СЛОВНИК СИМВОЛІВ

К

Калина - символ вогню, сонця; неперервності життя, роду українців; України, батьківщини; дівочої чистоти й краси; вічної любові, кохання, вірності; гармонії життя та природи; материнства; плодючості; символ нескореності та стійкості; українського козацтва; незрадливої світлої пам'яті; єдності нації; потягу до своїх традицій, звичаїв.
"Без верби й калини - нема України", - каже народна мудрість. У давнину калину висаджували у кожній садибі. Нею прикрашали найсвятіше - гільце /вільце/ молодої, весільний коровай, оселю. І проводжали у вирій на вічний спочинок теж із калиною. Чому саме вона стала глибоким народним символом?
Вважаємо, що це зумовлено багатьма чинниками: кольором цвіту, плодів, формою, лікувальними властивостями, світоглядом, традиціями наших предків. Можливо, їх вражало те, що серед лютої завії гордо і нескорено палахкотіли вогнисті, блискучі кетяги. Ніякий мороз не міг здолати калину. Як і віковічний потяг народу до волі, краси, гармонії, правди...
Етимологія слова "калина" пов'язана із поняттям вогню, води /див. Вогонь. Вода/ - першоелементами земного життя. Суцвіття білих віночків нагадувало сонце, а білий колір був сакральним. Насінини калини за формою дуже схожі на червоне серце. На Україні колись святим було материнське побажання: "Будь, доню, і ти червоною та здоровою калиною, незайманою та чистою до вінця!"
Одним із найважливіших символічних значень калини було "чиста дівоча врода" /"А дівчина, як калина, личком рум'яная..."/. Символізувала вона і вірне, довічне кохання /"Та й зацвіла калиночка дрібненько, аби в парі прожили добренько"/. Ламати калину - означало виходити заміж, любити. "Символізуючи відновлювану від покоління до покоління кров українського народу, - пише О.Братко-Кутинський, - калина тим самим символізує його невмирущість, непідвладність часові... Єдинокровність, однак, пов'язує народ не лише в часі, а й у просторі. Отже, червона калина трактується як засіб магічного зв'язку між людністю України" /Братко-Кутинський О. Символіка світобудови. Українська традиція/ Людина і світ. - 1991. - № 11. - С. 38/.
У фольклорі, народній уяві символом України виступала саме калина:
А ми тую червону калину
та й підіймемо.
А ми нашу славну Україну
та й розвеселимо!...
Червона калина стала також символом українського козацтва, війська.
Філософськи глибоким є й символічний образ "калинового мосту". "Калина - символ розквіту, - підкреслює Б.М.Ажнюк, - міст - життя, що з'єднує два береги: молодість і старість /ширше: народження і смерть/. Перший берег вже за спиною /на ... мості/, попереду другий берег, і зворотного шляху немає. У філософському підтексті образу є поцінування життя в хвилину розквіту і ностальгія за тим, що минає" /Ажнюк Б.М. Мовні явища як етнокультурна цілісність // О.О.Потебня і проблеми сучасної філології. - К., 1992. - С. 41/.
Сумну символіку мала калина на хвилину вічної розлуки з дорогою людиною. Її часто висаджували на могилах неодружених дівчат та хлопців. Цвітом або кетягами калини обвивали домовину. "Так символічно, - вказує С.Боруцький, - виражалася потреба постійного зв'язку людини з "тамтим світом", що хоч там небога знайде свою долю і вічне життя" /Боруцький С. "А ми тую червону калину ..." / Людина і світ. - 1993. - № 2. - С. 28/.
І все ж кущ калини не був символом смерті. Навпаки, посаджена в головах калина символізувала продовження життя у рідні, народі, світлу пам'ять.
О. Потапенко.

Калиновий міст - див. Калина.

Калита - див. Коровай.

Камінь - символ буття, означає міць і гармонійне примирення із самим собою; символ єдності і сили; у християнстві - один із символів Ісуса Христа; у фольклорі, літературі - символ непорушності, твердості, водночас жорстокості, суму, душевного болю і відчаю; основи світу; Місяця.
Твердість, надійність каменю споконвіку вражала людей. Саме із цього матеріалу вони робили надійні знаряддя праці, а звідси - обожествляли його. У стародавніх переказах їх називали "кістками землі". При ударі каменю об камінь з'являлися "чудо-іскри" /вогонь/, які теж стали предметом культу. Довговічність, сакралізація каміння спричинили і те, що більшість ідолів були зроблені саме із твердих порід каменю. Обожненню цих мінералів сприяли і метеорити, що падали з неба. Їх називали у слов'ян-язичників "перуновими" чи "громовими" стрілами і використовували з лікувальною метою. "Особливою силою, - пише З.С.Болтарович /Народна медицина українців. - К., 1990. - С. 168/, - наділяла народна уява камені незвичайних форм, великі, з заглибленнями на поверхні. В народній уяві східних слов'ян такі заглиблення часто асоціювалися з слідами ніг Богородиці, а вода, яка збиралася у них під час дощу, вважалася цілющою... Таким каменям приносилися жертви у вигляді полотна, частин одягу, грошей та ін. Біля них відправлялися молебні". У Росії ще в ХІХ ст. існував звичай класти у домовину померлого камінь.
Вислів "побити камінням", як вважає А.Голан, походить від звичаю карати злочинця у країнах Стародавнього Сходу саме камінням. Це символізувало принесення жертви богу землі через його атрибут - камінь.
Відомий також "філософський камінь", що символізує в алхімії "поєднання протилежностей", є символом "Всього".
Християнська символіка часто персоніфікує Ісуса Христа саме через камінь /"Кам'яна твердиня", "Камінь живий", "Духовний камінь" тощо/. Біблійний вислів "камінь спотикання" означає перешкоду, на яку наражаються в якійсь справі. Інший вислів "каменю на камені не лишити" уживається в значенні "знищити, зруйнувати вщент". В українських колядках камінь символізує основу Всесвіту, Місяць. К.Сосенко згадує про звичай класти на Святвечір під стіл камінь /на Гуцульщині/ і кадило. На його думку, "цей святочний камінь є символом місяця; тут додам, що є він, мабуть, також наглядною фігурою каменя, на якім світ зродився й розвився, та посереднім об'єктом культу Бога..." /Сосенко К. Різдво-Коляда. - С. 251/.
У фольклорі, літературі камінь символізує також душевні муки /камінь на душі /на серці/, самовідданих борців за щасливе майбутнє /каменярі І.Франка/. До речі, його самого називали Великим Каменярем/; жорстоких, безсердечних, байдужих людей:
"Воскресайте, камінні душі,
Розчиняйте серця і чоло,
Щоб не сказали грядущі:
- Їх на землі не було ...
/В.Симоненко/.
О. Потапенко.

Каптан - див. Одягу верхнього символіка.

Капусняк - див. Їжі та харчування українців символіка.

Каша - див. Їжі та харчування українців символіка.

Квадрат - див. Геометрична символіка.

