Роман Коваль
Нариси з історії Кубані

Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров

В Армії Української Народної Республіки та в повстанських загонах відбувало службу багато кубанців, деякі з них досягли досить високих становищ. Зокрема, Віктор Павленко та Кость Смовський дослужилися до звання генерала-хорунжого Армії УНР. Федір Уваров увійшов в історію Визвольних змагань як військовий отаман Холодного Яру. Його державним ідеалом була незалежна Україна разом із Кубанню. За цю ідею він боровся, за цю ідею він і загинув...

В українську історію кубанець Уваров увірвався на своєму коні навесні 1919 року під час повстання, яке 7 травня своїм Універсалом проголосив в Єлисаветграді (тепер Кіровоград) Головний отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григор'єв.
"Народе український! Народе змучений!.. - говорилося в Універсалі. - Тобі насильницьки нав'язують комуну, чрезвичайку й комісарів із Московської "обжорки"... Народе український! Бери владу в свої руки. Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії... Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва! Хай живе влада народу України!.. Борітеся - поборете!.." - такі були головні заклики Універсалу Головного отамана Херсонщини і Таврії. А гаслами повстання стали: "Геть ЧК!" і "Вся влада Радам, але не партіям".
Повстання Григор'єва розгорталося надзвичайно успішно: за кілька днів було звільнено Катеринослав (нині Дніпропетровськ), Черкаси, Миколаїв, Херсон, Кременчук, станцію Бобринську, Долгинцеве, Новомиргород... За наказом отамана Григор'єва у визволених містах скликались з'їзди Рад, які своїми рішеннями утверджували нову владу.
Успіхи отамана були вражаючими: буквально за кілька днів повстання охопило Херсонську, Катеринославську, Подільську, частини Київської та Полтавської губерній. За якийсь тиждень-півтора, окрім вже названих міст, повстанці звільнили Кривий Ріг, Олександрівськ (нині Запоріжжя), Олександрію, Чигирин, Цвіткове, Трепівку, Хирівку, Корсунь, Знам'янку, Помічну, П'ятихатки, Кобеляки, Нижньодніпровськ, Могилів, Шполу, Гайсин, Христинівку, Вінницю, Медвин, Золотоношу та сотні, а можливо, тисячі інших містечок і сіл.
Комісар 2-ї совєтської армії Вишневецький зазначав, що населення ставиться зі співчуттям до Григор'єва: "Селяни забезпечували Григор'єва продовольством і добровільно приносили йому тисячі пудів хліба, - писав комісар. - Бажаючих вступити в лави війська Григор'єва було стільки, що у нього не вистачало зброї. Села зустрічали (червоні) загони рушничним і кулеметним вогнем... Головний лозунг Григор'єва - геть ЧК - зустрічає відгук... по всій території України. Красна Армія... безперечно приєднується до цього гасла".
Дійсно, багато червоних частин переходило на бік Григор'єва...
У повстанні відіграв значну роль і григор'євський командир, колишній осавул Кубанського війська Федір Уваров. Його частина визволила від більшовицької влади кілька міст і станцій... Відділ колишнього штабс-ротмістра царської армії Федора Уварова нараховував до тисячі чоловік. До нього горнулися козаки, адже кубанець був надзвичайно відважний і розумний командир.
8 травня 1919 р. він видав відозву до червоноармійців і селян, в якій пояснював свої політичні настрої. Він стверджував, що разом з отаманом Григор'євим є противником комуни, але, писав Уваров, вони не йшли і не йдуть проти радянської влади. "Все, що вам говорять комуністи... про отаманів партизанських загонів - брехня, яку поширюють зі злими намірами... Отаман Григор'єв - не "Пан Гетьман", його помічники - не "Гетьманські міністри", а люди, які щиро люблять свій народ і бажають тільки хорошого людського незалежного життя... Нам не потрібні люди, які прагнуть влади заради власної вигоди, нехай своєю країною управляє сам народ через виборних, чесних громадян, яким дорога батьківщина і спокій народу. Ось чого хочуть григо'євські загони".
Відділ особливого призначення кубанця Уварова посувався залізницею Знам'янка - Цвіткове. Зайнявши Бобринську (тепер станція ім. Тараса Шевченка), він розпочав наступ у напрямку Черкас, відбираючи у більшовиків станцію за станцією. 15 травня, спочатку панцирний потяг Уварова, а потім і весь відділ повели наступ на Черкаси. Повітове місто боронили 1-й і 2-й совєтські полки і 1-й комуністичний батальйон.
Близько 200 шабель добірної кінноти Уварова, обійшовши глибоким маневром червоних, несподівано увірвалися до Черкас.
У місті піднялася страшна паніка...
З представників окупаційної влади мало кому вдалося втекти. 1-й комуністичний батальйон кинувся тікати до лісу. Та не добіг - уварівська кіннота вирубала його майже вщент. 1-й совєтський полк, який відступав до мостів, теж було розбито. А 2-й совєтський полк, сформований із насильно мобілізованих українських селян, частково розбігся, а частково приєднався до повстанців.
Захопивши місто, отаман Уваров утримував його близько тижня. "За цей час до його відділу прилучилося багато шкільної молоді і місцевого населення, - згадував начальник кулеметної чоти повстанського загону Сергій Полікша. - Відділ збільшився до півтори тисячі чоловік, мав 24 кулемети і декілька гармат на потягах".
За цей час червоні, підтягнувши сили, декілька разів намагались наступати на Черкаси з-за Дніпра, але їхні атаки відбивали. З уварівців особливою відвагою відзначилася група моряків-чорноморців, які з кулеметами боронили міст через Дніпро. Коли повстанці стали відходити в напрямку Бобринської, моряки залишилися стримувати ворога на мосту. Всі вони загинули...
Діставшись бронепотягом до станції Білозір'я, Уваров довідався, що далі залізнична лінія захоплена більшовиками. Тоді він наказав залишити потяги, попсувавши гармати. Взявши на підводи кулемети, отаман повів відділ у напрямку Чигирина. По дорозі їх наздогнав невеликий кінний Смілянський повстанський загін під командою сотника Ліхарева. Цей загін, як окрему сотню, було прилучено до кінноти Уварова.
До Чигирина підійшли непомітно з боку Піщаних кучугурів, що за Тясмином. Захопивши стрімкою атакою кінноти міст, почали наступ. В місті в той час стояв червоний Чигиринський полк під командою Свирида Коцура. Не очікуючи небезпеки, коцурівці не встигли приготуватися до бою і залишили місто.
В Чигирині відділ Уварова стояв два тижні. Населення міста, де було багато свідомої української інтелігенції, ставилося до повстанців прихильно. І не дивно - адже в Чигирині запанував зразковий порядок. До слова сказати, за наказом Уварова було розстріляно двох повстанців, яких піймали під час грабунку.
Відділ Уварова мав вигляд регулярної частини, козаки роводились дисципліновано. Цікава деталь: всі кулеметники загону були одягнуті в німецькі сталеві шоломи. Вечорами в Чигирині грав духовий оркестр повстанців, сформований із добровольців-студентів черкаської гімназії.
Коли більшовики стали підтягувати під Чигирин сили, Уваров вирішив відвести свій відділ в околиці Холодного Яру.
Перейшли з Чигирина до містечка Медведівки. "Пересуватись далі не можна було, не порозумівшись із місцевою повстанською владою, - згадував учасник подій Сергій Полікша. - В Медведівці зібралась нарада, на яку приїхали представники Холодного Яру з отаманом (Василем) Чучупакою. Спочатку виникла суперечка, бо ні один з отаманів не хотів признати іншого старшим".
Постійний відділ Василя Чучупака був менший: близько 400 козаків, але він та його брати мали величезний авторитет серед місцевого населення, "яке майже все було озброєне і добре зорганізоване". Тож для Василя Чучупака не складало проблем у будь-який момент різко збільшити чисельність полку гайдамаків Холодного Яру. Та він мав лише чин прапорщика, а Уваров був штабс-ротмістром царської армії.
Нарешті знайшли компроміс: Федір Уваров як старший за чином став військовим отаманом Холодного Яру - йому підпорядкувався й постійний холодноярський загін, а Василь Чучупак залишився отаманом місцевості з правом вирішального голосу "в справах боротьби". На нього покладалася і мобілізація місцевого населення - в разі потреби.
"Ідейного розходження між обома отаманами не було, - свідчив Сергій Полікша, - бо Чучупак боровся за незалежність України, а Уваров, хоч і не зовсім чисто балакав по-українські, ставив за ціль боротьби незалежну українську державу вкупі з Кубанню".
Відділ Уварова перейшов до Мотриного монастиря в Холодному Яру. Для полегшення постачання частину козаків було розташовано в близьких селах - Мельниках та Медведівці. Дві сотні піхоти і кулеметна чота Сергія Полікши розмістилися в Головківці.
"Мушу зазначити, - писав пізніше він, - що такого приятного і турботливого відношення населення, як в районі Холодного Яру, я ні до того часу, ні опісля не зустрічав. На Зелені свята школу, в якій я стояв із кулеметниками, буквально заатакували жінки і дівчата, які понаносили і печеного, і вареного, - найкращого, що було в них самих. Козаків, частуючи, три дні перетягали з хати до хати".

