СЛОВНИК СИМВОЛІВ

О

Обручення //заручини// /полюбини, хустки, рушники, сватанки, мале весілля/ - символ любові; згоди; єднання; вірності.
Певні відомості про обручення сягають давніх писемних джерел. З ХІ-ХІІ ст. маємо докладні описи української обрядовості.
На заручинах відбувалося обрядове з'єднання рук молодих на хлібі, зерні /звідси й назва традиції/, батьківське благословення.
До молодої на заручини приходили разом із молодим його батьки та родина. Сідали до столу, а молодих виводили на посад. Старший староста клав на накритий рушником хліб руку нареченої, зверху - руку нареченого і перев'язував їх рушником.
Опісля молода пов'язувала старостів рушниками, які сама вишивала, а всіх присутніх обдаровувала полотном, хустинками або ж сорочками.
На території Західної України цей ритуал продовжувала мати нареченої: вона щедро обсипала молодих пшеницею і обов'язково подавала їм мед, що символізує єдність молодих.
Відтоді молоді вважалися зарученими і мусили брати шлюб. Відмова від нього вважалася за безчестя та глибоку образу. Як ознака того, що хлопець та дівчина засватані, вони отримували певні атрибути: наречений - барвінкову хустку, наречена - стрічку, квітку або вінок. Дівчина не знімала його аж до шлюбу. Існувало повір'я: якщо вінок пропаде - не буде щастя у подружньому житті. /Макарчук С. Етнографія України, 1994. - Львів. - С. 343/.
Т. Товкайло.

Один - див. Числова символіка.

