СЛОВНИК СИМВОЛІВ

П

Павук - символ центру світу, його засновника; плетіння павутинної сітки та її руйнування символізують діалектику, безперервне чергування сил природи; зображення гігантського павука - емблема місяця; у Біблії павук із павутиною - символ марних сподівань невіруючих, нечестивих людей; диявола, що приманює грішників.
Павук, що сидить у своїй сітці, асоціюється з центром світу. Павук віддавна вважався бажаним у людській оселі, бо ніби "заснував світ". За повір'ям, той, хто уб'є павука, накличе на себе лихо. До обіду заборонялося навіть викидати цих комах із хати; жінка, котра вчинить таку наругу, неодмінно втратить смакові відчуття.
У зв'язку з уявленнями українців про світотворчу роль павуків, особливо в Прикарпатті, перед Різдвом виготовляли їх примітивні копії з соломи. Це було виключно жіноче колективне заняття. "Павуків" підвішували в хаті до центрального сволока на довгій волосині з конячого хвоста. Завдяки циркуляції повітря - через вхідні двері та з палаючої печі - великий "павук" разом з приправленими до нього близнюками повертався в різні боки, справляючи враження живої істоти.
Павуки з їх вічним плетінням сітки, із здатністю до вбивств /творення і руйнування/ символізують діалектику, безперервне чергування сил, від яких залежить стабільність світу. У зв'язку з цим символіка павука ніби окреслює змотування нитки попереднього життя для того, щоб розпочати прясти нове життя. Павуки є провісниками біологічних ритмів у природі. Народні метеорологи твердять: "З'явились молоді павучки - буде весняне потепління", "Багато павутиння на бабине літо - буде ясна і холодна зима" і т. ін.
Зображення гігантського павука символізує Місяць, а павука вважають твариною місяця. Символіка павутини збігається з символікою павука. Завдяки своїй спіралевидній формі вона також несе в собі ідею творення й розвитку - колеса і його центра. Павутина з павуком посередині є емблемою смерті й руйнування.
У Біблії із тонкою сіткою павука порівнюють дії нечесних людей. Їх надії марні. "Висиджують яйця гадючі та тчуть павутиння: хто з'їсть з їхніх яєць, помирає, а з розбитого - нитки їхні не стануть одежею, і виробами своїми вони не покриються: їхні діла - діла кривди, і в їхнії руках чин насильства…" /Книга Пророка Ісаї 59.5-6/. А всі ті, хто забуває про Бога, дарма надіються на його милість, на благополуччя і світле майбутнє. "І згине надія безбожного, бо його сподівання, як те павутиння, і як дім павуків - його певність… на свій дім опирається, та не встоїть" /Книга Йова 8,14-15/.
В. Куйбіда.

Паляниця - символ щастя і благополуччя господи; тіла Божого; гостинності; прихильності; ритуального та оберегового знака.
Паляниця - хлібина, переважно з пшеничного борошна. У слов'ян хліб віддавна вважався священним продуктом. Пшенична паляниця на столі символізувала щастя й благополуччя господи. Люди вірили, що Бог наділяє людину хлібом разом із Долею. Ці уявлення і визначили конкретні правила поведінки із хлібною паляницею під час їжі. Не дозволялося, щоб одна людина доїдала шматок після іншої - забереш щастя і силу. Якщо залишив шматок, то цілу ніч снитимуться старці, будеш худнути. Не дозволялося їсти за спиною іншої людини - "з'їси його силу". Християнська символіка ототожнювала хліб із тілом Божим. В Україні будь-яке свято чи обряд не обходились без паляниці, вона була символом гостинності, прихильності, ритуальним та обереговим знаком.
Пшеничні паляниці вживали частіше як святкові або обрядові страви, бо в Україні перевагу завжди надавали житньому хлібові. У неврожайні роки паляниці доводилося пекти з домішками ячмінної муки, висівок тощо.
Паляниці були вінцем хліборобської праці, символізували благородство і красу найдревнішої професії у світовій культурі.
Багатство і цінність, що містяться в образі паляниці - Сонця, є відзеркаленням нашого національного обличчя і справжніми свідками споконвічного прагнення народу до волі, удосконалення, краси й сонця.
Л. Кожуховська.

Парне - непарне - див. Числова символіка.
Паска /Великдень/ - у християнстві - символ воскресіння Господнього, радості, вічного життя; завершення відкуплення людського роду.
Сама назва Паски походить від єврейського дієслова passah - "переходити", і пов'язане воно з виходом євреїв з Єгипту, про що розповідається у різних біблейських книгах. /Вихід, Повторення Закону/. На честь цієї події виникло святкування старозаповітної Паски у євреїв. Пов'язане воно було іще зі святом Опрісноків /маца, неквашене/, котре відзначалося у середині першого місяця /авів або нізан/.
Перед своєю стратою Ісус Христос їсть Паску разом із своїми учнями-апостолами: "А коли настав час, сів до столу, і апостоли з ним. І промовив до них: "Я дуже бажав спожити цю пасху із вами, перш ніж муки прийму" /Єв. від Луки, ХХІІ, 14-15/. Цей епізод Біблейської історії відомий як Таємна Вечеря. Коли вона проходила, Ісус показав зразок смиренності, омивши ноги своїм учням та обтерши їх.
Звичаї, що супроводжують свято Паски, також мають дуже давнє походження.
Христосування бере початок від послання апостола Павла до римлян: "Вітайте один одного святим поцілунком" /Рим; ХVI, 16/. При цьому віруючі уподібнюються учням Христовим.
Звичай дарувати червоні яйця пов'язаний з іменем Марії Магдалини, котра після вознесіння Христа проповідувала Євангелія. У Римі вона протягла червоне яйце зі словами "Христос воскресе" імператору Тіверію. Червоний колір - символ крові Христа. Яйце, що має значення символу життя взагалі, переосмислюється таким чином, постаючи символом вічного життя, котре дарував Ісус Христос своїм воскресінням.
"Пасха - свято радості для всіх: і для дітей, і для дорослих, і для живих, і навіть для мертвих. Бо коли Христос воскрес, то цим Він переміг смерть та диявола, і ми тепер упевнені, що всі люди силою його воскресіння воскреснуть… Воскресіння Христове стверджує нас у вірі, що життя людське не обривається як нитка, що воно сповнене глибокого змісту і значення" /Короткі відомості про свята Православної Церкви. С.8/. Тобто, всесильна смерть уже не має влади над людиною. І попереду не загибель, не знищення, а набуття іншого виміру, "іншого житія, вічного начала". Ці оптимістичні думки близькі й нині мільйонам людей.
В Україні Великдень має давнє коріння, відзначається навесні, у першу неділю після рівнодення. Готувалися до нього заздалегідь, а після вербної неділі вже розписували й фарбували варені яйця, робили писанки та крашанки, пекли спеціальну паску, обрядове печиво, готували багато інших смачних страв. Окрім цих обрядових ритуалів влаштовували великодні гуляння, молодіжні ігри, танці, розваги. Велике значення мав обряд вшанування предків, коли родичі ходили на кладовище з паскою, яйцями та обідали на могилах.
Нині віруючі також печуть паску, фарбують яйця, розписують писанки, несуть до церкви, щоб освятити. У церкві усю пасхальну ніч іде служба, у кожній хаті - свято, пісні, танці, ігри. При зустрічі люди кажуть: "Христос воскрес/е/" і відповідають: "Воістину воскрес". Відвідують померлих на кладовищах, роздають милостиню, щоб упокоїти їх душі.
Ю. Мільошин.

Паска - див. Хліб.

