Алла КОВАЛЬ, Віктор КОПТІЛОВ
КРИЛАТІ СЛОВА В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРНІЙ МОВІ

Л

Лабіринт

Так у давнину звалися палаци з багатьма заплутаними переходами і величезною кількістю кімнат, з яких важко було вибратися. Стародавні автори повідомляють про чотири лабіринти: критський, єгипетський, який, за Геродотом, мав близько з тисяч кімнат, самоський та італійський. Найбільш відомий лабіринт, збудований Дедалом для царя Криту Міноса.

У сучасній мові означає не тільки будову із заплутаними ходами, а й складну ситуацію, з якої важко знайти вихід.

На брості — квіт, на брості — квіт, мов око
Розпаленого самкою самця
Ще тих століть, коли в серця
Вливалась пристрасть хтивого бароко,
Що плинула з віків старого лабіринти,
Що поєднала іздаля
Вкраїнських брам рясне гілля
З вільготними акантами Корінта.
(М. Б а ж а н, Будівлі)

Як став — то вплав, як брід — то вслід,
як мур — то хоч нурця
пройдемо лабіринтом бід
до свого реченця...
(В. С ту с, Геть спогади...)

Лавровий вінок Пожинати лаври

Лавр — в античному світі дерево, посвячене Аполлонові. Оскільки Аполлон вважався богом-покровителем мистецтв, то переможців на змаганнях — музичних, поетичних та ін. — нагороджували вінком з лаврових гілок (звідси слово «лауреат»), «Пожинати лаври» — насолоджуватися власним успіхом.

Та все ж Дараганові належить вічний лавр за його піонерський чин у первопочатках епохового процесу відзискання історичної пам’яті...
(Є. Маланюк, Юрій Липа — поет)

— Ми радо пішли до Шляхтича, нам уже мріялися великі відкриття, потрясіння, переворот у прокатній справі, лаври і розкоші слави.
(П. Загребельний, З погляду вічності)

Запитує ось таке Антон Герасимович їхній педагогічній асамблеї, а надто ж тому патлатому дискутерові Берестецькому, з яким найчастіше схрещує списи, і стоїть тоді, вдоволено пожинаючи лаври їхнього сум’яття та подиву...
(О. Гончар, Бригантина)

Лада і Ладо

Боги весни й кохання, охоронці родинного миру в східних слов’ян.

У переносному значенні «Ладо» — коханий, чоловік, «Лада» — кохана, дружина.

Знаю — медом сонця, ой, Ладо,
В твоїм древнім тілі — весна.
О, моя Степова Елладо,
Ти й тепер антично-ясна.
(Є. Маланюк, Знаю — медом сонця, ой, Ладо...)

Він гордий, ніби грецький бог,
Мов наш забутий Ладо...
(Б. Лепкий, В жнива)

Лазар. Співати Лазаря

У Євангелії (Лука, 16, 20-21) є оповідання про жебрака Лазаря, вкритого струпами, який лежав під ворітьми багатія і благав дати йому крихти з чужого столу.

«Співати Лазаря» — прибіднюватися. Жебраки, співаючи про Лазаря, розчулювали слухачів.

—      У нього діти! Не повмирають твої діти, коли не поїдять щуки. Я за річку плачу панові старості оренду, а ти мені хочеш платити вівсянкою. Лазаря співає, а сам, мабуть, наховав повен віз.
(П. П а н ч, Гомоніла Україна)

—      Чи повірите? — оповідав він тоном насмішкуватого обурення. —Лазарем співав!.. і хазяїна приплів, і слабого сина, і те, і се.
(А. Кримський, З літопису преславних діяннів панків Присташів)

Ламати списи

У пам’ятці XII ст. «Слові о полку Ігоревім» князь Ігор так звертається до воїнів: «Хощу бо... копіє приломити конець поля половецького».

У переносному значенні — боротися, змагатися, сперечатися.

Я не такий завзятий лінгвіст, щоб так уже «преломляти копье» за мову.
(Леся Українка, Лист до О. Маковея, 16.І.1894 р.)

Ще довго довелося Наливайкові й присутнім ламати списи на отих розмовах.
(І. Ле, Наливайко)

Лампа Аладіна

В арабській казці «Аладін і магічна лампа» зі збірки «Тисяча й одна ніч» розповідається, як бідний підліток Аладін випадково знайшов стару лампу. Він став витирати з неї пил, і перед ним з’явився могутній дух — джин, готовий виконати будь-який наказ власника лампи.

У переносному значенні — джерело могутності.

Хлоп’я — уже юнак. І лампа Аладина
Вела його в юрбі, де жадоба і зло,
І мучила його вночі первопричина,
Як на піддашшя він вертався у кубло.
(Є. Маланюк, З забутого поета)

Лани широкополі

Цитата з поезії Т. Шевченка «Заповіт» («Як умру, то поховайте.,.», 1845):

Як умру, то поховайте
Мене на могилі (...)
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.