Квітів символіка - символіка, пов'зана з різноманітними квітами.
Квіти у давні часи мали ритуальну значимість, що і зараз згадується в обрядах, особливо в родинних. Напр., весільні короваї прикрашались кетягами калини, горщичок з кашею на хрестинах - ритуальним букетиком - "квіткою", що складався з трав, гілочок калини, колосся тощо. У практиці ритуального використання квітів знаходимо сліди найдавніших вірувань, пов'язаних з культом Великої богині - уособленням життя, землі й плодючості. Цей культ пізніше знаходив вияв у пошануванні давньоруських берегинь, рожениць, Мокоші. Наявність культу Великої богині, за археологічними даними, простежується на Середньому Подніпров'ї аж до періоду розквіту Київської Русі. Є відомості, що у слов'ян богиня плодючості і життя Жива /Сіва/ зображувалась в образі жінки з квітами в руках. У трансформованому вигляді цей образ зберігся на старовинних вишивках, в українському мистецтві дерев'яного різьблення. У Х-ХІІ ст. образ Великої богині у пишному оточенні квітів, звірів і птахів зникає як культ, залишившись у родильній обрядовості та у повір'ях. Вагоме символічне значення мали васильки /див. Васильки/, мак /див. Мак/, рута-м'ята, мальва, конвалія, бузок, півонії /див. Ботанічна символіка/. Поціновувалися як обереги полин і петрушка - від русалок на русалчин Великдень; м'ята, любисток, татарське зілля, якими прикрашали хати на Трійцю, хрест із пахучих трав на покуті - охорона від злих сил; пахуча трава, освячена на Маковея, - захист від "вроків", "навіювання" тощо. Що стосується певних квітів, то здавна на Україні калина вважалася символом любові, щастя, краси, багатства, здоров'я, символом зв'язку з потойбічним життям. Так, на весіллях калиною оздоблюють коровай та гільце, вбрання нареченої, щоб підкреслити її чистоту, дівочу невинність, а також одяг молодого та весільні вінки. На хрестини калину затикали у калачі, шишки для кумів, клали в першу купіль дитини. Дівчата садили цей кущ і на могилах коханих. Перед розлукою або ж освідченням у коханні теж дарували кетяг калини /див. Калина/.
Схожа й символіка барвінку. Його клали біля новонародженого. На весіллі гільце і коровай оздоблювали барвінком, а за невинність молодої батьків вшановували, виставляючи на хаті вінок з барвінком та калиною /див. Барвінок/.
У багатьох європейських народів барвінок був першим вісником весни - неначебто переможцем зими. Крім того, його шкірясті блискучі листочки не гинуть взимку від холоду, зберігаючись під снігом. Тому він став символом життєстійкості, нев'янучості. Існувало повір'я, що посаджений в саду барвінок приносить щастя, а поміщений в букет - незмінне кохання. Тому барвінок саджають на могили дорогих людей як знак вічної любові і спогадів. Із нього плетуть вінки і кладуть у голови померлих.
Збереглись у традиціях і пізніші нашарування символіки квітів, що побутували серед нашого народу. Наприклад, подарований букетик волошок говорить про скромність і ніжність, квітучий барвінок - про освідчення в коханні; білий бузок - натяк на скромність, листок папороті символізує довір'я; червоні садові маки означають красу і вірність, молодість, польові ж маки натякають на глупоту; лілові фіалки засвідчують невтішну тугу за померлим, фіалки ж інших кольорів утверджують радість, веселощі; квітка едельвейса - символ кохання і мужності, вірності і патріотизму.
Якщо говорити про кольорову гаму при складанні букету, то й тут існують деякі правила: поєднання червоного та блакитного кольорів символізує вірність і кохання, жовтий колір означає невірність, розлуку, а у поєднанні з червоним - недовір'я, білими квітами підкреслюють вірність, а у поєднанні з червоними - нагороду і повагу; пурпурові і зелені кольори означають мудрість, обережність і пересторогу. Отже, даруючи букет, треба знати, які підбирати квіти до певної нагоди. Дівчині дарують квіти з напіврозпущеними бутонами, що підкреслює чистоту і щирість. Дарувати заміжній жінці червоні квіти нетактовно, бо вони означають готовність віддати їй своє серце. Чоловікам дарують, як правило, гвоздики, гладіолуси і хризантеми.
В. Куйбіда.

Квочка - див. Курка.

Києво-Печерська Лавра - символ духовності українського народу, його святості, смиренномудрості.
Цей православний монастир заснований у 1051 р. монахами Антонієм і Феодосієм у печерах поблизу Києва, звідси й походить сама назва. В 11 ст. Києво-Печерська Лавра була найбільшим у древній Русі центром, що поширював християнство. У 12 ст. монастир отримав статус "лаври" - найвпливовішого православного чоловічого монастиря.
Києво-Печерська Лавра була центром літописання, тут працювали відомі літописці: Нестор, Никон, Сильвестр, котрі займались перекладами на церковнослов'янську мову, та переписували твори зарубіжних авторів. Саме тут було створено "Повість минулих літ", "Києво-печерський патерик" та ін. твори.
Києво-Печерська Лавра виступає осереддям образу святості. Найвищим її покликанням вважалося те, до чого й був спрямований образ святості - об'єднати людей у пориванні поза межі наявного світу, до світу більш досконалого як вищої цінності й мети людського життя. Печерська Лавра мала завдання насаджувати і вирощувати насіння чистої, істинної, благодатної віри.
Печерська Лавра - це не лише святий центр землі Руської, але й центр всенародного просвітництва. Яскравіше за все свідчать про це слова преп. Нестора: "Велика користь буває від вчення книжного... Книжки вказують і вчать нас шляху покаяння. Якщо пошукаєш мудрості в книжках, то одержиш велику користь для душі своєї".
У 16 ст. Печерська Лавра очолює боротьбу українського народу за свою віру. Тут працюють З.Копистенський, П.Беринда, Л.Зизаній. Лавра заснувала осібний інститут проповідників, що понесли слово Боже в народ і стали за оборону православної віри.
Була заснована тут і школа вищого типу, що у п.пол. 17 ст. була перейменована у Києво-Могилянську Академію.
З 1926 року територія Києво-Печерської Лаври оголошена історико-культурним заповідником. Пізніше частина приміщень Лаври знову повернута церкві.
Т. Товкайло.

Китайка - символ честі, чистоти; пошани до героя, який загинув за Україну; трауру.
Китайкою називали густу шовкову тканину синього кольору, що завозили колись з Китаю. Пізніше ця назва перейшла і на бавовняну тканину синього чи червоного кольору, якою покривали обличчя загиблого козака, воїна.
На думку С.Килимника, поняття і символ "китайки" багатозначні: "і надія, і запорука, і вшанування, і певність виконання бажання чи прохання. Дівчата носили китайку як честь, невинність, символ чистоти, а хлопці, зокрема в часи козаччини, як пошана, як нагорода" /Килимник С. Український рік... - С. 310/.
Героєві, який загинув за Україну, покривали труну саме китайкою, що прирівнювалося до славнозвісного "спартанського щита".
У фольклорі, літературі китайка символізує прощання з козаком, світлу та вічну пам"ять, скорботу:
Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.
/Т.Шевченко/.
Г. Потапенко.

Кінь - символ сонця і водночас потустороннього світу; циклічного розвитку світу; нестримних пристрастей та інстинктів; чоловічого начала; інтуїтивного пізнання; у слов'ян-язичників - символ смерті і воскресіння сонячного божества; багатства, могутності; степу, швидкості; волі; символ вірності, відданості.
У багатьох народів світу кінь вважався священною культовою твариною. Зокрема, у Стародавній Греції кінь був атрибутом бога пекла Аїда. Кельти, деякі стародавні слов'янські племена вірили, що душі померлих несуть у потусторонній світ саме коні. Ось чому у древніх захороніннях часто знаходять череп, упряж коня. В Авесті, Рігведі кінь персоніфікував сонце, яке називали "швидкокінним". У староіндійських, литовських міфах сказано, що кінь створений із Сонця.
В античному світі саме коні були помічниками богів та героїв, символізували могутність імператорів, бо кіннота часто вирішувала долю численних воєн. Історія свідчить, що римські імператори Юлій Цезар, Андріан спорудили навіть пам'ятники своїм коням. І сьогодні зображення коней є на гербах таких держав як Монголія, Венесуела, Мальта, Уругвай, Нігерія та ін.
А.Голан відзначав, що в Ірані образу коня приносили жертви, на його честь запалювали лампади, свічки, готували спеціальну їжу.
У палеоліті кінь символізував чоловічу стать.
Зображення крилатого коня зустрічається в міфології, мистецтві багатьох країн. У старогрецькій міфології крилатий кінь Пегас приносив Зевсові на Олімп грім і блискавку. Згодом Пегаса називають конем поетів. Ударом копита Пегас викликав виникнення джерела Гіпокрена. Хто вживав його воду - отримував поетичне натхнення. Отже, крилатий кінь - символ поезії, а вислів "Осідлати Пегаса" означає - "стати поетом".
Кінь - символ сонця і одночасно емблема пекла, потойбічного світу. У древніх слов'ян /Рибаков Б.А. Язычество древних славян. - М., 1982. - С. 287/ з конем пов'язували вмирання чи народження сонця. Археологічна знахідка оберіг-качка з головою коня свідчить про уявлення слов'ян, що сонце вдень їде на небесній колісниці, запряженій кіньми, а вночі перепливає підземними ріками за допомогою качок. З посиланням на багаточисельні літературні джерела А.Голан повідомляє, що в Ірані зображення коня сприймалось як сонячне божество Мітра.
У фольклорі часто постає образ крилатого коня, який наділений силою, надзвичайною прудкістю, кмітливістю та ін. Відмітна ознака чудо-коня - золотосяйна, вогнена грива, що вказує на зв'язок його із сонцем, божеством вогню /див. Сонце. Вогонь/.
В окремих язичницьких обрядах слов'ян кінь пов'язувався також із водою. Митрополит Іларіон вказував, що "з давнього часу кінь, особливо вороний чи баский, став символом швидкості...". На всесвітньовідомих Мамаях /див. Мамай-козак/ кінь символізував волю. Безмежно любили коней запорозькі козаки, називаючи їх не інакше як "нерозлучними товаришами", "вірними братами".
Козак власне і був козаком, коли мав коня. У фольклорі козак звертається до коня як до побратима, просить "розбити тугу по темному лугу", винести з "тяжкої неволі". За словами Д.І.Яворницького, козак просить коня "розділити його радість у перемозі над ворогом, заповідає йому, вмираючи, передати з дикого степу вісточку дорогим товаришам і близьким родичам у славній Січі і далекій Україні..."
Усна народна творчість, література змальовують коня "вороненьким", "баским", "вітроногим". Напувати коня козака символізувало колись на Україні освідчення в коханні. Аналогічно трактувалися і такі дії як сідлання коня, розчісування йому гриви. Вирізьблені з дерева кінські голови /коньки/, підкови були надійним оберегом від злих духів.
Сватати дівчину їхали "кіньми в наряді":
Ой у саді, саді, саді-винограді
Стояв кінь вороний у наряді.
О. Потапенко, В. Куйбіда.