Перехрестя - символ матері /за Юнгом/; подвійного богоявлення; небезпечного місця, де збирається нечисть; можливості вибору найменшого зла із кількох можливих.
У більшості народів світу, особливо слов'ян, перехрестя вважалися небезпечним місцем. У Словнику В.Даля сказано: "Перехрестя вважаються роковими і нечистими; тут здійснюються чари, замовляння, хоронять самовбивць або знайдені трупи…" /Толковый словарь… - М., 1990. - Т.3. - С.61/.
В індуїстській міфології злий дух Бутта жив на перехрестях, у хащах. 30 листопада /на св. Андрія/, за віруваннями, саме на перехрестях доріг збираються стригої, відьми, чорти, б'ються косами, ціпами, нападають на людей, тварин.
У Стародавньому Римі зображення деяких божеств /Діани, Лари/ ставили саме на перехрестях, щоб вони допомагали людям. У фольклорі перехрестя - символ небезпеки, пошуку правильного рішення, шляху тощо.
Г. Потапенко.

Перун - див. Язичницьких богів символіка.

Перший - див. Числова символіка.

Песиголовці - див. Демонології української символіка.

Пироги - див. Хліб.

Писанка //крашанка, галунка// - символ Сонця; життя, його безсмертя; любові і краси; весняного відродження; добра, щастя, радості.
Писанка - це розмальоване великоднє куряче або декоративне яйце.
У міфах багатьох народів світу саме яйце /див. Яйце/ є світотворчим началом. У слов'ян-язичників, на думку С.Килимника, писанки існували вже за часів антів - наших прародичів /ІІІ - VIII ст.н.е./ і були символом сонячного культу. Птахи - це вісники весняного воскресіння, Сонця, а їх яєчка - емблема сонця - життя, народження.
"Яйце птаха взагалі, - писав С. Килимник, - це зародень життя, символ бога сонця; воно в давнину символізувало - добро, радість, щастя, любов, достаток, успіх, прихилення добрих сил, захист людини від лихих сил" /Килимник С. Український рік… - Кн.2. - С.176/.
Дослідники вважають, що українська писанка має понад 100 символічних малюнків. Напр., кривулька знаменувала нитку життя, вічність сонячного руху. Кривулька або безконечник - це символ початку і кінця. Тригвер або триніг символізував, на думку одних, небо, землю і повітря, на думку інших - повітря, вогонь і воду, треті вважали його символом життя людини. Четверті трактували його як символ неба, землі і пекла. Символічне навантаження мала і кольорова гама писанки. Червоний колір усимволізовував радість життя, любов, жовтий - місяць і зорі, урожай; зелений - багатство, буяння рослинного світу, його воскресіння; блакитний - чисте небо, здоров'я; бронзовий - матінку-землю; чорний з білим - пошану до померлих родичів, їхніх душ та ін.
Із запровадженням християнства змінюється поступово і символіка писанки. Вона стала символом радості і віри у Воскресіння Ісуса Христа /див. Ісус Христос/ як символу всепрощення. Для писанок були характерні такі орнаменти: решітки, віконця, клинці, вітрячки, кошики, грабельки, зірки, хрестики, павучки.
Писанки використовували як опредмечений символ кохання, даруючи їх юнці. У народній медицині ними "викачували" хвороби. Свячені писанки закопували у землю /на високий врожай/, клали у домовину, у ясла для худоби. Лушпиння із писанки кидали "на щастя" на дах оселі та ін.
О. Потапенко.

Півень - символ сонця, світла, вогню, войовничості; пильності; воскресіння; смерті та зла; сили чоловічої плоті; домовитості ; господарності; каяття /у християнстві/; передвісника біди, нещастя; жертви; відкривача скарбів; також він є оберегом від пожежі.
Півень - надзвичайно поширений і багатоплановий символ. У багатьох міфопоетичних системах він символізував войовничість. Напр., верховного китайського бога війни Тайї зображували як істоту з тулубом півня і головою людини. Ватажок війська бога індуїстської міфології Сканда мав такі головні атрибути: спис, лук, півень.
Цей птах був тотемом у південнокорейських племен. Ірландська богиня Бригіта /цілительниця/ уявлялася, зокрема, у вигляді трьох півнів. Фрігійський бог - цілитель /водночас покровитель могил/ їздив на коні і півні.
Дуже поширений був мотив півня як символу жертовності. Росіяни, білоруси приносили його у жертву Баннику /духу бані/, Домовику /духу оселі/, Водяному.
Світова міфологія залишала пам'ять про півня як істоту, якої боїться нечисть /чорти, стригої, відьми та ін./. Напр., китайський чарівний птах Чунмін, що боровся із нечистою силою, був схожим на півня, Василіск - потворний змій - губитель - боявся лише півня. Цікаво, що, за міфами, він вилупився із яйця, знесеного півнем.
У праукраїнців півень вважався передвісником зорі, сходу Сонця, а, отже, пробудження життя. Не випадково існувала така народна назва як "будимир", тобто "буди світ". Півень, за даними О.Афанасьєва, був "представником грозового полум'я", "символом вогню", "уособленням домашнього вогнища". Ось чому стилізоване зображення його знаходимо на дахах, шпилях будівель, скринях, рушниках. Це був водночас талісман проти пожежі і вогню. До речі, за даними А. Голана, у Китаї півень на стіні - оберіг від стихії полум'я.
Водночас чорний півень у язичників символізував смерть, пов'язувався із підземним світом. Отже, цей птах був своєрідним символом - моделлю цілого комплексу: життя - смерть - воскресіння. Це відбито у народній загадці "Двічі народився, ні разу не христився, сам співав, а помер - не відспівали". У багатьох регіонах одяг покійників виносили у курник, щоб півень "відспівав", отже "очистив" від впливу смерті.
За даними Г. Булашева, спів півня віщував на Україні прихід гостей, а спів біля вікна - нещастя, смерть. Чорного півня не тримали у дворі /буде сварка між господарями/. Вірили, що існує "півень - царик", якого боїться сам Диявол. Чумаки, вирушаючи в дорогу, брали його як найкращий оберіг. Існувала легенда і про півня, який може відкривати скарби /Булашев Г. Український народ… С.349-350/.
Півень символізував і силу чоловічої плоті, тому наречений у деяких країнах під час весільної церемонії ніс саме півня.
Півню приписували здатність пророкувати біду, що відбито, зокрема, у казці про "Золотого півника".
У фольклорі цей птах виступає як символ войовничості і водночас домовитості: "Як два півні", "Ходити півнем", "Без півня оселя глуха".
У християнстві півень - символ каяття. Спів півня /за Біблією/ нагадує апостолу Петру про малодушне відступництво від Христа і викликає сльози провини і спокути.
Зображення півня міститься на багатьох гербах та емблемах.
О.Потапенко.

Півонії - див. Ботанічна символіка.

Піч - символ материнського начала; чистого, духовного виношування плоду; святості; непорушності сім'ї; неперервності життя українського народу; батьківщини, рідної хати; босоногого світлого дитинства; поетичний символ народної обрядовості.
"Піч - наче мати рідна", "Рідну матір може підмінити лише піч", - казали у давнину. Ще 6 тис. років тому протоукраїнці обожнювали піч. За даними О.Афанасьєва, М. Слободянюка, С.Плачинди, у їхній міфології існував символічний образ-тотем Піч-мати, яку обожнювали як захисток життєдайного вогню /див. Вогонь/. У міфології литовців був дух Каукас, який ніс в дім добро і жив під піччю. У слов'янській міфології аналогічні функції виконував Рарог. Стародавні римляни вшановували Форнакс - богиню домашнього вогнища.
На Україні існував справжній культ печі. І не тільки тому, що в ній варили їжу, пекли хліб, сушили збіжжя, на ній спали, лікували простуди тощо. Піч була глибоким символом рідного вогнища, неперервності роду. Чому засватана дівчина колупала піч? Нині вчені вважають, що вона виконувала символічний акт: під нігті потрапляли не просто глина, часточки батьківського домашнього тепла, материнської любові, які дівчина хотіла взяти у дім жениха.
У деяких регіонах з цією ж метою наречена при переході в оселю молодого брала з собою жарини з печі.
Піч була глибоким поетичним символом багатьох народних обрядодій. Саме у ній випікали святиню - весільний коровай /див. Коровай/. З нею пов'язані обряди "женити комина" /комин - частина печі/, "посвіт" та ін.
Піч часто білили, прикрашали декоративними розписами /Поділля/, витинанками /Хмельниччина/, розмальовками з паперу /Петриківці/. Тобто піч була символом високих естетичних смаків українців.
Категорично заборонялося плювати у палаючий вогонь, лаятися біля печі /"Сказав би, та піч у хаті"/. Піч була оберегом від різної нечисті. Лучину, жаринки, попіл використовували при гаданнях, лікуванні хворих. На знак пошани до віковічної годувальниці українців на Рівненщині навіть споруджено пам'ятник печі.
У фольклорі, літературі піч символізує святість, неперервність життя народу, світле дитинство, тепло, затишок та ін. За словами В.Земляка, "для справжнього українця піч однаково, що алтар для віруючого".
О. Потапенко.

