Алла КОВАЛЬ, Віктор КОПТІЛОВ
КРИЛАТІ СЛОВА В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРНІЙ МОВІ

Д

Давид і Голіаф

У біблійній Першій книзі Самуїловій (1, 17) розповідається, як юний цар Ізраїлю Давид переміг у двобої набагато сильнішого за нього філістимлянина Голіафа. Давидові допомогло те, до він ужив важку пращу, а його супротивник розраховував лише на силу своїх м’язів.

Імена Давида і Голіафа звичайно вживають, коли йдеться про перемогу винахідливості над грубою силою або про несподівану перемогу над потужним ворогом.

Я примір вам даю. З сирітської хатини
В Давида виріс я, що з Голіафом б’ється.
Я, раб, тиранам плюнув правду в лиця,
Й вовік вони не змиють тої слини.
(Б. Лепкий, Я примір вам даю...)

Яка біда була на Україні,
Коли Богдан зібрав січовиків
І на ляхів, немов Давид той, рушив.
(Л. Старицька-Черняхівська, Мазепа)

Дажбог. Дажбожі внуки

Дажбог (інше ім’я — Святовит) — у давніх слов’ян бог сонця, мудрості, порядку й родючості, син Сварога, батька світла.

У переносному вживанні — втілення сили й могутності. «Дажбожі внуки» — метафорична назва українців.

Гине сила Дажбожого внука: татари плюндрують,
Князі кують коромоли, не дбають об вірі і людях.
(М. Костомаров, Співець Митуса)

Не полишають нас часи тривог,
Нагадують про себе, ніби стежать,
Раптовим своїм явленням бентежать,
Як в дзеркалі Дніпра старий Дажбог.
(О. Л у п і й. У дзеркалах дніпровських чистих плес.)

Дажбог лякає білі коні,
Бучний табун зими,
З його рожевої долоні
Вогонь проміння барвно гонить
На вогке тло землі.
(Ю. Д а р а г а н, Срібні сурми)

Дамоклів меч

За старогрецькою легендою, Дамокл, придворний сіракузького тирана Діонісія Старшого (432—367 до н. е.), позаздривши своєму володарю, назвав його найщасливішим з людей. Тоді Діонісій посадовив заздрісника на своє місце, повісивши над його головою на кінській волосині гострий меч. Зляканому Дамоклові Діонісій пояснив, що цей меч є символом тих небезпек, яких владар зазнає постійно, незважаючи на, здавалося б, безтурботне життя. Вислів має значення: постійна небезпека.

Десь Дорошкевич з ним вітався кисло,
Не раз скубла десниця Десняка.
Кінець! Мечем Дамокловим нависла
Сувора резолюція ЦК.
(П. Филипович, Епітафія неокласикові)

У1933 році йому (Д. Яворницькому) навішують ярлик націоналіста... Це звинувачення до кінця життя висіло дамокловим мечемнад творами вченого і навіть по його смерті.
(П. Сохань, Знати правду історії)

Говорив це так упевнено, що Леся повірила, а значить і Мілочці перекаже. Проте небезпека бути викритим через отой вірш «дамокловим мечем» висіла над ним.
(А. Головко, Мати)

«Під мечем Дамокла» — назва роману (1969) А. Пастушенка.

Данайський дар

Вислів у сучасній мові має значення: підступний подарунок, який несе лихо. Походить з «Одіссеї» (8, 493) та Берилієвої «Енеїди» (2,15)- Під час троянської війни данайці зняли безуспішну облогу Трої, лишили на березі великого дерев’яного коня, а самі відпливли у відкрите море. Троянський жрець Лаокоон остерігав співвітчизників, кажучи: «Боюся данайців, навіть коли вони приносять дари» (латинською мовою — «Timeo Danaos et dona ferentes»). Але троянці не повірили ні Лаокоону, ні пророчиці Кассандрі, вони втягли коня у місто, а вночі з нього вийшли сховані в ньому данайці, які пустили в Трою воїнів, що повернулися тим часом з моря.

А не хочете зовсім знати туранської Москви, боїтесь данаїв et dona ferentes, так учіться у кого хочете...
(М. Драгоманов, Лист до М. Бачинського, 25.ХІІ.1872 р.)

Се наш закон, се — наша месть.
Розбийте з трутою путар!
Відсуньте пріч Данаїв дар!
(Б. Лепкий, В храмі святого Юра)

Данте і Беатріче

У книзі «Нове життя» і в поемі «Божественна комедія» Данте Аліг’єрі (1265—1321) оспівав флорентійку Беатріче Портінарі, ідеалізований образ якої став центральним у його творчості.

Любов Данте до Беатріче — уособлення чистого, платонічного кохання.

Безсмертна пара — Данте й Беатріче.
Потужна смерть її не розлучила.
(Леся Українка, Забута тінь)

Свою любов, голубку швидкокрилу, давно я випустив на білий світ, аби вона будила сонце в морі, воркуючи ім’я лиш Беатріче.
(Т. Осьмачка, Данте)

Молю тебе, спали мене дотла В тім пеклі, що темніє таємниче, В тім раї — о безсмертна Беатріче.
(С. Ткаченко, Прийду до тебе в синє надвечір’я...)

Дантес

Офіцер російської служби — французького походження — Ж. Дантес убив на дуелі у 1837 р. О. Пушкіна.

Його ім’я стало образною назвою кожного переслідувача та вбивці поета.