Кіт //кішка// - символ доброго духа житла; незалежності; зла, диявола, відьми; темряви і смерті; охоронця малої дитини; шкідливого ласуна.
За віруваннями стародавніх народів, кіт міг бути помічником як богів, так і відьом, чортів. Дуже шанували котів стародавні єгиптяни, лакські племена. У Єгипті цих тварин називали "добрими духами житла". Їм будували храми, дарувались зображення кішок, зроблені із золота і срібла. Єгипетська богиня радості та веселощів Баст зображалася у вигляді жінки з головою кішки. У лакців існував добрий дух оселі Кікі, що був копією кота.
За даними І.Заянчковського, у римлян "кішка слугувала символом незалежності. Її зображення було неодмінним атрибутом богині Свободи - Лібертас. І зовсім невипадково вождь повсталих рабів Спартак вмістив бронзове зображення кішки на бойовий прапор своїх легіонів" /Заянчковський І. Пам'ятники тваринам. - К., 1983. - С. 107-108/.
Проте у більшості країн Європи, Азії, Америки кіт - це зловорожа істота, диявол, відьма та ін. Перекази, легенди нараховують десятки босоркань, стригоїв, богинок, двоєдушників - злих істот, що перетворювались у чорних кішок. Вчені вважають, що причиною таких вірувань був колір тварин /чорний/, світіння очей у нічний час.
У давнину, щоб уникнути пожежі, під час грози із осель виганяли чорних кішок. За даними Г.Булашева, на Україні кота /кішку/ вважали творінням Бога, добрим оберегом від зла. Проте люди боялися чорних котів, особливо, коли вони перебігали дорогу. У деяких регіонах вважали: у хвості кота є отрута, а тому існував звичай відрубувати його кінець /Булашев Г. Український народ... - С. 330/.
Вислів "між ними чорний кіт пробіг" містить приховану віру в те, що кішка - це "оборотень", який спричинює сварку.
В українському фольклорі кіт - символ охоронця малого дитинчати, кмітливий помічник. Тому він присутній у десятках колискових пісень:
Ой на кота-воркота,
На дитину - дрімота!
Ой на кота - все лихо.
Ти, дитино, - спи тихо.
У ХХ ст. кіт символізував також розбещену достатком людину /"Не все коту Масниця"/, а кішка - хтиву жінку /"Вигинається, як кішечка"/.
Г. Потапенко.

Книга - символ Всесвіту; знань, мудрості; Бога, Істини; езо- та екзотеричного.
У Стародавньому Китаї книга вважалася однією із восьми святих речей, силу, здатну захистити від злих духів. У системі символів Грааля книга означає пошук втраченого світу. У буддизмі усимволізовує досконалу мудрість, мову. Мухіддін ібн Арабі висловив таку цікаву думку: "Всесвіт - це величезна книга, де літери написані, у принципі одними чорнилами і на вічній скрижалі божественним світлом... і звідси сутність божественного феномену, прихованого у таїні таїнств", бере свою назву "трасцедентальними літерами". Саме подібні "трансцедентальні букви" чи, інакше кажучи, ці створені предмети, після фактичної кристалізації у божественному всезнанні були опущені божественним подихом на нижчий рівень, де вони і народили видимий світ" /Керлот Х. Словарь символов. - С. 246/.
У християнстві книги - це апостоли, які несуть світло знань. Ісус Христос часто зображувався саме із книгою в руках. "Священна Книга, - підкреслює Дж.Купер, - це Ім'я Боже, істина та милосердя".
Книгами Книг у світовій культурі вважаються Біблія, Коран, "Книга Тота /Гермеса/", "Книга Єноха", Тора, Кабала, "Голубина книга", "Влесова /Велесова/ книга" та ін.
Священним для українців є "Остромирове євангеліє" - перша україномовна книга, на якій і сьогодні дають клятву народу України її Президенти, вступаючи на посаду.
У літературі образ книги усимволізовує невичерпне джерело мудрості, культури, освіченості:
Книга - морська глибина.
Хто в ній пірне аж до дна -
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перла виносить.
/І.Франко/.
Г. Потапенко.

Кожух - символ достатку, заможності; влади; сімейного щастя; здоров'я.
Кожух - зимовий одяг з овечих шкір хутром усередину. Цей вид одягу є одним із найдавніших у слов'янських народів. Перші згадки про кожух знаходимо в "Іпатіївському літописі", а у "Слові о полку Ігоревім" згадуються кожух і опанча. У різних регіонах України кожух мав свої особливості крою, пропорцій, кольору, оздоблення, тобто містив у собі ознаки регіональної символіки. За кроєм нагольні "некриті" кожухи були прямоспинні, розширені до низу /тулуб'ясті, кульові/ та приталені - під стан. У Середньому Подніпров"ї були поширені тулуб'ясті кожухи довжиною до п"ят із стоячими та відкладними комірами. Варто зазначити, що вид коміра - стоячий чи відкладний - був статевим символом на Правобережній Черкащині. Чоловіки носили кожухи із стоячими комірами, а жінки - з відкладними, що мали назву "вилога".
Манжети, колір, поли і поділ кожуха оздоблювались хутром, вишивкою, аплікацією із кольорової шкіри, нашивками із яскравих, плетених шнурків, китицями із різнокольорових вовняних ниток. Найчастіше оздоблювались права пола кожуха, низ рукавів та поділ. Центральним декоративним елементом, що розміщувався у нижньому правому кутку поли кожуха, була "квітка", яка мала складну композиційну будову і втілювала відповідну символіку квітки сонця.
Як правило, кожухи мали білий колір, рідше - червоний або чорний. "Червоні кожухи у різних регіонах України мали свої відтінки: на Чернігівщині - оранжево-коричневий, на Черкащині - червоно-коричневий.
У д.п. ХIХ ст. в центральних областях поширився зимовий одяг із овечого хутра, що покривався тонким фабричним сукном. Його звали кожушанкою /хутрянкою, хутром, шушуном/. Він був значно коротшим від "тулуб'ястих", часто покривався смугастою тканиною.
Найбільшим центром по виготовленню кожухів на Київщині у ХІХ ст. були Богуслав і Брусилів /Николаєва Т.А. Украинская народная одежда. - С. 62/.
Кожух був основним видом зимового одягу. Люди не боялися зимових холодів, коли мали цей одяг. Кожух був гарантом тепла, затишку, здоров'я, приносив впевненість, що сім'я переборе зиму і дочекається весни: "Без кожуха бере скруха", "Зима, а кожуха нема", "Кожухова латка взимку як рідна матка", "Чужий кожух не гріє". Наявність кожуха у господарів було символом заможності, бо тільки заможне населення в Україні влітку носило жупан, а взимку - кожух з овчини /Українознавство. - С. 164/.
На кожух як символ сімейного благополуччя садовили молодят на весіллі, здійснювали обрядові ритуали над новонародженою дитиною.
Цей вид одягу був обрядовим символом на Різдв'яні свята. Головну дійову особу колядок і щедрівок - Козу - одягали в кожух навиворіт. Цей звичай має глибоке етнічне та історичне коріння. У "Короткому етимологічному словнику російської мови" Н.М.Шанський, В.В.Іванов відзначають спільнослов'янське походження цього слова, утвореного від слова кожа за допомогою суфікса -ух-, яке в свою чергу утворилося від слова коза /с. 154/.
У весільному обряді зустрічі молодого теща вбиралася "в овчини", тобто у вивернутий кожух, і, стоячи на порозі своєї хати, намагалася "...зятя злякати, щоб дочки не дати". Обрядовий персонаж "мати у вивернутому кожусі" символізував прадавнє верховенство жінки - прародительки, володарки тваринного світу. При переході до землеробського способу життя, утративши безпосередню залежність від тваринного світу, жінка продовжувала залишатись охоронницею домашнього вогнища та порога - ходу у світ сімейного життя. Саме тому під час заручин дівчину садовили на кожух. У багатьох інших обрядах він виступав у ролі пророчого символа, "щоб зять був багатий, як кожух волохатий". Шерсть із нього підкладали під перший вінець зрубу, по кутках майбутньої хати. Кожухом обгортали сволок, запобігаючи шкідливій дії теслі, який "голий сволок міг "зарубати" "на смерть", "на хворобу", "на нещастя".
Кожух був основним вбранням козаків, котрі вважали, що "козак - муха без кожуха" і що "кожух та свита - й душа сита", носити його потрібно так: "До святого духа не скидай кожуха, а по Святому дусі ходи далі в кожусі".
Жупан і кожух в українців уособлювали владу, приналежність до панівних верств населення /див. Одягу верхнього символіка/.
Л. Кожуховська.