Учитель каже: — Скільки того лиха
Лягло у землю чорними костями,
Реве Дніпро, й лани широкополі
Медами пахнуть, колосом шумлять.
(А. Малишко, Гості)

Лаокоон

Ім’я троянського жерця бога Аполлона. Він намагався перешкодити троянцям втягти у місто залишеного греками дерев’яного коня, в якому сховалися грецькі воїни. Тоді боги, які вирішили знищити Трою, послали двох величезних змій, що задушили Лаокоона і обох його синів. Смерть Лаокоона була поширеною темою в античній скульптурі (наприклад, відома група «Лаокоон і його сини» Агесандра, Полідора і Атенодора).

Мов Лаокоон серед змій,
Так люд увесь в тих путах в’ється...
Ох, і коли ж той скрут страшний
На тілі велетня порветься?
(І. Франко, Не люди наші вороги...)

Я чув той шепіт вже крізь сон
В обіймах білих рук, —
Я гинув, мов Лаокоон
В стисканні двох гадюк.
(М. Вороний, Чари)

Чом в Ірпені та трохи в Козині
Ще я пишу, та тільки не в столиці?
Там сніг кипить. Там дихають суниці.
А в Києві стаю Лаокооном,
Обплетений гримучим телефоном.
(І. Драч, Київський сонет)

Лаура

Ім’я героїні поезій італійського поета Ф. Петрарки (1304—1374). Ліричні твори Петрарки, викликані його почуттям до Лаури — 318 віршів — становлять найціннішу частину літературної спадщини поета.

У переносному значенні ім’я Лаури символізує кохану жінку.

Так, як Данте любив Беатріче,
Як Петрарка Лауру любив,
Так люблю я тебе, моя пташко,
Хоч тобі я і серце розбив.
(О. Олесь, Так, як Данте любив Беатріче...)

Я не Петрарка — ти ж нова Лаура,
Ти, може, краща, ніж вона була...
(В. Самійленко, Сонети)

Були колись: Лаура, Беатріче...
Обраниці — безсмертні лише цим.
Буденні риси любого обличчя —
їм невмирущість в дар несли співці.
(С. Йовенко, Братове дорогі мої, поети...)

Лебедина пісня

Вислів зустрічається в одній з байок Езопа (VI ст. до н. е.) і ґрунтується на повір’ї, начебто лебеді співають перед смертю. А. Брем у «Житті тварин» свідчить, що лебідь перед смертю дуже мелодійно зітхає і «голос його нагадує приємний звук срібного дзвону». Це могло послужити основою для появи цитованого вислову.
В сучасній мові вживається у значенні: останній прояв таланту, останній вчинок у житті.

Замовкни ж ти, пісне моя лебедина,
Бо хутко порветься остання струна!
(Леся Українка, Зимова ніч на чужині)

Хто не боровся з лихою годиною,
Щастя не знав в боротьбі,
Хай похоронної, хай лебединої
Пісні співає собі.
(Г. Чупринка, Батькові)

Ще в океан, ще хоч один рейс, навіть якщо він і буде твоєю лебединою піснею!..
(О. Гончар, Тронка)

«Поема про море» — гірко це сказати — лебедина пісня Олександра Довженка.
(М. Рильський, Олександр Довженко)

Левіафан

За Біблією, морська потвора, докладно змальована у Книзі Йова: «Подих його розжарює вуглини, з пащі виходить полум’я,., від нього закипає море.., він цар над усіма синами гордощів» (41,13-26).

З тим самим видом він (цар) левів полює, левіафанів ловить, б’є пташок і їде полем через людські трупи...
(Леся Українка, Напис в руїні)

І при всьому тому саме цей апарат, левіафаново поглинувши дві третини всіх науковців країни, 70 відсотків усіх коштів.., приступив до трощення у своїй міністерській трапезній уже в нових іпостасях 465 мільйонів наших з вами, шановний читачу, кревних крб.
(О. Хоменко, Апарат)

Легше верблюдові пройти крізь голчане вухо...

Вислів походить з Євангелія: «Легше верблюдові пройти крізь голчане вухо, ніж багатому увійти в царство небесне» (Матв., 19,24). Деякі коментатори Євангелія вважають, що «верблюд» — це товстий корабельний канат, який у давнину робили з верблюжої вовни; інші, сприймаючи слово «верблюд» у його прямому значенні, під голчаним вухом розуміють одні з воріт у стіні Єрусалима, дуже вузькі й низькі.

Значення вислову: повна неможливість досягнення чогось.

Крізь ігольне ушко царської цензури не могла пролізти навіть «Казка про рибака та рибку» в українському перекладі.
(М. Рильський, Пушкін українською мовою)

Заким пролізеш у голки вушко — обдерешся, як пес в шелюгах. Все побільше — лишаєш із одягом, все поменше — з собою.
(В. С т у с, Шлях грішного до раю)

Леда і лебідь

У грецькій міфології Леда — царівна, в яку закохався Зевс. Перевтілившись у лебедя, він став її коханцем. Леда народила яйце, з якого вийшла Олена Прекрасна. До теми кохання Леди й лебедя зверталися митці різних епох і країн — Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Челліні, Рубенс, Пуссен та багато інших.

