СЛОВНИК СИМВОЛІВ

В

Вареники - символ національної української кухні; продовження роду; у язичників - символ Місяця /Дідуха/; у фольклорі, літературі - достатку; поминання померлих.
На думку О.П.Знойка, українські ліплені пироги та вареники протягом тисячоліть були у язичників ритуальною стравою, присвяченою божеству неба Місяцю. Вони пов'язувалися "з астральним люнарним культом небесного вогню й води" /Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. - К., 1989. - С.101-102/.
У повсякденному меню українського селянина XIX-XX ст. вареники зустрічалися нечасто. Зате вони були "окрасою недільного й святкового столу. Вареники входили до складу урочистих трапез /весілля, хрестини, гостини, храмові свята/, їх варили на толоку й обжинки" /Українська минувшина. - К., 1993. - С.83/.
Вареники у фольклорі символізували достаток /Плаває, як вареник у маслі/, надзвичайно смачну страву /"Вареники непогані - Вареники у сметані"/.
Я.Потапенко.

Васильки /"зільє Василья"/ - символ святості, чистоти, привітності та чемності; хлоп'ячої краси й добра.
Васильки - запашна лікувальна трава із синіми квіточками, сильним стійким запахом. Колись на Україні селяни розводили їх побіля своїх осель. Васильки мали широке ритуальне застосування: їх клали за ікони, прикрашали хрести в церквах, святили на Маковія /1 серпня/, Спаса /6 серпня/. На Трійцю із васильків плели обрядові вінки. На думку етнографів, сакралізація цієї рослини пов'язана із легендами про знайдення хреста Господнього. На місці, де євреї сховали хрест Спасителя, виросла пахуча й цілюща трава, яку на Україні назвали "васильки". За іншою легендою, рослина одержала назву "від імені святого Василя Великого, який начебто за життя дуже полюбляв квіти й зелень і завжди прикрашав ними свою келію" /Г.Булашев/.
"Вінки з освячених васильків одягали на голову померлим дівчатам, ці ж квіти клали в труну" /Українська минувшина. - С.228/.
Васильки інколи були атрибутом весільної обрядовості, ними кропили молодих; з них робили купіль для дітей при хворобах.
У фольклорі, літературі васильки символізують святість, чистоту, красу коханої:
Та вроди, Боже, троє зіллячок:
Перше зіллячко барвіночок,
Друге зіллячко любисточок,
Третє зіллячко васильочок.
Або: "Без васильків і без рути спочивайте, діти" /Т.Шевченко/. Чи:
Васильки у полі, васильки у полі,
І у тебе, мила, васильки з-під вій,
І гаї синіють ген на видноколі,
І синіє щастя у душі моїй.
/В.Сосюра/.
Г.Потапенко.

Вдова - символ жіночої самотності, нещасливої долі.
Вдовою називали жінку, в якої помер чоловік. Із цим словом в Україні завжди пов'язують означення, що характеризують страждання, поневіряння жінки, яка залишилась сам-на-сам із життєвими проблемами, із соціальними негараздами, із гіркотою нерозділеного кохання, пристрасті. Відомий арабський мандрівник XVII ст. Павло Алеппський після подорожі по Україні писав: "Вдів і сиріт у цій країні дуже багато, чоловіків їх повбивано у безперервних війнах..." /Українські народні думи та історичні пісні. - К., 1990. - С.5/. В українській мові досить часто зустрічаються прізвища, похідні від цього слова: Удовиченко, Удовенко, Вдовичишин.
За свідченням істориків, громада, особливо сільська, як могла допомагала вдові: колективно заготовляла для неї дрова в лісі, звільняла від плати громадському пастухові худоби; єдиного сина не забирали до війська. Вдова користувалася правом голосу на зборах громади. Коли до сім'ї вдови приходив зять, "він ставав головою родини, одержуючи певні права на майно, яке належало батькам дружини" /Українознавство. - К., 1994. - С.229/. Побутувало між людьми повір'я, що найбільший гріх - це скривдити вдову та її дітей. Але часом і сама громада порушувала одвічні правила людської моралі. Прикладом може послугувати зміст народних пісень "У неділю, уночі", "Наїхала старшина":
Наїхала старшина
До вдовиного двора,
Стала думать і гадать,
Кого в некрути брать.
Вдова не мала права вінчатися вдруге: законодавство та моральні традиції села не дозволяли цього робити. Самітня жінка у темному /найчастіше - в чорному вбранні/ викликала потаємний острах у молодих дівчат та їх матерів. Вдову не кликали пекти весільний коровай, молоді на весіллі вважали недоброю прикметою зустріч із вдовою по дорозі до церкви. Разом з тим, жінка-вдова найчастіше була господинею хати, до якої дівчата та хлопці сходилися на вечорниці. У цьому випадку її називали "вечерничною" або "досвітчаною" матір'ю, "паніматкою". Молодь прислухалася до порад господині, а в певні дні працювала гуртом на користь удовиці: пряла для неї, порядкувала в полі, зносила перед святом для неї борошно, крупи, квасолю, сало, ковбаси і под.
У фольклорі, зокрема у народних піснях, символічним образом вдови є образ перепілки або чайки. У народних прислів'ях визначається міра вдовиного страждання так: краще сім раз горіти, аніж один раз овдовіти.
У народних піснях образ вдови зустрічається досить часто: то це бездушна чарівниця, що розпоряджається чужими долями /"Ой уночі із півночі ще кури не піли", "Прийшов Яким до вдівоньки"/, то жартівлива красуня, звабниця /"Удовицю я любив"/. Т.Г.Шевченко значно розширив межі цього символу в українській літературі. У його інтерпретації "безталанною вдовою", "бездітною вдовицею" є Україна, доля українського народу у складі Російської імперії.
Етимологічний словник української мови наводить назву айстр, що є символом "осінньої радости молоді" /Килимник С. Український рік в народних звичаях в історичному освітленні. - К., 1994. - С.356/, діалектним словом "вдова", даючи таке тлумачення: "Назва, очевидно, пояснюється пізнім строком цвітіння айстр, коли вони залишаються ніби самотніми на грядках" /Етимологічний словник української мови. - Т.1. - К.: Наукова думка, 1982. - С.342/.
Л.Кожуховська.

Велес - див. Язичницьких богів символіка.