Десь бродить землячок — Дантес.
О шанталавий, недорікий,
а чи поцілиш ти мене?
Свіча в задумі — не мигне.
(В. С т у с, Автопортрет зі свічкою)

Слів нахилені кручені колеса
Із святого літа лізуть в каламуть.
Треба мати свойого Дантеса,
Щоб поетом неіржавим буть.
(М. Саченко, Слів нахилені кручені колеса...)

Дантове пекло

Данте Аліг’єрі — автор грандіозної поеми «Божественна комедія» (1307—1321), яка поділяється на три частини: «Пекло», «Чистилище» і «Рай» — відповідно до етапів уявної подорожі поета по трьох «загробних світах», що повинна була просвітити людство, показати італійському народові шляхи політичного і морального відродження. У розділі «Пекло» подано яскраві картини пороків суспільства, автор бичує егоїзм, розбещеність, гординю, мстивість, жадібність, зраду.

...Але це потім, потім. Зараз вони ще про це не мають уявлення, зараз у них лише готовність в серцях — пройти Дантове пекло війни, перепинити шлях новітнім ордам чінгісхановим, що — не з луками, не з стрілами — з гримучою сталлю на землі і в небі насуваються на рідний край.
(О. Гончар, Людина і зброя)

І коли в XX столітті дійсність, розігравши на безкраїх обширах від Рейну до Тібетських гір інсценізацію дантівського пекла, пред’явила натхненним дітям гуманістичної традиції жмут опротестованих векселів за кілька віків глобальних ілюзій, то цілком природно, до абсолютна більшість цих носіїв чистого духу виявилася спроможною вибирати хіба лише між різними формами тоталітаризму, здебільшого між нацизмом і сталінізмом.
(О. Забужко, Література і тоталітаризм)

Дафніс і Хлоя

У грецькій міфології Дафніс — син Гермеса, пастух і співець, винахідник буколічної поезії, закоханий у пастушку Хлою. На цей сюжет у XVII—XX ст. написано низку опер і картин.

У переносному значенні — ідилічна пара закоханих.

Вірю! Вірю так глибоко, так незносно, як пахнуть на зубатих кварталах степові бур’яни. Вірю! Бо бачу — і Дафніса і Хлою, і молоде кохання...
(М. Хвильовий, «Лілюлі»)

Даю, щоб ти дав (мені)

Цей принцип римського права був публічно проголошений у промовах О. Бісмарка в німецькому рейхстазі в 1884—1885 p.p. «Залізний канцлер» сказав: «Що міг би мені запропонувати й дати Лассаль? Він не така людина, з якою могли б бути укладені певні угоди з приводу do ut des». Політика do ut des — це політика взаємних поступок, продиктована корисливими інтересами.

У сучасній мові вживається як іронічний синонім до слова «хабар».

Благородство за благородство, або, як казали мудрі, do ut des — даю, щоб і ти мені дав.
(В. Близнець, Деревляни)

Два Аякси

Аякси, або Великий і Малий Еанти — герої Троянської війни, що разом здійснювали свої подвиги. Дружба Аяксів послужила сюжетом для багатьох творів мистецтва.

У переносному значенні «два Аякси» — нерозлучні друзі.

Два Аякси й виконують от уже кілька років відповідальні обов’язки з найбільшим сумлінням тих псів, ще сторожать добро панів своїх.
(С. Петлюра, Міліція пана Балицького і юстиція пана Скрипника)

Дволикий Янус

У римській міфології — бог часу, початку й кінця. Його зображували з двома обличчями, одне з яких, молоде, дивилося вперед, у майбутнє, а друге, старе, — назад, у минуле.

Згодом вислів переосмислився й почав уживатися в значенні «дволична людина».

З’ясовано: всякі божественні Януси
Насправді вдивляються тільки назад.
(М. Б а ж а н, Смерть Гамлета)

Хмари над лісом пливуть перисті,
Флегматики вдумливо грають в покер.
Підтоптані пари, такі непаристі,
Як Януси, дивляться в різні боки.
(Л. Костенко, Пансіонат «Форель»)

Дев’яте коло пекла

У «Божественній комедії» (1307—1321) Данте змальовано пекло — місце вічного покарання грішників, — яке складається з дев’яти концентричних кіл. В останньому, дев’ятому колі, яке знаходиться в центрі Землі, Люцифер мучить найбільших грішників — зрадників.

Набувши переносного значення, вислів став образним синонімом найтяжчих мук.

Ось пекло, це землі частина шоста,
А край зелених верб і пишних зел,
Що скрізь його покрила вже короста —
Останній в пеклі круг, дев’ятий круг.
(Юрій Клен, Терцини)

Я вже знала: треба перейти
Темноту, аби збагнути світло;
Небеса зімкнулися... Я знала:
В пеклі не одне, а дев’ять кіл.
(Н. Поклад, Прибалтійський вітраж на 7 кольорів)

Дев’ятий вал

У поемах Гомера (VII ст. до н. е.) «Іліада» і «Одіссея» відзначено магічну роль числа 9: Деметра, шукаючи свою доньку Персефону, проходить світ за дев’ять днів; від Зевса народилися дев’ять муз; Лето, мати Аполлона та Артеміди, народжувала їх протягом дев’яти днів...

На думку досвідчених моряків, під час бурі на морі йдуть один за одним вісім розбурханих валів, але найбільшу небезпеку для корабля становить саме дев’ятий вал — найвищий і найпотужніший.

