Роман Коваль
Нариси з історії Кубані

Переселення в "країну крові"

Переселення українських козаків на Кубань було гріховним від самого початку. По-перше, Чорноморське козацьке військо - хай і під тиском несприятливих обставин, - але залишало свій народ сам на сам із неймовірно жорстоким, підступним і безоглядним московським завойовником, залишало на неминучу розправу; по-друге, українське козацтво переселялося на землі, які впродовж століть і тисячоліть належали іншим народам.
Так, ці землі на початку 90-х років XVIII ст. стали безлюдними. Стали безлюдними внаслідок політики випаленої землі царського уряду. Ногайські татари, які кочували на цих землях, були майже вщент винищені російськими військами під керівництвом Олександра Суворова. За свідченням Суворова, рубка татар була "жахливою". У вирішальній битві було вбито їхнього найголовнішого поводиря - кунакайського мурзу. "Татари були загнані у багнисту річку і, не бачачи порятунку, в припадку безсилої люті самі знищували свої коштовності, різали дружин і кидали у воду немовлят" 1. Решта ногайських татар була виселена росіянами на Південний Урал. Хтось врятувався, втікши за р. Кубань, до Оттоманської імперії.
І українські козаки-чорноморці повинні були закріпити російську перемогу, обжити випалені Олександром Суворовим землі, "захистити" їх, як казала цариця Катерина II, від "закубанських народів", яким ця земля, власне, і належала. Так що переселення чорноморських козаків з України мало не тільки характер втечі від обов'язку захищати свій народ, а й всі ознаки хрестового походу, адже козацькі шаблі були спрямовані на народи, які вірили, бачте, "не в того Бога".
Яка ганьба впала на наш рід: знаючи, що таке поневолення рідного краю, підняти шаблі, щоб поневолити інший народ! Та ще й служити поневолювачу, вважати завойовників нашої Батьківщини покровителями. Мова про Катерину II та руйнівника України Григорія Потьомкіна, якого козацька верхівка вважала чомусь своїм "батьком", своїм "великим гетьманом", а його несподівану смерть сприйняла як особисте горе. І, сльозами умившись, бандуру прирікають на співучасть у злочині:

Встань, батьку, великий гетьмане, -
співала жалібно бандура.
Милостивий, великий пане,
Встань, Грицьку, промов за нас слово…