Коза - символ воскресіння предка народу; алегоричний образ чорта, за його образом і подобою; символ малозначущості, скептицизму і недовіри, емблема людини, на яку постійно "звалюють" чужі провини.
Коза у різдв'яних обрадах - символ воскресіння предка народу після наглої смерті. Тотемом деяких старовинних племен, очевидно пастухів, можна вважати козу. Обряд водіння циганом "кози" зберігся до наших днів. "Смертельно хвора коза" після грайливо-театрального втручання "лікаря" враз одужувала, вставала з лавки і починала танцювати, приспівуючи:
Де коза ходить,
Там жито родить,
Де не буває,
Там вилягає.
Де коза ногою,
Там жито копою,
Де коза рогом,
Там жито стогом.
Водночас коза - алегоричний образ. Кажуть: "Кози - то чортові вівці. Та й уся подоба у них, як у чорта: і роги, і борода така, як у чорта. Тільки, бажаючи розгледіти її після створення, чорт хотів схопити її за хвіст, та ненароком відірвав його". Тому відьма боїться кози, а в стайнях, щоб дідько не мучив коней, тримають цапа або козу. Дику козу чорт прижив із своєю жінкою; тому є приказка: "Тебе десь чорт сплодив на дикій козі". У Біблії козел також асоціюється з нечистою силою: "І щоб вони вже не різали своїх жертов козлам-демонам, за якими вони блудять" /Левит. 17,7/.
Коза /цап, козел/ - об'єкт глузування і насмішок народу - є символом недовіри, малозначущості, низької ціни, марних надій. Про це красномовно "говорять" прислів'я: "Від козла ні шерсті, ні молока", "Поставили козла город стерегти", "Не буде з цапа вовни", "Послухав цапа - і сам у барани попав", "На здоров'я козі, що хвіст довгий", "Коза на базар не хотіла та її повели" та ін.
У Езоповій байці "Вовк і коза" коза - знак розсудливості, розуму й догадливості. Вона не піддається на хитрощі вовка. "Ой, вовче, вовче! Здається мені - клопочешся не так за мій живіт, як за свій!" Подібний символізм знаходимо в казці "Коза і семеро козенят".

Козел відпущення - крилатий вислів, що походить з опису староєврейського обряду покладання гріхів усього народу на живого козла. Козел відпущення або козел офірний - символ людини, на яку постійно звалюють чужі провини; той, що несе відповідальність за інших.
В. Куйбіда.

Козацтво - символ України, її одвічної боротьби за волю та незалежність; мужності, лицарства, самопожертви, геройства; оборонців православної віри, рідної землі; людської та національної гідності.
Козацтво - вільна воєнно-промислова людність у східно-европейських степах, що дістала цю назву значно пізніше своєї появи. Слово "козак" вперше зустрічається в словнику половецької мови з середини 13 ст., маємо її також у візантійських джерелах, інструкціях італійських міст своїм колоніям на Чорноморщині. Козаками ці джерела називають озброєних людей, які займалися охоронною службою у прикордонних місцевостях, давали охорону купецьким караванам на степових шляхах або й самі займалися промислами. Під кінець ХV ст. назва козаків поширюється й на ту частину людності Центральної і Східної України, яка ходила на різні промисли, "у ходи", займалася полюванням, рибальством, бджільництвом, видобутком солі, селітри тощо.
Українське козацтво відмінне від інших козацьких формацій Східної Європи не тільки своїм етнічним походженням, але й роллю, яку воно відігравало в історії України, зокрема в змаганнях українського народу за відродження своєї державності, а також своєю боротьбою проти навали тюрксько-татарського світу. Саме в процесі боротьби степових "уходників" з татарськими нападами виникла десь у п.п. ХVІ ст. організація Запорозька Січ. Поволі козацтво починає проводити власну незалежну від польського уряду зовнішню політику. Особливої сили набирає козацтво у першій чверті ХVІІ ст., коли гетьман Петро Сагайдачний не тільки прославив його вдалими походами проти татар і турків, а й допомогою польському військові під Москвою 1618 та під Хотином 1621 р., але й міцно пов'язав політику козацтва з національно-релігійною боротьбою українського народу проти Польщі, відроджуючи при цьому державні традиції княжої України-Руси.
Повстання 1648 р. Богдана Хмельницького і тривала війна України проти Польщі стали поштовхом до утворення Української Козацької Гетьманської Держави ХУІІ-ХУІІІ ст. - "Війська Запорозького" /згодом Гетьманщини/, у якому козацтво було привілейованим станом, козацька старшина - провідною верствою, а козацький устрій став основою всієї державної організації. Поруч з тим існувала автономна козацька республіка Війська Запорозького Низового /Запоріжжя/.
Утворення Запорозької Січі стало найвидатнішим явищем в історії України. Ліквідація Козацької Республіки у 1775 р. - невигойна рана українського народу, бо Січ була символом святості, свободи, людської та національної гідності. Свою безмежну любов до козацтва народ висловив у численних піснях /"Чи не той то хміль", "Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче" та ін./, думах /"Самійло Кішка", "Хмельницький та Барабаш"/, легендах /"Походження запорожців", "Іван Сірко" та ін./. Героїчні образи лицарів-козаків навічно увійшли в народні прислів'я: "Козацькому роду нема переводу", "Степ та воля - козацька доля".
В. Коцур.

Козел - див. Коза.

Колесо - символ широкого охоплення чогось; сонця; символ синтезу, активності космічних сил і течії часу; вічної течії життя як боротьби добра і зла; бога-громовержця; богині Неба.
Колесо - один із найвагоміших світових символів /див. Геометрична символіка/. Із правіку у багатьох народів планети воно виступало символом Сонця, бога Неба. На думку А.Голана, первісно колесо усимволізовувало небо. Люди помітили, що небозвід обертається подібно до колеса, тому у багатьох міфологіях сузір'я Великої Ведмедиці названо "колісницею", "колесом". В українській традиції - Великий Віз /який мав чотири колеса/. У "Рігведі" сказано, що сонце котиться, "як колесо". У фольклорі, купальських обрядах знаходимо подібні паралелі. Як відомо, на свято Івана Купала багато народів Європи спускали з гір вогняні колеса. Це символізувало стимуляцію активності сонця, яке давало усьому життя.
У скіфів, за свідченням Геродота, жертовного коня прив'язували до стовпа, увінчаного колесом. Стовп символізував світове дерево /див. Дерево життя/, а колесо - сонце.
В індуїській, джайнській міфологіях існували такі категорії як Каланемі та Калачакра /"колесо часу"/. Калачакра мала 12 спиць-віків. Історія людства уявлялася як вічне обертання колеса. Причому висхідний його півоберт символізував прогрес, а рух вниз - регрес людства. У буддійській міфології Калачакра означала єдність Всесвіту і людини. Вважали, що усі зовнішні прояви і процеси пов'язані з тілом і психікою останньої. Тому, змінюючи себе, людина змінює і світ! Існувало "колесо Фортуни", що виражало рівновагу протилежних сил, принцип полярності.
Однією із варіацій символу "колесо" є лотос, а також троянда.
На думку Б.Чепурка, "кроковеє колесо - коло довкола кола, довкола колеса - тризуба уособлює зародження земного світу і світла, відродження життя". Огненне "кроковеє" колесо запускали і котили, тобто спалювали в основному на перший день різдв'яних свят і на Купала, під час зимового і літнього сонцестояння - основних празників Сонця і сонцеруху" /Чепурко Б. Українці. - Львів, 1991. - С. 32-33/.
За свідченням О.Воропая, побачивши перших журавлів, треба мовити: "Веселик, веселик, колесом перев'яжи дорогу красним поясом!" і кинути на землю червоний пояс. Тоді нібито вісники весни сядуть поблизу людської оселі.
У сучасній українській мові існують такі стійкі вислови, "вставляти палиці в колеса" /діяти обережно/, "десята спиця в колесі" /той, хто відіграє незначну роль/, "п'яте колесо до воза" /який є зайвим; непотрібним/, "колесо щастя" /про мінливість, зрадливість долі/. У цих фразеологізмах - відлуння стародавньої символіки колеса.
О. Потапенко.