Верба - символ Космічного океану; Прадерева життя; надзвичайної працездатності; запліднюючої, родючої сили; пробудження природи, весни; засмученої жінки; вдівства; України, батьківщини.
Верба має суперечливе /часто протилежне/ символічне значення. У середньовічній Європі її називали деревом поетів та співаків, ораторів. Китайці пов'язували із вербою поняття жіночості, краси, м'якості. В Японії верба - дерево смутку, слабкості, ніжності. Стародавні греки присвячували вербу богиням Гекаті, Персефоні, які пов'язувалися з ідеєю загибелі. Верба символізувала також довговічність, повноту життя, була символом світового дерева /Мифы народов мира. - М., 1992. - С.370/.
Без верби і калини нема України, - говорить народна мудрість.
Ще кілька тисяч років тому верба вважалася священним деревом-тотемом у праукраїнців. "Верба, - вказував О.П.Знойко, - пов'язана була із космогонією і міфологією народу і символізувала першоджерело творення світу або Прадерево життя, тобто Чумацький Шлях на небі або нашу Галактику. Як символ Чумацького Шляху верби садили над шляхами... Доторкнутися людини свяченою вербою - значить поєднати її з космічними силами Всесвіту, надати можливостей відродження і здоров'я. Збудувавши хату, на Україні обов'язково садили неподалік вербу /Знойко О.П. Міфи Київської землі... - С.118/.
О.А.Шокало також вважає, що в українській культурі з прадавнини головним деревом вважається верба як ритуальне дерево весняного Нового року. Великодня Верба - Прадерево Життя усіх хліборобських народів, спільноєвропейський символ Всесвіту... Великодня Верба сприяє прилученню людини до Космічної Гармонії /Українознавство. - К., 1994. - С.296/.
Чому ж саме верба - одне з найшанованіших дерев на Україні? Вважаємо, що це зумовлено світлоглядом, особливостями трудової діяльності, національною психологією наших пращурів.
Діти Матері-природи, тонкі поетичні натури, вони обожнювали кожну травинку, птахів, звірину. Особливо радісним /після важкої суворої зими-холоднечі/ було пробудження природи, приліт вісників весни: журавлів, ластівок /Див. Ластівка/ - священних птахів. А яке дерево розквітало першим? Саме верба. Пухнасті, як молоді курчатка, котики з блискучо-білявим /чи золотавим/ усміхом випромінювали тепло, ласку, запах весни. "Зацвіла верба - прийшла весна," - казали у народі. Подекуди ще лежав сніг, було холодно - а верба цвіла. Отже, думали люди, вона сильніша за грізне божество Зими.
На честь цього дерева - вісника весни - сільська молодь влаштовувала спеціальне свято. "Вибравши з-поміж себе найудатливішу юнку, - пише В.Скуратівський, - дівчата прихорошували її котиками та розпуклими вербовими галузками, наспівуючи веснянку:"Ой вербо, вербо, вербице! Час тобі, вербице, розвиться!" Взявшись за руки, водили хороводи... Тим часом дітлахи на різні голоси закликали весну змайстрованими з верби свистульками. Таке видовище вражало своєю поетичністю й красою" /Скуратівський В. Берегиня. - С.268/.
Іще однією причиною шанування верби, на нашу думку, була її вологолюбність. У давнину люди з побожним трепетом ставилися до води /див. Вода/. А це дерево завжди росло тільки там, де була вода. Отже, воно ніби тримало постійний зв'язок із божеством життєдайної вологи. Криниці /див. Криниця/, священні для українців місця, копали біля верби. Де срібліє вербиця, там здорова водиця, - говорить народне прислів'я. Люди помітили, що верба - чудовий фільтр, очищає воду, надаючи їй особливого смаку, "вербового духу", що його утворюють смолисті речовини. Отже, здатність робити святу воду "живою", цілющою також спричинили пошануванню цього дерева.
Культ верби, як ми вважаємо, був зумовлений особливостями її деревини. Віддавна наші пісенні пращури помітили, що саме верба - дзвінка та голосиста. А отже, жива, добра. Із верби робили чудові кобзи, бандури. І оживало священне дерево, возвеличуючи гордий дух українця, його волелюбність.
Саме це дерево слугувало для виготовлення домашнього начиння: олійниць, ложок, корит, кошиків, човнів-довбанок. Поліщуки огороджували свої обійстя плетеними тинами. Колиски для немовлят - цвіту роду українського - робили із верби, дуба /див. Колиска/, бо саме ці породи дерев сприяли росту, здоров'ю, силі. Отже, сакральні човни /див. Човен/, колиски, кобзи, криниці, весняні обрядодії пов'язувалися у свідомості з вербою. Все це і зумовило сакральну символіку.
У християнстві верба - прокляте дерево, бо, за міфами, із неї були зроблені цвяхи, якими збивали хрест для розп'яття Ісуса Христа. Існувало народне свято - Вербна неділя /за тиждень перед Великоднем/. Свячені вербові віти зберігали як магічні предмети, здатні відвернути недугу, викликати дощ. Існував звичай жартівливо бити посвяченою вербою зустрічних, дітей, що мало принести їм здоров'я, силу, багатство:
Будь багат, як земля,
І будь плодний, як лоза!
Для українського народу верба - це його своєрідний символ. Вербовий сум, гарний і гордий, як душа українця. Як нескорений Великий Кобзар, що, перебуваючи в Орській фортеці, виходив серед пустелі вербове деревце.
Образ верби дуже поширений у фольклорі. Він символізує невибагливість, скромність, глибоку тугу і печаль матері-вдови, безталанної дівчини, асоціюється із одруженням:
Летіла зозуля, кувала,
Щось вона вербиці казала
Пора тобі, вербице, розвиться,
Пора тобі, хлопчино, жениться.
Безплідним жінкам давали їсти вербові бруньки, що повинно було, за віруванням, сприяти народженню дитини. Отже, верба - символ запліднення.
В українській літературі образ верби асоціюється із нелегким життєвим шляхом, втратами, трагічною долею народу. Напр.:
Я тільки нині зрозумів до сліз,
Що ви вже не повернетесь до хати...
І слово тихе й сумовите - Мати -
Цвіте в мені, як сивий верболіз.
/О.Білаш/.

Не повернуть козаки з походу,
Не заграють сурми на зорі...
Будуть вік стояти біля броду
Посивілі верби - матері.
/В.Симоненко/.

І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі,
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
/В.Симоненко/.
О.Потапенко.

Веретено - символ життя; тимчасовості; Великої Богині /Матері/; жертви, яка підживлює народжувану силу; атрибут, за допомогою якого здійснювався магічний акт відтворення світобудови; стрижня, на якому обертається небо; комунікації різних світів /земного і "потойбічного"/.
Веретеном називають стародавнє ручне знаряддя для прядіння, що становить собою тонку паличку з видовженими загостреними кінцями і потовщенням посередині.
У міфологічних традиціях народів світу процес прядіння посідав важливе місце. Стародавні греки зображували у міфах трьох мойр - Клото, Лахесіс і Атропу, від яких залежала доля і життя кожної людини. Вважали, що Клото /прядильниця/ пряла нитку людського життя. Творцем "нитки життя" у слов'ян вважалася богиня Мокош /Мокоша/. У християнстві її замінила Параскева-П'ятниця.
У народі були поширені вірування про веретено як стрижень, на якому обертається небо: "Земля наткнута на залізяку і так крутиться" /Житомирщина/; "почало крутиться і викрутилась земля" /Кіровоградщина/.
У слов'ян-праукраїнців існувала у міфах богиня, що пряде на веретині нитку життя, з якої формується "тканина" Всесвіту. "Очевидно, сам процес снування, - вказують О.О.Боряк та О.В.Герасимчук, - осмислювася та переживався в традиційній свідомості як єдиний нескінченний акт плодючості, розмноження, що було умовою відтворення космічної світобудови. Виступаючи у вигляді своєрідного стержня-осі, що організує космічну світобудову, веретено втілювало ідею комунікації різних світів" /Народна творчість та етнографія. - 1990. - №1. - С.34/. Оскільки формою веретено трохи нагадувало змія, а останній пов'язувався з культом померлих предків, то комплекс веретено-змій виконував медіативну функцію стосовно світу людей і світу померлих.
Веретено було атрибутом лікувальної магії. Гострим кінцем його обводили навколо хворого, лікуючи лишаї, випікали бородавки та ін.
Нещодавно астрологи з'ясували, що деякі зоряні світи і наша Галактика схожі на ... веретено! А, може, наші пращури володіли геніальним даром передбачення? А, може, і значно глибшими знаннями Всесвіту?
О.Потапенко.

Веснянок /гаївок/ символіка - це символіка стародавніх українських обрядодій, що включали хороводи, фігури, пісні, рухи, міміку.
Як відомо, веснянки, гаївки сягають сивої давнини. Це цілком оригінальні самобутні шедеври, витворені українським народом ще у дохристиянські часи. Всі образи, мотиви глибоко символічні, сердечні, щирі.
Напр., у веснянках найголовнішим образом-фігурою було коло /колесо/, яке символізувало святе і життєдайне Сонце. Веснянки "ворота", "мости" символізували "небесні ворота", "через які проходять з неба-вирію новонароджені душі, через них і відходять духи - душі Лада, /дідів/; через ці ворота приходить і радість - весна і всетворяще Сонце і тепло і урожай..." /Килимник С. Український рік. - Кн.1. - К., 1994. - С.185/.
Глибоко філософською, оптимістичною є символіка веснянки "Жучок". Дівчата стають парами, взявшись за руки. Утворюється своєрідний міст-дорога, на який висаджують мале хлоп'я. Задні пари перебігають наперед, а хлоп'я також рухається вперед по руках. Образ хлопчика символізує прихід весни, сонця, тепла, коханого. Та найголовніше - вічність людини, неперервність роду, безсмертя душі.
Цікавою символікою сповнена ще одна веснянка "Кривий танець". Вона, за словами С.Килимника, символізує і "рух сонця на небі, зміну дня і ночі; і зміну пір року; і народження, життя та смерть; і небо - повітря, воду і землю..."
Сповнені глибокого символізму й веснянки "Коструб", "Шум", "А ми просо сіяли", "Подоляночка" та ін..
Г.Потапенко.

