Роман Коваль
Нариси з історії Кубані

Козацький поет Іван Прийма

Росія почала війну проти Туреччини без попередження.
19 жовтня 1914 р. Таманський полк, в якому служив охтанизівський козак Іван Прийма, виступив із перського міста Маку в напрямку турецького кордону.
Кордон уявляв собою русло річечки, в якій замість води була багнюка.
І ось Рубікон перейдено. "Тепер, - писав Іван Прийма, - ми з турками не сусіди, а вороги. Ми зазіхаємо на їхню землю, а вони захищатимуть її".
Раптом попереду почулись рушничні постріли.
- Ось і почалася війна, - сумно сказав хтось із козаків.
Невдовзі виявилось, що це турецька сторожа, заховавшись за камінням, розстріляла роз'їзд із п'яти козаків і одного хорунжого.
Далі цілий день ніяких пригод не траплялося: турецького війська, яке б мало захищати свою батьківщину, ніде не було. Тож Таманський полк безперешкодно врізався вглиб країни.
Надвечір дійшли до селища Сурбаган. Ось тут і виявилася дика натура багатьох козаків. Свій гнів за вбитих товаришів вони вирішили вимісити на мирному місцевому населенні.
Отримавши наказ обшукати село, козаки кинулися в бідні саклі. Та не тільки зброю шукали вони. Це був не стільки обшук, скільки формене пограбування. Козаки тягнули подушки, ковдри, одяг, торби, горщики зі сметаною і молоком, лавки та інші меблі для розпалювання вогнищ. Якщо хто з господарів виявляв незгоду, його били, а то й убивали. В селі чулись розпачливі крики жінок. Нашестя кубанських козаків нагадало Іванові Приймі татарську орду - саме такими уявляв він картини розорення Русі.
Особливо його вразила жахлива розправа над малим хлопцем - вівчариком.
Одягнений у лахміття, скрізь яке світилося тіло, хлопчик у супроводі двох козаків пригнав до табору невелику отару овець. Назустріч вибігли два звіроподібні козаки. Вони бажали розправи.
- Що це таке?! - українською мовою запитали вони у супроводжуючих.
- Ховався з вівцями, - відповіли ті теж українською.
- Так чого ж ви йому, бусурману, голову не знімете?
І тут один із козаків кинувся на переляканого пастушка і зарубав його.
А овець погнали до вогнищ.
Іван Прийма помітив як один козак вийшов із саклі з третиною мішка борошна. За ним вибіг худий дідусь у полатаній одежі. В розпачі він заламував руки і жестами просив повернути борошно. Козак зупинився і почав багатозначно виймати ножа. Дідусь у розпачі побіг назад.
Веселий гомін стояв у козацькому таборі: борці з "бусурманами" об'їдались відібраними в напівголодних жінок і дітей продуктами... Багато хто безсоромно хвалився своїми "подвигами"...
Іван Прийма в цей вечір не міг їсти. Він лежав у наметі, закутавшись у бурку і затуливши вуха, щоб не чути цієї ганебної похвальби. Його душа була спустошена. Він плакав.
"Батьківщина, подвиги, слава - всі ці величні поняття якось зразу потьмяніли і набули іншого змісту..." В ньому піднімалося почуття неприязні й зневаги до козаків, що реготали за наметом. Іванові було неймовірно шкода своїх "ворогів" - мирних турецьких жителів, яких так безсердечно сьогодні було пограбовано, а декого й убито.