У переносному значенні: момент найвищого напруження сил, почуттів, нервів.

Що снили сон про ідеал, —
Змете їх вал, дев’ятий вал,
Дев’ятий вал... Позір, позір!
Гряде з Апокаліпси звір.
(Б. Л є п к и й, Весна 1915 року)

І день, і ніч, і мить, і вічність,
і тиша, і дев’ятий вал —
твоїх очей магічна ніжність
і губ розплавлений метал.
(Л. Костенко, І день, і ніч, і мить, і вічність...)

Дедал і Ікар

За грецьким міфом, Ікар був сином легендарного будівника Дедала. Цар Криту Мінос наказав ув’язнити Дедала та Ікара в лабіринті, збудованому для потвори Мінотавра: це була кара за допомогу батька й сина у врятуванні Тезея, який втік з Криту. Щоб вирватися з в’язниці, Дедал зробив з пір’я, скріпленого воском, дві пари крил, на яких Ікар і Дедал полетіли з острова. Прагнучи піднятися до сонця, Ікар злетів занадто високо, сонячне проміння розтопило віск, і юнак упав у море.

Образи мудрого Дедала і відважного Ікара часто використовуються в літературі.

І треба ж так! Жура — вона не марна.
Так зводиться причетність планетарна
До кожного витка, до кожного зітхання.
Ікара сивий прах, Дедала туга рання.
(І. Драч, Причетність планетарна)

Твоя любов моєю стала,
І мрія вийшла з-поза хмар.
Не був я схожим на Дедала,
А рвавсь до неї, мов Ікар.
(Д. Павличко, Співці твої з твоїм натхненням...)

«Ікар»(1902) — поезія М. Вороного, написана з приводу загибелі першого українського авіатора Л. Мацієвича.

Де згода в сімействі...

Так починається створена І. Котляревським пісня, яку співають герої його п’єси «Наталка Полтавка» (дія І, ява 6):

Де згода в сімействі,
Де мир і тишина,
Щасливі там люди,
Блаженна сторона.

Повчальний тон пісні зумовив здебільшого іронічне вживання цих слів.

Зійшлися характерами Іван та Вірунька. Живуть душа в душу, біля їхнього двору, як знак ідилічної згоди в сімействі, під навислим цвітом акацій — лавиця чепурненька, зручна, з бильцем.
(О. Гончар, Собор)

Дездемона

Героїня трагедії В. Шекспіра «Отелло» (1604). Жертва підлого наклепу, Дездемона у трагедії є втіленням чистоти, любові, відданості. Саме це значення вкладається в ім’я Дездемони й у загальному його вживанні.

Хай хоч вві сні — мандрівки дальні
Без суєтливих перепон, —
І очі радісно-печальні
Білоодежних Дездемон!
(М. Рильський, Синя далечінь)

Декларація прав людини і громадянина

Політичний маніфест французької буржуазії, вироблений і прийнятий Установчими зборами 26 серпня 1789 p., на початку революції. Ідейним джерелом декларації була французька просвітительська філософія XVIII ст.

Вислів широко вживається з різними змінами в структурі.

Ну, цікавитись — кожного право,
І декларації прав
Тут не треба.
(М. Рильський, Декларація обов’язків поета і громадянина)

Характерна сама форма «декларації прав» української літератури у зверненні до видавця.
(О. Білецький, Українська проза першої половини XIX століття)

Деметра

У грецькій міфології — богиня родючості та хліборобства, сестра й дружина Зевса. її доньку Персефону викрав бог підземного царства Аїд, і Деметрі вдається визволити її лише після тривалих і важких розшуків. Деметра — одна з найбільш поважаних богинь. Ім’я її служить уособленням врожаю, плодів, овочів, «дарів землі».

Від магістралі за два метри, уся закутана в що є, сидить бабуся, як Деметра, у відрах моркву продає.
(Л. Костенко, Люблю чернігівську дорогу...)

Маленький клаптик — вимріяні метри,
Неначе для могили. Та з-під ніг
Тебе покличе голосом Деметри
Той дух, що ти лиш тут відчути зміг.
(М. Руденко, Уранці під колючкою)

Демосфен

Афінський оратор і політичний діяч (384—322 до н. е.). Від народження заїкуватий, Демосфен багато працював над собою; він виголошував промови під шум морських хвиль з камінчиками в роті — і став прекрасним оратором. Промови його відзначаються бездоганною стилістичною обробкою і виразною ритмікою.

У сучасній мові Демосфен — переносна назва визначного оратора. В іронічному вживанні — балакун.

Два чи три виступи на студентських зборах, до яких Філько готувався з дійсно демосфенівською упертістю, створили йому славу доброго промовця.
(І. В і л ь д е, Сестри Річинські)

День гніву

Початкові слова католицького гімну про Страшний суд, автором якого, ймовірно, є Томазо ді Челано (близько 1200—1255). Від XIV ст. цей гімн становить частину заупокійної молитви — Реквієму. Цитується також у латинській формі — «Dies іrае».

День гніву, день Божого гніву настав!..
І в душах на ґвалт задзвонила тривога,
І очі з благанням звернулись до Бога,
Аби не карав!..
(М. Вороний, Dies іrае)

День гніву — він настав! Зарокотала
Важка, провісна буря. В небесах
Помчала хмар розбурхана навала,
І сутінь розіллялась по полях.
(М. О р е с т, Повстання мертвих)

«День гніву» — назва роману Ю. Косача (1948).