Вишиванка - символ здоров'я, краси, щасливої долі, родової пам'яті, порядності, чесності, любові, святковості; оберіг.
Вишита національна жіноча та чоловіча біла сорочка. Символіка вишивки залежала від того, кому призначалося вбрання: парубкові - нареченому, чоловікові, хлопчикові; дівчині, заміжній жінці.
Виготовлялися з лляного чи конопляного полотна домашньої роботи. Було чимало типів традиційних сорочок за формою, використанням матеріалів, а також за семантикою кольорів: подільський, галицький, поліський, волинський, наддніпрянський, полтавський, гуцульський, буковинський, лемківський тощо. Цікаво, що символіка вишиванок часто-густо збігається із символікою орнаментів предметів матеріальної трипільської культури. Виявлені на Черкащині срібні бляшки з фігурками чоловіків /датують їх VI ст./ ідентифікуються з узорами вишиванок XVIII -XX ст.. Щоправда, символіка вишивки часто-густо складалася з двох частин: історичної /родової/ і прогнозуючої /загадування майбутнього, продовження роду/.
На вишиванках застосовувалися традиційні символічні орнаменти: геометричні /вважаються найдавнішими/, рослинні, зооморфні /тваринні/. Іноді типи орнаментальних форм поєднувалися: орнаментально-рослинний з переважанням першого чи останнього. Символіку форм конкретизувала символіка барв. Скажімо, подільська кольорова мережка, виконана хрестиком і низзю з декоративним швом-качалкою /качалочкою/ подає ромб, розміщений поміж двома горизонтальними лініями. Трикутник між ромбом та лініями вишивався навскісними лініями у вигляді завитків /"баранячі роги"/. В орнаментах переважає чорний і червоний кольори із украпленням синього, зеленого, жовтого /золотого/. Такий тип вишивки міг символізувати не лише хліборобську працю на чорноземі в зоні лісостепу з наявністю річок, озер чи журливість вдачі, любов, цілеспрямованість подолянина у досягненні мети, а й певну гармонійність у стосунках людини з природою і людських взаєминах; силу, міць; зростання; часом - запліднення тощо /слід розглядати конкретний зразок призначення вишивки/. Із зображеннями ромба й двох ліній могли пов'язуватися певні уявлення про календар, чотири пори року, між народженням та смертю /дві лінії/.
Народ ставився до вишиванок як до святині. Вишиванки передавалися з покоління в покоління, з роду в рід, береглися як реліквії.
Символічний образ сорочки-вишиванки часто зустрічається в народних піснях про кохання, сімейне життя, а також соціально-побутових /козацьких, чумацьких, бурлацьких, наймитських та ін./. За традицією, дівчина, готуючи придане, мала вишити своєму нареченому сорочку:
Шовком шила, шовком шила, золотом рубила.
Та для того козаченька, що вірно любила.
Сорочка /особливо чоловіча/ була символом кохання, вірності, невірності. В давньому замовлянні сказано:"Якою білою є сорочка на тілі, таким щоб і чоловік до жінки був", звідки видно, що "білий - милий".
У деяких народних піснях, як зауважував О.Потебня, образ не пояснюється, але його можна зрозуміти на основі символічних значень:
Ой коби я була знала, що я твоя буду,
Випрала би-м сорочечку від чорного бруду
/тобто: покохала б, поєдналася з тобою за
умови обов'язкового майбутнього заміжжя/;
Заковала зозуленька на жовтім пісочку.
А хто ж мому миленькому випере сорочку?
У другій половині XIX ст. в європейській фольклористиці широко обговорювався сюжет про графа, котрий потрапив у полон до невірних, і про його дружину. Біла сорочка, що її дала дружина чоловікові, - символ вірності: поки сорочка біла, доти жінка вірна.
Випрати сорочку в чумацьких піснях означає полюбити чумака, навіть якщо він одружений. Характерно, що не завжди чумак погоджується на любовні стосунки з випадковими особами жіночої статі /в піснях це переважно дівчата або молода шинкарка-здирниця/, не дозволяє якій-небудь "прати сорочку", хоч вона й не біла, бо "сьома неділя". Таким чином, чумак зберігає вірність коханій дівчині, до якої має повернутися.
Сорочка-вишиванка оспівана, зображена в різноманітних жанрах народної творчості /в тім числі - жартівливих, пародійних/, сучасними поетами. Вона є символом українця загалом і України зокрема, проте в XХ ст. престиж вишиванки як одягу занепав під згубними впливами шовіністично-космополітичних, комуно-фашистських, екстремістських та інших тенденцій.
М.Дмитренко.

Вишивка - див. Народна символіка.

Вишня - символ світового дерева, життя; символ України, рідної землі; матері; дівчини-нареченої.
У давнину вишня була одним із священних дерев далекої Японії та Китаю. Для праукраїнців вишня, за даними О.Шокала, - світове дерево життя /див. Дерево життя/. Як відомо, колись слов'яни святкували Новий рік 21 березня. Це було свято весни, Новий рік споконвічних хліборобів. "У давнину в Україні, - підкреслює дослідник, - вишня була ритуальним деревом весняного новорічного обряду. Деревце вишні садили восени в діжечку, тримали його в хаті, а навесні, у березні, вишенька розвивалась і розквітала. По тому, як вона квітне, дівчата вгадували долю на цілий Новий рік" /Українознавство. - К., 1994. - С.286/. На думку Г.Лозко, назву "вишня" слід вважати прикметником жіночого роду, від форми "вишній", тобто "божественний" /пор. із словом "Все-вишній" /Всевишній/. Отже, вишня - це "божественне дерево", присвячене Сварогу /Дмитренко М. та ін. Українські символи. - К., 1994. - С.118/.
Окремі дослідники зіставляють це слово із весняним сонцем у зеніті, тобто "вишнім" сонцем. Лінгвістичний аналіз етимології слова "вишня", зроблений нами, підтверджує думку про правильність зіставлення її з образом світового дерева, священного дерева життя.
По-перше, слово "вишня" - слов'янського походження, воно мало такі регіональні варіанти як "вишник", "вишника". Водночас слово "вись" /висота/ /світове дерево, як відомо, дуже високе, дістає кроною неба/ мало аналогічні форми - "вишник", тобто "вищий", "старший", "вишок" - вершина, шпиль.
Словник Б.Грінченка /Т.1. - С.201/ фіксує форму "вишній", тобто "верховний", а отже "небесний", "божественний". Водночас у Словнику вміщено фразу "Господи вишній, чи я в тебе лишній?", яку можна зіставити із фольклорним виразом "Ненько, моя вишня, Чи я в тебе лишня..." Отже, у свідомості праукраїнців вишня асоціювалася із небом, високим деревом життя, Богом. Окрім того, білий колір її цвіту асоціювався із святістю, бо "світ" - це "свят".
За даними М.Костомарова, слов'яни обожнювали саме світло як джерело життя, білий колір /пор. імена язичницьких богів Світовид, Білобог/. Споконвіку священні речі українців - білі /хата, вишиванка, хустина, рушник/. Священний птах лелека має біле забарвлення. Таким чином, безсумнівно, вишня була у наших пращурів Священним Деревом Життя, Матері-богині, України.
Відгомін цих вірувань знаходимо у творах усної народної творчості, українських письменників. У свідомості українців і нині вишня - це рідна домівка:"Садок вишневий коло хати" /Т.Г.Шевченко/. Або:"Як я любив у хмарах вишняку Твої білесенькі, немов хустини, хати" /М.Старицький/.
У поемі І.Я.Франка "Іван Вишенський" змальовано, зокрема, епізод, коли саме вишневий цвіт нагадав герою на чужині про рідну Україну і змусив повернутися із грецького Афону.
Ліна Костенко використала цей образ для опоетизації весни, кохання, нареченої:
Ще сніг ковтала повідь широченна,
І рала ждав іще тужливий лан.
А під горою вишня - наречена
Вже до віночка міряла туман.
У поемі І.Драча "Смерть Шевченка" вишневий цвіт асоціюється із безсмертям Великого Кобзаря.
І на завершення - рядки, написані одним із авторів Словника:
О, вишня - Матінко Всевишня -
Весь білий світ - то вишні цвіт.
Правічне дерево Вкраїни -
Її безсмертя в плині літ.
О.Потапенко.