Загострене почуття справедливості виникло в Івана ще в дитинстві. І не дивно, адже він не один раз був свідком як обманювали його неграмотного батька Якова: обвішували мірошники, недодавали здачу продавці, обманювали на зсипних пунктах під час прийому зерна. Тому і вирішив Яків Прийма вивчити всіх своїх дітей - щоб їх не обманювали люди...
Іван Прийма закінчив Охтанизівську початкову школу 1903 року. Як кращому учневі, йому подарували два томи журналу "Нива" - всього 52 журналів. Цей журнал відкрив хлопцеві вікно в широкий світ...
Взагалі, книги Іван любив неймовірно. За свідченням брата Дмитра, Іван, здавалось, весь час читав: і в хаті, і в полі. В його кишені, чи за пазухою завжди можна було знайти книгу. Коли їхав на ніч у поле за пашою, завжди брав книгу, свічку і свитку. З вил та свити робив маленький намет, засовував туди свічку, запалював її та читав, доки вона не догоряла...
Службу Іван Прийма мав проходити в 1-му Таманському кавалерійському полку в Середній Азії, в Закаспійській області. На шляху до Туркестану, в Красноводську купив він "Кобзаря" Тараса Шевченка. Тарас Шевченко на все життя полонив охтанизівського козака. Не один раз плакав він над "захалявними" віршами Тараса Шевченка. Зустріч із Кобзарем спонукала Івана Прийму почати писати українською мовою...
Після трьох місяців служби молодого козака з полку направили на річні фельдшерські курси до Ашхабадського військового лазарету. Закінчивши їх, він продовжив службу сотенним фельдшером. У вересні 1915 року витримав екзамен в Єреванській гімназії за чотири класи. Далі була війна…