Плакун-трава - див. Сльози.

Поезії символіка - символіка поетичних творів українських письменників.
Народні символи, трансформуючись у творчій уяві митця, часто переходять у поетичні твори, по-новому зображуючи героїв та відтворюючи навколишній світ. Символ об'єднує в собі поняття об'єктивної дійсності і відкладений у свідомості умовний знак певного явища. Він несе ідейний заряд, що об'єднує, згуртовує людей, які збагнули і сприйняли його суть. У символах відображені прагнення людей, їхня історія, традиції.
Кожна суспільна формація мала свої символи, а в літературі поети-романтики подавали в символах узагальнене зображення історичних подій. Так, розкутий Прометей у Шеллі, Т.Шевченка, Лесі Українки, А. Малишка є символом розкріпаченого людства, нескореності, безсмертя народу, його незламного прагнення до волі, звільнення людини від духовного гніту й права на земне щастя, самовідданого служіння народові, готовності на самопожертву в ім'я людства. У реалістичній літературі символи охоплювали ширші явища дійсності, що досягалися за допомогою складних асоціацій. Найчастіше поети звертаються до символів, пов'язаних з природою. Улюбленими в їх творчості є образи небесних світил: зірок, місяця, сонця. На основі фольклорних символів поети творять нові образи, точніше передають внутрішній світ героїв, їх переживання, прагнення. Напр., сонячні кларнети П.Тичини - новий символ, що став гімном землі, краси, першоначалом світобудови, правонаступником Бога, світлоритмом Всесвіту, символом гармонії і правдивості, життєстверджуючого оптимізму.
Досвітні вогні Лесі Українки народили образ-символ вогнів перемоги, вільного майбутнього. Образові досвітніх вогнів судилося стати не лише символом у творчості Лесі Українки, а й певною мірою символом доби, таке велике узагальнення соціально-історичних явищ містить він у собі, це самовираження епохи 90-х років минулого століття, це заклик і гасло /Жук Н., Лесин В. Історія української літератури 19-20 ст. -К., 1989.-С.56/.
Своїм змістом поетичні символи найчастіше пов'язані з уявленням народу. Велике смислове навантаження несуть символи - назви дерев. Найкраще символіка дерев віддзеркалена в піснях та інших жанрах фольклору. Напр., народна пісня "Стоїть Явір над водою" навіяла Ю.Федьковичу мотив зіставлення вояка-жовніра з молодим Явором: у Т.Шевченка "Утоплена" знаходимо образ калини-дівчини.
Символічні образи верби, дуба, тополі є багатозначними як у фольклорі, так і в поетичному розмаїтті. Верба і тополя - давні образи тотеми українців, що були міфологічним уподібненням дівчини до світового дерева - символу світобудови. У творах В.Симоненка, Т.Шевченка верби і тополі виступають символом України, батьківщини, уособлюють рідний край, батьківський дім.
Серед багатьох символів-дерев виділяється образ великого престарого дуба, який підкреслює поважність, старість тощо. У такому значенні вживає його Т.Шевченко у поемі "Невольник". А тополя у Великого Кобзаря має символічне значення самотності, страждання, сирітства.
Образи квітів, які беруть свій початок у символіці стародавніх слов'ян, широко використовуються у поезії. Відомо, що червона гвоздика - символ дружби, півонія - символ щасливого життя, троянда - символ кохання, незабудка - символ вірності. Літературні символи квітів містять додатковий, часто соціальний зміст. Марко Вовчок в оповіданні "Одарка" змальовує образ дівчини-кріпачки, як пахучу споптану квітку, а Катерина у поемі Т.Шевченка - "квітка на полі":
Пече сонце, гойда вітер,
Рве всякий по волі.
Образ айстр у поезії став літературною традицією. Він зустрічається у творах О.Олеся, В.Сосюри. У кожного із митців ці квіти мають свій алегоричний зміст. У поезії В.Сосюри вони символізують чисте, ніжне кохання. Пелюстки айстри нагадували йому уста коханої, такі вони були палкі та ніжні. А в поезії "Айстри задумані, квіти останні ..." ця рослина символізує втрачене кохання, сум, "осені пізньої сльози багрянії".
У поезії О.Олеся айстри символізують революційні сили, що чекають тепла від сонця - алегорії майбутнього.
Мотив сонця як символ правди, досконалості, краси дівчини зустрічаємо у творах Марка Вовчка, М.Шашкевича, Ю.Федьковича.
Змістом пов'язаний із образом сонця символ свічки. У поезії тяжко хвора людина асоціюється з фольклорним образом свічки, що згасає. У народі побутували такі висловлення: "згаснути, як свічка", "танути, як свічечка" тощо. У поемі І.Кочерги "Свіччине весілля" - це символ боротьби за свободу, найчистіших, найблагородніших поривів простих людей, заповітних мрій, символ світла, яке несе тепло, світлі надії та сподівання.
Крилатими виразами стали у наш час такі образи-символи із творчості І.Франка - Великого Каменяра, що уособлює боротьбу за справедливу ідею, волю: символ Наймита - народу, що тяжко працює, але має молоде серце і високі думи; образ Веснянок - уособлення могутніх сил народу, символ революційного пробудження суспільства, "клич життя могучий", вічно жива, сповнена красою і енергією сила пробудження в людині, пориву до творчості і боротьби. Леся Українка розширила значеннєвий зміст цього символу. Весна у її творчості - це добрий ніжний друг, символ молодості, людського щастя, перемоги світлого, творчого в житті людини, вічно жива, багата енергією сила, що пробуджує в людині порив до творчості, приносить втіху в горі, збагачує світлими почуттями.
Близького алегоричного значення до образів веснянок та весни в українській поезії набирає образ вітру /див. Вітер/. Майже кожний митець слова залишав по собі образні перли - символи, що хвилюють душу читачів, символічно втілюють духовне багатство України.
Напр., образ сивої ластівки - символ безсмертя матері, її краси, безсмертя народу /Б.Олійник/; зів'яле листя - символ втрачених надій, завмерлого в серці кохання /І.Франко/: два кольори - символ любові і журби, радості й смутку, палкої любові до матері, до рідного краю і розлуки з ними /Д.Павличко/; лебеді материнства - символ високої материнської любові в образі матері-України /В. Симоненко/; скорбна мати - символ Матері Божої, матері-України, материнської печалі і відданості /П. Тичина/; духовний Чорнобиль - втілення трагедії людської душі, її звиродніння, спустошеності, деградації, втрата загальнолюдських цінностей /Ліна Костенко/.
Кожний поетичний символ передає різні смислові відтінки залежно від ідейно-естетичних завдань.
Л.Кожуховська.

Покритка - див. Волосся.