Коливо - символ єдності живих перед ликом смерті; забезпечення майбутнього у потомстві; зближення людей із душами померлих; торжества життя; природи; єдності усього сущого на землі; перемоги людей над силами темряви.
Коливо /канун, сита/ - ритуальна поминальна страва, різновид куті. Пшеницю /на Лівобережжі - частіше ячмінне недроблене зерно/ варили до готовності, охолоджували, поливали медовою ситою або слабким цукровим сиропом. На півночі та подекуди на Полтавщині замість крупів брали пшеничний білий хліб, булки, бублики, печиво, кришили у миску й поливали ситою або солодкою водою. Коливо і досі є обов'язковою ритуальною стравою майже на всій території України. Без колива не може бути поминок. З нього починають поминальний обід після поховання, на дев'ять і сорок днів, а також на роковини по смерті. Взявши три ложки колива, всі присутні ніби згуртовуються у цьому світі і забезпечуються майбутнім у своєму потомстві, яке символізується зерном - хлібом /Українська минувшина. - С. 105/.
У селах центрального і західного Полісся побутував давній звичай поминати померлих родичів весною і восени. За уявленням поліщуків, у ті дні душі померлих приходили на вечерю. Тому обов'язково в кожній сім'ї готували кілька страв, а також коливо. Для померлих родичів клали по три ложки кожної страви в окрему миску. В кінці вечері виливали воду під стіл і говорили: "Вибачайте, душечки, чим мали, тим поминали, як будете допомагати, будем краще приймати". У поминальних звичаях українців збереглися релікти дохристиянських вірувань: приготуванням їжі для померлих родичів живі намагалися "умилостивити" предків, відгородити від себе їх можливий згубний вплив і отримати допомогу від них. У цьому контексті коливо було символом єдності людей із душами померлих /Українознавство. - 176-177/.
Професор С.Килимник у книзі "Український рік..." називає коливо "жертовною їжею для покійників, цебто за старою назвою, жертва богам і духам померлих, це Божа їжа".
На свята Водохреща, Юрія, Благовіщення та Івана Купала освячували криниці. Під час освячення біля криниці ставили два столи, на одному - хліб із сіллю, свічки, а на другому - коливо, свічки та святу воду. Вода на столах символізувала здоров'я для людей і тварин, запалені свічки символізували "очищену силу, яка ізганяла все лихе з криниці й освячувала воду, робила її чарівною", а коливо і все, що було на другому столі, призначалось для душ покійників та добрих духів криниці - і страва, і вогонь, і вода. Так, коливо разом із вогнем свічки і свяченою водою символізувало торжество життя, природи, єдності усього сущого на землі, були гарантом перемоги над силами темряви.
Л. Кожуховська.

Колиска - символ безсмертя роду і родоводу; ба'тьківщини, Батьківщини; зародження, виникнення життя; центру, першопочатку чогось важливого.
На думку Б.Чепурка, слова коло, колесо, колосок, колиска, колодязь, а також ритуальний, та й взагалі святковий "калач" - однокореневі лексеми /Чепурко Б. Українці. - С. 33/.
Якщо "врахувати, що вказані слова називали найсвятіші для праукраїнців іпостасі - Сонце, хліб, воду, дитину, любов, а коло /див. Коло/ було магічним оберегом від нечисті, то стає зрозумілим символічне значення самого предмета і слова "колиска". А семантика його сягає світових вершин!
По-перше, колиску /невеличке ліжечко для спання і колисання дитини/ колись плели із священих дерев - верби /див. Верба/, дуба /див. Дуб/, верболозу, явору. По-друге, формою колиска була подібна до кола /овалу/. І форма і назва - слово /бо колись воно було великою магічною силою!/ були надійним оберегом немовляти від злих сил.
Колиску кріпили до сволока на гаку чотирма мотузочками. Сволок - брус, на якому трималася стеля хати, символізував міцність оселі, довговічність, був оберегом. На ньому записували імена, важливі дати, події в житті родини, вирізали хрести, розетки-обереги. Чотири мотузочки колиски теж усимволізовували 4 сторони світу, який чекає на дитину.
Немовля було найдорожчим скарбом оселі, матері не випадково мріяли про "шовковії вервечки, золотії бильця, срібні колокільця" мальованої колиски, які символізували світлу та багату долю нащадка.
"У народі не випадково існували пестливі назви "колисочка", "колисонька", бо вона оберігала надію, цвіт роду українського, гойдала, виколихувала. А поруч мати ніжно нашіптувала: "Сон у колиску, дрімки у віченьки, здоров'я на достаточок, спи, мій синочок". Магія пісні, супокійне, легеньке погойдування колиски - і "золотенятко - мамине дитятко" спокійно заплющувало віченька. У деяких місцевостях вважали, що дитину треба класти головою на схід сонця, що теж мало вагоме символічне значення /див. Схід-Захід/. Ось один із поетично-символічних зразків колискової науки: "Для донечки-зіроньки матрацик у люлечку клади з соломи пшеничної /солома - символ життя, запліднюючого начала - О.П./, для синочка - житньої. Про квіти не забувай. Під подушечку клади чебрецю, м'яти, безсмертника, материнки, полину. Вони, доню, чудасію творять: з очей знімають, сон дитини оберігають. Може, десь хмелю бачитимеш, що розвивається над річкою, то промов до нього слово /див. Слово/ й зріж квіти-шишечки, але небагато - сім, дванадцять /див. Дванадцять/. Зрізай і приказуй: "Хмелику-хмельовий, служнику землі-матері! Прошу тебе шишок дати, сон в колисоньку з вечірньою зорею накликати!"
Символічне навантаження мала і вишивка на простирадлах, наволочках подушки. Слугувала як окраса і надійний оберіг: "Кладу ниточку на щастя, на здоров'я сину: щоб ріс міцним та красним /красивим, палким як вогонь - О.П./, як зоря довіку. Живу нитку з сонця візьму, а зелену - у трав. Подарує небо синю, зіронька - багряну.
Калинова колиска усимволізувала безсмертя роду і родоводу, батьківщину.
О. Потапенко.

Коло - див. Геометрична символіка.

Коляда - див. Міфології української символіка.

Кольору квітів символіка - символіка, пов'язана із кольоровою гамою.
Червоний колір асоціюється з кров'ю і вогнем. Його символізм багатозначний та амбівалентний. З одного боку - енергетичний, активний, символізує повноту життя, свободу, урочистість, радість, а з іншого - ворогування, помсту, війну, агресивність. Він має цілющі властивості, охороняє від "вроків" та чаклунства. Червоні квіти троянди, гвоздики та плоди калини і горобини допомагають від нечисті. Аналогічну дію проявляють червоні нитки, зав'язані на руці дитини, писанки, намисто. Червоний колір - знак влади і величі. У Візантії тільки імператриця могла носити червоні чобітки. На прапорах він символізує бунт, революцію, боротьбу, незалежність.
Білий колір - нейтральний, все збільшує і підкреслює. Тому квіти білого кольору /лілії, конвалії та ін./ - символ невинності, чистоти, доброчесності, радості. Він асоціюється з денним світлом, чарівною силою, захованою в молоці і в яйці. У християнських традиціях біле означає спорідненість із Божим світлом. У білому зображені ангели, святі. Білий колір має і протилежну символіку; він знак порожнечі, безтілесності, мовчання, смерті. Слов'яни одягали покійників саме у білий одяг.
Жовтий колір - теплий, веселий. Символізує світло, радість, повагу. Жовтий колір - колір золота, зрілого колосся пшениці, жита, ячменю, зів'ялого листя, але і колір хвороби, смерті, потойбічного світу. У Європі жовтий прапор означав карантин, а хрест - чуму. На Україні жовтий колір сприймається як колір ревнощів, зради, тому жовті квіти чорнобривців, хризантем, нагідок, звіробою, безсмертників дарують дівчатам і жінкам у крайньому разі. На Тібеті ревнощі називали - "жовте око".
Жовтогарячий колір - веселий, життєрадісний, полумяний, символізує владу, розкіш, сонце, радість, марнославство.
Синій колір - спокійний, сентиментальний, серйозний. Символізує довір'я, безкінечність, сум. Це колір неба і моря. Він викликає відчуття холоду. У християнській культурі він асоціюється з вічною божественною істиною. Блакитні квіти цикорію, сокирок, волошок, незабудок символізують ніжність, покірність, вірність, легкий сум, далечінь, а фіалка - покірність, вірність, далечінь. Мовою геральдики синій колір означає доброчесність, добру славу, вірність "Глуба кров" свідчить про благородне походження людини.
Зелений - колір трави, листків /див. Зелений/. Він спокійний і символізує мир, спокій, надію, сили. У багатьох народів зелений колір - знак юності, надії, радості, але разом з цим незрілості, недосконалості. Лісові насадження, трав'яний покрив луків чи оточення з зеленим відтінком мають заспокійливий вплив на схвильованих, стомлених, збуджених людей. Хоч інтенсивно-зелений колір може пригнічувати. Зелено-жовтий колір символізує зраду, ревнощі, заздрість. Кажуть: "Від заздрощів аж позеленів".
В. Куйбіда.