Дерево життя

В індоєвропейській міфології дерево життя, або світове дерево, об’єднує три світи: коріння його міститься в царстві мертвих, стовбур — у країні живих, а крона — у царстві богів. Дерево життя належить до найдавніших елементів українського орнаменту.

Тоненька гілочка із дерева життя,
Коли і хто нарік мене — людина?
У океані вічності — краплина
Мій час, який не має вороття.
(Т. Коломієць, Стрічаю день)

А ветхий дід, мов особливу ласку,
Рипить йому, провадить давню казку:
Рай, та потоп, та дерево життя...
(М. З е р о в, Гільгамеш)

Зриваю Грона з Дерева Життя
І з них чавлю хмільне вино поезій...
(С. Ткаченко, Зриваю ґрона з Дерева Життя...)

Дерево пізнання добра і зла

За Біблією, Бог заборонив першим людям Адаму і Єві їсти плоди з райського дерева пізнання добра і зла. Але змій (диявол) спокусив Єву, яка сама з’їла яблуко з цього дерева і пригостила Адама (Буття, 3).За це Адам і Єва були вигнані з раю.

У переносному значенні — щось суворо заборонене.

Коли хотів, щоб ми не коштували
Плодів знання, пощо ж садив те древо
І тим плодам таку додав приману?
(І. Ф р а н к о, Смерть Каїна)

Мов кулаки бубняві й круглі,
Мов яблука важкі, плоди добра і зла,
Лежать на випнутих, на кремезних столах
Налляті оливом, вином і лоєм кухлі.
(М. Б а ж а н, Гофманова ніч)

Прийшла пора вологи і тепла,
Птахи розщебеталися веселі, —
І яблуня рожева розцвіла
Не там — в раю, а тут — в моїй пустелі,
Як древо пізнання добра і зла.
(Л. Первомайський, Древо пізнання)

Держава — це я

Вислів «L’Estat c’est moi» приписують французькому королеві Людовіку XIV (1638—1715); який нібито промовив його на засіданні парламенту в 1655 р. Проте історики заперечують його авторство, бо в протоколі засідання, який зберігався в секретному державному архіві, цих слів нема. Деякі автори приписують вислів англійській королеві Єлизаветі І (1533—1603).

Вислів характеризує людей, які переоцінюють значення своєї особи і вдаються до грубого свавілля.

Тут і кружковщини настоящої нема в сих людей, а єсть тільки в кожного з них mania grandiosa (манія величі) в великій степені, іменно кожний з них думає: L’Estat c’est тоі.
(Леся Українка, Лист до М. Драгоманова, 5.IV.1894 р.)

Держиморда

Прізвище дійової особи з комедії М. Гоголя «Ревізор» (1836). Держиморда в сучасній літературній мові — синонім брутального й свавільного служаки, обмеженої та грубої людини.

Десь далеко єсть країна
Пишна, вільна, щастям горда,
Кожний там живе щасливо —
Держиморда, держиморда.
(В. Самійленко, Ельдорадо)

Образ держиморди, взятий з творів Гоголя, став символом ненависного поліційно-терористичного ладу.
(П. Голубенко, Україна і Росія)

Чим Симоненкова творчість відрізняється від інших і є в нашій поезії покищо унікальною — це одверте обвинувачення у всіх цих нещастях самого режиму совєтчини, офіційних держиморд, що з бездушною послідовністю виконують «директиви» партії.
(І. Кошелівець, Передмова до книжки В. Симоненка «Берег чекань»)

Десять заповідей. Заповіді

Основні моральні приписи для віруючих у юдейській і християнській релігіях. У Старому Заповіті — це десять заповідей Мойсея, у Новому Заповіті — заповіді Ісуса Христа в Нагірній проповіді та притчах.

У сучасному слововживанні — високі моральні настанови.

 — А ви, капітан, по заповіді поступаєте: хай права не знає, що робить ліва, — зареготався Книш.
(Панас Мирний, Повія)

Вихований у твердій школі, я відмалку засвоїв собі дві заповіді. Перша — то було власне почуття того обов’язку, а друга — то потреба ненастанної праці.
(І. Ф р а н к о, Автобіографія)

Адже ж не захворів, не втік і правила на зубок вивчив, весь майдан слухає, як дзвінко відкарбовує він перед колективом заповіді вихованця.
(О. Гончар, Бригантина)

Джоконда (Монна Ліза)

Серед портретів, виконаних Леонардо да Вінчі, найкращим вважається портрет Монни Лізи (1503), дружини багатого флорентійця Джокондо. Цей твір, що зберігається в Луврі, яскраво відбиває уявлення людей доби Відродження про особистість. Існує багато досліджень та есе про усмішку Монни Лізи, яка зробила її обличчя на портреті дзеркалом ледве вловимих порухів душі.

У переносному значенні Джоконда — втілення жіночої чарівності.

Руки в неї досконалої форми і ноги стрункі і маленькі, посмішка і припухлість десь біля очей Джоконди.
(О. Довженко, Матеріали до «Поеми про море»)

Див кличе над деревами

Вислів зі «Слова о полку Ігоревім (XII ст.): «Збися Див кличет врьху древа: велит послушати земли незнаемі — и Влъзъ, и Поморію, и Посулію, и Сурожу, и Корсуню, и тебъ, тьмутораканьскый блъван!». Див — лісовий демон у народних віруваннях; поетичне уособлення нещастя.