Відьма - див. Демонології української символіка.

Вій - див. Демонології української символіка.

Вікно - символ ідеї проникнення, потенційних можливостей; свідомості, світлоносності; отвору, через який здійснюється зв'язок людини із зовнішнім світом; зв'язку з потойбічним світом; надії, чекання.
Вікно відігравало значну роль як деталь людського житла /освітлення, вентиляція, спостереження тощо/. Символіка вікна пов'язана із давніми віруваннями праукраїнців, які відбиті у замовляннях, обрядах, піснях тощо.
Вікно називали "святим", бо воно уявлялося як чарівний отвір, який дає можливість здійснювати зносини із "білим світом". Про цю сакралізацію вікна свідчать численні народні заборони /до речі, дуже подібні до "криничних" табу /див. Криниця/. Зокрема, категорично заборонялося плювати, виливати помиї, впускати кішку через вікно. Це зумовлено віруванням, що саме біля вікна стоять душі покійних, добрі ангели. Так, на підвіконня ставили воду і їжу протягом 40 днів для душі померлого. Там же горіли свічки.
Водночас вікно символізувало "небезпечний" отвір, через який до оселі потрапляють зловорожі сили. За свідченням М.Сумцова, щоб завадити нечисті, треба було на ніч хрестити вікно. На Різдво господарі малювали крейдою хрести над вікнами, на дверях із аналогічною метою. Подібну функцію оберегів виконували і рушники, які українці вішали над вікнами.
Про небезпечність нічного вікна свідчить заборона дивитися у нього після заходу сонця /бо болітимуть очі, дитина не спатиме та ін./.
Багато обрядодій українців пов'язано із вікном:"у страсний четвер біля вікон питали у хазяїв про наявність скотини...; українські колядки та щедрівки з побажаннями всього виголошувались /співались/ під вікнами... Гадання усіх слов'ян не обходилося без вікон:"У комин суджених питали. У хатніх вікон підслухали, ходили в північ по пусам" /І.Котляревський/ /Миронова Г.М. Мотивація термінів східнослов'янської народної архітектури в етнолінгвістичному висвітленні /Мовознавство, 1991. - №4. - С.24/.
На Україні глибоко шанували "покутнє вікно" /див.Покуть/, "застільне" вікно. Біля останнього часто саджали священні дерева /калину, вишню, яблуню та ін./. Саме у віконце заглядало святе сонечко, "стукала весна у кришталь вікон", під вікном "туркотіли голуби" та ін.. Хата без вікон вважалася сліпою.
Сакралізація вікна зумовлена значною мірою спільністю його функцій із оком /див. Око/, яке викликало побожний трепіт і було глибоким символом.
У літературі образ вікна часто символізував чекання, сподівання на здійснення мрії, сумну долю тощо. Напр.:
Легких шляхів ні в кого не було,
Де б не ходив, а маєш пам'ятати:
На тебе завжди дивиться село
Очима вікон батьківської хати.
/М.Луків/.
Або:
Сіла вона край віконця,
Як квіточка в полі:
"Що по тому, що я гарна,
Коли нема долі?
/Нар. тв./.

О.Потапенко.

Віл - символ космічних сил; жертви, страждання, терпіння; важкої праці; покори, самопожертви; пітьми та ночі; багатства; працьовитої людини, господаря.
Віл - кастрований бик, якого використовували як тяглову силу.
За міфами, у язичників був "скотій бог" Велес /Волос/. Він охороняв череди худоби, опікував купців. У давнину слово "скот" означало багатство, гроші. Отже, це був бог багатства. На думку митрополита Іларіона, Аріеля Голана ім'я бога Велеса походить від старослов'янської форми "воль", пізніше віл, бо віл-бик часто обожувався /обожнювався - О.П./.
У південних слов'ян був міфологічний герой Здухач, який захищав поля, тварин від злих духів. Це був надзвичайно сильний чоловік, проте він міг перетворюватися у вола.
На Новий рік символом щастя в оселі вважався у слов'ян полазник - людина, яка першою переступить поріг. Часто селяни "доручали" цю роль саме волові, заводячи його до хати. Щиро вірили, що тоді у господі буде достаток увесь рік /Мифологический словарь. - М., 1991. - С.445/. "Воли ..., - пише Г.Булашев, - створені Богом і вважаються благословенними за те, що, коли новонароджену Богодитину було покладено до ясел, воли й віслюки вкривали її соломою і зігрівали своїм диханням" /Булашев Г. Український народ... - С.323/. Побутувало цікаве повір'я, що напередодні Нового року та Різдва воли можуть навіть... розмовляти людською мовою.
Століттями воли були надійними помічниками чумаків - українських купців. Ось як описує чумацьку валку Д.Яворницький:"Попереду інших рушав віз, запряжений найкращими сірими здоровими й лискучими, "як з води", волами, а у святкові дні між рогами приліплювали дві воскові свічки" /Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. - Т.1. - Львів, 1990. - С.298/. Символіка такого святкового вола, очевидно, пояснюється відгомоном вірувань про Велеса. На початку кожної важливої справи язичники приносили жертви богам, умилостивлювали їх. Свічки /вогонь/, золото /багатство/, стрічки /промені всесильного сонця/ були атрибутами вшанування давнього бога скотарства, торгівлі - Велеса.
У селянському господарстві українця віл був головною тягловою силою, тому став символом працелюбності, багатства:"У кого віл та коса, у того грошей киса", "Вали на воли - усе повезуть". Старий віл символізував досвідченість, уміння /"Старий віл борозни не псує"/. К.Сосенко наводить цікавий зразок давньої української колядки про створення світу, де головними персонажами є чотири воли, що "в золоті горіли". На думку вченого, це "символи чотирьох місячних фаз, - роги волів або турів - це частий символ люнарний в колядках і щедрівках" /Сосенко К. Різдво-Коляда...- С.263/. Маються на увазі такі фази: молодий місяць /молодик/, півмісяць, місяць уповні та місяць, що зникає й темніє.
О.Потапенко.

