Роман Коваль
Нариси з історії Кубані

Повстанський отаман Петро Погиба

Першого травня 1922 року на Поділлі неподалік Вербицького Майдану відбувся з'їзд українських підпільників. На з'їзд прибули представники тридцяти шести партизанських загонів та підпільних організацій Подільської губернії. Був серед них і отаман Кам'янець-Подільського повіту Петро Погиба, кубанець за походженням.
На цьому з'їзді було створено Подільську повстанську групу на чолі з отаманом Яковом Орлом-Гальчевським. Його заступником став кубанський козак Петро Погиба. Оскільки він мав юридичну освіту (очевидно, незакінчену), то змушений був обійняти й посаду судді штабу Подільської повстанської групи.
Народився Петро Йосипович Погиба 1900 року неподалік Армавіра в Лабинському відділі Кубанської області. В царській армії дуже швидко дослужився до чина поручника. В добу Української революції він, як і Михайло Теліга, "втік в Армію УНР".
Служив у різних частинах, зокрема як сотенний в Юнацькій військовій школі. Наприкінці 1920 р. разом з Армією УНР опинився за польськими дротами, у Каліші. Та примиритися зі скнінням у таборі для інтернованих гаряча натура не могла. Кубанський козак прагнув боротьби. Отож, довідавшись, що зв'язковий подільських повстанців, хорунжий Богданенко вертається в окуповану більшовиками Україну, Погиба навесні 1921 року попросив взяти і його.
На якийсь час кубанець затримався в Летичівському повіті. За сприяння Богданенка він "вріс" у місцеве підпілля і, врешті, розпочав повстанську акцію на межі Кам'янецького й Летичівського повітів, у районі Ялтушкова, Ушиці, Комарівців і Кам'янця-Подільського.
Авторитет кубанського козака швидко зріс, і незабаром він став заступником відомого подільського отамана Семена Хмари-Харченка. Невдовзі кубанець сформував власний загін. Нараховував він півсотні чоловік.
"Погиба був інтелігентний, рухливий, енергійний, розвинутий розумово, мав багато військових знань, - так оцінював його подільський отаман Яків Орел-Гальчевський. - Вдачу мав веселу, жартівливу. Як старшина колишньої регулярної армії, Погиба був карний, сміливий і вироблений. У ньому я бачив корисного співпрацівника".
Високу оцінку давав йому й ворог: "Погиба является главным советником Гальчевского, весьма предприимчивый и необыкновенно храбрый, пользуется большим авторитетом среди бандитов и населения".
Отож сотник Погиба після повстанського з'їзду вже не повернувся до Кам'янець-Подільського повіту, а разом зі своєю охороною на прохання отамана Орла залишився при штабі Подільської повстанської групи.