Ой чи то я Леда, ой чи то я Лада,
Аж на мене біл лебедик з небесонька пада.
(І. Драч, Балада про двох лебедів)

І хмарка біла, наче Леда —
Лебідь кудись туди, у Грецію пливе.
(Л. Костенко, Скіфська Одіссея)

Леді Макбет

Персонаж трагедії В. Шекспіра «Макбет» (1606). Натхненниця багатьох убивств, які проклали шлях до влади її чоловікові, вона зрештою не витримала ваги своїх злочинів і надломилася морально.

...Сам до себе балака,
То наголос, то знов стиха,
Мов та леді Макбетиха:
«Ось ще пляма є одна!
Тутка витер — там вона!»
(І. Ф р а н к о, Вандрівка русина з Бідою)

Лежати в богів на колінах

Усталений зворот, який часто вживається у творах Гомера — в «Іліаді» (1, 267; 1, 400) та «Одіссеї» (17, 514; 20,435)) означаючи, що вирішення якоїсь справи не залежить від волі людей.

Як бачиш, мій приїзд «лежить у богів на колінах». Властиве, тепер з мене чи тут, чи в Києві користь невелика...
(Леся Українка, Лист до О. П. Косач, 12.ІХ.1896 р.)

Лель

Леля вважали слов’янським богом любові та шлюбу. Я. Головацький вважав Леля сином Лади. На думку О. Потебні Лель вважався богом помилково, проте давня традиція продовжує існувати й у наші дні.

Перед богами Лель і Ладо
Огонь Рогніда розвела;
Драгим єлеєм полила
І сипала в огнище ладан.
(Т. Шевченко, Царі)

«Лель і Полель» (1887) — назва повісті І. Франка.

Лепта вдовиці Внести свою лепту

Вислів походить з євангельського оповідання про пожертви у скарбницю єрусалимського храму. Щедрим внескам багатіїв, які жертвують, не бідніючи, протиставлено скромний внесок бідної вдови, яка віддала все, що мала, — дві лепти (Марк, 12, 41-44; Лука, 21, 1-4). Лепта — дрібна монета у Давній Греції.
У сучасній мові вислів «внести свою лепту» вживається у значенні: взяти посильну участь у чомусь. «Лепта вдовиці» — внесок формально малий, але великий своєю внутрішньою цінністю; вживається також іронічно.

Не заріже батько сина,
Своєї дитини,
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни.
Не заріже — викохає
Та й продасть в різницю
Москалеві. Це б то, бачиш,
Лепта удовиці
Престолові-отечеству...
(Т. Шевченко, Гоголю)

Ти трудишся віддано,
гинеш незнаною,
лиш в сотах лишаються світлі меди.
Навіщо меди ті,
для кого — це байдуже,
донести б до вулика
лепту малу...
(Т. Одудько, Бджола)

Лета. Канути в Лету

У грецькій міфології Лета — річка в підземному царстві Аїді. З неї душі померлих пили воду й забували своє земне життя (Вергілій, «Енеїда», 6).
«Канути в Лету» — назавжди зникнути, піти в непам’ять.

Привітай же благодушне
Мою сиротину,
Наш великий чудотворче,
Мій друже єдиний!
Привітаєш, — убогая,
Сірая, з тобою
Перепливе вона Лету
І огнем-сльозою
Упаде колись на землю...
(Т. Шевченко, Неофіти)

П’яненькі лірники-поети
Співають нам про зло й добро,
Але приймають за Дніпро
Холодний плин німої Лети.
(М. Руденко, Слова, накидані докупи...)

Не так страшна та річка Лета,
не так цензура та гірка,
як самознищення поета
брехнею власного рядка.
(Л. Костенко, Летючі катрени)

Летючий голландець

Вислів походить з голландської легенди XVI-XVII ст. про моряка, який заприсягнувся обійти на своєму кораблі мис, що перегороджував йому шлях, навіть якщо на це буде потрібна вічність. За своє зухвальство і виклик бурям легендарний капітан був засуджений разом зі своїм кораблем і мертвою командою вічно блукати по морях. Зустріч з «летючим голландцем», за переказами, віщувала бурю і загибель корабля й людей.
Вислів використовується для характеристики непосидючих людей, постійних мандрівників.

Повірив у тебе, допоміг упевнитись у своїх силах, і ось, замість того, щоб вести розкопки, вимучувати дисертації, сам гасаєш по світу, як «летючий голландець», і причиною все той же завжди захриплий від крику, від надсади перший учитель, який ніби передав тобі і затятість, і невтоленну жадобу відтворити на плівці розвихрений життьовий макрокосм.
(О. Гончар, Циклон)

Але в барі танцюють, наводять на палубі глянець,
Але грає оркестр, і змивають червоне вино, —
І вже вкотре повз нас пропливає
Летючий Голландець,
І далеко під нами нечутно здригається дно.
(О. Забужко, Корабель дурнів)

На тему мандрів «летючого голландця» Л. Мосендз написав ліричну драму «Вічний корабель» (1940).

Лисиці брешуть на щити

Цитата з пам’ятки XII ст. — «Слова о полку Ігоревім»: «...Лисиці брешуть на черлені щити...» (черлені — червоні).