Вінок - символ слави, перемоги, святості, щастя, успіху; скорботи, смерті; могутності, миру; Сонця; влади; цнотливості, молодості, дівоцтва.
Вінок має подвійну символіку. Це або увінчання шаною кого-небудь як переможця чи тріумфатора, або знак скорботи за померлим чи загиблим. Усі інші значення зводять, очевидно, до цих основних.
У часи античності вінок /лат. corona/ одягали як бенкетний або застільний атрибут, котрий символізував щастя та талант. Таку функцію вінок виконував, коли при його допомозі прикрашали священні предмети та об'єкти, котрим поклонялися. Оратори одягали його під час своїх промов. Вінком нагороджували тих, хто відзначався на війні. Згодом він служив символом службової відзнаки. Звідси походить КОРОНА, символізуючи владу сеньйора або короля.
Обидва значення символу притаманні вінку нареченої. Її прикрашали вінком - як знаком чистоти і незайманості, але разом з тим він означав і смерть попереднього життя та відродження нареченої в іншій якості. У традиціях Заходу наречена обов'язково одягала фльордоранж, тобто вінок, в який упліталися штучні білі квіти. Цей звичай був запозичений у арабів, де вінок з квітів апельсину /оранж/ символізував родючість.
Увінчання особливо було поширене у Давній Греції та Давньому Римі. У греко-римській традиції вінок з квітів є діадемою Флори; з глоду або вербени - символізує весілля, з дубового листя - нагороду за врятування життя, з трави - нагороду римському воїну або рятівнику життя людини. В Греції вінком нагороджували переможців:"Олімпійських - з гілок маслини; істмійських - із соснових гілок; німейських - із петрушки" /Купер Дж. Энциклопедия символов. - С.33/.
У наш час заведено увінчувати почесним лавровим вінком /лаврами/ переможців світових чемпіонатів, а також велосипедних гонок. За уявленнями древніх греків, саме лавр міг зняти провину з убивці та наділити пророка даром передбачення. Лавровим вінком увінчували учасника урочистого хорового ходу.
У Римі лавр став символом могутності, перемоги, миру. На полководців, на честь яких робили тріумф, вішали /одягали/ лавровий вінок у храмі Юпітера.
Пізніше лавровий вінок присуджували переможцям поетичних змаганнь. Звідси виникло слово "лауреат".
В Україні вінки мали солярну символіку. Дівчина у вінку асоціювалася з сонцем, котре сходить. Купальські та обжинкові вінки також були символами сонця, що пов'язано з ідеєю плодючості і добра. На свято Івана Купала дівчата кидали вінки у річку, шоб дізнатися про свою долю, свого судженого.
Вінки із стрічками протягом століть використовувалися століттями під час весілля. Не випадково народна творчість зберегла так багато висловів, пов'язаних із вінком: загубити вінок - втратити дівочу честь; як у вінку - дуже гарно; вінчатонько - маленький вінок. Як правило, дівочий вінок плели з квітів барвінку, маку, білого ромен-зілля, синіх волошок, чорнобривців, дикої рожі тощо.
У народі вінки вважали надійним оберегом від усякої нечисті. Напередодні купальських, Зелених свят дівчатам належало вплітати поміж квітів полин, любисток, часник, які мали уберегти від мавок, упирів. Весільні вінки, за віруваннями, охороняли і від поганого ока.
Український віночок. Найулюбленішою прикрасою кожної дівчини був вінок. З ранньої весни до пізньої осені квітчали дівчата свої голови цим дивним створінням природи і рук людських. Цей своєрідний витвір мистецтва був начебто книгою душі дівчини. І кожен допитливий чоловік міг безпомилково визнати по ньому, що коїться на серці володарки цього віночка. Мовою символів, якими були квіти вінка, представниці прекрасної статі виражали свої почуття, стан душі, події, що відбувалися в житті, надію, свої прагнення. Віночок - не лише "знавець душі". Він ще "знахар душі", бо в ньому є чаклунська сила, що знімає біль і волосся береже.
До віночка впліталось багато різних квітів. Переважна більшість із них широко використовувалась в народі як лікарські. Це деревій, звіробій, волошки, ромашки, цвіт і ягоди калини, барвінок, мак та ін. Почесне місце у вінку належить барвінку /див. Барвінок/. Він - символ вічного кохання, сімейного благополуччя, символ життя, безсмертя людської душі. Він прикрашає весільний вінок, груди нареченого, гостей, весільний коровай. З метою охорони до весільного вінка нареченої вплітали також полин-"траву над травами", один із найсильніших оберегів, мак-видюк, м'яту-руту.
Влітку віночок сплітали із набору різних трав і квітів, а останнім у році був вінок із золотавого й червоного листя.
Кожна квітка у вінку мала своє значення. Так, цвіт вишні та яблуні символізував материнську відданість і любов, ромашка - символ дівочої цноти і чистоти, незайманості, хміль - гнучкість і розум і т.п.
Жила у народі наука плетіння вінка. Важливо було знати, як і коли плести, як зберегти квіти у вінку, яке зілля з яким має сусідити і т.п. Збирали квіти у певні дні й у певну годину в залежності від призначення вінка, при росі чи без неї. Категорично заборонялося вплітати до вінка листя і квіти "нечистого" зілля, як-от листя папороті, цвіт вовчих ягід, дурман, гірчицю, осот, осоку та ін. Перед виплітанням вінка квіти "очищали".
Збережімо наші вінки-вінчатонька, бо вони - пелюсткова душа, цвіт української нації!
Ю.Мільошин, В.Куйбіда.

Віск - див. Свічка.

Вітер - символ духу, дихання Всесвіту; невловимості, неусвідомленості; швидкості; якоїсь звістки /як правило, однієї/; шкоди, руйнації і водночас оновлення.
Вітер - конкретне вираження однієї з основних стихій світобудови - повітря /інші-Земля, Вода, Вогонь/. У багатьох міфологіях йому приписують величезну міць руйнівного характеру. У давніх греків богом вважався Еол, що мешкав на острові Еолія у печері, де він стримував вітри. Починаючи з Гомера, образ Еола набирає поетичного характеру, що знаходить відображення в європейській літературі, сам Еол стає символом Вітру.
Особливе значення мають вітри Борей та Зефір /у римській міфології - Аквілон та Фавоній/, які часто вживаються у поетичній мові
У давньоіндійській міфології бог вітру Ваю - життєве дихання; та й сам виник із дихання Пуруши - першолюдини, з якої утворено елементи космосу та вселенської душі.
У Старому завіті дихання Яхве пов'язано з безперервним створенням світу. Божественний подих надає людині незвичайних якостей - надзвичайної сили, яснобачення, дару пророцтва. На Самсона "зійшов дух Господній, і він розірвав того левчука, як розривають ягня, а в руці його не було нічого" /Суд., XIV, 6/. Інша функція вітру: сильний вітер, буря або шквал передують божественному виявленню. У книзі Йова Господь відповідає Йову із бурі /Йов, XXVIII, I/, Іоан Богослов отримує одкровення у грозі та бурі.
З вітром прилітають крилаті божественні вісники - ангели. Водночас вітер є місцем перебування багатьох духів, серед яких і душі померлих /Мифы народов мира. - Т.1. - М., 1991. - С.241/.
В українському фольклорі символіка вітру дуже широка. О.Потебня підкреслює поняття швидкості, здатності переносити вість, людину:
Ой повій, вітроньку, з гори на долину,
Ой принеси, Боже, здалеку родину!...;
Повій, вітер холодненький, з глибокого яру,
Прибудь, милий чорнобривий, з далекого краю.
/О некоторых символах в славянской народной поэзии //Потебня А. Слово и миф. - М., 1989. - С.330-333/.
Широко використовується народна символіка, пов'язана з вітром і в поезії. Плач Ярославни починається із звернення до вітру: "О вітре, вітрило! Чому, господине, так сильно вієш ти?...Чому господине мої веселощі по ковилі розвіяв?"
У С.Руданського /"Повій, вітре, на Вкраїну"/ вітер повинен принести на чужину звістку про вірність чи зраду коханої. Багате символічне навантаження несе образ вітру у Т.Г.Шевченка - від страшного передчуття /"Реве та стогне...", "Причинна"/ до трагічного фіналу у багатьох творах /"Причинна", "Утоплена" та ін./. Для нього народна символіка - не поетичний прийом, а грунт, на якому виростає саме мистецтво. Тому не випадкове таке неймовірне згущення символів в одному творі. Напр.: сонце, вітер, вода, верба, калина, соловейко, доля, море... /"На вічну пам'ять Котляревському"/.
У фольклорі, мові існують численні стійкі звороти: "вітер змін", "свіжий вітер" /символи кращих часів, надії/.
Ю.Мільошин.