Був чудовий весняний ранок 5 травня 1922 року. На небі - жодної хмаринки. Теплий вітерець продував краєм лісу. На полях - у білих сорочках селяни та молодиці й дівчата в барвистих спідницях. У цей прекрасний день козаки Подільської повстанської групи таборували неподалік Літинецького Майдану. Чекали повернення груп, які супроводжували делегатів з'їзду до їхніх повітів.
Близько 9 години ранку вартові доповіли, що з Літина в повному бойовому ладу, з передніми й бічними стежами, посувається кіннота. Це була, як виявилось, бригада 2-ї дивізії "Червоного козацтва".Ось і перші вершники. З'являються на горбі, спішуються та залягають. Підсувають кулемети. Хочуть воювати пішо? Добре. Хай буде так.
Навколо отамана всі старшини: Погиба, Ковбасюк, Коноплянко, Кохан, Бабієнко та Грабик. Чекають розпоряджень. Козаків - лише 60 шабель і 25 піших. Та бій неминучий. Всі розуміють це.
Позиція у червоних ніби вигідніша: вони на пагорбі, повстанці - в долині. Але козаки заховані за деревами, а ворог - на видноті. Червоні почали наосліп стріляти по лісу. Куль не шкодують. Стріляють, хоч жваво, та бездумно. Видно, хочуть підбадьорити себе.
Кращі серед козаків стрільці віддали своїх коней коноводам, щоб ті завели їх углиб лісу. Вибігши до першої лінії і кілька разів вистреливши, відходять, ховаючись за стовбури дерев. У бінокль можна було побачити перші втрати серед червоних.
Залишаючи начальника штабу Павла Коноплянка з піхотою на позиції, Орел дав команду кінним збиратися: настав час флангової атаки. Отаман звернувся до кубанця:
- Де бачите себе? Лишаєтесь із Коноплянком чи потурбуємо фланг?
Орлу заімпонувало, що Погиба без вагань вибрав шабельну атаку, а не пострілювання із-за стовбурів.
"Гусаком" піднялися вгору. На хвилину стали навпроти правого крила ворога. Нарешті команда: "Шаблі до рук!" Із місця галопом кинулись на ворожий фланг. Атакували мовчки. Якусь хвилину більшовики не реагували. Зауважили повстанців лише, коли відстань зменшилась до півтори сотні кроків.
Червоноармійці почали розвертатися і стріляти. Заляскотів їхній кулемет. Але хаотичний вогонь спинити не міг - тим більше, що козаки вже бачили розширені від жаху очі ворога.
Червоні не витримали: нервово повставали і побігли купою в напрямку свого лівого крила. Ще кілька кінських скоків, і коні вже грудьми збивають їх із ніг, а шаблі щедро народжують блискавки.
Дехто не боронився і покірно здіймав руки. Інші відстрілювалися.
Петро Погиба, Онисько Грабарчук та Патлай оточили якогось величезного зросту і могутньої статури більшовика. Той боронився вміло: вистрелить і прикриється крісом від шабель, знову вистрелить і знову заслонить голову від ударів. Під Погибою впав кінь. Інший козак, що під'їхав на допомогу, отримав кулю в долоню. Нарешті Патлаєві - надзвичайно сильному козакові - вдалося розрубати більшовика. Взагалі, на удари шаблі Патлая було моторошно дивитися. Вже після бою Орел довідався, що Патлай зарубав командира бригади.
Досвід диктував отаману, що треба переслідувати ті сили, які ще можуть чинити опір. Тому рушив на чолі чоти в напрямку згуків іншого осередку бою. По дорозі зарубали кількох дезорієнтованих червоноармійців, які вже не знали, де свої, а де чужі.
Наздогнавши 2-у чоту, разом із нею серед рідкого лісу почали переслідувати противника. Червоні розбігалися групами. Основна їхня маса перла у бік Дяківців. Отаман наказав козакам припинити погоню, спішитись і гнати ворога лише вогнем.
Настав час підбити підсумки: два полки червоної кінноти - 10-й і 11-й, - щоправда, неповного складу було розігнано з мінімальними для повстанців утратами: один козак поранений у руку, вбито коня. З боку червоних загинуло близько 30 бійців. Серед трофеїв: 12 коней, хоч і не найкращих.
Після бою отаман об'їхав бойовище. Від поранених і вбитих забрали зброю і набої. Для пропаганди отаман наказав перев'язати поранених, і відпустив їх.
Петро Погиба і його вісім козаків ніяк не могли заспокоїтися і вголос захоплювались атакою. Погиба й гадки не мав, що ворога партизани можуть атакувати вдень, розбити його, хоча він числом у 12 разів більший...
Отаман здійснив перегляд групи: разом із козаками Погиби було 95 шабель. Коли прибудуть із подорожі ще 60 кінних, то буде 155 шабель. "У повстанчих умовах - це вже поважний відділ".
Але й червоні не дрімали: в травні 1922 р. до Подільської губернії для боротьби з повстанцями прибула 9-а кавалерійська дивізія Григорія Котовського. І недаремно: адже повстанська хвиля накочувалася все впевненіше. Про це свідчить і рішучий тон Наказу № 4 Подільської повстанської групи "До громадян Поділля": "Повстанська група Поділля... - говорилося у зверненні, - повідомляє всіх громадян України, що у скорому часі почнеться війна з большевиками. В чиїх грудях б'ється українське серце, той знає, що потрібно буде (робити) в запіллі для ворогів-комуністів..."
Далі повстанці наказували "не давати (червоним) ніяких продподатків... а коли братимуть силоміць, то продукти посипати отрутою... (а також) руйнувати шляхи, залізниці та містки, по яких переходить ворог. Нищити телеграфи та телефони, не давати підвід і... запасатися зброєю... Якомога більше шкодити ворогові", знищувати таємних агентів і комуністів та бути готовим до мобілізації.
Цей наказ було розмножено на друкарській машинці. В ньому чітко простежувалися елементи психологічної війни проти окупантів: до цього червоні не гадали, що можуть конфісковувати отруєний "продподаток". Зрозуміло, що такі думки вносили сум'яття в щільні ряди ворога. Але головне, що це звернення давало надію українському населенню на рішуче покращення ситуації...

Вже згодом, на еміграції, Яків Гальчевський, підводячи підсумки, зробив таку оцінку повстанським кадрам, які витримали на своїх плечах основний тягар Національно-визвольної боротьби:
"В повстанчих відділах український елемент був безсумнівно ідейний. Може, були одиниці спочатку малосвідомі, та при постійній праці і впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами й фанатиками боротьби за національну Україну. В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу. Ми стояли понад людські пристрасті. На землі нічого не було такого, щоби нас до неї притягало: ні батьки, ні родина, ні багатство не могло нам заступити неба, куди душі наші рвались, бо там була ідея. Смерті ми не боялися, бо завсіди стояла вона перед нами. Свою смерть кожний із нас уявляв... як легкий перехід у інший, незнаний нам світ, де буде вічний спокій, на який ми заслужили своїм бурхливим життям. Перехід повинен бути легким тому, що ми знали, за що вмираємо…
Нам легко було вмирати в бою, ми без страху заглядали смерті в очі.
Люди з таким наставленням є святі й страшні. Вони можуть бути пророками, войовниками, апостолами. В щоденному житті вони все бачать, гостро обсервують, передбачають майбутність. Прояви людського життя вони, як конденсатори, держать у своєму мозку й серці та дають непомильний осуд. Такі люди можуть проповідувати правди, незнані мільйонам смертників, бо їхнього чола й серця торкається Перст Божий, внаслідок чого в їхніх душах жевріє іскра безсмертя.
Я мав кількох таких фанатиків, до яких зараховую сотника Карабчевського, поручника Кохана і підхорунжого Василя Харка. До певної міри були такими сотники Петро Погиба і Євген Ковбасюк"...