Хіба їй можна одцвісти,
Коли зоря горить рожева,
Коли шумлять-дзвенять світи
Від рику раненого лева,
Лисиці брешуть на щити
І кличе Див поверху древа.
(М. Рильський, Слово про рідну матір)

Лис Микита

Головний персонаж віршованої казки І. Франка (1856—1916) «Лис Микита», пройдисвіт, який обдурює всіх звірів і в останній момент уникає заслуженої кари. Казку написано за мотивами поеми Й. В. Гете «Райнеке Фукс», яка у свою чергу є переробкою середньовічного «Роману про Лиса».

У переносному значенні — підступна й хитра людина.

Ти й не догадуєшся, синку любий,
Який той чоловік жорстокий, грубий,
Яка у ньому злість і хитрість скрита.
При нім-то ангел навіть Лис Микита.
(Б. Л е п к и й, Почула стріл, і щоб не було лиха...)

Лист у вічність

Назва однієї з новел, з яких складається роман Ю. Яновського «Вершники» (1935).

Як легко й просто це, мій дорогий Андрію,
Враз — розчерком пера — з історії змести
Петрарки, Пушкіна, Міцкевича листи
У вічність — ковану в залізні ритми мрію.
(М. Рильський, Сонет)

Повновартісне художнє послання ніколи не адресується тільки сучасникам, воно за самою природою своєю — «і мертвим, і живим, і ненародженим»: за Ю. Яновським, «лист и вічність».
(О. Забужко, Література і тоталітаризм)

Лихо давнє й сьогочасне

Назва повісті Панаса Мирного (1897), в якій письменник зіставив дві доби: кріпосницьку («лихо давнє») і пореформену («лихо сьогочасне»), зробивши висновок, що друге лихо гірше від першого.

Українські письменники-демократи далі провадять боротьбу проти «лиха давнього» — кріпосництва і численних його залишків у післяреформену епоху. Разом з тим нові письменники — Панас Мирний, І. Карпенко-Карий, Іван Франко, П. Грабовський та інші — починають боротьбу і проти «лиха сьогочасного»...
(З. Мороз, Тарас Григорович Шевченко)

Лицар без страху і догани

Так названо відважного й великодушного французького лицаря П’єра дю Террайля Баярда (1476—1524) У книзі, що була озаглавлена: «Найприємніша історія, скомпонована чесним слугою, про події та вчинки, успіхи та подвиги доброго лицаря без страху й догани, славного сеньйора Баярда...» (1527). Автор книжки невідомий. Дослідники вказують, що так само називали й відомого французького полководця Л. Тремуйля (1460—1525). Так говорять про людину високих моральних якостей.

Руді штанці, зневажливе пенсне
І хриплий голос — все дари Моргани...
Чи стане він, чи гляне, чи моргне, —
Він лавреат, він лицар без догани.
(М. З е р о в, Вороний)

Трістан — не тільки охоплений жагою коханець, але й хоробрий рицар «без страху й докору», людина високої моральної чесності: він мучиться від думки, що «обманює» короля з його дружиною...
(М. Рильський, Від перекладача)

Лицар печальної подоби

Так найменував героя роману М. Сервантеса «Дон і Кіхот» (1605—1615) його слуга Санчо Панса; бідний шляхтич Дон Кіхот, який став мандрівним лицарем, 1 не вміючи відрізнити плоди своєї фантазії від реальності, часто зазнає болючих поразок.

А лицарі печальної подоби
цілують землю у чумні вуста,
немов царівну в кришталевім гробі.
Але казки залишили Чорнобиль.
(І. Жиленко, Похорон)

Лиш боротись — значить жить!

Вислів походить з 96-го листа до Луцілія римського філософа Сенеки (2—68 н. е.). Цитата з поезії І. Франка «Vivere memento!» (1883):

Люди, люди! Я ваш брат,
Я для вас рад жити,
Серця свого кров’ю рад
Ваше горе змити.
А що кров не зможе змить,
Спалимо огнем то!
Лиш боротись — значить жить!
Vivere memento!

В тих оповіданнях ви бачите самого Франка — Франка-борця, який не криє своїх симпатій і антипатій, борця, що часом перемагає в нім артиста. Бо «лиш боротись — значить жить!»
(М. Коцюбинський, Іван Франко)

Лишіть мерцям ховати мерців

Вислів походить з Євангелія. Коли Ісус Христос наказав одному з учнів іти за ним, той попрохав спочатку дозволити йому поховати батька. Ісус відповів: «Іди за мною й лиши мерцям ховати своїх мерців» (Матв., 8,21-22; Лука, 9, 60).
Сучасне значення вислову: живи сучасними потребами, відмовившись від віджилого минулого.

Е д і т а: «Лишіте мертвим мертвих погребати». За морем гріб, а тут — твій син живий.
(Леся Українка, У пущі)

Лікарю, вилікуй себе самого

Євангельський вислів (Лука, 4, 23). Сучасне вживання цих слів: виправ свою поведінку, перш ніж осуджувати когось.