Покуть - символ Бога; початку і кінця; найсвятішого місця в оселі; достатку, багатства; вогню духовного самоочищення.
Покуть - це образ великого художнього змісту, в якому втілено історію, світогляд українського народу. Це духовний пам'ятник хліборобству, престольне місце в оселі, яке оберігало родовід од лукавих та грізних сил.
Покуть - це місце, куток, розташований по діагоналі від печі "обличчям до сонця", де розміщені домашні предмети найвищої культурної цінності. "У почесному кутку повсякчас висіла ікона Ісуса Христа чи Матері Божої. Для неї спеціально виготовляли більших розмірів вишитий рушник, який у народі називався божником" / Скуратівський В. Покуть. - С.5/.
На Полтавщині Покуть прикрашали вишневими гілочками, паперовими та живими квітами, травами /васильками, м'ятою, барвінком/. За образами тримали свячену воду у пляшечках, клали клечання. "Покуть був постійним місцем, де, починаючи з обжинків і закінчуючи зажинками, стояв пучечок колосся як символ достатку. Тут же, на покуті, - пише В.Скуратівський, - ставили й маківську квітку - посвячене на Маковія зело і галузки червоної верби, страсну свічку та пляшечку з водою, принесену з Водохрещі. Ці атрибути відігравали особливу роль у сільських родинах: якщо хтось хворів, то напували свяченою водою, нею ж витирали хворі місця, скроплювали бджіл і посіване збіжжя, людей, котрі вирушали в дорогу; страсну свічку давали в руки тому, хто помирав. Виганяючи корів на весняний випас, господарі брали з покуття галузку свяченої верби і, стьобаючи нею тварин, промовляли : "Щоб не губила череди й домівки, не кусали тварину гаддя та вовки і справно приносила додому молоко".
Покуть є найсвятішим, найпочеснішим місцем в оселі. Почесним гостям обов'язково пропонували сідати біля божниці. Коли народжувалася дитина, то першу купіль робили на покуті, тут мав стояти й обрядовий горщик каші, коли справляли христини.
На свято Коляди /7 січня/ у господах влаштовували акт священнодійства - покуття. За словами етнографа В.Мицика, "лише зблисне вечірня зоря на небі, господар несе на піднятих над головою руках кутю і тричі приказує: "Кутю на покутю, а сонце - у віконце. - Поруч ставить самовар. - Кутю, кутю на покутю, а узвар - на базар".
Під час весілля молодят та їх хрещених батьків також вшановували на почесному місці. Коли ж помирала людина, її теж клали на покуті головою до божниці. Тут був останній "перепочинок" небіжчика.
У години розпачу й тривоги люди не обминали нагоди "помолитись на покуть". Було святим обов'язком, заходячи до хати, знімати головний убір, і хреститися на покуть. Обітниця, виголошена покуті, вважалася священною і непорушною. На покуті переховували від чужинців найцінніші речі.
Покуть був для селян вогнищем духовного самоочищення, святилищем родовідних звичаїв та обрядів.
Т.Товкайло.

Полин - див. Бур'янів символіка, Євшан-зілля.

Поріг - символ початку чи закінчення дому; місця перебування душ предків рідної домівки; зустрічі та розлуки; надії; оберіг.
Поріг віддавна був у пошані єгиптян, греків, римлян, євреїв, слов'ян. У єгипетській міфології богиня породіль Таурт пов'язувалася з порогом. У Туреччині вірили: людина, яка сіла на поріг, може стати паралізованою. Монголи карали на смерть того, хто осмілювався навіть ненароком торкнутися порога ханської юрти.
Сакралізація порога пов'язана із тим часом, коли під ним хоронили покійників. Наші пращури вірили, що під порогом живуть "духи", домові. Відгомін цього повір'я зберігся у сучасному вислові: "Не можна вітатися через поріг, бо буде сварка".
За свідченням А.Данилюка /Українська хата. - К.,1991. - С.69/, поріг виступає символом початку і закінчення дому. На Гуцульщині перед обрядом хрещення дитину клали саме на поріг. І мати переступала через неї тричі.
Біля порога відбувалася церемонія єднання двох родових вогнів під час весілля. Коли помирала людина, то до порога торкалися домовиною при винесенні небіжчика з хати. Це символізувало прощання із охоронцями домашнього вогнища.
У фольклорі, літературі поріг символізує батьківщину, зустріч і водночас розлуку, надію на щасливе життя. Напр.:
Ти лети - не озирайся
На блакитному порозі -
Скільки в тебе ще попереду весни!
/Б.Олійник/.
О.Потапенко.

Посвіт - див. Світло.