Незабаром відділ Уварова взяв участь у боях за села Стару і Нову Осоту. Після впертих боїв червоних відігнали до Олександрівки, де вони сховались під прикриття бронепотягів. У цьому бою загинув заступник отамана Уварова. На жаль, прізвище його не збереглося. Відомо лише, що він був галичанином.
На нараді штабу, в якій взяли участь представники уряду УНР, вирішили, що Уваров зі своїм відділом спробує пробитися через кордон червоних частин, які оточили Холодний Яр, і піде на з'єднання з отаманом Юрком Тютюнником, а Василь Чучупак залишиться боронити місцевість.
З Уваровим виступило близько двохсот кінних і чотириста піших козаків. Треба було перейти контрольовану більшовиками залізницю. Тому на другий день удосвіта відділ розпочав наступ на станцію Райгород.
Сили червоних виявилися більшими, ніж можна було сподіватися, до того ж 5-й і 6-й совєтські полки зайняли вигідну позицію вздовж залізничного тору. Їх прикривали гарматним вогнем два панцирних потяги.
Бій почався на світанку і тягнувся до дванадцятої години дня. Перемога стала схилятись на бік повстанців. Уваров, який безпосередньо керував боєм, на чолі кінноти заатакував на правому крилі панцирники. Побоюючись, що кіннота зірве позаду них колію, бронепотяги почали утікати, а повстанська кіннота, несподівано з'явившись ззаду ворожої піхоти, наробила страшенної паніки.
В цей час піхота Уварова наблизилася до станції. Здавалось, перемога буде за нами. Та з боку Бобринської несподівано з'явилося три сотні червоної кінноти... Вони й вирішили болю бою: ворожі панцирники, побачивши, що ситуація змінилась, перейшли знову в наступ.
Відділ кубанця виявився розірваним: піхота і кіннота опинились по різні боки залізниці. Сильний вогонь панцирників не дав можливості кінному відділові Уварова повернутись, щоб допомогти своїй піхоті.
Отак повстанська кіннота вирвалась з оточення, а піші частини, вистрілявши набої, змушені були скласти зброю...
Розстрілявши кільканадцять повстанців, напевно старшин, червоні решту полонених завантажили у вагони і відправили до Києва. Серед полонених виявився і командир кулеметної чоти повстанців Сергій Полікша.
Вже в Києві, перебуваючи в таборі, він чув, що боротьба в Холодному Яру продовжується і "що Уваров знову оперує там зі своїм загоном". Втікши з полону і потрапивши на рідну Черкащину, Полікша довідався, що Уваров надзвичайно сміливим наскоком, з однією тільки кіннотою, ще раз зайняв Черкаси. Чув він, що невдовзі після визволення Черкас кубанець загинув у бою проти більшовиків у районі Знам'янки.
А ось селянин із с. Худоліївки Чигиринського повіту Данило Удовицький, 1912 року народження, стверджував, що Уваров загинув у с. Раківці за таких обставин: отаман із кількома партизанами приїхав у це село поквитатися зі зрадником, колишнім бійцем їхнього загону Калеником Герасименком. Але пістолет Уварова дав осічку і Каленик, скориставшись цим, застрелив отамана з рушниці.На жаль, інших джерел про Федора Уварова віднайти досі не вдалося. Тим ціннішими виглядають спогади Сергія Полікши, який зберіг для наступних поколінь пам'ять про відчайдушного кубанського осавула, талановитого повстанського ватажка Уварова, який став для нас уособленням мрії про Соборну Україну.