Кольору символіка - це символіка забарвлення, світлового тону.
Символіці кольору присвячені десятки томів наукових праць, оскільки вона протягом тисячоліть відігравала важливу роль у міфології, богослужінні, народних обрядах, геральдиці, алхімії, образотворчому мистецтві та ін.
Сакральним у всіх культурах світу був білий колір /див. Білий колір/. Його антипод - чорний /див. Білобог-Чорнобог/. Символіка кольорів змінювалася протягом віків, зумовлена етнокультурними особливостями. І все ж практично повсюди червоний колір асоціювався із кров'ю, війною, ранами, смертю, любов'ю, чоловічою силою, вогнем; жовтий - із сонячним світлом, зелений - життям /і водночас - смертю/, голубий, блакитний з небом, морем, коричневий - із землею, срібний - із Місяцем.
Колір був промовистим символом соціального статусу. Наприклад, одяг римських імператорів, кардиналів був пурпурового кольору /символ влади, величі, духовності/. Жовтий вважався священним привілеєм імператорської сім'ї в Китаї.
В алхімії чорний колір символізував стадію гниття, бродіння, затемнення, червоний - любов і страждання, білий - просвітлення, сходження, одкровення, золотий - славу тощо /Керлот Х. Словарь символов. - С. 554/.
Чорний колір практично в усіх етнокультурах - це символ темряви, зла, смерті, диявола, пекла, Заходу та ін. Водночас в езотериці цей колір розглядають як символ первісної мудрості, що походить із Прихованого Джерела. Для Віктора Гюго, Ріхарда Вагнера пітьма - це "материнське начало" /Керлот Х. Словарь символов. - С. 556/.
На Україні символіка кольорів відігравала величезну роль і варіювалася залежно від означуваних предметів, регіональних особливостей, традицій. Вагоме навантаження мав колір у писанках /див. Писанка/, квітах /див. Квітів символіка/, вінку /див. Вінок/, одязі /див. Одягу символіка/. Поняття "краса дівчини" пронизане перш за все кольоровою символікою: чорні брови, карі очі, біле /рум'яне/ личико, руса коса та ін.
У фольклорі, літературі назви кольорів часто набувають символічного значення. Напр., прикметник "сивий" означає "давнину", "печаль", "втому" /"І сивий день вклонився житу"/ А.Малишко/, а ще - сивий голуб, кінь, сиві очі, коси/. З поетичним означенням "сивий" тісно пов'язується назва сизого кольору, який усимволізовує, давнину, тривогу, любов /сизий голуб/ сокіл, галка/, сиза тиша /земля, паморозь/. Назви таких кольорів як "голубий", "блакитний" часто набувають символічного звучання і означають "ніжність, краса, любов"/: "А земля - блакитна, Бо очі усіх коханих од ніжності голубі /Б.Олійник/. Згідно із християнськими догматами, голубий колір символізує "устремління світу до Бога". Вагоме символічне значення має золотий колір /див. Золото/.
У православ'ї "золотий" співвідноситься із Богом, Богородицею, святістю, Господньою енергією, силою, світлом Христа та ін. Наприклад: "златоблистательная Богородица", "златовидные" та ін.
У літературі "золотий" є символом-синонімом до слів "багатий, щасливий, рідний, дорогий, коштовний, сонячний". Наприклад: "Я повертаю з мандрів і додому вертаю знову в Золоте село" /І.Драч/ або: "Де зоря в золотій хустинці ходить з місяцем-женихом" /А.Малишко/.
Поширеним символом Природи, життя, буяння, розквіту рослин є слово "зелений" /зелене жито, гай, дуб, клен/.
Оригінальним символом є вишневий колір /див. Вишня/, що усимволізовує рідну землю, красу, сум: "Ах, які вишневі ті світанки, Неначе птиці ходять по землі" /А.Малишко/ або : "Що на обрії моєму засвітилася розлука і розтала у вишневому диму" /Б.Олійник/.
О. Потапенко.

Конвалія - див. Ботанічна символіка.

Корова - символ Великої Матері; Місяця; продуктивності сили землі, дітонародження; множинності; материнського інстинкту; добробуту, годувальниці селянської сім'ї.
У багатьох культурах корова символізувала богиню неба, праматір світу. Древньоєгипетські богині Хатор та Ісіда, месопотамська Іштар уявлялися напівжінками-напівкоровами. Вигляду корови набувала грецька богиня Гера, акадська дружина бога неба Асірат. У міфах Індії прабатьками світу були бик та корова. У грецьких та інших міфах кохана бога мала образ корови. Зевс у образі бика мав зв'язки з дочкою фінікійського царя Європою, а дружина крітського царя Песифея закохалася в бика і народила від нього Минотавра.
Божественна корова - символ плодючості. Ще в епоху зародження культури зображували вагітну жінку, що лежить під биком. Вшанування корови в Індії і надання їй статусу священної пов'язане із символічним навантаженням богині-матері, яка дарує плодючість. На Україні образ корови асоціюється з благополуччям "Корова в дворі - харч на столі", "Корова в теплі - молоко на столі", "Тяжко без корови, як зимою без кожуха", - говориться в народних прислів'ях, де корова - основна поїльниця і годувальниця. Про глибоку любов і пошанівку до корови свідчать і лагідні поетичні клички "Зіронька", "Біляна", "Голубаня", "Квітка".
В. Куйбіда.

Коровай //каравай// - символ плодючості; продовження роду; єднання; Сонця; Бога; з'єднання молодих у сім'ю; щастя; спільної долі.
Коровай у східних слов'ян - символ родючості, обрядовий круглий хліб. Для його приготування існував цілий комплекс обрядів: зерно для короваю мололи на спеціальних жорнах, його пекли спеціальні жреці. При виготовленні короваю до Бога зверталися з молитвою, щоб він спустився з неба та допоміг пекти. На Україні й зараз коровай для обрядів печуть жінки-коровайниці. Цілком очевидний зв'язок його з Богом в українських назвах обрядового хліба - Дивень, Дивний коровай, "Божий коровай".
У весільних обрядах дві половинки короваю символізують наречену і нареченого. У різних регіонах України є свої особливості випікання та оздоблення короваю. Його верх прикрашають різними виробами з тіста - птахами та рослинами. З давніх часів збереглися й ритуальні дії при цьому - спів величальних пісень, танок та ін.
Як символ закінчення польових робіт випікався обжинковий хліб. Україна взагалі багата видами обрядового хліба. Окрім караваю - це верч, хліб, яким обмінювалася весільна рідня на Поліссі, дивень та колач /перший на Півдні, Полтавщині та Слобожанщині, другий - на Поділлі, Буковині, у Карпатах/. Виконували функцію короваю лежень, різновид колача /калача/. Цей тип обрядового хліба був характерним для Лівобережної України.
Ще один вид обрядового хліба, котрий не був пов'язаний ні з весіллям, ні з Різдвом, - це - калита /калета/. Його пекли на Андрія /13 грудня/, на день молодіжних гулянь. Калита був центром веселощів. Дівчата випікали круглий хліб з отвором посередині і підвішували його до сволока: "Сторожив Калиту так званий "Пан Калитинський", тримаючи в руці квача, обмащеного в сажі. Інший учасник гри, осідлавши коцюбу /"Пан Коцюбинський"/, скакав до нього, і між ними відбувався жартівливий діалог" /Українська минувшина. - С. 104/.
Символіка обрядового хліба, як правило, пов'язана з сонцем і місяцем, з картиною зоряного неба: "Хліб, випечений, як сонце", "За лісом, за пролісом золота діжа кисне".
Ю. Мільошин.

Корочун - символ сімейного багатства; прадіда - Дідуха - Корочуна; Сонця і небесних зірок; культурного лицаря; Сонця і Місяця; Божого послання і слуги з сонячним оком.
За О.Афанасьєвим, корочун - ритуальний хліб, спечений у формі великих, круглих сонцеподібних буханців на свято Коляди, з нагоди Нового року, народження Нового сонця - Божича. Корочун зберігався до кінця свята Коляди з тим, щоб далі викорочувалися довгі ночі, вкорочувалась темінь, холод і зло.
Корочун виконував роль обрядового символа. Його випікали разом з калачами для вечерників і колядників. Внесення корочуна відбувалося так само урочисто, як і поставлення на покуть куті з узваром. Символічний зміст цього обрядового хліба зводився до сподівання сімейного добробуту /Українська минувшина. - С. 106/.
У Карпатських селах на Святий вечір пекли спеціальний "крачун" /"керечун"/, /"василь"/, у якому запікали зерна різних культур /пшениці, жита, кукурудзи, квасолі, а також зубки часнику/, а іноді - страви, зготовлені на це свято. "Крачун" лежав на столі до Нового року чи Хрещення як символ сімейного багатства. По "крачуну" на Різдво чи Новий рік гадали про майбутній урожай, котячи його від порога до столу. Їли його члени сім'ї і давали худобі /Українознавство. - С. 17/.
Корочун - міфічна фігура, рівнорядна в релігійній почесті з Дідухом, Корочуном деякі слов'янські народи, зокрема росіяни, називали різдв'яний піст і свято Різдва, день зимового сонцестояння 12 грудня, а також раптову смерть, що прийшла до людини молодого віку.
Корочун - це прадід. Святочність його привітання свідчить про те, що він головна особа свята. Малі "крачуни" навколо великого хліба - Крачуна - це образ прадіда з ріднею, а також символ астральних світил, тобто Сонця і небесних зірок.
Сніп збіжжя й сипане на нього зерно характеризують Корочуна як культурного лицаря, першого сподвижника культури збіжжя, як першого господаря. Подібною символікою наділений і образ Дідуха - першого господаря і пасічника.
Це напівбожество і незабутній культурний лицар - доброносець народу, астральний символ. Вся староукраїнська релігійна ідеологія і народні свята українців пройняті культурно-релігійними традиціями про прадіда. Постать прадіда - Дідуха - Корочуна виступає не тільки в святі Різдва - Коляди, але й у інших релігійних і побутових святах.
Цей образ є, безперечно, основою ідеї весільного короваю - хліба, символу місяця й сонця, а одночасно й прадіда, що ніби благословляє молодих.
Л. Кожуховська.