Важко назвати це лицарством… А саме таку пісню привіз військовий суддя Війська вірних козаків Антін Головатий до Петербурга, намагаючись співом чарівниці-бандури розчулили криваву імператрицю Катерину - "вражу мати", як казав Тарас Шевченко; ту, "Вторую", що "доконала вдову-сиротину".
Катерина дійсно була зачарована і зворушена. І милостиво дозволила козакам залишити напризволяще свою Батьківщину й рушати у Тьмутаракань захищати нові кордони Російської імперії "від закубанських народів".
Соромно і згадувати таке…
Прибувши в серпні 1792 р. до "країни крові" (так знаменитий Елізе Реклю назвав Кубань) 2, козаки невдовзі отримали грізне попередження: взимку 1794 р. на Тамані, на Синьому пагорбі, несподівано розверзлася земля і з кратера почали вилітати великі брили на відстань до версти, а в 1796-му на поселенців налетіла чума, яка впродовж трьох років завдала великих спустошень.
Слід зазначити, що під час колонізації Кубані від різних хвороб загинула шоста частина переселенців 3. Однією з причин масової загибелі був несприятливий клімат вкритого болотами Кубанського краю - прийшлий люд гинув від кубанської пропасниці 4.
В 1799 р. почалося виверження на невеличкому острові Темрюк. Того ж таки року козаки стали свідками ще одного незвичайного для себе явища - появи з морських глибин вулкану та виверження чорної грязюки на висоту до 5 метрів над рівнем моря. Козаки назвали цей та інші вулкани пеклом.
Зрозуміло, що чорноморці сприйняли "пекельні" виверження як поганий знак. Вилюднена земля спонукала їх до роздумів над причиною цього страшного безлюддя…
Взагалі, на півострові Тамань було чимало вулканів, що вивергали грязюку, в якій можна було знайти вдосталь черепків - решток грецьких та скіфських глиняних виробів, які, на думку історика Палласа, древні мешканці цієї землі могли опускати в жерла вулканів як жертвоприношення 5.
Та це не допомогло їм, адже по них сліду не залишилося, ну, хіба що ці глиняні черепки та зарослі пирієм могили у степу й в очеретах лиманів. Та ще кинджали, які нові тимчасові господарі виорювали плугами.
Спустошливі війни та масові виселення в басейні Кубані й Західного Кавказу впродовж віків набрали такого масштабу, що, на думку французького географа Елізе Реклю, жодний край у такій мірі не заслуговував на назву "країна крові", як цей. Не один раз на цій землі нові раси займали "згарища своїх попередників" 6. Від минулих господарів країни "лишались тільки географічні назви, в більшій чи меншій мірі споганені незвичним язиком чужоземців" 7.
Елізе Реклю стверджував, що "нижньодніпровські козаки" "були добре зустрінуті черкесами" 8. Черкеські князі казали чорноморцям: "Ми ніколи не думали з вами в сусідстві жити, але якщо вже так сталося, то треба жити мирно" 9.
Вісім років між ними тривали добросусідські стосунки: черкеси допомагали козаками обживатися, а ті, в свою чергу, не заперечували, щоб черкеси селитися поруч, сіяли хліб на тепер вже "козацьких" землях. Виник навіть Гривенно-Черкеський курінь, до якого записалося чимало адигів. Деякі козацькі старшини одружувались на черкешенках 10.
Але імперський Петербург вимагав від козаків просування вперед - на Закубання, - на землі адизького народу. Не дивно, що невдовзі між чорноморцями й адигами почались сутички, які переросли в довготривалу війну.
Елізе Реклю зазначав, що черкеси "своїм енергійним спротивом росіянам (і українцям. - Р. К.) набули слави героїв, поставивши себе в один ряд із найвідважнішими націями земної кулі" 11. Та, врешті-решт, чорноморці - авангард російської імперії зла - здолали опір відважної нації, і з колишніх "друзів стали переможцями" 12...
Ще в 1859 р. дослідник Паулі налічував на Західному Кавказі понад півмільйона адигів. Наприкінці сімдесятилітньої війни, в 1864-му, їх зменшилося на 200 тисяч осіб 13.
Черкеси "не побажали підкоритися волі переможців", які змушували переможених прийняти присягу на вірність цареві. Коли російське керівництво в 1864-му оголосило їм ультиматум - упродовж місяця "очистити" місцевість "під страхом бути оголошеними військовополоненими", - черкеси прийняли трагічне рішення залишити свою батьківщину 14. В них був тільки один шлях - до Оттоманської імперії, де жили їхні одновірці, та все ж зовсім чужі люди.
За період із 1 січня до 10 липня 1864 р. з портів Тамані, Анапи, Новоросійська, Туапсе, Сочі та Адлера було депортовано 256 тисяч осіб. Інші російські звіти засвідчують, що між 1858-м і 1864 роками число депортованих сягнуло майже 400 тисяч осіб. А враховуючи тих, хто покинув батьківщину до 1858 р. і після 1864 р., а також тих, хто помер у дорозі, число вигнанців (адигів та інших кавказців) слід оцінювати не менше, як у півмільйона. Лише 70 тисяч черкесів схилили голови перед завойовниками і "ціною поневолення купили собі право залишитися на своїй батьківщині" 15.
Елізе Реклю зазначав, що "деякі долини зовсім позбулись своїх попередніх жителів і порожніють в очікуванні росіян: про туземців нагадують лише цвинтарі, огорнуті гаями диких слив, груш і яблунь, переплетених виноградною лозою" 16...
Елізе Реклю відзначав рідкісну красу та вишуканість волелюбних адигів, їхню мужність і ввічливість, схильність до красномовства та поетичності, звертав увагу і на їхнє дивовижне вміння володіти зброєю та конем. Велике значення черкеси надавали освіті. Історик Белл вважав їх "найосвіченішим народом на землі" 17.
Навіть (!) якби адигейський народ був малопривабливий, то й це не виправдало б участі українських козаків-чорноморців в їхньому знищенні - на славу і процвітання Російської імперії. А черкеси були народом лицарським, в гени якого шляхетність і чистота були закладені, здається, від народження. Про це свідчить їхнє неписане зібрання законів, т. зв. Адизький етикет, який тисячі років регламентував стосунки адигів між собою та з людьми інших народностей 18.
В основі життєвої філософії адигів була повага до предків, старших, жінок та дітей. Обов'язком адига був захист не тільки своїх, а й чужих дітей - навіть із ризиком для власного життя. Адиг вважав за ганьбу не відвідати хворого, не допомогти тому, хто потрапив у біду, чи відмовити в проханні жінці. Велике значення надавалося вірності у шлюбі.
Адизький етикет суворо забороняв позбавляти життя іншу людину, засуджував злодійство, брехню, шахрайство, жадібність, лестощі, підлабузництво, хвалькуватість, зарозумілість, плітки, надмірне вживання їжі. Засуджувались вживання п'янких напоїв та лайливих слів. Адизький етикет спонукав бути гостинним, вітатися з перехожими, бажати їм добра.
Адиг вважав неприпустимим ганьбити свій рід недостойними вчинками. Тому, хто переступив норми адизького етикету, оголошувалось, що він "не адиг", що було рівнозначно смертному присуду 19.
І проти цього стародавнього і прекрасного народу Москва - примітивна, жадібна й зарозуміла - оголосила політику, яку сам Суворов назвав "політикою вогню і меча". Один лише російський генерал Петро Текелич (відомий українцям більше як Телекій) спалив близько трьохсот гірських поселень адигів 20. А "вірні козаки", вірні до нестями, - попри знищення тим же московським генералом Текелієм своєї колиски - Запорозької Січі, стали на бік історичного ворога українського та адизького народів, підняли шаблю на тих, із ким треба було жити в дружбі й любові...
Може і не варто було згадувати, що давно минуло… Хто знає, може, й забулась би "срамотня давняя година". Слава ж забулась…
Та доведеться згадувати… Бо (хоч історичні помилки нас не надоумлюють) надія лишається: ну, може, хоч ця трагедія чомусь навчить нас?! Може, нарешті, схаменуться українці, обнімуться і визначать нарешті, хто є другом, а хто недругом історичним.
Правильно визначаться.
А для цього треба знати історію рідного народу.
Правдиву історію.
З усіма її жахами.