Значення вислову: провіщати небезпеку.

Як купала мене мати
у любистку,
трусив зорі Див із лану
у колиску.
(Т. Осьмачка, Казка)

До дна Каялу виллято далеку,
Та Див вже знову у верхах дерев.
(О. О л ь ж и ч, Данило)

У жолуді, затиснутім в руці, відчув він, як гули роки і бурі, як весни кільчились надії квітом, як шарудів сторясним листям вітер, як Див кричав і стугоніла ніч.
(Юрій Клен, Символ)

Дифірамб. Співати дифірамби

У Давній Греції дифірамб — урочиста хорова пісня на честь бога вина Діоніса. Пізніше став однією з поетичних форм, близькою до оди та гімну (наприклад, дифірамби Піндара та Аріона, VI—V ст. до н. е.). З дифірамбів, які виконувалися хором, виникла грецька трагедія.

У переносному слововживанні «співати дифірамби» — перебільшено хвалити.

Краще бринять від того урагану
пошарпані струни,
ніж у майстерних руках
срібнострунні злотистії арфи,
зграйно й добірно настроєні
до дифірамбів облесних.
(Леся Українка, Завжди терновий вінець...)

А коли Хома занадто вже розходився, співаючи дифірамби своїм мінометам, хтось навіть осадив його.
(О. Гончар, Прапороносці)

Діана

У римській міфології — покровителька полювання та диких звірів, богиня місяця. Зображували її у вигляді молодої дівчини з луком і сагайдаком за плечима, уособлювала дівочу неприступність. Ототожнювалася з грецькою богинею Артемідою.

Із туману,
Як кажуть, стала виглядать
Червонолицяя Діана...
(Т. Шевченко, Ну що б, здавалося, слова...)

Гляджу захоплений по оболоні
і слова вигукнути з уст не можу,
гляджу на тебе горду, гарну, гожу
і як стоїш застигла у розгоні,
струнка Діано з місяцем в долоні.
(Б. І. Антонич, Дівчина з диском)

Діва Обида

Богиня давніх слов’ян, яка згадується у «Слові о полку Ігоревім» (XII ст.): «Въстала Обида в силах Дажьбожа внука, вступила дъвою на землю Трояню, въсплескала лебединими крили на синъм моръ у Дону; плещучи, упуди жирня времена».

Повстань, як древле! Панцир з міді
Замінить лахи й ганчірки, —
І знов дівоча стать Обиди
Звитяжно гляне у віки.
(Є. Маланюк, Діва-Обида)

Світ хижим птахом, звіром кидавсь,
стріл гнало чорно, яко тьми,
а обіч страшно йшла Обида
і дотикалася крильми.
(О. Лятуринська, Хилились стязі, пнулись вгору...)

Діла давно минулих днів

Вислів з «Поем Оссіана» (1762-1765), створених англійським письменником Дж. Макферсоном і приписаних ним легендарному старокельтському бардові Оссіану. Вислів набув поширення завдяки використанню його в поемі О. Пушкіна «Руслан і Людмила».

Ні, не соромно нам — ні росіянам, ні полякам, ні українцям — оглянутися на діла давно минулих днів, згадати недавнє своє минуле, сповнене драм і героїзму.
(О. Довженко, Велике товариство)

Діла незабуті дідів наших

Цитата з поеми Т. Шевченка «І мертвим, і живим...»(1845):

Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тяжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.

Коли Шевченко ридає, згадуючи діла незабутні дідів нашій;, і готов би віддати веселого віку половину, щоби їх забути, — д. Куліш попросту плює на ті діла і на всю нашу минувшість.
(І. Ф р а н к о, Хуторна поезія П. А. Куліша)

Діоген у бочці

Старогрецький філософ IV ст. до н. е. Діоген із Синопа на знак зневаги до власності та комфорту став жити у бочці.

У переносному значенні — людина, яка зневажає матеріальні блага.

Велике полум’я палило
Розпутний Рим і Карфаген,
І смів прогнать од сонця сміло
Царя суворий Діоген.
(Г. Чупринка, Пророк)

Земля, мов Діоген у бочці,
Себе загойдує давно.
А світ живий у кожній точці —
Усюди є святе зерно.
(М. Руденко, Між двома ерами)

Коли аж ген — іде абориген. Сидить на бочці скіфський Діоген.
(Л. Костенко, Скіфська Одіссея)

Діоніс

Діоніс, або Вакх (латинське ім’я — Бахус) — у грецькій міфології син Зевса і смертної жінки Семели, бог екстазу, супротивник Аполлона — бога гармонії.

У переносному значенні «діонісійство» — почуттєве начало, перевага бурхливих емоцій над розумовою впорядкованістю.

О, Діонісеяснозорий!
Над нами зносиш ти угору
свій білочадий смолоскип,
зірчастий рониш дощ у глиб
лісів, де звір дрімає в нетрях.
(Юрій Клен, Січневий Діоніс)

Діоскури

Діоскури — Кастор і Полідевк, або Поллукс — сини Зевса і смертної жінки Леди, якій верховний бог з’явився у вигляді лебедя. Кастор був смертний, а Поллукс мав безсмертя, але брати так любили одне одного і так не хотіли розлучатися, що випрохали в Зевса дозвіл один день бути серед богів на Олімпі, а другий — у підземному царстві мертвих.

В образній мові — нерозлучні друзі.