Джерела

Белаш А., Белаш В. Дороги Нестора Махно. - Київ, 1993.
Полікша С. Кубанець Уварів - отаман Холодного Яру в 1919 році. - Літопис Червоної Калини. - 1933. - Ч. 5.
З відозви штабу бойового загону особливого призначення отамана Уварова, травень 1919 р. - Героїзм і трагедія Холодного Яру. - Київ: Незборима нація, 1996. - С. 56, 57.

| Зміст | Переселення в "країну крові" | Чому з'явилися українці на Кубані | Історик Кубані Федір Щербина |
| Олексій і Кузьма Безкровні | Яків Кухаренко: український поет, російський генерал |
| Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ столітті | Український поет Кубані Василь Мова |
| Український революціонер Кубані Степан Ерастов | Симон Петлюра і Чорноморська громада РУП |
| Олександр Кошиць і Кубань | Павло Сулятицький і його "Нариси..." | Кіндрат Бардіж. Повернення|
| Микола Рябовол - голова Законодавчої ради Кубані | Кубанський бандурист Антін Чорний |
| Воїн-бандурист Василь Ємець | Важкий шлях кубанця Василя Проходи |
| Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна | Перший кубанський прем'єр Лука Бич |
| Член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула |
| Микола Ґалаґан - представник Центральної Ради на Кубані |
| "Від гір Карпатських аж по Кавказькі" | Костянтин Здобудь-Воля, гетьманець із Кубані |
| Михайло Фролов - герой України і Дону | Кубанський отаман Василь Рябоконь |
| Кубанський бандурист Михайло Теліга | Генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський
| Віктор Павленко, генерал-хорунжий Армії УНР | Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров |
| Партизанський генерал Андрій Шкуро | Повстання на Тамані в травні 1918 року |
| Кубанський прем'єр Василь Іванис | Долі посла Боржинського та священника Кулабухова |
| Козацький поет Іван Прийма | Володимир Скидан у спогадах Кузьми Безкровного |
| Повстанський отаман Петро Погиба | Олександр Півень. Веселий чоловік трагічної долі |
| Трагедія станиці Полтавської | Трагедія станиці Новомалоросійської | Апокаліпсис 1932 - 1933 років |
| Козацька трагедія в Лієнці та Пеґеці | Післямова |