Джерела

1. Потто В. Кавказская война в отдельных очерках, эпизодах, легендах и биографиях. - СПб, 1887. - Т. I. - Вып. I. - С. 110 - 111.
2. Реклю Е. Земля и люди. Всеобщая география. - СПб., 1898. - Кн. 4. - Т. 6. - С. 84.
3. Медунина В. О вольных россиянах, не знавших крепостного ярма // Кубань. - 1991. - № 1. - С. 55.
4. Короленко П. Двухсотлетие Кубанского казачьего войска 1696 - 1896 // Исторический очерк. - Екатеринодар, 1896. - С. 25.
5. Реклю Е. Вказана праця. - С. 83.
6, 7. Там само. - С. 84.
8. Там само. - С. 96.
9, 10, 20. Білий Д. Малиновий клин. - К., 1994. - С. 38 - 39.
11, 15. Реклю Е. Вказана праця. - С. 88.
12. Там само. - С. 96.
13. Там само. - С. 84 - 85.
14, 16. Там само. - С. 87.
17. Там само.- С. 88 - 90.
18, 19. Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года. - Краснодар, 1997. - С. 549 - 550.

| Зміст |Переселення в "країну крові" | Чому з'явилися українці на Кубані | Історик Кубані Федір Щербина|
| Олексій і Кузьма Безкровні | Яків Кухаренко: український поет, російський генерал |
| Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ столітті | Український поет Кубані Василь Мова |
| Український революціонер Кубані Степан Ерастов | Симон Петлюра і Чорноморська громада РУП |
| Олександр Кошиць і Кубань | Павло Сулятицький і його "Нариси..." | Кіндрат Бардіж. Повернення|
| Микола Рябовол - голова Законодавчої ради Кубані | Кубанський бандурист Антін Чорний |
| Воїн-бандурист Василь Ємець | Важкий шлях кубанця Василя Проходи |
| Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна | Перший кубанський прем'єр Лука Бич |
| Член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула |
| Микола Ґалаґан - представник Центральної Ради на Кубані |
| "Від гір Карпатських аж по Кавказькі" | Костянтин Здобудь-Воля, гетьманець із Кубані
| Михайло Фролов - герой України і Дону | Кубанський отаман Василь Рябоконь
| Кубанський бандурист Михайло Теліга | Генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський
| Віктор Павленко, генерал-хорунжий Армії УНР | Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров |
| Партизанський генерал Андрій Шкуро | Повстання на Тамані в травні 1918 року |
| Кубанський прем'єр Василь Іванис | Долі посла Боржинського та священника Кулабухова |
| Козацький поет Іван Прийма | Володимир Скидан у спогадах Кузьми Безкровного |
| Повстанський отаман Петро Погиба | Олександр Півень. Веселий чоловік трагічної долі |
| Трагедія станиці Полтавської | Трагедія станиці Новомалоросійської | Апокаліпсис 1932 - 1933 років |
| Козацька трагедія в Лієнці та Пеґеці | Післямова |