З оповідань його, бувало, вирина
Мій батько запальний і тихий Антонович,
Що дружба з юних літ лучила їх міцна.
Ненавиділи їх Піхно та Юзефович,
А Лисенко любив, Старицький шанував
І Діоскурами Іван Франко назвав.
(М. Рильський, Мандрівка в молодість)

Для більшої слави Божої
Ad majorem Dei gloriam

Девіз заснованого в 1540 p. ордену єзуїтів. Часто зустрічається також в ухвалах Трідентського собору (1545—1563), який проголосив Контрреформацію. Часом девіз скорочується до ініціалів — А. М. D. G. Вислів уживається також із деякими змінами.

В кінці скажу, що Гриневецький (він найбільший мій сперечник і він же пише музику на «Русалку»), він завзятий вагнерист, і позавчора приніс мені цілого «Лоенгріна» — се вже ad majorem Dei gloriam.
(Леся Українка, Лист до М. Косача, березень 1891 р.)

Доборолась Україна До самого краю

Цитата з поеми Т. Шевченка «І мертвим, і живим...»: Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають.

«Доборолась Україна до самого краю» — можна б про ті часи справді сказати словами Шевченка і, здавалось, прудкою ходою йшла вона до загибелі, до останньої втрати свого національного обличчя.
(С. Єфремов, Історія українського письменства)

Яка спокійна в смерті наша нива! Який величний на одрі Дніпро! Оце-то доборолися... До краю! Хто п’є, а хто світ за очі чухрає.
(І. Жиленко, Похорон)

Добре, синку!

Цитата з повісті М. Гоголя (1809—1852) «Тарас Бульба», слова Тараса, звернені до його сина Остапа перед стратою.

Згадались мимохіть
Тамті, криваві листопади.
Як падали між ржавих трав
На чорну землю ( — «добре, сину!»),
Як вітер пестив і чесав
На мертвих головах чуприну.
(Є. Маланюк, Тринадцята осінь)

Добрими намірами вимощено пекло

Вислів приписують англійському письменнику С. Джонсону (1709—1784). Вальтер Скотт у романі «Ламермурська наречена» приписує його англійському поетові й богослову Дж. Герберту (1593—1633); який дав наступний його варіант: «Пекло повне добрих намірів і бажань».

Значення вислову: невідповідність між добрими намірами і поганими наслідками.

Кажуть, весь поміст у пеклі
З добрих намірів зложився!
Для пекельного помосту
І Бертольдо потрудився.
(Леся Українка, Давня казка)

— Єдине, чим ви мені можете допомогти — це дати роботу.
— Ні, не тільки. Добра порада...
— Добрими порадами устелено дорогу в пекло. Це зайва розмова.
(В. С о б к о, Матвіївська затока)

Довліє дневі злоба його

Вислів з Євангелія (Матв., 6,34), який означає: кожен день несе досить турбот, достатньо для дня турбот його.

Усе, мов сон, пробігло й знебуло.
Хіба ж не ти довлієш, злобо, дневі?
(В. С т у с, Усе, мов сон, пробігло й знебуло...)

Доглядати свій сад

Цитата з повісті французького письменника і філософа Вольтера «Кандід, або Оптимізм» (1759). Після багатьох пригод і нещасть під час тривалих мандрівок герой повісті приходить до висновку, що кожна людина повинна займатися корисною працею: «...Треба доглядати свій сад».

У переносному значенні: наполегливо й самовіддано працювати, докладати зусиль до певної справи.

Не бійтесь заглядати у словник:
Це пишний яр, а не сумне провалля;
Збирайте, як розумний садівник,
Достиглий овоч у Грінченка й Даля,
Не майте гніву до моїх порад
І не лінуйтесь доглядать свій сад.
(М. Рильський, Мова)

Симон підтримав мою ідею... Треба було по-кандідівськи і далі садити сад, світлий сад дружби й взаємопізнання.
(М. Б а ж а н, Спогади)

Доки зловживатимеш нашим терпінням, Катіліно?

Цитата з Першої промови римського оратора Ціцерона проти Катіліни, обвинуваченого в державній зраді. Промову було виголошено 63 р. до н. е.

Вживається на позначення нетерпіння, обурення.

Usque tandem, Catilina! etc., — можеш ти мені гукнути, стративши всяку терпеливість при читанні... Ще таки мушу написати кілька слів до характеристики галицької громади, ще таки мушу.
(Леся Українка, Лист до М. Косача, березень 1891 р.)

Долина печалі. Юдоль плачу

Вислів походить з Біблії (псалом 84,5—7). Де «юдоллю (церковнослов’янське "долина") плачу» називається місце, де відбуватиметься Страшний суд при кінці світу.

У переносному значенні: життя з його турботами й печалями; гірка, страдницька доля.

Я чув: «Ці лілії, що упояють чаром,
Оподаль від землі, a valle lacrimarum,
Зросли тут засівом всесильної руки...»

(М. З е р о в, Данте)

Юдоль плачу, земля моя, планета,
блакитна зірка в часу на плаву,
мій білий світ, міцні твої тенета, —
страждаю, мучусь, гину, а живу!
(Л. Костенко, Юдоль плачу, земля моя, планета...)

Домострой

Пам’ятка російської літератури XVI ст. «Домострой» — збірка житейських правил і повчань, які спиралися на світогляд і уклад сімейного життя, сформовані церквою і тривалою традицією.

Слово «домострой» набуло значення: консервативний уклад життя, мораль, яка стверджує рабське становище жінки.