Вічний вогонь - символ пошани; довір'я, багатства; очищення та вшанування пам'яті загиблих воїнів; безсмертя, пам'яті, вдячності.
В уяві первісних людей - це стихія, що світить і гріє, підтримує життя, відганяє хижаків, все нищить і спопеляє. Вогонь став Богом, і йому почали поклонятися і обожнювати в різних країнах, зокрема й у слов'янських. Вічний вогонь вважався вічно живою, вічно голодною і очищувальною силою. За народними повір'ями, це багатство не можна було віддавати з дому, щоб не зубожіти.
М.П.Холл наводить дуже цікаві факти "вічних ламп" античності та середньовіччя. За часів папства Павла III знайшли у одній із гробниць лампу, яка горіла на протязі 1600 /!/ років. "Вічні" лампи горіли у єгипетському храмі, присвяченому Венері, у храмі Юпітера та ін. Аналогічні дивні світильники були знайдені у гробниці Полланта, сина Енандра, у 1401 році. Лампа горіла понад 2 тисячі /!/ років. Вчені не можуть пояснити цей феномен /Холл М.П. Энциклопедическое изложение... - Новосибирск, 1993. - С.204-205/.
У Середньовіччі вірили у саламандру - дивну істоту, що може жити у вогні, не згораючи. Вона вважалася духом вогню, що складається із його найчистіших часток. Для одержання саламандри треба було сфокусувати у скляну посудину сонячні промені за допомогою системи дзеркал. Але ж це, фактично, - прообраз лазера!!
За даними О.Афанасьєва, слов'яни використовували вогонь під час весільного обряду: молоді переступали підпалені снопи жита й пшениці або перестрибували через вогонь, щоб іти в життя чистим і багатим. Коли народжувалася дитина, господарі запалювали лампади, доки не охрестять немовля. Вважалось, що "нечисть" боїться вогню і тому не зашкодить дитині. Переходячи в нове житло, переносили із старого й вогонь, щоб не щезнув колишній затишок.
У IX-X ст. у слов'ян існував звичай спалювання померлих. Вічний вогонь очищав грішних покійників і переносив їх у рай невразливими для злих сил. Серед українців побутувало повір'я, що Святий Огонь Бог дав Іллі-пророку, а він передав його людям.
У XX ст. вічний вогонь біля величних монументів загиблим воїнам усимволізовує вдячну пам'ять нащадків.
Т.Товкайло.

Вовк - символ зла, жадібності, жорстокості, лицемірства, брехні, кровожерливості.
Вовк, як не дивно, був символом доблесті, честі, мужності у римлян та єгиптян. У багатьох міфологіях вовк асоціювався з богом війни або вождем дружини. Часто вовк є родоначальником племені. Характерний у цьому плані міф про засновників Риму, братів-близнюків: Ромула та Рема, що були вигодувані вовчицею. Відома легенда про персидського царя Кіра, котрого також вигодувала вовчиця. Подібні міфи є у монголів, китайців, індійців.
У "Слові про Ігорів похід" здатність перетворюватися у вовка притаманна декільком героям, а саме князю Всеславу:"Всеслав-князь людям суд чинив, князям городи рядив, а сам вночі вовком бігав: із Києва добігав до півнів у Тмутаракань, великому Хорсові вовком путь перебігав". Самому князю Ігорю:"Гуде земля, шумить трава, вежі половецькії задвигтілися. А Ігор-князь поскочив горностаєм в очерет і білим гоголем на воду. Зметнувсь на борзого коня і скочив з нього сірим вовком".
У слов'янській міфології поняття про перевтілення вождя племені або дружини пов'язане з образом вовка, що народився від вогняного змія. Такий персонаж з'являється на світ в образі людини, але з характерною позначкою: "у сорочці" або з "шерстю вовка", тобто з ознакою дивного походження.
Пов'язаний з образом вовка міфологічний персонаж київського велетня ВОЛХА /Волги/, "що мав дивні властивості обертатися на тварин та птахів... У билинному епосі Волх, на відміну від інших богатирів обвертається то на вовка, то на горностая, то на сокола" /Персонажи славянской мифологии/Сост. А.А. и С.А.Кононенко. - К., 1993. - С.42/.
У біблейській традиції вовк символізує жорстокість та кровожерливість. Характеризуючи 12 племен ізраїлевих, Мойсей говорить про племена Вениямина:"Вениямин - хижий вовк: вранці їсть він ловитву, а на вечір розділює здобич" /Ім.XLIX, 27/.
В Євангелії від св. Матвія вовк - символ лицемірства та брехні. Св. Матвій передає слова Ісуса Христа:"Стережіться фальшивих пророків, що приходять до вас ув одежі овечій, всередині - хижі вовки" /Мт. 7, 15/.
У фольклорі різних країн вовк - символ жадоби, ненажерливості, жорстокості.
Українська казка разом з тим вважає вовка сміливим та небезпечним звіром, що має дар знищувати чортів:"Якби їх грім не бив та вовки не виїдали, то їх би такого розплодилося, що і світу не було б видно" /Українська минувшина. - К., 1993. - С.232/. В Україні відомий сюжет про Вовкулаку /див. Демонології української символіка/.
Ю.Мільошин.

Вовкулака - див. Демонології української символіка.

Вогонь - символ духовної енергії; перетворення і переродження; руйнівної і водночас народжуючої сили; кохання, плодючості; багатства, щастя, сімейного добробуту; сонця; зв'язку з небесним світом; роду; сили; очищення від зла; бога; потойбічного світу.
Одним із найпоширеніших у світовій символіці є образ вогню. У Стародавньому Єгипті він пов'язувався із життям та здоров'ям. У багатьох міфологіях - із Сонцем, блискавицею, золотом. Ще в інших - із ідеєю очищення, знищення сил зла. Пізніше вогонь розглядали як "образ енергії, яка може бути виявлена як на рівні тваринної пристрасті, так і в площині духовної сили /Керлот Х.Е. Словарь символов. - С.353/.
У світоглядних концепціях католицизму вогонь вважався засобом очищення грішних душ /у чистилищі/ на їх шляху до раю. На Україні магічну, очищувальну силу мав купальський вогонь. Праукраїнці вважали вогонь первісною матерією чоловічої статі, що, поєднавшись з Даною, утворила Землю та всі речі на ній. За даними С.Плачинди, вогонь "вважався живою, вічно голодною та очищувальною силою. В капищах служителі язичницького культу /огнищани/ утримували вічний вогонь як знак постійного доброго зв'язку з богами та безперервності життя й добробуту роду, племені..." /Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. - С.38/.
Про культ вогню свідчить давній звичай спалення покійників. Цей ритуал символізував "відхід померлого до володаря потустороннього світу; можливо, цей обряд мислився як ритуал передачі жертви божеству з тим, щоб воно, вдовольнившись, не шукало нових жертв серед живих" /Голан А. Миф и символ. - М., 1993. - С.32/.
У слов'ян-язичників богом вогню вважався Сварог /Сварожич/. Часто вогонь уявлявся людиноподібною істотою чоловічої статі. А ще - святим, на якого не можна говорити поганих слів, плювати. За свідченням П.Чубинського, "господиня повинна бути з вогнем дуже обережною і поважати його: повинна замітати його чистим віником, хрестити його, ставити при ньому горщик з водою й поліно, щоб він мав що їсти й пити. Про вогонь кажуть так:"Ми шануємо вогонь як Бога; він наш дорогий гість. Він як розгнівається й візьме, то другому вже того не дасть" /Чубинський П. Ангели на сходах неба. - К., 1992. - С.10/.
Про обожнювання вогню, розгляд його як символа багатства свідчать і етимологічні дані. Окремі дослідники вважають історично спорідненими слова "бог", "багатство", "багаття" /вогонь/. Напр.:
Огонь-багач, не йди до нас!
Хто тебе буде звати - не йди до хати.
/"Ви, зорі-зориці"/.
Про одухотворення вогню свідчать і такі факти: замість цього слова вживали евфемізми - "жижа", "свята жижа". У деяких регіонах до вогню зверталися не інакше як "Іван", "Миколай" /у замовляннях/. У фольклорі зустрічаються легенди про здатність вогнищ літати, говорити по-людському тощо.
Вогонь, добутий тертям однієї деревини об іншу, називали "живий", "цар-вогонь", "лікувальний", "святий", "Божий". Він вважався особливо лікувальним, оберегом; символізував очищення від скверни, зла.
О.Потапенко.

Вогонь живий - див. Вогонь.