Коса //дівоча// - символ глибокого духу дівочої цнотливості; символ дівування; охайності, чистоти, чепурливості; краси; внутрішнього єства, природної потреби краси і честі українки.
Як відомо, у багатьох міфопоетичних системах волосся символізувало радість життя, духовний розвиток, плодючість. Втрата його означала падіння, злидні /див. Волосся/. Очевидно, не випадково на Україні коса була глибоким символом дівочої цнотливості, незайманості. Водночас коса символізувала чарівну дівочу вроду /"Нема коси - нема краси", "Дівчина з косою, як трава з росою"/.
Колись коса була своєрідною суспільно-моральною ознакою чепурливості, охайності дівчини. Уставши вранці, вона мусила насамперед "навести лад", тобто розчесати й заплести косу... Про ошатну дівчину формувалася громадська думка: "яка коса - така й краса" /Скуратівський В. Берегиня. - С. 47/. Дівчина, яка не "зберегла косу", ставала стригою, покриткою, зазнавала загального осуду й ганьби.
Існував спеціальний обряд розплітання коси. Прощання дівчини з косою символізувало прощання з дівоцтвом. "Дівоча коса - це, так би мовити, символічна ознака внутрішнього єства, природної потреби, з якою асоціюється насамперед висока мораль людських взаємостосунків" /Скуратівський В. Берегиня. - С. 52/.
Г. Потапенко.

Кохання символіка - символіка святого почуття любові.
Символіка кохання різноманітна і глибока /індійський лінгам, китайський Ян-Інь, хрест /див. Хрест/, троянда /див. Троянда/, лотос, серце, стріла /див. Стріла/ та ін.
У стародавніх індійців, греків, римлян існували спеціальні боги, богині вроди та кохання; Кама, Афродіта, Венера. Пізніше символами вірної любові стали Трістан та Ізольда, Ромео та Джульєта та ін.
У слов'ян-язичників символом кохання була бджола, бо поєднувала, як і любов, "солод меду і гіркоту жала".
У християнстві любов - це Бог, турбота про ближнього: "Сия есть заповедь Моя, да любите друг друга, как я возлюбил вас" /Иоанна, 15.12/.
Із сивої давнини український народ опоетизовував кохання, підносив його до найсвітлішої людської мрії. Символами вірного кохання були голуб /див. Голуб/, лебідь /див. Лебідь/, калина /див. Калина/, хустка /див. Хустка/, квіти /див. Квітів символіка/, криниця-вдовиця /див. Криниця/ та ін. "Пити воду" означало колись на Україні також кохати /див. Вода/. Аналогічну символіку мав вислів "рвати барвінок" або "переночувати в барвінку". Із любовними чарами тісно пов'язані різноманітні трави, зілля /див. Зілля/. Вірне палке кохання усимволізовували рушники /див. Рушник/, кожух, на який саджали молодих.
У фольклорі "до поняття кохатися існує ряд традиційних синонімічних народнопісенних зворотів: як голубів пара, як риба з водою, як зерно в орісі" /Єрмоленко С. Фольклор і літературна мова. - К., 1987. - С. 107/.
О. Потапенко.

Кривий танець - див. Веснянок символіка.

Крила - символ духовності, розуму; багатства думки; емоційного піднесення; могутності; незалежності; сили; впевненості.
У греків крила символізували любов і перемогу. Платон вважав крила символом розуму. Вони є атрибутом коней Пелопса, Пегаса. Пегас у давніх міфах змальовується крилатим конем, хоч на давніх витворах мистецтва він міг зображатися і без крил.
Х.Керлот доводить, що форма і природа крил символічно відповідають духовним якостям. "Так, крила нічних тварин символізують спотворену уяву, а воскові крила Ікара - функціональну неповноцінність. У християнському символізмі крила - це світ сонця правосуддя, що завжди освітлює розум невинних" /Керлот Х. Словарь символов. - С. 279/. Крила символізують також можливість прогресу в духовній еволюції. Зображуючись на взутті /як у Меркурія/, вони означають здатність до величезного духовного піднесення.
Крила можуть виступати символом активного чоловічого начала.
З такою багатою символікою пов'язана значна кількість фразеологічних утворень української мови: "виростають крила" - хто-небудь відчуває прилив сили, енергії, натхнення; "давати крила" - викликати піднесення, натхнення, почуття впевненості у своїх силах; "обпалити собі крила" - зазнати невдачі; не досягти чогось бажаного; "обламати крила" - позбавити високих прагнень, мрій; змусити коритися; "опустити крила" - втратити впевненість у собі, примиритися з чимось, зневіритися у своїх силах; "підрізати крила" - підірвати міць, знесилити когось, або позбавити когось віри в себе, у свої сили, можливості; "розправляти крила" - певною мірою виявляти свої сили, здібності, набирати сили, могутності, всебічно розвиватися; "чути крила за плечима" - бути сповненим натхнення, душевного піднесення, сили /Фразеологічний словник української мови. - Уклад. В.М.Білоноженко, В.О.Винник та ін. - Кн. 1. - К., 1993. - С. 397/.
Л. Довбня.

Криниця - символ батьківщини; здоров'я, сили, багатства, родючості; святості і чистоти; краси, вірності; безсмертя народного духу; розлуки, туги; високої духовності.
Символіка криниці тісно пов'язана із символікою води /див. Вода/. Практично всі народи світу обожнювали водну стихію. Напр., володарем озер, джерел, колодязів у тібетській міфології був Лу, у древньоарабській - Нахі. Корейці у давнину поклонялися водяному духу Мульквісіну, який жив у криниці, річці. У слов'ян володарками криниць вважалися Віли /Вили/ - чарівні дівчата з крилами. За даними митрополита Іларіона, українці вірили: "у криниці живе окремий криничний дід - криничник" /Дохристиянські вірування... - С. 128/.
Із криниць щодня брали воду для пиття, варива їжі, прання, купання дітей тощо. Саме біля них збиралася молодь на свята, водила хороводи, жартувала, освідчувалась у коханні. Звідси, напоївши коней, їхали козаки боронити рідну Україну. Тут прощалися з милою. Біля криниць ворожили, їх щоразу очищали, освячували. Традиційними були походи усім селом до криниці. Парубки спільно чистили їх, упорядковували, дівчата прикрашали їх вінками, клали на цямриння запашне зілля /див. Зілля/, у воду кидали аїр, любисток. Це, за віруваннями, проганяло лихі духи, умилостивлювало русалок, криничників.
Ось чому, як пише С.Килимник, в українців криниця - "символ здоров'я, сили, багатства, родючості, плодючості, святості, чистоти. А для молоді - це символ дівочої краси, вірності, але й розлуки, суму, туги, жалю" /Килимник С. Український рік... - Кн. 2. - С. 415/.
Хвилюючим символом чоловічої вірності була так звана криниця-вдовиця. Коли помирала раптово кохана дівчина, парубок, бувало, вже не одружувався ніколи, "на віки залишався вдівцем". Причому він сам, без сторонньої допомоги, копав у полі криницю. Часто вода з'являлася на 20-30 метрів. Щоправда, дозволялося допомогти парубкові витягувати нагору землю. І все одно така робота тривала часто-густо кілька місяців. У давнину криниці були громадськими, їх копали кутком біля перехрестя доріг. Цямриння опоряджали вирізьбленими силуетами пташок, тварин, оздоблювали розмальовками. У дбайливих господарів обіч висаджували вербу чи калину, квіти, ставили лавку.
У фольклорі, літературі часто постає образ криниці як пахучої квітки, живої істоти. Оспівані у піснях, криниці символізували батьківщину, рідне село, кохану, непорушну віру у безсмертя народу, джерело його високої духовності.
Уклонилась, повела мене в світлицю,
Пригощала за столом новотесовим.
Пив я воду, пив холодну із криниці -
Срібнодзвонну, срібноплинно-проліскову.
/Б.Олійник/.
Словосполучення дзвонкова криниця в сучасній поезії вживається у символічному значенні "джерело, витоки, коріння, основа" /С.Єрмоленко/.
"Ти кличеш мене додому, ти пахнеш мені катраном,
Моя дзвонкова кринице, дивися ж не обмілій"
/Л.Забашта/.
О. Потапенко.

Криниця-вдовиця - див. Криниця.