Старосвітська мораль домостроївського типу все ж таки воркотить на прояви особистої ініціативи і, зустрівши натуру, найменше здатну піддатися її оковам, кидається на неї з особливою злобою.
(М. Драгоманов. Твори. К., 1970, т.1, стор. 276-277)

Богоявленський:
...Дома ми поговоримо, хто за кого відповідає...
К і р а :
Домострой? Ну, це вже не вийде.
(І. Микитенко. Вибрані твори. К., 1957, т. 1, стор. 163)

Дон Жуан

Старовинна іспанська легенда про Дон Жуана — спокусника жінок, який усе життя проводить у любовних пригодах, — стала сюжетом багатьох творів світової літератури: п’єси іспанського драматурга Тірсо де Моліна «Севільський спокусник» (1630), комедії Мольєра «Дон Жуан» (1665). Ця легенда була також оброблена О. Пушкіним (драма «Кам’яний гість», 1839) і О. Толстим (драматична поема «Дон Жуан», 1859), а в українській літературі — Лесею Українкою (драма «Камінний господар», 1912). На сюжет цієї легенди написана опера Моцарта «Дон Жуан» (1787).

Палійчук — се кучерявий повногубий хлопець, типовий сільський дон-жуан.
(Г. Хоткевич, Гуцульські образки)

У мене кілька жінок, хоч я не мусульманин і не бігаміст і донжуанство перечить моїй вдачі.
(Е. Андієвська, Жонатий чоловік)

Дон Кіхот

Герой роману М. Сервантеса де Сааведра (1547—1616) «Славетний лицар Дон Кіхот Ламанчський» (1605—1615). Бідний шляхтич Дон Кіхот, старий самотній дивак, начитався старовинних лицарських романів і уявив себе мандрівним лицарем. Втративши здатність відрізняти дійсне від уявного, «лицар сумного образу» Дон Кіхот б’ється з вітряками, приймаючи їх за велетнів; заступається за злочинців, вважаючи їх невинно скривдженими, і т. ін. На противагу Дон Кіхоту його зброєносець Санчо Панса — хитрий товстун, для якого на першому місці — житейські вигоди.

Донкіхотами називають благородних фантазерів, відірваних від життя; людей, що вступають у боротьбу зі злом, але не враховують тверезо своїх сил, не розуміють, що їхня боротьба не дає користі, а лише викликає глузування.

Найбадьоріше почував себе Духнович. Дарма, що він, як і Степура, ще накульгував, але й тут він не міг відмовити собі в задоволенні покепкувати над своїм досить-таки невояцьким виглядом.

—Дон-Кіхоти без Росінантів, рицарі сумного образу в общипаних обмотках, — жартував він по дорозі до вокзалу.
(О. Гончар, Людина і зброя)

Коли земля в холодну ніч загилена
і вітер в зорях тягне горяка, —
у полі, між козацькими могилами,
мій Дон-Кіхот шукає вітряка.
(Л. Костенко, Балада моїх ночей)

Зі своєю етичною поставою Куліш ішов у російські інтелігентські кола, шукав приязні, дружби і, розуміється, ставав лицарем сумного образу — новітнім Дон-Кіхотом.
(Ю. Бойко, Великий класик української літератури П. О. Куліш)

Дорога до храму

Вислів походить з кінофільму грузинського режисера Т. Абуладзе «Каяття», який вийшов на екрани наприкінці 1980—х років.

У переносному вживанні означає важкі духовні шукання людини, повернення її до християнської духовності.

Упродовж десятиліть наші дороги не вели до Храму... Тепер, коли ми, розбуджені од важкого сну, повернули на ті зраджені нами колись путівці, мусимо розгрібати і «звалище каміння», і згірклі попелища, й на руїнах, порослих травою забуття, зводити свій Храм.
(Л. Тарнашинська, Дорога до Храму)

Не досить, як стало модним після фільму Тенгіза Абуладзе «Покаяння», шукати дорогу до Храму — треба той Храм ще й збудувати самому.
(П. Загребельний, Думки нарозхрист)

І світ навкруг був чистий, мов сльоза,
І ми — удвох, хоч дому в нас немає...
Навіщо нам вертатися назад,
Коли дорога з храму не вертає.
(З. Кучерява, Ви повели мене у древній храм...)

Досвітні вогні

Цитата з поезії Лесі Українки, яка має таку саму назву (1892):

Ще сонячні промені сплять,
Досвітні вогні вже горять,
То світять їх люди робочі.

Ні слова про спокій! Ні слова про втому! Хай марші лунають бадьорі й гучні... Хоч ніч облягає — та в пітьмі глибокій Вже грають-палають досвітні вогні...
(В. Еллан /Блакитний/, Вперед)

Драконівські закони

Надзвичайно суворі закони, встановлені першим законодавцем Афінської республіки Драконом (VII ст. до н. е.). Грецький історик Плутарх розповідає, що за цими законами карали смертю майже за всі злочини, страчуючи не лише людей, а й предмети, «причетні» до злочину. Грецький оратор Діомед говорив, що драконівські закони писано не чорнилом, а кров’ю.

Проти скромних діячів українських недільних шкіл... були застосовані драконівські закони.
(О. Білєцький, Від давнини до сучасності)

І нехай руський демократ раз на все собі запам’ятає: боротись з українством можна тільки деспотичним, драконовським режимом.
(В. Винниченко, Відродження нації)

Дрібніють люди на землі

Цитата з поезії Т. Шевченка «Саул» (1860), що закінчується словами:

Горе! Горе!
Дрібніють люде на землі,
Ростуть і висяться царі!