Одягу верхнього символіка - це етнічні, соціальні, обрядові, статеві, вікові символи; втілення художнього і культурного рівня майстерності народу; символи естетичних ідеалів нації.
Традиційний одяг виразно розкриває специфіку конкретного етносу, особливості його матеріальної та духовної культури. Український костюм формувався протягом тривалого часу становлення українського народу як нації в конкретних природно-кліматичних, соціально-економічних та побутових умовах. Національний костюм поряд із забезпеченням фізичного існування людини задовольняв її різноманітні соціальні потреби. Завдяки своїй символічній навантаженості костюм, будучи матеріальним витвором, міг виконувати функції,властиві феноменам духовної культури. Багатоманітність символів та варіантів їх поєднання безпосередньо пов'язана з призначенням костюма. Слід відмітити також, що декоративно-художні прийоми оздоблення костюма значно багатоманітніші не лише в історичному, а й у територіальному плані й здатні виступати символами широкого кола духовних цінностей народу. Символіка народного костюма - важлива складова національних традицій. Знакові функції належать до стереотипів, в яких упродовж віків утілювався досвід поколінь, їхні уявлення про навколишній світ і людину в ньому. Вони стосуються насамперед регламентації буденного, святкового, обрядового костюма, престижності одних і непрестижності інших видів одягу, естетичного вирішення одягу певних соціальних груп, норм і правил користування одягом залежно від віку, статі, сімейного стану, уявлень про межі дозволеного у проявах особистих смаків та уподобань тощо /Українська минувшина. - С. 132-134/.
Історія українського верхнього одягу генетично пов'язана з одягом населення Київської Русі, її культурою. Археологічні знахідки, літописи, пам'ятники дають уявлення про давньоруське вбрання. Так, у літописах та інших письмових джерелах згадуються сорочка, ногавиці, корзно, свита, клобук. Цікаві дані про вбрання здебільшого князів, бояр, дружинників донесли до наших днів іконографічні матеріали ХІ-ХІV століть: фрески, ікони, книжкові мініатюри. Напр., фрески Софіївського собору в Києві зберегли зображення не тільки князівської сім'ї, "характерним елементом вбрання якої був плащ- корзно, а й музикантів, мисливців, зодягнених у вузькі штани та сорочку з поясом" /Українознавство. - С. 156-157/.
Традиційний український костюм ХVІІ-ХІХ ст. суттєво змінився з часів Київської Русі, зберігши при цьому основні етнічні та регіональні риси. Представники кожної соціальної групи /ремісники, феодали, козацька старшина, рядове козацтво, бідні селяни, поміщики, міщани, торгівці/ відрізнялися не тільки манерою поведінки, а й своєрідністю вбрання. Костюм того часу був свого роду паспортом, що підкреслював приналежність людини до певної соціальної групи. Одяг козацької старшини виготовлявся із дорогої тканини, привезеної із Західної Європи або місцевого виробництва. Він складався із сорочки з тонкого полотна, вишитої шовком, сріблом або золотом; сорочку заправляли у широкі сукняні, шовкові або плисові шаровари яскравого кольору; на сорочку одягався довгий жупан, підперезаний золототканим "персидським" або "слуцьким" поясом; зверху одягався кунтуш або опанча. Козацька старшина носила різнокольорові сап'янові чоботи.
На свята одягалися парчові шуби, оздоблені риссю, соболями, горностаями. Важливе місце у костюмах відводилось орнаментам: тканини прикрашали елементами стилізованих квітів, листя, плодів рослин. Характерною рисою українського костюма є його надзвичайна декоративність та мальовничість. Орнаментувався верхній чоловічий та жіночий одяг /жупани, кунтуші, плащі-накидки/, а також сорочки, запаски, очіпки.
Костюм як знакова система містить у собі етнічну, регіональну, статеву, вікову, сімейного стану та соціальну символіку.
Етнічна символіка вказує на належність людини до української нації. Напр., козацький костюм довгий час усвідомлювався як національний, селянське вбрання також вважалося "народним костюмом".
Регіональна символіка передається символами, що належать до числа етнічних, але сприймаються як такі лише певною частиною нації: це особливості окремих видів костюма /напр., на Лівобережжі переважали свити із білого домотканого сукна з клинками "до вусів", а на Правобережжі часто зустрічались коричневі свити "до рясів"/, весь одяг на Полтавщині був довший, ніж на правому березі Дніпра; способи носіння одягу і костюма в цілому / напр., чоловіки в різних регіонах носили сорочку навипуск або заправленою в штани/, а особливо декоративно-художні елементи оформлення костюма.
Статева символіка костюма вказувала на особливості чоловічого та жіночого одягу, що повинні підкреслювати сутність жінки-українки чи чоловіка. Напр., жіночий одяг мав підкреслювати повноту і зріст фігури (як розуміння жіночого ідеалу) за допомогою декоративно-художніх засобів і значного за площею поясного одягу, орнаментованого з переважанням горизонтальних ліній та геометричних фігур, що були символами родючості чи жінки.
Вікова символіка жіночого одягу виявлялася найперше у кольоровій гамі верхнього вбрання /жінки похилого віку носили одяг майже без прикрас, напільна плахта мала рівну кількість червоних і синіх ниток і под.: чоловічий костюм вікові відмінності мав значно простіші: зменшувалась з роками яскравість тонів та контрастність поєднань, вікова символіка підкреслювалась окремими елементами костюма /поясом, шапкою/ та його аксесуарами /люлькою, палицею/, особливостями зачіски, вусами й бородою/. Характерним прикладом у плані сімейної символіки були поховання незаміжних чи нежонатих людей у весільному вбранні. Українці вірили, що кожна людина повинна пройти основні етапи свого суспільного життя, а одяг виступав як найвиразніший їх символ. Як засіб соціальної символіки важливу роль відігравали яскраві тканини, з якої пошитий одяг, багатство оздоблення одягу як буденного, так і святкового. У народних прислів'ях та приказках народ влучно відобразив таку соціальну диференціацію українців: "Хоч поганий, та в жупані", "Убрався в жупан і дума, що пан", "Не всякого пана пізнаєш без жупана", "Отакі наші вжитки: ні кожуха, ні свитки", "На свиті стільки лат, як на селі хат", "Якраз Савці свитка, та тільки рукавів нема".
Обрядову символіку костюма часто виражали окремі його компоненти: хустка або рушник на сватанні, крижмо на родинах, біла або чорна хустка на похороні. Особливою магічною силою володіли речі, виготовлені власними руками. Напр., молода дівчина сама шила сорочку нареченому. Роль обрядового символа виконувала кольорова гама одягу /напр., у весільному костюмі домінував червоний колір/.
Обрядова символіка костюма - ознаки, які відображають широкий спектр духовних традицій народу, його світоглядних уявлень та норм обрядової поведінки. Обрядова функція одягу виявилася у специфічних способах його використання. Так, при виконанні багатьох ритуальних дій носили одяг навиворіт, інколи перевдягалися в костюм протилежної статі або незалежно від пори року носили хутряний одяг. До обрядової символіки відносять також ритуальне оголення, яке символізувало дві протилежні тенденції: зближення людини з нечистою силою і водночас захист від неї. Стабільність способів забезпечення обрядових функцій одягу сприяла перетворенню деяких із них на етнічні символи. /Українська минувшина… - С.137-138/.
Верхній одяг відрізнявся від натільного, нагрудного значною різноманітністю.
На більшій території України були поширені свити /свита "до двох вусів", свита-латуха, свита-куцина/. Шились вони із білого або сірого сукна довжиною до колін і нижче.
Жупан - давній тип слов'янського верхнього одягу. Його шили із темно-синього сукна, він був приталений, мав широкий відкладний комір і манжети. Виготовляли його із дорогих видів тканини /тонкого сукна, парчі/, тому він був символом заможності, приналежності до панівного класу.
Кожух та свита широко використовувались українцями по всій території України і стали символами приналежності до народних мас, самого народу. Щоб підкреслити лібералізм підступного пана, Т.Г. Шевченко говорить до нього так: "У свиті ходить між панами…", а, змальовуючи моральний зріст Яреми від наймита до вільного козака у поемі "Гайдамаки", поет наголошує:
У Лисянці, не в свитині,
У червонім жупані…
У даному контексті жупан виступає символом козацької волі, звитяги, а свитина - підневільного, рабського існування.
Одяг українців, як і природа України, багатий кольоровою гамою, яскравий, барвистий.
Л. Кожуховська.