Олекса Загайчик, якому Бронко не переставав допікати боягузтвом, міг тепер йому відповісти: «Лікар, вилікуй себе самого».
(І. В і л ь д є, Сестри Річинські)

— Дикий приклад. Вам самому треба лікуватися.
— Знаю. Та й не нове. Лікарю... і так далі.
(Ю. Мушкетик, Позиція)

Роман Ю. Шовкопляса має назву «Лікарю, вилікуй себе самого»(1964).

Лілія долини.
Крин сельний

Вислів з Євангелія, де лілія — втілення краси природи. Архангел Гавриїл, який явився Діві Марії на Благовіщення, приніс їй букет лілій (як свідчить традиція змалювання цієї події на картинах Леонардо да Вінчі, Ботічеллі та ін.). Ісус Христос сказав: «Придивіться до польових лілій, як вони ростуть, — і не працюють, і не прядуть. А Я вам кажу, що сам Соломон у всій славі своїй не одягався так, як одна з них» (Матв., 6,28-29).

У сучасній мові — символ краси.

Він хмари рукавом розмаяв,
Піднявшись хвилями вершин,
Окучерявлений Китаїв,
Благоуханний сельний крин.
(М. Рильський, Китаїв)

Арно, Арно, Арно!
Етруська пристань, лілія долин,
Долинь до мене здалеку, долинь!
(Л. Костенко, Сніг у Флоренції)

«Лілія в долині» — назва роману О. де Бальзака (1799—1850).

Лісова пісня

Назва драми-феєрії (1911) Лесі Українки.

Закружляють зорі
Сиві, ніби маки...
І підпалять синім
Всі поліські плеса,
З лісової пісні
Випливуть на веслах...
(О. Стешенко, Волинський етюд)

Ліхтар Діогена

Письменник III ст. н. е. Діоген Лаертський у творі «Життя, вчення й думки славнозвісних філософів» розповідає, що грецький філософ Діоген з Синопа одного разу засвітив удень ліхтар і, блукаючи з ним вулицями, говорив: «Я шукаю людину».

Вислів означає: незвичний спосіб шукання справжньої людини.

Він один з тих людей, на яких ніяк не міг натрапити бідолаха Діоген з своїм ліхтарем. Я маю кращу долю чи, може, кращого ліхтаря, бо таки, хоч не часто, а все ж бачу «людей»...
(Леся Українка, Лист до М. Драгоманова, 17.VІІI.1893 р.)

Судьба мені світить в обличчя ліхтарнею Діогена:
Із ким я хліб преломляла —
Того на мені й вина!
(О. Забужко, Самогубне дерево)

Ловелас

Герой роману англійського письменника С. Річардсона «Клариса Гарлоу» (1747—1748) — спокусник багатьох жінок. Ім’я Ловеласа набуло загального значення.

Був, правда, гріх — а в кого їх нема? —
І Генріх сам казав без сорома,
Що до спідничок трохи надто ласий.
З історії ж відомо: ловеласи
Є навіть між найбільшими людьми.
(М. Рильський, Марина)

Ловці душ

За Євангелієм, Ісус Христос, побачивши двох рибалок, сказав їм: «Ідіть за Мною, і Я зроблю вас ловцями людей» (Матв., 4,19). Це були його майбутні учні.
У переносному значенні: люди, що своїм словом впливають на інших, переконують їх.

Та хто твої почислить ролі,
Хто оспіває до кінця
Мисливця славного у полі,
На сцені — людських душ ловця/
(М. Рильський, Амвросієві Бучмі)

Прости їм, Боже, встид
і відпусти їм гріх.
Ловці душі в твій слід
біжать з усюд усіх!
(В. С т у с, І дім наліг на дім...)

Лоенгрін

У середньовічних легендах — син Парсіфаля, одного з найвизначніших лицарів Круглого Столу в королівстві Артура. Лоенгрін був посланцем храму святого Грааля і повинен був приховувати своє ім’я та походження. Але дружина змусила його відкритися, після чого йому довелося залишити її й повернутися до своєї країни.

«Лоенгрін» — опера Р. Вагнера (1813—1883).

«Льоенґрін» (1935) — поезія М. Ореста.

А Ваша поезія — птах Лоенгріна,
Українське сало й японський комфорт,
І метрика ваша — страшна мішанина, —
Спливають в один гармонійний акорд...
(М. З е р о в, Присвята)

Та срібних днів уже нема,
і білозоряна зима,
мов сніжний лебідь Льоенґріна,
у синє, синє плине...
(Юрій Клен, Провесна)

Ломикамінь

Образне вживання цього слова на означення творчості Лесі Українки походить з її поезії «Уривки з листа» (цикл «Кримські відгуки», 1897).

Аж ось на шпилі,
На гострому, сірому камені блиснуло щось
наче пломінь,
Квітка велика, хороша пелюстки свіжі розкрила,
І краплі роси самоцвітом блищали на дні.
Камінь пробила вона, той камінь, що все переміг,
Що задавив і могутні дуби, І терни непокірні.
Квітку ту вчені люди зовуть saxifraga,
Нам, поетам, годиться назвати її — ломикамінь
І шанувать її більше від пишного лавру.