В епохи, коли «дрібніють люди на землі», збуджується цікавість до біографій «великих», наслідком чого з’являється життєпис як літературна форма.
(Є. Маланюк, Шевченко в житті)

Друге я. Alter ego

Грецький письменник III ст. н. е. Діоген Лаертський приписує цей вислів філософові-стоїку Зенону, який саме так характеризує найкращого приятеля.

Вживається на позначення найближчого друга й однодумця; інколи — втілення автора в художньому образі.

Ти приходиш вечорами
Тінню, другом, другим я,
Наче букви телеграми
Мова кована твоя.
(М. Рильський, Хорей і ямб)

Не пощадив Панч і свого alter ego Лец-Отаманова. Це була вершина несмаку і безпринципності.
(Г. Костюк, У змаганні з часом)

Друг, що тричі відрікся

Вислів походить з євангельської оповіді про апостола Петра, який тричі відрікся від свого вчителя Ісуса Христа, схопленого вартою (Матв., 26).

Так говорять про людину, дружба якої не витримує важких випробувань.

Що скажеш ти тоді? Чи, може, й ти Пошлеш мене веселу звістку дати Твоїм забутливим і потайним друзям, Що тричі одрікалися від тебе?
(Леся Українка, То, може, станеться і друге диво...)

Замість лелії рожу цілують уста.
А все ж, як Петро від Христа,
відректися від тебе не можу.
(П. Тичина, Мадонно моя)

Дульсінея

«Незрівнянною Дульцінеєю Тобоською» назвав «даму свого серця» герой роману М. Сервантеса Дон Кіхот. Насправді ж це була проста, неосвічена селянська дівчина Альдонса.

У переносному значенні — обожнювана жінка (часто вживається іронічно).

— Але хіба не може бути схожості внутрішньої, — не здавався він. — Скажімо, яко захисника слабкої половини...
— Тепер такі захисники, — махнула вона рукою, — тікають поперед дульсіней...
(Ю. Мушкетик, Біла тінь)

І відчайдушний голос Дон-Кіхота:
Собрате мій! Дай знати Дульсінеї,
що я погиб у вашім вітряку!
(Л. Костенко, Сніг у Флоренції)

Дух Банко

Образ підступно вбитого Макбетом у боротьбі за владу свого колишнього сподвижника. Він виступає у трагедії В. Шекспіра «Макбет» як уособлення помсти за кривавий злочин.

Іноді вислів уживається в ширшому значенні — як одно зі втілень уявлення про потойбічний світ.

«Втрачений» Мефістофель і навіть звичайний гоголівський чорт, а також загробне життя, марновірства, дух Банко, — нема цьому хазяйству минулого місця в нас.
(О. Довженко, Виховувати молодих кінодраматургів)

Дух і буква

Цитата з Євангелія: «Бог дав нам силу бути слугами Нового Заповіту, не букви, а духу; буква-бо вбиває, а дух животворить» (Друге послання апостола Павла до коринфян, 3, 6-7).

Вислів уживається, коли догмі протиставлять ідею, живу справу.

Хай мертва буква вас не мане
До свар, заслонюючи суть;
Славетніш німці чи слов’яне —
Ті спірки краю не спасуть.
(П. Грабовський, Поетам-українцям)

Ми наполягаємо на старій гадці, що декому здається навіть старомодною: треба перекладати не букву, а дух, треба пам’ятати ще гоголівську вказівку про те, що для наближення до оригіналу слід інколи відходити від нього.
(М. Рильський, Художній переклад з однієї слов’янської мови на іншу)

Душу віяти від тіла

Вислів походить зі «Слова о полку Ігоревім» (XII ст.), з опису кривавої битви руського війська з половцями: «На Немизі снопи стелють головами, молотять чепи харалужними, на тоці живот кладуть, віють душу од тіла».

У переносному значенні — вбивати на полі бою.

Хтось невидимий в полі важко гупав
і, знову душу віючи від тіл,
шрапнеллю грімко брук щербатий хрупав...
(Юрій Клен, Прокляті роки)

Душу свою за братів покласти

Цитата з Першого соборного послання апостола Івана Богослова: «У цьому пізнали ми любов, що Він (Ісус Христос) за нас душу свою положив; і ми повинні за братів душі класти» (3, 16).

 — А коли закохаюсь — і душу за вас покладу!..
(М. Старицький, Талан)

Дюймовочка

Героїня однойменної казки Г. К. Андерсена (1805—1875) — мініатюрна дівчинка з надзвичайно доброю душею.

У переносному значенні — маленька казкова істота.

А в сні далекому, туманному,
не похиляючи траву —
Дюймовочка в листочку капустяному, —
я у життя із вічності пливу.
(Л. Костенко, Стоять жоржини мокрі-мокрі...)

[ A ] [ Б ] [ В ] [ Г ] [ Ґ ] [ Д ] [ Е ] [ Є ] [ Ж ] [ З ] [ И ] [ Й ] [ І ] [ Ї ] [ К ] [ Л ] [ М ]
[ Н ] [ О ] [ П ] [ Р ] [ С ] [ Т ] [ У ] [ Ф ] [ Х ] [ Ц ] [ Ч ] [ Ш ] [ Щ ] [ Ю ] [ Я ]