Вода - символ першоматерії, плодючості; початку і кінця всього сущого на Землі; Праматері Світу; інтуїтивної мудрості; у християнстві - символ очищення від гріхів /у обряді хрещення/; смерті і поховання; життя і воскресіння із мертвих; чистоти і здоров'я; чесності й правдивості; кохання; сили; дівчини та жінки.
Символіка води надзвичайно багата і глибока. В Індії вода вважалася охороницею життя, яке циркулює в природі у формі дощу, соку рослин, молока і крові. Води вважалися безмежними і безсмертними, першопочатком і вінцем земного життя. Народи Месопотамії ототожнювали воду із безмежною інтуїтивною Мудрістю /пор. сучасну українську фразу "глибока думка", у якій перше слово асоціюється теж із водою /!//.
У давнину води символізували "вселенський збіг потенційних можливостей..., які передавали всім формам і всьому творінню" /Х.Е.Керлот/. У стародавній Греції, Русі-Україні вода вважалася посередником між життям та смертю /див. Човен/, потоком творення і водночас знищення.
Слов'яни-язичники мали подібні уявлення про воду. Про це свідчать прадавні закляття та колядки. Напр., у одному із заклять мовиться:"Водичко, найстарша царичко". А космогонічна українська колядка стверджує:
Що ж нам було з світа початку?
Не було нічого, - одна водонька.
Як плодюча та родюча стихія, вода обожнювалася. За космогінічними поглядами давніх слов'ян, вода, поєднавшись із первісною матерією чоловічої статі, утворила струмки, ріки, озера, загалом усе на Землі. "Водним" божествам /Дані, Мокоші, Водянику та ін./ наші пращури приносили спеціальні жертви /рослинні, тваринні і навіть людські/. Відгомін цього вірування існує і у нинішньому звичаї кидати у воду "на щастя" гроші /дрібні монети/. Воду вважали святою, очищувальною силою, здатною принести щастя /див. Купальська символіка/. Дуже поширеними у стародавньому світі були обряди обмивання - "очищення водою", окроплення, обливання.
Особливо цілющою була "жива вода" /свята, свячена, "святовечірня", "стрітенська" /див. Вода жива/. Очищальну силу мали /за віруваннями/ слина та сльози /див. Сльоза/.
За даними митрополита Іларіона, "вода - символ розмноження й парування... Шлюби слов'ян часто бралися над водою. І взагалі парування відбувалося при воді... Умитися молодим обом разом - це символ побратися". Вода на Україні символізувала і віщу силу. Дівчата гадали на воді, пускали в річку вінок на Івана Купала, щоб дізнатися про судженого та ін. В українському фольклорі "наносити води", "хотіти напитися води" означає "кохати":
- Галю ж моя, Галю, дай води напиться.
Ти ж така хороша, дай хоч подивиться.
П.Чубинський зазначав також:"Вода - символ здоров'я: вживається в заклинаннях і намовах... Свячена вода вживається як ліки при всіх недугах. Така вода набирається в річці або колодязі на Богоявлення. Тримають її майже в кожній хаті" /Чубинський П. Ангели на сходах неба. - С.10/.
За народними повір'ями, чиста вода символізувала здоров'я, щастя, вірність, а каламутна - зраду, хворобу, журбу, прикрість /"В мутній воді рибу ловити"/. Рух води асоціювався також із плином часу, віку /"Літа пливуть як вода"/. На думку авторів книги "Українські символи" /С.57-58/, "води - це один з найдавніших символів українського фольклору, який навіть увійшов у підсвідомість людей образом Праматері всього живого, яка пронизана золотим стовпом /світовим деревом/, зродила світ і є кров'ю землі, всеплодющою силою. Зберігаючи пам'ять про первісну хаотичну воду й поєднуючи її з уявленнями про світ померлих як антисвіт..., предки надали річкам і воді взагалі властивості бути посередником між живими і мертвими і в той же час можливості передбачити майбутнє, бо вода є причетною до вічності. Вода і є рубежем між життям і смертю, між двома станами людини: до шлюбу і після. І, що найголовніше, вода символізує силу дівчини й жінки - земних відображень Води-Праматері, господині Всесвіту".
О.Потапенко.

Вода свята /жива/- символ зовнішнього та внутрішнього очищення; здоров'я, богатирської сили; оберега від нечисті; воскресіння, духовного відродження.
Із сивої давнини вода глибоко шанувалася всіма народами світу /див. Вода/. Особливо цілющою вважалася свята /свячена/ вода - святовечірня, йорданська, стрітенська. Освячена у церкві, вона широко використовувалася у побуті: її давали пити породіллі, нею кропили дітей, хворих, оселю, криниці і т.ін. Свята вода була символом очищення тіла і душі. Християнство зберегло символічне значення води при таїнстві хрещення, водосвятті та ін. Бджолярі, за даними Г.Булашева, "окроплюють цією водою бджіл, аби в такий спосіб їм дати змогу брати мед з різних квітів неушкоджено".
Віра в живу воду характерна для всіх індоєвропейських народів. Це "неймовірно сильна, животворна" вода, що з'являється в образі весняного дощу. Вірили: вона є у тридев'ятому царстві, приносять її ворони, соколи, орли. Хто вип'є живої води, стає всемогутнім та непереможним. У казках саме вона творить чудо: розрубане тіло зростається, герой оживає. Відгомін цих уявлень знаходимо у сучасних формах "животоки", /джерела/, "живильна волога", "жива вода".
Окрім того, існувала також "непочата вода", якою лікували найтяжчі недуги. Її набирали до схід сонця за повної мовчанки із тієї криниці, де ще ніким не скаламучена вода. Несли її мовчки - інакше могла зникнути цілюща сила.
Українці шанували воду "Єлену", яка допомагала від пристріту, підвію, курячої сліпоти. Існувала також "тридзвінна" і "зоряна" вода. Останню, напр., залишали у відрі на ніч під зоряним небом, а зорі, нібито, надавали їй особливого запаху і смаку, від чого корови давали багато молока /Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. - К., 1995. - С.50/.
О.Потапенко.

Водяник - див. Демонології української символіка.

Волосся - символ богині неба, землі; багатства; розвитку духовних сил; енергії, вогню, плодючості, здоров'я; символ скорботи, трауру; обстрижене волосся - символ покритки /стриги/, втраченого дівоцтва, цнотливості; "народження-смерті"; вічної пам'яті; оберіг.
Волосся - багатозначний символ. Волосся на голові символізувало духовні сили людини, і водночас - ірраціональні космічні сили та біологічні інстинкти.
Автор Словника символів Х.Е.Керлот зазначає, що волосся означає енергію, плодючість. Густа шевелюра означає життєвий порив, радість життя, духовний розвиток. В індуїзмі волосся символізує "силові лінії" Всесвіту. Втрата його означає падіння і бідність. Водночас добровільне постригання, напр., у ченці, означало відмову від усіх земних втіх, абсолютний аскетизм. У Малій Азії саме їм жерці і жриці приносили в жертву своє волосся. За міфами, Самсон втратив сили, коли його обстригли, тобто позбувся підтримки богів.
За даними О.М.Афанасьєва, "стародавньою поетичною мовою трави, квіти, кущі та дерева називались волоссям землі". Люди одухотворювали землю, вважаючи сушу тілом, каміння - кістками, воду - кров'ю, а рослини - волоссям велетенської істоти. Тому-то у народних казках саме щітка /гребінь для волосся/, кинуті героєм, перетворюються у рівний ліс: із кожної волосинки виростає дерево. Отже, у казках волосся - символ енергії, плодючості, буйної рослинності.
У давнину на Русі-Україні категорично заборонялося заміжній жінці "світити волоссям". Одним із найганебніших вчинків було зривання хустки із голови жінки. Це зумовлено віруванням в те, що, вийшовши заміж, дівчина переходить під владу чоловіка, який заволодів її косою, а отже - честю. Тому з'явитися перед чужим без хустини означало зрадити своєму чоловіку.
Найганебнішим на Україні для дівчини було колишнє насильне обстригання, яке символізувало неславу за втрату вінка, цнотливості. Така дівчина звалася "стрига" або "покритка", бо їй хлопці за зраду відтинали волосся, їй заборонялося ходити із непокритою головою. Очевидно тому, що волосся, коса зокрема, /див. Коса/ були символом незайманості, святості.
Одним із стародавніх символічних ритуалів був обряд пострижин. За даними Геродота, скіфи, гіперборейці стригли волосся на ознаку трауру. Дівчата перед шлюбом обтинали коси і жертвували їх богині Артеміді. У багатьох народів категорично заборонялося це робити, щоб не потрапити під вплив демонічних сил.
На Русі-Україні лише воїни /за свідченнями В.Колесова /"повністю збривали волосся, присвячуючи своє життя і життєву силу Перуну". Візантійців дуже вразила зачіска князя Святослава. На виголеній голові був лише жмут волосся на маківці /подібний до запорозького "оселедця"/.
Пострижини проводили, коли дитині виповнювалося 3-5 років і символізували перехід її в "отроцтво". На думку І.Снігирьова, цей обряд розглядали як щось аналогічне хрещенню.
У Білорусії колись жінки ткали собі саван із власного волосся, а на могилу прив'язували косу із куделі. Отже, образ пострижин символізував і жертву богам, і поняття "народження-смерть". Відгомін про цей язичницький звичай знаходимо у постриганні допризивників, що йдуть в армію. Існував також звичай зберігати волосся у медальйонах як символ вічної пам'яті. Історії відомий факт, коли Павло Грабовський зберіг пасмо волосся своєї коханої Надії.
У християнстві вистригання волосся у дитини є одним із елементів обряду хрещення.
У фольклорі є чимало образів золотокосих царівен, золотогривих коней. Волосся символізувало вогонь, сонце, силу, красу.
О.Потапенко.