Це він (С. Мержинський) перший порівнює Лесю з квіткою ломикаменя і каже, що її поезія, якої ніхто і ніколи не задушить, пробивається вогненно-червоною квіткою крізь кам’яну товщу свого часу і жорстокість тодішнього життя.
(Б. Яковлєв, Ломикамінь)

Опівночі поділиться думками
із нами мудра квітка ломикамінь.
Адже секрети воскресіння прості:
вони в терпінні, пристрасті і рості.
(І. Жиленко, Ярмарок Чудес)

Лоно Авраамове

У доєвангельській «Книзі Ювілеїв або Малого Буття» розповідається, що «Яків спав на лоні діда свого Авраама».

Вживається як синонім до перебування в раю, часто з іронічним забарвленням.
«Піти на лоно Авраамове» — померти.

А коли поїзд хрипкий
і хиткий,
як в Авраамове лоно,
прийме в смердючі вагони,
вутлі, розбиті,
лиштвами зшиті,
хай він, гойдаючи, людям навіє
соняшну мрію...
(Юрій Клен, Мандрівка до сонця)

Із кожним пострілом чиясь душа,
мов камінь, падала в долину Авраама,
здирав живим подобу людську страх,
і крик крізь мури виростав стовпами.
(Б. Б о й ч у к, Подорож з учителем)

Лорелея (Лореляй)

Героїня старовинних німецьких пісень, прекрасна дівчина, яка сиділа на прибережній скелі й чарувала своїм співом тих, хто плив по Рейну. Мандрівники, заслухавшись її пісень, втрачали розум і гинули у хвилях ріки. На цей сюжет написана балада німецького романтика К. Брентано (1778—1842) і поезія Г. Гайне «Не знаю, що сталось зі мною...» (цикл «Знову на батьківщині», 1824).

Ім’я Лорелеї стало символом романтики, поетичного світосприймання.

Висхне Рейн, і ліси на горі не синітимуть,
Віще небо окутає дим, —
Та безумці, брати мої, вірно любитимуть
Лореляй з гребінцем золотим.
(М. Рильський, Скільки літ не пройде, все на скелі сидітиме...)

Лотова дружина

За гріхи мешканців Содома та Гоморри Бог вирішив покарати їх і пролив на ці міста дощем із неба сірку й вогонь. Усі люди загинули, крім праведника Лота з родиною, якому було дозволено вийти з Содома, але при цьому їм було заборонено обертатися. Лотова жінка порушила заборону, озирнулася й стала соляним стовпом (Буття, 14-19). У переносному значенні: надто цікава жінка, що наражається на смертельну небезпеку.

Вже майже все забув.
А потай,
На самоті, йдучи до сну,
Ще пам’ять, як дружина Лота,
Звертає зір в минувшину.
(Є. Маланюк, Досвід)

За тобою нишком оглядаюсь,
Хоч мені не оминути зла...
Знаєш ти, що Лотова дружина
За один свій погляд віддала?
(Д. Павличко, Знову ти вертаєшся з костьолу...)

Лукавий раб

«Рабом лукавим і лінивим» називає Ісус Христос (Матв., 25, 26) того, хто закопав талант (монету) в землю замість того, щоб пустити його в обіг і заробити гроші.

Тягар робочих літ наліг мені на плечі,
Стих безтурботний сміх і споважніли речі,
І голос чую я настирливо-шорсткий:
«Лукавий наймите, а де ж доробок твій?»
(М. З е р о в, До альбому)

Лукуллівський бенкет

За свідченням римського історика І—II ст. н. е. Плутарха, римський консул Люцій Ліціній Лукулл (близько 106—56 до н. е.) володів величезними багатствами і прославився розкішними бенкетами, про які не раз згадували його сучасники і пізніші автори.

А як увійшла пані з мискою вареників і служниця нарешті принесла самовар, булки і «традиційну» «чайну» ковбасу, то я саме описувала «лукуллівський бенкет».
(Леся Українка, Розмова)

Відзначали десятиріччя Валька. Вечеря була лукуллівською. Гості відкинулися у зручних фотелях, як римляни після симпозіуму.
(А. Крижанівський, Ким буде Валько?)

Любити ближнього, як себе самого

Вислів походить з Євангелія. Ісус Христос, протиставлячи Старий і Новий Заповіти, сказав: «Чули ви, що сказано було: люби ближнього твого й ненавидь ворога твого. Я ж вам кажу: любіть ворогів ваших...» (Матв., 5,43-44).

Р а й т: О, я вірю, що ти щиро любиш всіх людей без ніякої різниці й обмеження і вчиш інших любити всякого ближнього, як самого себе.
(В. Винниченко, Пророк)

Любіть Україну

Патріотичний вірш В. Сосюри, написаний і опублікований у 1944 р. з нагоди визволення України від гітлерівських загарбників. У 1951 р. в редакційній статті газети «Правда» цю поезію було піддано жорстокій критиці як нібито «націоналістичну». Після цього звідусіль посипалися напади на В. Сосюру і його вірш, які тривали багато місяців і довели поета до психічного розладу. Атака на В. Сосюру була сигналом для чергового погрому української інтелігенції.