Вранці 21 жовтня 1914 року, кубанці, взявши в Сурбагані заручників, вирушили далі. По селу та за селом валялись старі ковдри, вчора відібрані у людей, а сьогодні викинуті. Валялись порубані меблі, подушки з частково випотрошеним пір'ям, біліло розсипане на землі борошно. Його згрібав руками старий худющий турок.
Відходили розбійники під плач жінок, у яких забрано було чоловіків.
Позаду в обозі котився фаетон полкового священика. В ньому на дні лежала скриня з книгами зі словами християнської любові до ближнього. А поверх скрині лежали відібрані у турецького населення овечі шкури та "трофейний" килим.
Тим часом у передніх рядах колони затягнули пісню "З Богом, кубанцы, не робейте". Козаки були збуджені і веселі - вони вітали один одного з бойовим хрещенням.
З гіркотою спостерігав за ними Іван Прийма. Він вже збагнув, що не славу прийшли здобувати у Туреччині таманці. А багато його товаришів вважало, що війна це "добра справа" - можна світ побачити, хреста георгіївського заробити. А те, що треба вбивати, щоб побачити світ, їх не турбувало.
Вночі дісталися курдського селища Діанин. Населення в страху перед кубанцями покинуло своє селище. І знову почалося мародерство... Чай кип'ятили на вогні з дверних рам...
30 жовтня штаб Таманського полку разом з однією сотнею отаборився в курдському селищі Кизил-Диза. Інші сотні стали на постій у найближчих селищах. Із всіх цих поселень курди втекли високо в гори. Та козацькі роз'їзди, шукаючи дрова, яких в цій місцевості було дуже мало, піднімались все вище у гори і таким чином наздоганяли курдів. Чоловіків брали в полон і звозили до штабу.
Одного разу в Килил-Дизу привели невелику групу полонених. Це були вже літнього віку курди, в якихось ганчірках замість одягу. Вони зі страхом озирались. Іван Прийма дивився на цих "ворогів" і не відчував до них ніякої ворожнечі. Навпаки - відчував вину за знищення їхніх осель, грабунки, арешти. Він готовий був вибачитися перед ними, та розумів, що цим людям завдано стільки образ, що вибачення було б замало.
Його роздуми перервав урядник Козинець зі станиці Охтанизівської. Підійшовши до полонених, він почав міряти їх злим поглядом.- Ось ці розбійники, що ріжуть наших солдатів, вони і дивляться вовками...
- Та які ж вони розбійники? Теж люди, - заперечив хтось із козаків.
- Так, люди, а коли потрапиш до них у руки, не випустять живим.
І урядник грізно підступив до курдів. Ті злякано збились у купу. Урядник розмахнувся і ударив кулаком того, хто був ближче. Лаючись останніми словами, він почав гамселити й інших.
Курди відсахнулися, та в цей час їх з іншого боку почали лупцювати козаки.
- Станичник, посоромся, - звернувся до земляка-охтанизівця Іван Прийма. - Що ти робиш?! Не можна же бити полонених!
Урядник ніби й не чув і продовжував завдавати ударів. Та інші козаки зупинились.
Це підбадьорило Прийму.
- Козинець, не чіпай! Припини! Лежачого не б'ють!
У цей час підійшов здоровенний козак Кекало. Він відштовхнув плечем урядника і спокійно, з докором сказав:
- Та годі тобі викаблучуватися, теж знайшовся молодець проти овець. Ти на фронті покажи свою хоробрість.
Ці прості слова вплинули на всіх заспокійливо.
Урядник припинив побиття і відійшов убік, а потім забрався геть.
- Ох і дурний же, - сказав Кекало, - а ще й урядник.
Та випадки побиття і розстрілів курдів продовжувалися.
І не завжди поруч був козак Кекало.
Збиткувалися таманці й над жінками. Так сотник Абухов силоміць затягував на свої оргії курдських жінок. Спершу насилував сам, а після нього вже ґвалтували урядники. Нещасних жінок Абухов змушував пити вино і танцювати. Ті відмовлялись. Тоді їм насильно вливали в рот вино та показували мотузку, перекинуту через балку, мовляв, танцюйте, бо повісимо. Танцювати в такому стані жінки, звісно, не могли, їх просто водили колом.
У своєму щоденнику Іван Прийма зафіксував багато подібних прикладів... Отак нащадки запорожців, ці славні воїни Христові боролися з "бусурманами".Два з половиною роки пробув Іван Прийма на Турецькому фронті. Служив при штабі бригади, а потім дивізії.
Під час служби - в тому числі й на фронті - вивчав історію, географію, граматику, літературу, вірменську мову, проштудіював словник іноземних слів. Писав оповідання та вірші. Свої твори посилав до Катеринодара, в "Кубанський козачий вісник", який у 1915 - 1917 роках опублікував 8 оповідань та 27 віршів. Деякі з них були передруковані в "Збірнику слави кубанців" 1916 року.
Особливий резонанс отримав вірш "Козачкам", навіяний повідомленнями про жіночі бунти на Кубані... Редактор "Кубанського козачого вісника" Іван Борець, повіривши в талант охтанизівського козака, вирішив видати його поезії окремою книжечкою і оголосив на неї передплату. Справа посувалася досить добре, звідусіль надходили пожертви та замовлення. Навіть Кубанський отаман Михайло Бабич прислав 100 рублів. Та справу зіпсував сам Прийма: їдучи 1917 року додому у відпустку, він заїхав у Катеринодар до редактора і відговорив його від цієї видавничої затії, бо вважав свої вірші недосконалими...
У травні 1917 року 5-у Кавказьку дивізію, в якій служив Прийма, перекинули до Фінляндії. Іван побував у Петрограді, відвідав Зимовий палац та Ермітаж, накупив багато газет і політичних брошур.
Після Жовтневої революції дивізію розформували і він повернувся до рідної станиці, де став працювати станичним фельдшером. А в газеті "Вільна Кубань" час од часу з'являлися нові його твори - і вірші, і оповідання. Деякі з них мали великий резонанс, як наприклад російськомовний вірш "До переможного кінця", в якому автор відмовлявся виконувати наказ Денікіна воювати "до переможного кінця". Та що міг зробити поет, насильно мобілізований до денікінської армії? В ній він змушений був прослужити 16 місяців. Добре, хоч не на фронті, а в Темрюцькому гарнізоні.
Після встановлення совєтської влади Іван Прийма займався хліборобством, потім викладав українську мову та літературу в школі колгоспної молоді. Викладав і російську... Закінчивши заочно біологічний факультет Ростовського педагогічного інституту, читав ботаніку, зоологію та анатомію людини.
Під час Другої світової війни Івана Прийму мобілізували до Красної армії. Служив у будівельних загонах. Через хворобу був 1944 року демобілізований.
В червні 1959 р. здійснилась мрія його життя - він приїхав до Канева поклонитися праху Тараса Шевченка.
Наприкінці життя Іван Прийма підготував два рукописних томи під назвою "Мої спогади". Два томи разом склали 940 сторінок. Охоплювали вони події від 1912-го до 1966 року. Іван Прийма розмножив рукопис на друкарській машинці. І напередодні смерті подарував кожній своїй дитині по два іменних томи.
Незадовго перед смертю переписав він в окремий зошит і свої вірші. Їх виявилося 120.
1966 року в Катеринодарі, в рік його смерті, вийшла у світ підготовлена фольклористом Іваном Варравою, сином бандуриста Микити Варрави, збірка "Пісні козаків Кубані". В ній було опубліковано дві пісні на слова Івана Прийми. Пісня "За гори сонце закотилось" була записана в Катеринодарі від Кузьми Катаєнка, а пісню "Три струмки" Варрава записав у станиці Канівській від козака Горба. Отак два вірші Івана Прийми стали народними піснями. Їх і досі співають на Кубані.