Кров - символ життя; душі; сили омолодження; у християнстві - життя тіла і духу.
У Біблії кров - символ душі; прообраз іншої вищої крові; кров подібна за символічним навантаженням до червоного кольору, вогню; вона - знак пристрасті, повноти життя, активності, свободи, а з іншого боку - смерті, агресивних намірів, війни, помсти; пролита кров - символ жертвоприношення, вислів "плоть і кров" у переносному значенні характеризує кровну і духовну близькість між людьми, органічні зв'язки з чимось.
У книзі Левит є цілий розділ "Не їжте крові", де Господь навчає: "І сказав Я Ізраїлевим синам: "Крові кожного тіла ви не будете їсти, бо душа кожного тіла - кров його вона. Усі, що їдять її, будуть понищені" /Левит 17, 14/. Основна причина заборони вживання крові полягає в тому, що вона присвячувалась Богу; однак ця заборона вживання крові порушувалась - про це йдеться в книзі пророка Єзекіїля. Кров - прообраз Вищої крові, яку пролив на хресті за рід людський Ісус Христос, і вона може очищати нас від різних гріхів. Тому кров жертовних тварин вважалася священною і використовувалась як засіб очищення, спокутування та умилостивлення.
У часи глибокої давності, відмічає А.Голан, червоний колір асоціювався із смертю, хоч інші автори пов'язують її символіку із життям. А. Голан вважав, що древні люди могли роздумувати: людина помирає, втрачає кров, тому що кров випиває бог землі, а вона його приваблює червоним кольором. Тому у різних народів існували ритуали жертвопринесення крові, яку виливали на землю, іноді й присипаючи землею. Символічне значення крові пов'язане з червоним кольором, вогнем. Це - пристрасть, любов, повнота життя, активність, енергійність, свобода. Програмні положення Українсько-Слов'янського товариства святих Кирила та Мефодія підтверджують ці означення: "А Христос-цар свою кров пролив за свободу рода чоловічого і оставив навіки кров свою для питанія вірним" /М.Костомаров. "Закон Божий"/. З іншого боку, кров - емблема ворожнечі, помсти, війни, агресивних намірів. "Книга буття українського народу" доповнює символічну ємкість крові. Пити кров людську - алегоричне порівняння жорстокої експлуатації, знущань, пригнічення народу: "І засудили на смерть Ісуса Христа - Бога, царя і пана - притерпів Ісус Христос оплєванія, заушенія, бієнія, хрест і погребеніє за свободу рода чоловічого тим, що не хотіли прийняти його за царя і пана, бо мали другого царя-кесаря, що сам себе нарік Богом і пив кров людськую" /М.Костомаров. "Закон Божий"/.
Пролита кров - символ жертвоприношення, боротьби за віру, Батьківщину: "І постановило козацтво: "…кров проливати за віру та за ближніх і служити Богу, а не ідолу золотому" /М.Костомаров. "Закон Божий"/.
Жертовну кров брали у овець, свиней, биків, кіз, а також у людей. Арабське прислів'я "Кров пролита, небезпека позаду" лаконічно ілюструє головну ідею жертвоприношення: жертва змилостивлює грізні символи, усуває небезпеку покарання. Вислів "криваві рани" несе подібне символічне значення, а кровозмішування є емблемою єднання в єдине ціле, родичання, злиття із своєю власною суттю; з біологічної точки зору - збагачення потомства новим генетичним матеріалом у випадку тривалого близькоспорідненого розмноження. "Плоть і кров" - у переносному значенні характеризує кровну і духовну близькість між людьми, а також органічні зв'язки з чимось:
Хто може нас, могутніх, підкорити?
Хто в силі дружбу нашу розколоть?
Ми єсть свого народу вірні діти,
Од крові кров, од плоті плоть.
/П. Тичина/.
В. Куйбіда.

Кропива - див. Бур'янів символіка.

Куля - див. Геометрична символіка.

Купальська символіка - символіка, що стосується одного із найпоетичніших свят праукраїнців Івана Купала, що відбувалося у ніч з 23 на 24 червня /7 липня/.
Як відомо, Іванів день припадав на час літнього сонцестояння, присвячувався Сонцю, Купалу /Купайлу/ - богу родючості, врожайного літа, лікарських рослин, кохання.
Купальські обряди та ритуали мали глибокий символічний зміст, пов'язувалися із міфологією, практичними потребами праукраїнців. Основою цих обрядодій були елементарні асоціаціі та імітативна магія. 24 червня /за старим стилем/ сонце досягало зеніту своїх можливостей, і злі сили /відьми, чарівники/, за народними віруваннями, ставали особливо небезпечними у цей день.
Тому на Івана Купала переважали обряди очисного характеру. Стрибання через вогонь, купання у воді, "замаювання" зеленню хат символізувало очищения від впливу злих сил.
Чільне місце в купальській обрядовості посідала ідея плодючості. Вона виражалася в асоціативних зв'язках між родючістю природи і жіночою фертильністю: чітко простежується прерогатива дівчат і жінок в обрядових діях /розпалювання купальського вогню, виконання пісень, вінкоплетіння, прикрашення купальського деревця, збирання ягід, зілля/" /Климець Ю. Купальська обрядовість на Україні. - С.120/
Одна із обрядодій свята передбачала потоплення купальського деревця та антропоморфного зображення Марени. На думку Ю.Климця, це здійснювали із метою "викликати дощ і сприяти врожайності полів".
Інші вчені вважали, що зображення Марени символізували давні жертвоприношення божествам води /див.Вода/. Ще інші вважали ляльку антропоморфним зображенням відьми, яку слід було знищити, а, отже, вберегтися від її згубного впливу.
На думку О.Потебні, "запалювання вогнищ і стрибання через них має на меті звільнення від ворожої сили, хвороби, смерті і пов'язаних з нею міфічних істот. Причому вірили, що успішне чарування "може бути тоді, коли людина роздягнеться догола. Стрибання через вогнище голими було, очевидно, розраховане на те, щоб якомога ближче доторкнутися до купальського вогню, узяти від нього вдосталь життєвої енергії, запліднюючої сили" /Ю.Климець/.
Купальське деревце виступало символом запліднюючої й родючої сили.
О. Потапенко.

Купина - див. Бур'янів символіка.

Курка //квочка// - символ прекрасних материнських якостей, ніжної і турботливої вдачі; розсудливої та мудрої виховательки; знак недалекої, недовірливої, неслухняної людини-недотепи.
Народне ставлення до курки-квочки завжди асоціювалось із прекрасними материнськими якостями. "Добра квочка одним оком зерно бачить, а другим - шуліку" - говориться в одному з українських прислів'їв. На особливі риси характеру квочки як ніжної і турботливої матері із курчатами вказує сам Спаситель: "Я хотів зібрати діти твої, як та квочка збирає під крила курчаток своїх - та ви не захотіли" /Євангелія від св. Матвія 23.37/.
У байці "Собака, півень і лисиця" безсмертний Езоп наділяє стару курку рисами розсудливості та мудрості, а в народній казці "Курочка і півник" до вказаних рис додаються властивості доброго вихователя.
Г.С. Сковорода у своєму ставленні до образу курки стоїть ближче до її фольклорно-негативної ролі. У байці "Дві курки" домашня курка символізує тих, хто, не маючи сили щось зробити, не вірить, що можуть те - інші. Серед простолюддя "просто курка" частіше отримувала оцінки сліпої , дурної , недалекоглядної птиці. "Курка тільки від себе гребе", "Дай курці грядку, а їй города мало", над її вдачею частенько насміхалися: "Не хоче курка на весілля, так силою понесуть", "Гуляй, курко, по борщу, поки другу притащу!" У казці "Кіт, кріт, курочка та лисиця" курка - згусток неслухняності, а курка, яка співає, - емблема невірного розподілу ролей між чоловіком і жінкою: "Біда тому дворові, де курка кричить, а півень мовчить". Образ курки у жартівливому плані використовували в народних прокльонах, погрозах "Ах ти, куряча сліпота!", "А щоб тебе кури загребли".
В. Куйбіда.

Кутя - різдвяний символ України; символ родини; обрядовий символ єднання з Богом, із світом померлих; трьох астральних світил - Місяця, Сонця, Зорі.
Кутя - обрядова страва, що подавалася на стіл у переддень Різдва - Святий вечір - серед інших дванадцяти страв. На Правобережжі її готували з пшениці, а на Україні - з ячменю і заправляли тертим маком, горіхами, медом і узваром. Кутю готували також на Водохрещі, а у деяких районах - і на Новий рік. На стіл її ставив хлопець із родини, попередньо підмостивши під неї сіно, щоб худобі у Новому році було чим харчуватись. Накривали кутю двома колачами або книшами. Поруч умощували обжинковий сніп - символ майбутнього врожаю, і глечик з узваром із сушених груш, яблук, слив, вишень. З куті починали Святу вечерю, Різдво. Її лишали на столі на ніч, поклавши поруч ложки, щоб померлі родичі скуштували. Кутю носили кумам, хрещеним батькам, бабам-повитухам на другий день Різдва разом із вечерею. /Українська минувшина. К., 1993. - С.106-107/.
Варена пшениця з медом і маком є акт жертви Богові, бо пшениця з медом - це сакральна частина Святої вечері. Святоріздв'яні хліби /кутя, колач або хліб/ - то символи трьох астральних світил, "головних об'єктів святочного культу, тобто Місяця, Сонця, Зорі".
Усі страви, якими зустрічали Святий вечір, мали магічну функцію - забезпечити добробут сім'ї протягом цілого року. /Українознавство. - С.177/.
Л. Кожуховська.

[Словник символів][Що таке символ?]

[A][Б][В][Г][Д][Е Є][Ж][З][И][Й][І][Ї][К][Л][М][Н]
[О][П][Р][С][Т][УФ][Х][Ц][Ч][Ш][Щ][Ю][Я]

До розділу "Бібліотека"