СЛОВНИК СИМВОЛІВ

І

Ігор народних символіка - це мовні знаки історії народу; культури; етнічних традицій; це мірило сили, відваги, мужності, хоробрості, спритності; втілення мрій про шлюб, сімейну злагоду і спокій; ритуальне уласкавлення долі; зв'язок людей із пращурами, покійниками; це уособлення елементів трудового виховання, інтелекту нації.
Значною, навіть невід'ємною частиною культури українського народу, є юнацькі, парубоцькі і дитячі ігри.
Із етнографічних та історичних праць відомо, що у слов'ян були поширені ігри, здебільшого пов'язані із змінами пір року та ритуалами до християнських свят і обрядів, а також із весняним та літнім підбором пари /одруженням/. Літописці та церковні ієрархи називали ті ігри "грищами". Грища відбувалися в дохристиянський період у певні пори року. Восени відбувалися "вечерничні" ігри в хатах, зокрема "Калити-Андрія" та "Катерини", взимку - різдвяні та новорічні гадання, коляди, щедрівки та вітання, весною - весняно-великодні ігри, влітку - зеленосвятські та купальські. З весняними та літніми "грищами" пов'язане було шлюбне парування /добір пари, одруження, "умикання" та "пірвання"/. Усі ці ігри були пов'язані з сонячним культом, із сільськогосподарським циклом і були символами "соняшного та господарського кола", культу покійників та сил природи.
Старі історичні джерела подають основні ігри наших пращурів: біги, стрибки вгору, через вогні, через воду тощо, метання списів, стрільба з лука, кулачні бої, гра в боротьбу родів, гра у війну та інші. Такими іграми захоплювалися переважно хлопці, бо вони були символічним мірилом сили, відваги, мужності, хоробрості, спритності.
У дівчат переважали ігри, що пов'язані із культовими діями, гаданнями-ворожіннями, чаруваннями, мріями про майбутнє одруження, про щасливе майбутнє життя та інше. Головна гра - великодні та зеленосвятські хороводи, пов'язані з ритуалами плетіння та пускання вінків на воду /див. Зелені свята/, гра в "фортуну", "Лялю", "Тополю", "Морену", "Коструба" та ін. Хлоп'ячі ігри були бурхливі, дівочі - спокійні.
Великодні ігри проводились протягом перших трьох днів Великодня, а потім продовжувались на проводи та на Зелені свята, а також будь-якими теплими вечорами та неділями, як тільки земля звільниться від снігу і стане тепло. До цього часу живуть у народі "Довга лоза" /"Довга верства"/, "Війна", "У короля", "А ми просо сіяли", "У дзвона", "Горюдуба", "У коромисла", "Чий батько дужчий", стукалка-хованка, гойдалка, стовп, ходіння догори ногами. Гра, як пісня, народна творчість, одяг, має численні локальні особливості, варіанти у різних місцевостях України /С.Килимник/.
У "Енеїді" І.П.Котляревського читаємо сцени, де розважалися відважні Енеєві побратими у Карфагені:
Тут всяку всячину іграли,
Хто як і в віщо захотів,
Тут інші журавля скакали,
А хто од дудочки потів,
І в хрещика, і в горю дуба,
Як загулялися в жгута;
В хлюста, в пари, в візка іграли,
І дамки по столу совали;
Чорт мав порожнього кута.
Важливе місце відводилось дитячим іграм, витвореним протягом століть. Відомо, що піжмурки були в ужиткові ще в докиївські часи і призначалися не тільки для фізичного загартування підлітків, а й являли собою своєрідну школу етики й естетики, завдяки грі формувалося поетичне мислення, мистецькі смаки.
Крім чисто ігрових форм, розрахованих на фізичне загартування, у ході гри діти виховуються: народна мораль з дитячого віку привчає до праці. З давніх-давен найменші в родині виконували посильну роботу: доглядали хатнє господарство, пасли гусей, свиней, корів, придивлялися за меншими в родині. Будь-яка робота вимагала зосередженості, відповідальності. А.Макаренко стверджував: "Яка дитина в ігрі, такою з багатьох поглядів вона буде в праці, коли виросте". Саме з цих міркувань народна етнопедагогіка використала гру як первинну форму трудового виховання, привчала дитину до раціоналізму, великої відповідальності за доручену справу. Крім того, такі ігри були своєрідними зразками одноактних п'єс, де діалоги дійових осіб наповнені поетичними, зокрема й віршованими текстами, багатими народнопоетичними звертання. У такому театрі немає сторонніх глядачів - усім учасникам відведена посильна роль, часто з елементами танців і пісенних сюжетів.
Останнім часом вчені багатьох країн світу почали пильніше придивлятися до структури дитячих ігор. І з'ясувалося, що за допомогою ігор діти в ранньому віці опановують перші елементи грамотності, завчають вірші, скоромовки, лічилки. Окремі ігри /класики, деркач, піжмурки, плітка, цурка тощо/ розвивають і математичні здібності. Західноєвропейський вчений Г.Маркос у статті "Культурні джерела грамотності" в одному з номерів журналу "Кур'єр ЮНЕСКО" писав: "З деякого часу математики та фахівці з інформатики неабияк зацікавилися іграми, що найпопулярніші серед неписьменних народів. Вони звернули увагу на такий факт: діти проводять будь-які арифметичні обрахунки з блискавичною швидкістю". Як виявилося, цьому сприяють саме дитячі ігри.
Ігри супроводжували дітей повсюдно - на обійстях, вулиці, леваді, у полі серед попасичів й навіть за працею, коли наставав короткий перепочинок. У побуті вони поділялися на тимчасові, тобто сезонні, та й повсякчасні /Скуратівський В. Покуть. - К., 1992. - С. 74-85/.
До дитячих відносили гру в цурки, м'яча, гори-дуба, Короля, у війну, Дзвона, Мовчанку, у бороди, гойдалки на гілках, вишні, у коней, у перегонки, стукалки-хованки, Чародія, у Відьму, Подоляночку, Мак, Ластівку, Довгої лози, Проса, Кота і миші, Вовка і гусей, Кривого шнура. Стародавнім і дуже популярним звичаєм в Україні була "вулиця". Академік Л.Білецький в "Історії української літератури" /1947 р./ писав: "В житті сільської молоді на Великій Україні великодні забави розпочинають так звану вулицю".
Гарафина Маковій у книзі "Затоптаний цвіт" підкреслює, що у дитячих іграх, як і у колисанках, лічилках, пестушках, взятих від мами, словесна краса, ритм мови проростає із дитячого серця, а сама гра розвивала не тільки мовлення, а й силу, спритність, витривалість, була тим корінням, від якого набиралася соку молода поросль. Письменниця детально описує давні ігри, що були тісно пов'язані з родом діяльності людей: "Господар і діти", "Пастух", "Гуска", "Фіра", "Горобець-воробець", "Бусьок", "Нанашка", "Вовчик", "Стрибання через струмок" та ін. /Маковій Г. Затоптаний цвіт. - К., 1993. - С. 16-19/.
Свого часу В.О.Сухомлинський нагадував: "Казка, гра - животворне джерело дитячого мислення, благородних почуттів та устремлінь". Для того, щоб ця святенна духовність не замулювалася, не згасали її пульсуючі водограї, котрі повсякчас погамовують духовну спрагу, приносять нам радість і здоровий дух, мусимо оберігати кращі народні традиції, серед яких особливе місце посідають народні ігри, що самою природою покликані виконувати виняткову роль у вихованні любові до праці, до краси, товариськості і дружби, природи, всього найкращого, що оточує нас /Скуратівський В. Покуть. - С. 84/.
Відомий чеський письменник Юліус Фучік сказав: "Дитячі ігри - дзеркало суспільства". У цьому афоризмі є левова частка правди, адже гра - живий відгомін історії. Напр., в Україні у повоєнні роки діти грали "у війну", "наших і фашистів", "козаків". Не випадково з античних часів ігри поділяються на громадські, релігійні, національні та розваги.
Л.Кожуховська.