Поселення та житла українців символіка - це символ космічного взаємозв'язку із Всесвітом; символ батьківщини; символ тепла і доброти; символ світосприймання; символ людини як духовного і фізичного начал Всесвіту.
Як стверджують укладачі посібника "Українознавство", житло - це певний мікрокосмос, у замкненому просторі якого проходить родинне життя.
У світовій символіці житло, зокрема будинок, символізувало жіночий аспект світостворення, а також сховище мудрості, традиції, життя.
Учений-психоаналітик А.Пейар пояснював, що образ житла, який з'являється людині уві сні, ототожнюється з різними рівнями людської душі і тіла, напр., фасад будинку позначає зовнішній вигляд людини, його особистість, або його суть. Значення поверхів визначається вертикальною і просторовою символікою. Дах і верхні поверхи відповідають голові та розуму, рівню самоконтролю людини. А весь будинок асоціюється з будовою людського тіла і його природними /фізіологічними і психічними/ функціями.
"Традиційна українська хата являла цілком оригінальний витвір народу, була самобутнім явищем в історії архітектури, високим зразком будівельних, мистецьких, етичних та естетичних конструкцій" /Скуратівський В. Берегиня. - С.74/.
Німецький географ Йоган Георг Коля, перебуваючи в Україні 1838 р., писав: "Українці живуть в охайних, завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе. Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати на Україні виглядають вельми чепурними, немовби свіжовибілене полотно".
Споконвіку хата виконувала своє природне призначення родинного вогнища, де народжувались, оберігались кращі сімейні традиції, що потім переходили у спадок дітям: любов до батьків, природи, пісні, до праці.
В.Скуратівський у книзі "Берегиня" про роль батьківської хати писав так: "Рідна хата! Оспівана в піснях, оповита легендами та переказами, опоетизована майстрами слова й пензля, вона буде завжди символом добра і надії, її незгасний вогник світитиметься теплом маминої любові, вірою в доброту, високу людяність ..."
Хата і весь замкнений цикл господарських будівель - "клуня, хлів, млин, вітряк, кузня, комора, криниця" - були не тільки місцем поселення, а й носіями змістовних символічних знаків, які виконували як естетичну, так і символічну функцію. Вони були носіями інформації про соціальний стан, заможність, уподобання господаря, світоглядні позиції, відомості про склад сім'ї.
За народними віруваннями, побудова першої хати приписується Сатані. Побудувавши хату, він не здогадався зробити вікон. Довго пригорщами він носив світло у хату з подвір'я, а потім, зневірившись, подарував Богові. Господь зробив три вікна, у хаті стало світло /Булашев Г. Український народ ... - С.164/.
Число "три" традиційно стало складовою частиною символічного змісту хати: по вертикалі житло ділиться на три частини: призьба, стіни, дах, у житловій кімнаті, як правило, було три вікна, на фасадній стіні - три отвори /двері та два вікна/, житло найчастіше було трикамерним /сіни, хата, комора/, вікно робилося на три шибки, а настінні розписи розміщувалися трьома горизонтальними смугами: середня визначалася висотою вікон, а дві інші - відстанню від вікон до даху та призьби /Українська минувшина. - С.32/.
Три яруси житлового простору відігравали важливу символічну роль у взаємозв'язку обжитого простору з Всесвітом. Нижній ярус - це поєднання з матір'ю-землею, нижнім світом творення; верхній ярус житла - це зв'язок з небом, високою сферою світотворення; середній - людське середовище, яке зазнає змін, освоюючи обидва сусідні. Нижній ярус - то стіни з підпіччям, лави - межа світу наземного і підземного. Верхній ярус і стеля хати - це нібито небо, а сволок виконує роль охоронця оселі, лінії, на якій вона тримається і яку не сміють переступити злі духи. Елементи середнього ярусу - стіни, двері, вікна, простінки - це проміжок між ідеалізованою небесною сферою і підземним світом. Вікна і двері виступали в ролі канатів спілкування людини з навколишністю, наділялися магічними властивостями оберегів житла /Данилюк А. Українська хата. - С. 18/.
Крім того, хати розмальовували олійними фарбами у вигляді облямування навколо вікон і дверей з червоних квіток тюльпанів на зелених вітах. На кожній із стін - по вікну з фігурним хрестом посередині та два вінки над міжвіконням чільної стіни.
Широко побутували в Україні настінні розписи. Проте вже на кінець ХІХ ст. декоративні мотиви-розписи традиційного житла втратили свій символічний зміст /Українська минувшина...-С.31/.
Український настінний розпис сягає своїм корінням ще часів трипільської культури. Про це свідчать археологічні знахідки, зокрема, зображення на стінах сови, барвінку, гілок з квітами, букетів. Прикладом кольорового оздоблення зрубних будинків є фарбування швів. На Лемківщині розмальовували на вхідних дверях "квіт" - своєрідну інформацію про склад сім'ї: гілка з листям барвінку символізувала жінок у родині, а гілка з зірками - чоловіків. Народжувалась дитина - домальовували гілку, а коли помирав якийсь член родини - малювали хрестик /А.Данилюк/.
Віками склалося так, що українська хата не мислилася окремо від вишневого садка, ставка, криниці над шляхом, куща калини біля неї, мальв та півників на припічку і чорнобривців та матіол у квітнику. Разом із вишитими рушниками, домотканими доріжками та мальованими коминами, що здавна прикрашали хату і захищали її від ворожих людині сил, українське житло становило цілісну систему і слугувало своєрідною візиткою українців як нації у світі. На тому місці, де мала стояти хата, господарі здійснювали ряд ритуальних дійств, що відігравали головну роль у визначенні місця майбутньої садиби. Будували хату толокою. Господиня готувала обід, а коли приходив час, розстеляла скатертину на місці майбутньої покуті і розставляла спеціальні страви. Чарку пили один за одним по колу за ходом сонця. Завершити будівництво поспішали до заходу сонця, по закінченні ставили на східному причілку гілку. Свіжа зелена гілка - символ нового житла /Скуратівський В. Берегиня. - С.72-73/.
Щодо походження назви "хата" існує чимало гіпотез та думок. Харківський вчений Г.Успенський та Д.Бантиш-Каменський виводять цей термін з німецької nutte /курінь, хижа/, а академік А.Кримський і археолог В.Седов відстоюють думку про її витоки з іранських мовних джерел.
Внутрішня площа хати, її забудова по всій Україні була схожою, хоча у кожній місцевості у внутрішньому інтер'єрі відбивалися як національні, так і регіональні етнічні риси життя українців. Кожна хата являла собою завершений твір мистецтва, побудований за законами краси й досконалості.
Внутрішня площа хати поділялася на робочу, обрядову і побутову. Робоча площа - це піч, мисник, ложник; обрядова - стіл на покуті; побутова - це піл або ліжко, скриня, колиска, ослони, лава.
Стіни, вікна, двері, карниз печі, поріг були орнаментовані з використанням червоного, синього і жовтого кольорів, які містили у собі магічну та символічну інформацію.
Польський письменник Ю.Крашевський у ХІХ ст. про українську хату писав так: "Є піч, на виступі якої горять смолисті скіпки. В глибині - кросна, колиска, стіл, оточений лавками. Біля дверей цебер, коцюба. На полицях горщики і стара кварта. В куті під іконою "Діві Марії" - хлібна діжа, над дверима і вікнами - хрестики і символічні знаки ..."
Перед столом ставили ослін, тобто лаву на дерев'яних ніжках. Від печі до причілкової стіни на жердці зберігали побутові тканини і буденний одяг. Стіл завжди стояв у кутку, навпроти печі /див. Стіл/.
Найсвятіше місце в хаті - покуття /див.Покуть/.
Дім вважався житлом лише з того часу, коли спалахував у печі вогонь. Піч - це вогонь, вогнище, звідси поширена метафора - родинне вогнище. Вогнище було символом непорушності сім'ї, його збірним пунктом і святинею. У печі жив цвіркун - дух предків. Під час сватання піч виконувала роль обрядового символу: "Дівчина колупала піч, благаючи захисту від родинного оберегу, після похорону трималися за піч, щоб не боятися покійника. Українці вірили, що піч любить домовик, має в ній своє місце. У хаті не можна було лихословити. Народне прислів'я переконує: "Сказав би, та піч у хаті". Вогонь із печі вважався священим. Люди поклонялися йому, звеличували його.
Традиційно українська хата мала троє вікон: покутнє, застольне та навпроти печі. У багатьох було ще маленьке віконце над піччю. Вікна - "очі" хати, що освітлюють житло, "зв'язуючи замкнутий внутрішній простір з безмежжям зовнішнього світу" /А. Данилюк/.
Комунікативну функцію зв'язку хати з навколишнім світом здійснювали поріг та стіни. З сіней були входи до хати, до комори, на горище. Тут зберігалося зерно, речі, кошики, жорна. У сінях були полиці для посуду. Тут тримали борошно, картоплю, молоко, інші продукти. Коморі люди здавна приписували чудодійну силу.
Зовнішнім оберегом хати була призьба. Її обводили рудою глиною, застеляли домотканими доріжками. Призьба виконувала не тільки господарські функції /утеплювала хату, була місцем, де сушили мак, провітрювали часник, цибулю/, а й мала своєрідну роль об'єднуючого начала, де збиралася родина разом.
Крім того, призьба мала символічне коло, що замикало простір хати, оберігала її від посягання злих сил.
Українська хата, як правило, виходила до вулиці причілковими стінами, тому декоративно оздоблювалися і фронтони, де часто дах завершувався фігурною оздобою у формі кінської голови, вона вважалася оберегом від злих сил. У деяких місцевостях на гребені з обох боків зустрічалося різьблене зображення змії, образ якої символізував вічність, мудрість і життя. Інколи фронтонові дахи прикрашалися великими розетами - символом сонця, зустрічались також зображення птахів, квітів.
Обов'язковим компонентом житла українців були не тільки хата, але й двір. Як правило, двір був огороджений. За давніми віруваннями, огорожа оберігає людей від нечистої сили, це магічне коло, куди не потрапляють злі духи. Вони виконували символічну і емоційну роль: часто на полотнищах високих воріт робили декоративні прорізи у вигляді ліній, розет, що символізували життя, розквіт та плодоносну силу землі /див. Ворота/.
Приміщення, що входили до складу житла українців, були такі: хлів, клуня, саж, повітка, колиба, ями для зберігання картоплі, буряків, капусти, льох, погріб, млин, кузня. Млин був символом вінця хліборобської праці, годувальника, гуртівника, розважальника /Скуратівський В.Берегиня. - К., 1998. - С.127/.
Разом з тим, народні вірування стверджують, що млин - улюблене місце перебування чорта, через те й дерево з млина не годилося брати на інші будівлі, особливо в дім, бо туди перейдуть і пацюки. Дерево з млинової будівлі можна використовувати тільки на приміщеннях для свиней /хлів/; чорт до цих приміщень не перейде, бо він боїться свиней /свиня - міфічний образ сонця, а чорт - пітьми/ /Булашев Г. Український народ ... -С.167/. Полюбляв нечистий селитися також у повітках, особливо призначених для коней. Їх ніколи не можна освітлювати, не можна там свистіти, аби не дратувати чорта, бо може замордувати коней. І, нарешті, жодна українська хата не мислиться без колодязя - "журавля", що в наш час став символом України /див. Криниця/.
А.Данилюк називає українську хату історичним явищем, стверджує, що її "генетичне коріння сягає в глибини віків". Маючи такі прекрасні символи, наш народ зберіг і досьогодні свою історію, культуру та щедру душу.
А українська хата мислиться нескінченним ланцюгом людських доль, що простягнувся аж у Всесвіт.
В українській літературі батьківська хата стала величною метафорою у творчості О.Довженка, В. Симоненка, Олеся Гончара, Лесі Українки, Т.Шевченка, Д.Павличка, А.Малишка.
Хата моя, біла хата,
Символ тепла й доброти.
А хата Шевченка, Франка і "білий будиночок" Лесі Українки стали символічними колисками, де народились українські генії, де виплекався дух, розум, совість, надія нації, і в цьому плані символізують Україну, її духовне начало серед держав світу.
Л.Кожуховська.

