не надавав" - адже вони були, так би мовити, "куркулями". А в Полтавській в цей час панувала розруха, бігала худоба, собаки без господарів здичавіли.
Перше, що зробили переселенці-червоноармійці: вирубали сади на дрова...
У черговому номері крайової газети "Молот" на першій сторінці впадав в око заголовок: "Нет больше станицы Полтавской - националистического кулацко-петлюровского гнезда на Кубани! Есть станица Красноармейская - верная опора советской власти и колхозного строя".
Далі йшов репортаж про майже стовідсоткове виселення мешканців станиці, її перейменування на Красноармійську та повідомлення про прибуття транспорту нових жителів - із Новгорода та Пскова. "Як насмішка над голодною Кубанню, - згадував письменник Петро Волиняк, - повідомлялось скільки борошна, круп та інших продуктів завезено в (колишню) станицю Полтавську... Смакувалося, який чудовий хліб випікає пекарня станиці... А поруч - передовиця на тему: Кубань повинна врахувати сумний кінець станиці Полтавської і негайно виконати план заготівлі хліба. Нехай знають українські націоналісти, що в черзі за Полтавською повинні стояти станиці Уманська, Староменська, Новодерев'янківська, Новомалоросійська, Новоменська".
Репресії здійснювали в комплексі з брутальним російщенням станиці, зокрема, в Полтавському педагогічному училищі було повністю змінено викладацький склад, багато українських вчителів репресували. На їхнє місце прийшли спеціалісти-русифікатори.
Корінні жителі, яким пощастило уникнути депортації, відчували утиски аж до 1941 року, до початку війни... Погано кінчили й переселенці-червоноармійці: 1937 року під час велоперегонів на Москву велику групу червоноармійців, учасників велопробігу, звинуватили в організації замаху на Йосипа Сталіна і репресували. Багато їх було розстріляно, чимало потрапило до таборів, з яких під час Другої світової війни їхня дорога пролягла в штрафбати, вижити в яких було практично неможливо. 1937 року розстріляли і Б. Шеболдаєва - одного з головних винуватців трагедії станиці Полтавської.
1994 року до станиці було відновлено справедливість: їй повернули історичну назву. Вона знову стала Полтавською. Та хто відновить справедливість до 27 тисяч репресованих і замучених дорогих наших земляків?!

Джерела

Білий Д. Малиновий клин. - Київ, 1994. - С. 90, 91, 100, 101, 104.
Вакуленко Т. Во имя чего?.. // Родная Кубань. - № 3. - 2002. - С. 120.
Волиняк П. Кубань - земля козацька... // Родная Кубань. - № 3. - 2002. - С. 77, 93, 94.
Іванис В. Стежками життя (спогади). - Кн. III. - Новий Ульм, 1960. - С. 279, 280.Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. - Київ: Либідь, 1993. - С. 308, 309.
О хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и в западной области. Постановлений ЦК ВКП (б) и СНК Союза ССР от 14 декабря 1932 года // Родная Кубань. - 2002. - №3. - С. 109.
Нирко О. Неповний список репресованих кобзарів-бандуристів Кубані // Польовий Р. Кубанська Україна. - Київ: Діокор, 2002. - С. 180, 181, 190.
Селігор Ф. Слов'янський район Краснодарського краю (Кубань) // Кардаш П. Злочин. - Мельбурн - Київ: Фортуна, 2003. - С. 251.
Трагедия станицы Полтавской // Родная Кубань. - № 3. - 2002. - С. 111, 112, 116 - 118.
Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года. - Краснодар, 1997. - С. 350.

| Зміст | Переселення в "країну крові" | Чому з'явилися українці на Кубані | Історик Кубані Федір Щербина |
| Олексій і Кузьма Безкровні | Яків Кухаренко: український поет, російський генерал |
| Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ столітті | Український поет Кубані Василь Мова |
| Український революціонер Кубані Степан Ерастов | Симон Петлюра і Чорноморська громада РУП |
| Олександр Кошиць і Кубань | Павло Сулятицький і його "Нариси..." | Кіндрат Бардіж. Повернення|
| Микола Рябовол - голова Законодавчої ради Кубані | Кубанський бандурист Антін Чорний |
| Воїн-бандурист Василь Ємець | Важкий шлях кубанця Василя Проходи |
| Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна | Перший кубанський прем'єр Лука Бич |
| Член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула |
| Микола Ґалаґан - представник Центральної Ради на Кубані |
| "Від гір Карпатських аж по Кавказькі" | Костянтин Здобудь-Воля, гетьманець із Кубані
| Михайло Фролов - герой України і Дону | Кубанський отаман Василь Рябоконь
| Кубанський бандурист Михайло Теліга | Генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський
| Віктор Павленко, генерал-хорунжий Армії УНР | Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров |
| Партизанський генерал Андрій Шкуро | Повстання на Тамані в травні 1918 року |
| Кубанський прем'єр Василь Іванис | Долі посла Боржинського та священника Кулабухова |
| Козацький поет Іван Прийма | Володимир Скидан у спогадах Кузьми Безкровного |
| Повстанський отаман Петро Погиба | Олександр Півень. Веселий чоловік трагічної долі |
| Трагедія станиці Полтавської | Трагедія станиці Новомалоросійської | Апокаліпсис 1932 - 1933 років |
| Козацька трагедія в Лієнці та Пеґеці | Післямова |