Ці риси ідейно-стильової еволюції поета виразно відбились У вірші «Любіть Україну», що став причиною ряду несправедливих звинувачень на адресу митця. Вульгарно-соціологічна критика безпідставно звинуватила поета в, націоналізмі та безідейності.
(В. Моренець, Володимир Сосюра)

Любовний трикутник

Вислів походить з драми Г. Ібсена (1828—1906) «Гедда Габлер». У 1-й яві 2-го акту асесор Брак говорить Гедді, що він хотів би стати другом хазяйки дому, «а потім і хазяїна, звичайно... такий трикутний союз, по суті, — дуже зручний для всіх сторін». Коли входить чоловік Гедди, Брак додав: «Трикутник замикається».

Значення вислову: подружжя і третя особа — коханець або коханка.

Тепер він знає, що розповідати. Але як? Роман з трикутником кохання в центрі? Ні, ні, нізащо. Його не задовольняє легкий успіх у невибагливого читача.
(Ю. Мартич, Непогасна зірка)

В одній п’єсі... сюжет зводиться до малоцікавих суперечок навколо освітнього цензу молодого героя. У другій знову і знову розвінчується аморальний тип, що зневажає достойну жінку. У третій розповідається про мелодраматичні любовні перипетії, про зраду і розлуку (горезвісний «трикутник»).
(Й. Кисельов, Доля людська, доля народна)

Люди, будьте пильні!

Вислів чеського письменника-патріота Ю. Фучика. Нацистський суд у Берліні виніс Фучикові смертний вирок. Його було страчено 8.08.1943 р. У тюрмі Фучик написав свою останню книжку, яка закінчується словами: «Люди, я любив вас, будьте пильні!».

«Люди, будьте пильні!» — кричать тут звідусіль тіні мільйонів жертв фашистського людоїдства.
(П. Козланюк, В народній Польщі)

Людина-звір

Назва роману (1889) французького письменника Е. Золя. Вислів характеризує людей, у психіці яких переважають грубі, тваринні інстинкти.

Ріка життя біжить, хлюпоче, грається,
на ній линяють весни, мов убір...
Ви плачете, вам серце розривається:
людина — звір.
(П. Тичина, Читаю душі ваші, наче книги, я...)

Саме цей тип людини-звіра вже в наш нас розповзся по всіх континентах світу і, прикриваючися цинічно гаслом «щастя людини», закладає бомби в читальнях бібліотек, в багатолюдних торговельних центрах, на святкових площах, в літаках з туристами і масово вбиває невинних людей.
(Г. К о с т ю к,...Що вгору йде...)

Людина — істота суспільна

Слова грецького філософа Арістотеля (384—322 до н. е.) з його твору «Політика»: «Людина за природою своєю — істота суспільна». Вислів набув поширення після використання його в «Персидських листах» (1721) французького письменника Ш. Л. Монтеск’є.

Тема «людина й природа» належить до так званих вічних тем художнього письменства, і не треба, власне кажучи, пояснювати, чому це так: людина сама є часткою природи... і разом з тим, як істота розумна й соціальна, вона протистоїть природному світові, перебуваючи з ним у \ складних, суперечливих, завжди історично обумовлених взаємозв’язках.
(Л. Новиченко, «Вся безліч животвору»)

Людина людині вовк

Цитата з комедії римського драматурга Плавта (близько 254—184 до н. е.) «Осли». Латинською мовою — «Homo homini lupus est».

Вживається як формула крайнього егоїзму й ворожнечі між людьми.

Ходиш між людьми, як між вовками. Одно — стережешся. Скрізь насторожені вуха. Скрізь простягнені руки. Бідний в убогого тягне сорочку із плота, сусід у сусіда, батько у сина. «Між людьми, як між вовками».
(М. Коцюбинський, Intermezzo)

 — Я на суддів не ремствую... Вони по закону судили...
А от на людей ще й зараз кипить серце...
Людина людині — вовк... Отак і мене до тюрми опустили.
(В. С о б к о, Матвіївська затока)

Людина мисляча.
Homo sapiens

За науковою антропологічною класифікацією, Homo sapiens з’явився близько 35 тисяч років тому і дав початок розвиткові людського роду, який триває й у наш час.

Теоретично ми змолоду знаємо й залюбки повторюємо максиму: Homo sapiens — складна істота. Але це знання не озброює нас до кінця віку перед несподіванками...
(І. Кошелівець, Розмови в дорозі до себе)

Людина — тлін

Вислів пов’язано з біблійною розповіддю про вигнання з раю Адама й Єви. Бог, караючи їх за гріхопадіння, сказав, звертаючись до Адама: «Земля єси і одійдеш у землю» (Буття, з, 19).

...пливіть в човнах по морю синьому
знайдіте царство вічних змін
людина жах і біль свій кинь йому
бо все ж ти завжди тлін.
(М. Семенко, Поезопісня)

Людина у футлярі

Назва оповідання А. Чехова (1898), героєм якого є вчитель — боягуз і ретроград: «В цієї людини спостерігалося постійне й непереможне прагнення оточити себе оболонкою, створити собі, так би мовити, футляр...».