Пострижини - див. Волосся.

Потоп - символ покарання; очищення; народження нового життя.
Потоп має декілька символічних значень: правдивий Божий суд за злочини роду людського; кінець гріховного існування істот; застережного голосу Творця; надію на створення кращого світу, велику руйнівну силу, що знищує все навколишнє; спасіння праведного людства і його зустріч з Богом; смерть, загибель, нівечення, занепадання всього живого на деякий час, страждання й муки, катастрофу для всього людства.
Сказання про потоп знаходимо у всіх народів світу, крім Африки. Історична достовірність його підтверджена науково. За Еліадою, потоп дорівнює трьом дням "смерті Місяця". Проте як катастрофу його ніколи не вважали останнім, оскільки він рушить форми, але не сили, залишаючи можливість для повторного життя /Керлот Х. Словарь символов.-С. 411/.
Святе письмо Старого й Нового Завіту оповідає про "всесвітній потоп". Нащадки Адама і Єви поступово заселяли землю, і рід людський був позначений тавром гріха. Люди грабують і знищують одне одного і зовсім не звертають увагу на застереження Творця. Господь пошкодував про те, що сотворив і сумував про злочини роду людського. Він вирішив знищити все, що жило на землі: людину, скотину, птицю, а врятувати лише родину праведного Ноя, наказавши збудувати корабель - "ковчег" із соснового дерева. Ной забрав у ковчег не лише свою родину, а й мав узяти по одній парі тварин "нечистих" і по сім пар чистих.
"І сталося, по семи днях хлинули води потопу на землю. На шістьсотім році Ноєвого віку, другого місяця, 17 дня місяця, - цього дня прорвались усі джерела великої безодні і небесні загати розімкнулись, і лив дощ на землю 40 днів, і 40 ночей ..." /Святе письмо. Укр. Біблія т-во. - С.7-9/.
Після того, як вода перестала прибувати, Ной випустив голубку, через 7 днів вона повернулась з маслиновою гілкою у дзьобі, як вісткою про умиротворення стихії.
У народі існує чимало фразеологізмів зі словом потоп: "Після нас хоч потоп", "Від потопу" - з сивої давнини, з давніх-давен.
Т.Товкайло.

Поцілунок - символ злиття людських душ, кохання, знак поваги і привітання, у християнстві - взаємної любові і єднання послідовників Христа; прощання і прощення.
Як не дивно, але у багатьох країнах світу такий звичайний для нас поцілунок ... відсутній. Зокрема, його узвичаєна форма невідома деяким народам Африки, Австралії, Америки. Нехарактерний він сьогодні значній частині китайців та японців. У ескімосів, жителів Океанії замість поцілунка люди використовують іншу форму: труться ... носами чи обнюхують один одного.
На думку вчених /Байбурін А., Топорков А. Біля джерел етикету.-1990.-С.52/, корінь слова поцілунок -ціл- /-цел-/ споріднений з індоєвропейським koil, що означав поняття здоров'я, святості, цілісності. Таким чином, поцілунок - це прадавня формула побажання бути "цілим" /живим, здоровим/.
У фольклорі поцілунок - символ знищення зловорожих чар.
Поцілунок мав вагоме ритуальне значення. Зокрема, на Закарпатті після вінчання молода цілувала свекруху під серце, а та - невістку, що символізувало майбутню злагоду й порозуміння.
На Україні широко побутував поцілунок під час багатьох свят, ритуалів. Зокрема, він означав глибоку приязнь до дорогого гостя, радість зустрічі після розлуки. Раніше на ознаку глибокої поваги до батьків діти цілували їм руку. Поширеним було "святе цілування" на Паску, коли люди цілували хрест, ікону, одне одного, примовляючи "Христос воскрес" - "Воістину воскрес". Цей звичай символізував рівність людей перед лицем вселюдської радості - воскресіння Христа. Священик давав руку для поцілунку як символ миру і злагоди, відпущення гріхів. У християнстві поцілунок символізував взаємну любов та єднання послідовників Ісуса Христа.
Глибоке символічне значення мав прощальний поцілунок. Перед смертю люди цілували одне одного, кажучи: "Прости мене, Христа ради, якщо я у чомусь согрішив проти тебе". Це був знак прощання і прощення усіх взаємних кривд та образ.
Материнський поцілунок дитини, що вирушає із батьківського дому, символізував благословення і побажання щастя-долі. Цілування молодих під час шлюбного ритуалу означало єднання їх душ.
У художній літературі широко висвітлено усі ці функції поцілунку. У ХХ ст. він, на жаль, все частіше набуває сексуального відтінку.
У творах справжніх майстрів слова поцілунок - це вияв нестримної жаги кохання, бажання принести іншій людині насолоду, щастя. Напр., у О.Олеся:
Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють піснями в груди:
"Цілуй її, цілуй її, -
Знов молодість не буде!" /"Чари ночі"/.
Або:
Цілуймо руки наших матерів -
Натруджені, сумні й ласкаві руки.
/О.Орач/.
О. Потапенко.