Джерела

Чумаченко В. Талант из народа // Прийма И. На службе казачей (отрывки из "Воспоминаний") // Культурная жизнь Юга России. - 2002. - №1. - С. 48 - 49.
Прийма И. Мои воспоминания // Родная Кубань. - 1999. - №1. - С. 93, 94.
Прийма И. На службе казачей (отрывки из "Воспоминаний") // Культурная жизнь Юга России. - 2002. - №2. С. 48 - 58, 62.

Примітка
Іван Прийма народився у станиці Охтанизівській 3 вересня 1891 року в козацькій родині. Був першим із дев'яти дітей.

| Зміст | Переселення в "країну крові" | Чому з'явилися українці на Кубані | Історик Кубані Федір Щербина |
| Олексій і Кузьма Безкровні | Яків Кухаренко: український поет, російський генерал |
| Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ столітті | Український поет Кубані Василь Мова |
| Український революціонер Кубані Степан Ерастов | Симон Петлюра і Чорноморська громада РУП |
| Олександр Кошиць і Кубань | Павло Сулятицький і його "Нариси..." | Кіндрат Бардіж. Повернення|
| Микола Рябовол - голова Законодавчої ради Кубані | Кубанський бандурист Антін Чорний |
| Воїн-бандурист Василь Ємець | Важкий шлях кубанця Василя Проходи |
| Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна | Перший кубанський прем'єр Лука Бич |
| Член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула |
| Микола Ґалаґан - представник Центральної Ради на Кубані |
| "Від гір Карпатських аж по Кавказькі" | Костянтин Здобудь-Воля, гетьманець із Кубані |
| Михайло Фролов - герой України і Дону | Кубанський отаман Василь Рябоконь |
| Кубанський бандурист Михайло Теліга | Генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський
| Віктор Павленко, генерал-хорунжий Армії УНР | Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров |
| Партизанський генерал Андрій Шкуро | Повстання на Тамані в травні 1918 року |
| Кубанський прем'єр Василь Іванис | Долі посла Боржинського та священника Кулабухова |
| Козацький поет Іван Прийма | Володимир Скидан у спогадах Кузьми Безкровного |
| Повстанський отаман Петро Погиба | Олександр Півень. Веселий чоловік трагічної долі |
| Трагедія станиці Полтавської | Трагедія станиці Новомалоросійської | Апокаліпсис 1932 - 1933 років |
| Козацька трагедія в Лієнці та Пеґеці | Післямова |