Так звуть людину, яка боїться усього нового, ховається від життя.

В кількох оповіданнях Чумака виступає характерний образ гімназичного інспектора, своєрідної «людини в футлярі», сухаря і кар’єриста.
(С. Крижанівський, Художні відкриття)

Людина — це звучить гордо!

Цитата з п’єси М. Горького «На дні» (1902): «Людина! Це — чудово! Це звучить... гордо! Лю-ди-на! Треба поважати людину» (дія 4-та, монолог Сатіна).

Сміється пілот радісно... Такий маленький, чорнявий... І біля такого гіганта — птиці... і він, гігант той, йому кориться... Людина! О, це бренить гордо!
(О. Вишня, Понад туманами)

 — Не бачу підстав для роздратування, — знизав плечима інженер, — по-моєму, тут все о’кей. Інтелігенція — це звучить гордо.
(П. Загребельний, Диво)

Люди як боги

Назва науково-фантастичного роману (1899) англійського письменника Г. Уеллса. Автор, у свою чергу, запозичив вислів з Біблії. Це слова змія-спокусника, який радив Єві скуштувати плід із дерева пізнання добра і зла: «Як тільки поїсте з нього, відкриються вам очі і станете як боги, які знають добро і зло» (Буття, 3, 4).

І буде так —
Фальшиве небо сміхом хтось розколе,
І стане світ новий і люди як боги.
І скрізь, де буде поле, —
Плуги, плуги...
(П. Тичина, І буде так...)

Людська комедія

Назва багатотомного циклу романів і повістей О. де Бальзака (1-ше видання 1842—1848), задуманого як паралель до «Божественної комедії» Данте. Подібно до цієї енциклопедії Середньовіччя, «Людська комедія» мала стати величезною епопеєю життя сучасного письменникові суспільства.

Не книжна драма і не мальована кров, а велетенська Людська комедія, для створення якої ще не народився Данте, хай розгортається перед Вашим духовним зором.
(О. Довженко, Лист до Ю. Тимошенка)

Людське, надто людське

Назва праці (1878) німецького філософа Ф. Ніцше, в якій автор критикує основи західноєвропейської культури.

Розмова не переходить меж банального, але поблажливість дозволяє уважно й серйозно ставитись до слів бесідників, яких послав сліпий випадок, навіть цікавитись психологією людського, надто людського...
(М. Могилянський, Честь)

Роман Винниченка «Записки Кирпатого Мефістофеля», власне, це продовження теми — «торжества людського, надто людського».
(О. Білий, Нарцис, або Спроба побудови «теорії пошлості»)

Людський документ

Вислів «document humain» уперше вжив французький письменник Е. Гонкур у передмові до книжки «Декілька творів нашого часу» (1876). У 80-ті pp. XIX ст. Е. Золя використав міркування Гонкура про «людські документи» для обґрунтування своєї теорії «експериментального роману», що ґрунтується на фактах реального життя.

Вислів «людський документ» вживається у значенні: листи, щоденники, спогади та інші документи, які містять правдиву розповідь про життя людини.

В найгіршому ж випадкові книга служитиме за своєрідну «хронічку» з історії мислі, чи й просто як «людський документ».
(Є. Маланюк, Передмова до «Книги спостережень»)

Люцифер

Люцифер — латинською мовою «світлоносець» — ангел, що повстав проти Бога й був скинутий з неба. У середні віки — одно з імен Сатани, володаря пекла. У поезії образ Люцифера втілював мотиви богоборства й протесту проти деспотизму («Втрачений рай» Дж. Мільтона, «Каїн» Дж. Байрона, «Демон» М. Лєрмонтова).

У сучасній розмовній мові це слово набуло також значення «нечиста сила», а у формі «люципер» вживається як лайка.

Стоптала подвір’я із садом
Люциперів чорних навала,
Онуку забито у житі,
Снарядом підпалено дім.
(А. Малишко, Боженко)

Цей став повісплений, осінній чорний став,
як антрацит видінь і кремінь крику,
виблискує люципера очима.
(В. Стус, Цей став повісплений...)

Він в темний простір подивився строго
І нагадав, прогнавши мертву тінь,
Що Слово — Бог...
Безсилі проти Нього
Всі хитрощі люцифера...
Амінь.
(М. Руденко, Моє віршування)

Як не затаював Бжеський свого наскоку на боярську садибу і своєї ганебної втечі, гусари розпатякали про все, і не раз у товаристві пана глузливо розпитували за чаркою венгжина, чим налякали його служниці боярині, що шляхетний лицар накивав їм п’ятами, тікаючи, мов від самого пана Люцифера.
(З. Тулуб, Людолови)

[ A ] [ Б ] [ В ] [ Г ] [ Ґ ] [ Д ] [ Е ] [ Є ] [ Ж ] [ З ] [ И ] [ Й ] [ І ] [ Ї ] [ К ] [ Л ] [ М ]
[ Н ] [ О ] [ П ] [ Р ] [ С ] [ Т ] [ У ] [ Ф ] [ Х ] [ Ц ] [ Ч ] [ Ш ] [ Щ ] [ Ю ] [ Я ]