Пояс - символ достатку; мужності; високих моральних якостей людини; символ лицарства; дівочої чистоти, цноти; магічного захисного кола; етнічної специфіки; соціального стану.
Вагомим доповненням одягу українців були пояси. Вони становили невід'ємну складову народного одягу і пройшли тривалий шлях розвитку. Пояси, як і убір голови, взуття, прикраси, були яскравими виразниками етнічної специфіки одягу, соціального стану людини. Крім того, пояси здавна слугували прикрасами одягу східних слов'ян. У старослов'янських похованнях зустрічалися залишки шкіряних поясів, вузьких за формою, з мідними або срібними пряжками. У ХІІ-XV ст. дорогоцінні пояси були важливими соціальними символами-знаками феодальної належності, прикрасами одягу князів, бояр. У "Ізборнику Святослава" 1073 р. знаходимо опис одягу київських князів, там підкреслюється, що княгиня підперезана золотим поясом. Золоті або позолочені, прикрашені дорогоцінними каміннями, пояси передавались у спадок, вважалися сімейними реліквіями /Николаєва Т. Украинская народная одежда. - С.64/.
У XVI-XVII ст. костюм феодальної знаті зазнав змін, зменшується соціальна функція пояса в одязі, але її декоративна та естетична роль збереглася. У XVIII ст. серед багатьох верств населення, а особливо серед козацької старшини, поширилися пояси із дорогої тканини: шовкові, ткані золотом і сріблом. На Подніпров'я їх привозили з Китаю, Турції, Персії. Пізніше популярними стали слуцькі пояси, що виготовлялися на території Білорусії. Їх носили у комплекті з жупаном і кунтушем.
У народному костюмі к.ХІХ - п.ХХ ст. пояси виконували різноманітні функції. За їх допомогою закріплювався верхній одяг, вони захищали та стягували м'язи живота під час тяжкої фізичної праці, на них тримали дрібні речі повсякденного вжитку, вони були своєрідними талісманами і прикрасами. Здавна існувала традиція зображувати на поясах певні знаки-обереги, символи, емблеми, іноді в орнамент вписували ініціали або ім'я власника, дату та місце народження /Матейко К. Український народний одяг. - С.122/.
Пояси тісно пов'язані із сферою обрядовості, народної моралі. З'явитися на людях без пояса означало скомпрометувати себе. Обрядовим символом був білий або червоний пояс-рушник. Він був символом дівочої чистоти, красоти, сімейного щастя. На Поліссі дружина дарувала чоловікові червоний пояс, який був оберегом від нещасть /зурочення, наговорів чужих жінок/. Наречена на Полтавщині вишивала пояс, який був символом чоловічої сили. Крім того, пояс підкреслював святковість одягу, був символом заможності.
Пояси виготовляли із вовни, льону, конопель, тканини, шкіри. Заможне населення використовувало шовк-сирець різних кольорів, срібну та золоту нитки. Вони були ручного і машинного ткацтва та плетені. Закінчувалися різнокольоровими торочками або кулястими китицями.
Помітно різнилися між собою способи носіння поясів, що виражало регіональну специфіку народного одягу. Пояси носили поверх сорочок і поясного одягу, в окремих районах їх носили поверх корсетки, у деяких місцях пояс обертали навколо талії декілька разів. Взагалі для жіночого костюма було характерним опускати кінці пояса по спині чи спереду, а для чоловічого - по боках /Вбрання. Українське народне мистецтво. - К.,1961.- С322/.
В Україні побутували пояси різного виду. Крайки - досить вузькі пояси, за допомогою яких утримувався стегновий одяг. Очкур - вузький, шкіряний або з рослинних волокон пояс, який втягувався в обшивку широких штанів. Черес - чоловічий шкіряний пояс, поширений у гірських районах Карпат. Черес з калитою - різновид шкіряного поясу, який використовувався чумаками. Мав вигляд довгого вузького шкіряного мішка з пряжкою на одному кінці та ремінцем на іншому /Українська минувшина. - С.123/.
Пояс, або кушак, у міфології символізував захист тіла і, як алегорія дівочої чистоти, цноти, уособлював "захисні" /моральні/ якості людини. Варто зазначити, що пояс, як і золоті шпори, був атрибутом середньовічного лицаря. З іншого боку, коли пояс асоціювався з Венерою, то набував значення символу еротичного, фетишистського змісту /Керлот Х. Словарь символов. - С. 412/.
Л. Кожуховська.

Правда і кривда - див. Добро і Зло.

Праве - ліве - символ "правди-обману", "добра-зла", "народження - смерті", "чоловічого-жіночого", "майбутнього-минулого", "чистого-нечистого" та ін.
"Праве-ліве" - це одна із символічних просторових опозицій, як "верх-низ", "схід-захід".
У міфологічних моделях народів світу "праве" співвідносилося із правдою, чоловічим, верхом, добром, а "ліве" - кривдою, жіночим, низом, злом, гріховністю. За традицією, "праве" -райське, "ліве" - пекельне. Напр., у монголів права рука - це "рука благодаті", нею лише можна дарувати і брати подарунки. Мусульмани вважали праву руку "чистою", тому нею вітали, брали їжу.
Праве асоціювалося із життям, днем, сонцем, ліве - зі смертю, зловісністю, минулим, ненормальним. За Біблією, Єва /спокусниця, а, отже, грішниця/ походить саме із лівого ребра Адама. Зв'язок правого із щастям, благополуччям, а лівого - з бідою знайшло відображення у Корані, Біблії /Псал.СІХ І, Матф., ХХІІ, 44/. За даними митрополита Іларіона, "Взагалі, права рука й права сторона важливіші від лівої, що маємо і в Євангелії: на Страшному Суді "поставить Бог вівці /праведних/ праворуч Себе, а козлята /грішних/ ліворуч"/Матвія 25.33/. Хрестимось правицею, але коли треба відхреститися, то лівицею. На лівака /шульга/ дивляться з підозрінням - він може бути нечистим" /Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування... - С.218/.
На Русі-Україні найпочеснішим за столом було місце "по праву руку".
Словник В.Даля фіксує такі промовисті форми: "правик" - чистий голуб, "правий"- гостинний, "право" - закон, влада, сила; "правитель" - цар, князь, "праведник" - безгрішний, "правовір'я" - істинна віра та ін. Корінь - прав- у цих формах має позитивне значення. Про "ліве" як бісівське свідчить поширений і донині звичай плювати через ліве плече. Чому? Справа у людини, за віруваннями, був ангел-хранитель, а зліва - біс-спокусник. Слина ж, за даними митрополита Іларіона, "дуже плодюча й має чародійну силу... Як дощ прочищає небо, так слина /плювання/ очищує від усього злого".
Відгомін цих вірувань - у фразах "лівий рейс", тобто нечесний, користолюбний; "вставати з лівої ноги" - бути у поганому настрої. В українському фольклорі поширеними є образи Правди і Кривди, Добра і Зла /див. Добро і Зло/.
О.Потапенко.

Призьба - див. Поселення та житла українців символіка.