Ворота - символ входу у рай /пекло/; місце, через яке проходить сонце, весна, щастя, радість, душі померлих та ін.; надійної охорони від зловорожих сил; початку шляху /чужого світу/, де чекає горе, біда; входу на небеса; земний світ; доброго господаря; оберіг; минулого-майбутнього; початку чогось - оберіг.
Віддавна ворота мали символічний зміст: відчиняєш ворота - і за ними увесь світ. Причому не рідний, а безмежний, загадковий, небезпечний.
Сакральними були ворота у стародавніх слов'ян, хеттів, єгиптян, греків, римлян, народів Америки та ін. Напр., у греків були богині Гори, які стерегли небесні ворота на священний Олімп. Небесний Ієрусалим мав 12 воріт. Героїні слов'янської міфології Додоли відчиняли ворота дощу, весні. Емблемою весняного бога слов'ян Божича були золоторогий олень та ворота. Чи не найколоритнішим є римський бог входів та виходів Янус, ім'я якого у перекладі означало "ворота", "двері". Це був бог початку життя, року, місяця. Зображувався із ключами, 365-ма пальцями /стільки днів у році/, двома обличчями, які дивилися назад і вперед. Ця дволикість мала глибоке символічне значення. Ворота можна розглядати як точку на безкінечній лінії часу життя, по обох боках якої минуле чи майбутнє.
Праукраїнці створили символ небесних воріт, через які приходять із вирію новонароджені душі і відходять душі дідів. Напр., веснянки "Ворота", "Воротар" змальовують образ "небесних воріт", які відчиняються для сонцесяйної весни, людських душ. На думку О.Потебні, їх відчиняє зоря, а небо дає живильну воду. М.Костомаров вважав, що це символічні ворота, крізь які приходить новий хліборобський рік. За даними С.Килимника, через ці магічні ворота іде "і радість-весна, і всетворяще Сонце, і тепло, і урожай, і щастя, здоров'є й добро..." /Килимник С. Український рік... - Кн.1. - С.185/.
Ворота або брама робилися у заможних господарів із суцільних дощок, іноді з різьбленням чи розписом. Наявність "намальованих знаків: червоних квітів чи пташок на хвіртці, воротах або над вікнами промовляла про те, що в даній оселі є на виданні дівка чи парубок".
Всесвітньовідомими є Золоті ворота древнього Києва. Це були головні, урочисті ворота міста, овіяні легендами й переказами. Саме тут побіля своєрідної української тріумфальної арки зустрічали козацьке військо на чолі з Б.Хмельницьким після перемоги під Жовтими Водами і Корсунем.
Ворота мали вагоме значення й у весільній обрядовості. Перед ними запалювали вогнище із соломи /цей звичай зберігся на Київщині/ для "очищення" молодих. Існував також "воротній могорич". Місцеві парубки не пропускали весільний поїзд, доки їх не пригощали могоричем.
У фольклорі українців ворота символізують також початок якоїсь /часто сумної, трагічної/ події, розлуку, тугу. Напр.:
Гой вийду я улицю, де тисові ворота,
Стану собі у куточку, як та бідна сирота.
Або:
Скрипливії ворітечка,
Брехливії люде,
На кого ви набрешете,
Як нас тут не буде.
/Нар.тв./.
О.Потапенко, Я.Потапенко.

Вузол - символ нескінченності; влади когось над кимось /чимось/; лабіринту; міцного єднання наречених; надійного оберега; зв'язаності, замкнутості; згоди, дружби, братерства.
У світовій символіці вузол співвідноситься із спіраллю /див. Спіраль/, сигмовидною лінією, петлею, сіткою, косою /дівочою/, горизонтальним зображенням вісімки. Найголовніше символічне значення вузла - це нескінченність /проголошення безкінечності/. Водночас вузол є символом небезпеки, неволі, насильницької влади когось над кимось /чимось/. Про це свідчать стародавні форми "узник" /в'язень/, "узы" /пута/, "уздечка", гуж. На Україні побутувало колись вірування про те, що корову, коня треба обов'язково купувати із уз-дечкою, мот-уз-кою. Вважали, що саме ці предмети наочно передають ідею оволодіння цими тваринами новим господарем /Афанасьєв О.М. Народ-художник. - М., 1986. - С.197/.
У китайському буддизмі "нескінченний вузол" був одним із восьми символів успіху та довголіття. Подібна символіка простежується в українській обрядовості. Напр., колись на Поділлі, йдучи на сватання, зв'язували ніжки стола /щоб діло швидше в'язалося/. Коли перед весіллям заплітали коси нареченої, то намагалися зробити вузли найміцнішими, щоб со-юз молодих був довгим і нерозривним. Під час вінчання священник часто зв'язував руки молодих рушником /знак єднання життєвої долі/.
У віруваннях багатьох народів вузол слугував надійним оберегом від злих сил. Шотландські рибалки щиро вірили: вузли можуть керувати навіть штормовими вітрами. Етнографічні дані свідчать, що українці вважали вузли /фактично замкнені магічні кола/ дуже помічними у боротьбі з нечистю. Напр., у народній медицині часто використовувалися амулети /нав'язки, вузли, "наузі"/ проти зурочення. У деяких регіонах накидали рибальську сіть чи нитку із сотнями вузликів на молоду, що йшла під вінець. Вірили: відьма чи чародій не зможуть тоді завдати дівчині шкоди, бо будуть зайняті розплутуванням вузлів /О.М.Афанасьєв/.
У селах після виносу покійника із двору зав'язували червоним поясом /див. Одягу символіка/ ворота, щоб інші члени сім'ї "не пішли" за покійником. До речі, і нині покійнику зв'язують ноги з подібною метою. Перед похороном розв'язують, а "пута" знищують, бо ті мають нібито страшну силу. На жінці, яка мала родити дитину, навпаки, не повинно бути жодного вузла.
Існувало вірування у демонічну силу "закрутів", "завитків", "заломів" /із стебел жита, коноплі; ниток/. Вони символізували змертвіння, підкидалися на ниви, щоб був неврожай тощо. "Мені як зав'язано" - казали на Україні у давнину /тобто нічого не вдається, погано/. Пор. "зав'язати світ" /комусь/ - знищити.
Водночас вузол - це символ дружби, обопільної згоди, про що свідчать "мовні відбитки" - "узы родства", "узы дружбы", "союз" тощо.
О.Потапенко.

Вуж - див. Гадюка.

[Словник символів][Що таке символ?]

[A][Б][В][Г][Д][Е Є][Ж][З][И][Й][І][Ї][К][Л][М][Н]
[О][П][Р][С][Т][УФ][Х][Ц][Ч][Ш][Щ][Ю][Я]

До розділу "Бібліотека"