Око - символ розуму і духу; символ Сонця; зловорожих сил; краси; світильника для тіла /у християнстві/; кохання.
На думку А. Голана, символіка ока сягає глибин двадцяти п'яти віків /!/ Вченими доведено, що майже 90 % усієї інформації людина отримує саме завдяки органам зору. Без очей неможливо бачити, так само як і без світла. Тому у багатьох мовах світу слова на означення ока і світла - історично спільнокореневі /Пор. укр. "світити очима"/.
"У Ведах - писав О.М. Афанасьєв, - сонце називається оком Варуни /неба/, у деяких гімнах сонце і місяць уявляються двома очима неба. Верховний бог германців Один /Водан/ називався однооким" /Афанасьєв О. Дерево життя.- М., 1983. - С.61/.
У Греції воно було оком Зевса, у Єгипті - оком Ра, в ісламі - Аллаха. У християнській літературі, мистецтві поширеним є символ "Недрімного ока" - метафорично-символічної назви Всевишнього.
За космічними віруваннями язичників, Око /Деміург, Творець, Першобог/ - це творець Вирію, Всесвіту, Землі й всього сущого на ній /С. Плачинда/.
І все ж, на думку вчених, ще 15 - 10 тис. років тому в епоху палеоліту існували численні вірування про "погане" око. Зокрема, про це свідчать фігури ідолів… без очей, або із пов'язкою на обличчі. У грецькій міфології були страшні потвори Горгони, погляд яких убивав усе живе. У слов'ян подібний спопеляючий погляд мав страшний Вій. В античній міфології відомий образ страшного чудовиська Василіска, який поглядом нищив трави, скелі, людей. Цікавий був спосіб уникнути смертельного зору: поставити перед Василіском дзеркало /!/ Змій гинув від власного погляду, відбитого дзеркалом. Ну хіба це не прообраз лазерного променя?!
Віра у "призор", "пристріт", "уроки", "зглаз" /за даними О.Афанасьєва/ - спільна для всіх індоєвропейців. Вірили: "погане око" може викликати численні хвороби, нещастя. Щоб запобігати цьому використовували замовляння /див.: Таланчук О. Духовний світ українського народу. - К., 1992. - С.26-28/. У фольклорі відбиті подібні вірування: "очима пропікати /свердлити/, "очі, темніші ночі", у них "улита якась отрута", "очима їсти /жерти/", "з лихих очей", "блудити очима" тощо.
І все ж добросердна поетична душа українця частіше оспівувала очі як символ доброти, розуму, любові, краси дівчини: "ясні, світлі, карі, чисті, голубі очі" Напр.:
Ой очі, очі, очі дівочі,
Світите в душу, як дві зорі.
В останні роки на Україні розвивається іридодіагностика. Назва походить від слова ірис /по-латинськи - "око"/ - назви райдужної оболонки ока. За станом райдужки лікарі визначають здоров'я людини, які хвороби їй загрожують. Медики твердять: все, що відбувається в організмі людини, залишає свій слід на ірисі. Відомий окуліст із Відня Беєр твердить, що в оці відбиті всі зміни душі і тіла, починаючи від народження!
А сеанси гіпнозу, навіювання. Хіба вони не переконують в тому, що наші пращури мали рацію, коли вірили у "добрі" і "погані" очі? Очі - як зеркало душі і тіла?
То ж випромінюйте своїми очима лише енергію Всесвятості, Милосердя, Краси, і Братолюбія. Не спіть із розплющеними очима у цей складний час!
О. Потапенко.