Прикрас жіночих символіка - символіка сережок, намиста, дукачів тощо.
Яскравим і художньо виразним доповненням до українського народного одягу були прикраси. Це різноманітні вушні, шийні та нагрудні оздоби. Протягом тривалого часу вони виконували, крім естетичної, ще й функцію амулета, талісмана, оберега. Прикрасам приписувались цілющі властивості, вони відігравали значну роль у народних обрядах і повір'ях.
Українці вірили в тісний зв'язок не лише з природою, а й з речами, якими володіли. На цій основі виникла загальнолюдська віра в амулети, яких чимало знаходять археологи. Це мініатюрні зображення звірів, коней, пташок, міні-сокири, ножі, гребені, ключі, ложки, бубонці. Серед них часто були прикраси у вигляді сонця та місяця, які й дотепер можна зустріти у формах жіночих прикрас, зокрема сережок /Шевчук В. Мисленне дерево.-К.,1989.-С.342/.
Сережки - один із найдавніших і обов'язкових спільнослов'янських видів жіночих вушних прикрас, що широко побутують і нині. У к.ХІХ-п.ХХ ст. існував звичай проколювати вуха й дівчаткам у дворічному віці. Діти носили мідні сережки, а дівчата й молодиці - срібні, позолочені, або золоті, що само по собі було ознаками вікової та соціальної символіки. Форми сережок - дуже різноманітні, але найбільшого поширення набули великі дуті або плоскі сережки у формі напівмісяця /"каблучки", "калачики"/, що були, безперечно, символами місяця /вони його нагадували своєю формою/. На Полтавщині часто зустрічалися сережки - "п'явочки" /"уточки", "метелики", "ягідки", "маківки"/ у вигляді кільця. Усі сережки у вигляді кільця мали символічне значення сонця, магічного оберега, захисника від нечистої сили.
Про давнє походження сережок свідчить і значна кількість повір'їв, пов'язаних із ними. Вони, за народними віруваннями, могли знімати головний біль, а загубити їх вважалося нещастям. Звичай носити сережки тісно пов'язаний із релігійними та етичними нормами поведінки українців: у піст чи під час трауру носили найпростіші сережки у вигляді кільця, у першу шлюбну ніч наречена скидала сережки і т.п. /Николаева Т.Украинская народная одежда.-С.76-77/.
До складу шийних та нагрудних прикрас входили намисто, вироби з бісеру, прикраси з металу.
У Центральній Україні носили багато зразків різнокольорового або червоного намиста, ланцюжки з хрестиком. На Лівобережжі як прикрасу використовували один великий дукач з багато оздобленим металевим бантом /див. Дукач/. На Правобережжі частіше носили три-п'ять невеликих, з'єднаних між собою монет. У побуті гуцулів збереглися металеві прикраси-згарди у вигляді нанизаних хрестиків. Гуцулки носили намисто з різнобарвного венеціанського скла та вироби, плетені з бісеру /силянки, гердани/. Різнокольоровий бісер нанизували на шовкову або волосяну нитку, плели, утворюючи мальовничий геометричний чи рослинний орнамент, що містили у собі відповідну символіку.
Селянські "коштовності" - корали, бурштин, сережки, намисто - збирали протягом десятиліть, передавали як реліквію від покоління до покоління. Прикраси зберігались як сімейні святині і часто коштували більше, ніж вся селянська садиба /Українська минувшина. - С. 130/.
Намисто із нанизаного коралу, бурштину, перлів, гранатів, скла символізує єдність багатогранного світу, тобто воно являє собою якийсь проміжний стан між властивою кожному складному явищу дезінтеграцією і станом неподільності, що проявляється в безперервності буття. Намисто у світовій міфології розглядається як замкнена лінія, що є космічним і соціальним символом зв'язку.
Намисто - найпоширеніша складова жіночих нагрудних прикрас на всій території України. Воно є символом магічного кола-оберега, що захищає людину. Найбільше цінувалося намисто з дорогих природних матеріалів. Серед заможних верств населення було розповсюджене привізне намисто з гранатів та кольорової смальти: кровавниці, блискавки, перли. На Лівобережжі було поширене намисто з "щирого" бурштину. Воно приносило здоров'я, щастя. Часто його носили в сполученні з кораловим.
Коралове намисто в Україні набуло найбільшого розповсюдження, хоча доступним було тільки багатим верствам населення. Ставлення до нього відбилося в таких назвах: добре намисто, справжнє намисто, щирі корали, мудре намисто. Кількість зразків коралового намиста та характер обробки свідчили про достаток людини. Кораловому намисту народ приписував лікувальні властивості.
Дукати як символ достатку, влади займали особливе місце серед традиційних нагрудних прикрас /див. Дукач/.
Жінки Західної України носили згарди - архаїчну гуцульську шийну прикрасу культового призначення. Вони мали вигляд нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два, чи три ряди мідних чи литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки або спіральки, згорнуті чи скручені з міді, латуні.
Перстень або каблучка - предмет, зроблений у вигляді кола, петлі для носіння на пальці. Коло обручки символізувало мир, любов, сімейну злагоду, добро. Воно відганяло лихі хвороби та недуги, родинну зраду. Часом перстень був символом таємної влади, суспільної та фізичної сили людини, якій він належав, виконував роль умовного знака. У таких випадках перстень виконував функцію чарівного ключа, що руйнував перешкоди на шляху до мети.
Л.Кожуховська.

Прози символіка - символіка прозових творів художньої літератури.
Із найдавніших часів людське мислення йшло до пізнання дійсності шляхом порівняння схожих явищ у природі, суспільному житті. Так виникла символіка, характерна для народних пісень, яка з фольклору перейшла в літературу, допомагаючи письменникові одним образом охопити широке коло явищ дійсності. На відміну від алегорії, символ тяжіє до багатозначності, більшої умовності, абстрактності. Чаруючі невичерпні мовні скарби характерні для творів М.Коцюбинського, В. Стефаника, Олександра Довженка, Юрія Яновського, Олеся Гончара, Михайла Стельмаха, Павла Загребельного, Андрія Головка, Уласа Самчука та інших майстрів української прози. З-під їх пера прийшли в літературу прекрасні символи та образи, що виразили "філософію нашого часу, філософію подвигу людського життя, любові, смерті ..."
Напр., глобальністю письменницького погляду на світ і людину у світі породжені ключові, символічно озвучені, піднесені до масштабних узагальнень образи, закріплені самими назвами таких романів О.Гончара, як "Прапороносці, "Перекоп", "Людина і зброя", "Тронка", "Твоя зоря", "Циклон". У них втілена даль часу, глибина його пізнання в складному переплетенні гострих соціальних і моральних проблем, розмаїття характерів і обставин. Сутність символу в заголовку має за мету дати первісний смисловий імпульс, своєрідну установку для читача на сприйняття того, яким змістом наповнюються ці слова, це своєрідне вихідне визначення теми. Напр., цікаве співвідношення символу і образу в романі "Людина і зброя" розкривають суть справжнього обличчя війни, де мотив крові бійця, який гине в бою, стає символом долі кожного на війні. Зброя ворожа людині, а тому склад німецьких авіабомб, зброя нового зразка, яку привезли студбатівцям, є символом сконцентрованої у вибухівці ненависті, яка може впасти на голови людей. Письменник переконливо стверджує думку, що "людина і зброя" - поняття діаметрально протилежні. Характерною жанровою ознакою романів О.Гончара є звернення до символізації образів, яка досягається емоційним навантаженням художніх деталей. Особливо яскраво виявляється ця ознака у "Тронці": дзвін тронки сприймається як голос поля, гомін житла, мікрообраз скіфської кам'яної баби асоціюється із простою селянською Дорошенчихою, що сидить біля хати, "ніби з каменю тесана", чекаючи довгі роки сина.
Образ жінки у творах О.Гончара є символом Мадонни, Богоматері, міцності і глибини материнської любові. До найвиразніших символів належить образ собору в однойменному романі. Він - символ народної художньої культури, духовного багатства людей, духовної спадкоємності поколінь, мірило долі людей. Схоже символічне значення Софії Київської у романі П.Загребельного "Диво" /Гуменний М. Функції символу в романах Олеся Гончара//Українська мова та література в школі. - 1990.-№10. - С.58-62/.
Серед образного багатства сучасної української літературної мови закріпилося багато слів-символів, що відокремилися від ідейно-тематичної системи художнього твору, набули загальнолюдського, філософського звучання як самостійна одиниця. Напр., земля - художньо багатозначний образ-символ. Це рідна домівка, левади, степ, сади, ідеал краси /у творах О.Довженка, О.Гончара/; щастя, багатство, життя, фатальна доля /у творі О.Кобилянської/; людина й земля - це вісь, навколо якої обертається ... цикл романів М.Стельмаха, де земля є символом життя для селянина, неба з райськими садами, найкращого друга, надії і тривоги.
Назва роману А.Головка "Бур'ян" стала символом суспільних недоліків, зла, кривди, несправедливості.
Роксолана у романах П.Загребельного та О.Назарука уособлює красу, мудрість, вроду, державний розум жінки-українки, яка являє світові узагальнений образ України. Символом жінки у післячорнобильський період в Україні є образ Чорнобильської мадонни-жінки-матері, що пожертвувала сином задля порятунку людства /поема Івана Драча/. Біблійні мотиви постають у новому освітленні, породжуючи роздуми над сучасними Іродами, Пілатами, Зміями-спокусниками, солов'ями-розбійниками. Таким переосмисленням біблійної, фольклорної та літературної традиції створюється образ невмирущості лиха, смертельної прірви, яка чигає на людство.
Символом стражденної долі народу, любові до рідного краю, еміграції прощання з рідною землею, нестерпних мук і терпіння народу, що хилиться під кам'яною вагою гніту, але не падає, є кам'яний хрест із новели Василя Стефаника.
Невичерпним джерелом символічних знаків є твори Т.Шевченка /див.Шевченко Тарас/, І.Котляревського та інших відомих майстрів минулого століття. Зокрема, символом дівочої вірності, чистоти, великого кохання, шаноби і гідності, краси є образ Наталки Полтавки.
Л.Кожуховська.

[A][Б][В][Г][Д][Е Є][Ж][З][И][Й][І][Ї][К][Л][М][Н]
[О][П][Р][С][Т][УФ][Х][Ц][Ч][Ш][Щ][Ю][Я]

До розділу "Бібліотека"