2 вересня 1922 р. Подільська повстанська група під тиском червоних мусила перейти кордон. Опинилися в Галичині - "на рідній, не своїй землі". Тепер ця українська земля називалася Польщею.
5 вересня після всіх поліцейських формальностей поляки відправили повстанців до табору інтернованих у Стшалково. Так кубанець Петро Погиба вдруге опинився за "дружніми польськими дротами" і в повній мірі відчув, що являють собою польські "брати-слов'яни" ...
Тим часом у підсовєтській Україні чекісти добивали підпілля. Зокрема, на Поділлі, ворог переслідував рештки Подільської повстанської групи. Одних повстанців виловлювали, інших - під час сутичок чи облав - знищували. Дехто з козаків лише тепер збагнув, що таке перебувати під захистом талановитого проводу і що таке залишитися наодинці з репресивною машиною ҐПУ.
15 листопада Гальчевський на чолі відділу з 18 старшин і козаків, які не змирилися з поразкою, перейшов Збруч південніше Гусятина. Поверталися в Україну продовжувати криваву боротьбу. Був серед цих відчайдухів і кубанець Погиба.
Та відразу сталася прикрість: під час першого ж постою несподівано зник старшина героїчного полку Чорних запорожців Петро Репій. Як виявилося згодом, Репій, виснажившись фізично і морально, пішов до Фрамполя і "передався на совєтський бік".
Того ж дня передався на бік більшовиків і Петро Погиба - заступник команданта Подільської повстанської групи. Згідно з іншими даними, він потрапив у полон.
Це була велика і болюча втрата...
За непідтвердженими даними, Петро Погиба почав співпрацювати з ворогом. У це не хочеться вірити.
Але такі трагедії траплялися неодноразово - ідейні люди, які до нестями любили Україну і запекло, роками, зі зброєю в руках боролися за її свободу, врешті, виснажувались, губили морально-вольові якості і йшли на співпрацю з тими, кого люто ненавиділи...
Отак невдало завершився героїчний шлях кубанського козака з-під Армавіра Петра Погиби.
Жаль, невимовний жаль наповнює моє серце. Та він ваги не має!

Джерела

Іванис В. Стежками життя (спогади). - Кн. III. - Новий Ульм, 1960. - С. 136.
Коваль Р. Отаман святих і страшних. - Київ: видавництво Просвіта, 2000. - С. 131 - 136, 200, 201, 279.
Польовий Р. Кубанська Україна. - Київ: Діокор, 2002. - С. 162 - 163.

| Зміст | Переселення в "країну крові" | Чому з'явилися українці на Кубані | Історик Кубані Федір Щербина |
| Олексій і Кузьма Безкровні | Яків Кухаренко: український поет, російський генерал |
| Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ столітті | Український поет Кубані Василь Мова |
| Український революціонер Кубані Степан Ерастов | Симон Петлюра і Чорноморська громада РУП |
| Олександр Кошиць і Кубань | Павло Сулятицький і його "Нариси..." | Кіндрат Бардіж. Повернення|
| Микола Рябовол - голова Законодавчої ради Кубані | Кубанський бандурист Антін Чорний |
| Воїн-бандурист Василь Ємець | Важкий шлях кубанця Василя Проходи |
| Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна | Перший кубанський прем'єр Лука Бич |
| Член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула |
| Микола Ґалаґан - представник Центральної Ради на Кубані |
| "Від гір Карпатських аж по Кавказькі" | Костянтин Здобудь-Воля, гетьманець із Кубані
| Михайло Фролов - герой України і Дону | Кубанський отаман Василь Рябоконь
| Кубанський бандурист Михайло Теліга | Генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський
| Віктор Павленко, генерал-хорунжий Армії УНР | Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров |
| Партизанський генерал Андрій Шкуро | Повстання на Тамані в травні 1918 року |
| Кубанський прем'єр Василь Іванис | Долі посла Боржинського та священника Кулабухова |
| Козацький поет Іван Прийма | Володимир Скидан у спогадах Кузьми Безкровного |
| Повстанський отаман Петро Погиба | Олександр Півень. Веселий чоловік трагічної долі |
| Трагедія станиці Полтавської | Трагедія станиці Новомалоросійської | Апокаліпсис 1932 - 1933 років |
| Козацька трагедія в Лієнці та Пеґеці | Післямова |