Оливкове дерево - див. Рослини культові.

Оранта - див. Адорація.

Орел - символ відваги, сміливості; гордості; чоловічої краси; далекоглядності; емблема сили й могутності окремих людей /царів, героїв/, королівств, народів.
З іншого боку орел - символ зарозумілості, самовпевненості, його політ - емблема швидкого духовного падіння, нікчемності.
Напівлегендарний давньогрецький поет-байкар Езоп у байці "Орел, ворона та пастух" ніби ілюструє багатовікову народну мудрість: "Де соколи літають, там ворон не пускають", "Знають сокола по польоту, а доброго молодця по походці". У нього орел - емблема сили і приклад для наслідування дрібним і слабким птахам. Ворона, наслідуючи орла, намагається із отари овець схопити великого барана і заплутується в його вовні. У байці "Хлібороб і орел" орел - вдячний птах, рятує хлібороба від завалу старої стіни. За народним сонником, сон про орла та сокола приносить успіх у справах, сприяння підприємництву, годівля орла - добру новину.
У духовній літературі орел також вважається знаком сили і могутності окремих людей, королівств, народів. З одного боку в Біблії орел - символ гордості, зарозумілості, самовпевненості. З іншого боку орел - символ швидкості падіння, зникнення, нікчемності. "Не мордуйся, щоб мати багатство, - відступися від думки своєї про те, - свої очі ти звернеш на нього, - й нема вже його: бо конче змайструє вона собі крила, і полетить мов орел той до неба…" /Книга приповістей Соломонових 23.4 - 5/. З орнітологічної точки зору Біблія дуже вдало пов'язує духовне падіння людини з пікіруванням орла чи сокола. Адже під час звичайного горизонтального польоту швидкість сокола така ж, як і інших швидкісних птахів.
Але коли сапсан складає крила і каменем падає вниз на здобич, він досягає швидкості 300 км/год. Це абсолютний рекорд у пташиному світі!
В.Куйбіда.

[A][Б][В][Г][Д][Е Є][Ж][З][И][Й][І][Ї][К][Л][М][Н]
[О][П][Р][С][Т][УФ][Х][Ц][Ч][Ш][Щ][Ю][Я]

До розділу "Бібліотека"