Ікона /образ/ - символ Царства Духу, Господа; молитви; божественної гармонії; світла, слави Божої і величі; устремління світу, людей до Всевишнього; святості; олюдненого образу Бога.
У православ"і ікона прирівнюється до Священного Писання, Христа як одна із форм одкровення та богопізнання. Ікона має догматичне, літургічне, виховне, естетичне значення. Вона призначена для того, щоб у тимчасовому побачити вічне, у видимому - невидиме, у тлінному - вічне. Смисл ікони полягає не в її речовій красі, а у тій "духовній красі першообразу, яка є Богоподібність". Головна думка православної ікони - це гармонія та мир у церкві та її пастві.
У плані людської творчості ікона - дана Богом довершеність, печать відповідності образа своєму першообразу, символу - тому, що він зображує, тобто Царству Духу. Краса ікони - краса стяжанної подоби Бога, і тому цінність її не в тому, що вона красива..., а в тому, що вона відображає Красу" /Настольная книга священнослужителя. - Т. 4. - С. 176/. В іконі наочно передано реалізацію святоотецької мудрої формули: "Бог став Людиною для того, щоб людина змогла стати Богом".
Ікона пронизана символікою форм, ліній, кольорів. Святість Всевишнього людині передається зокрема за допомогою німбу /вінчика/, який є образотворчою передачею духовного світу, внутрішньої гармонії людини і Божої благодаті. Ікона - це зовнішнє вираження перетвореного стану людини, її освячення Божественним світлом.
Водночас багато образів передають, окрім почуттів, знання, земну, церковну і світську діяльність.
Велична простота ікони, спокій її ліній, радість фарб, внутрішня гармонія дають підстави розглядати її саму як символ молитви. Ікона відображає "не хаос нашого гріховного світу, а божественний порядок, спокій, де панує не земна логіка, не людська мораль, а Божественна благодать" /Наст. книга... - С. 182/. Вагоме значення має кольорова символіка ікони. Зокрема, золото на ній символізує світло /див. Світлий/, яке саме є символом Божественного. Водночас золото - це образ "пломеніючого блиску, слави Божої", енергії Всевишнього. Премудрість Божу символізує на іконах червоний колір, устремління світу до Бога - голубий.
Перші ікони з'явилися на Україні у Х ст. Їх використовували при всіх важливих подіях родинного життя, наприклад, у новозбудовану хату вносили ікону Миколи-угодника або Миколи-чудотворця. Роль святинь, оберегів виконували ікони Ісуса Христа, Богородиці, Юрія-змієборця та ін.
Українці-іконописці намагалися наблизити народ до святині, а святих - до народу. Цікавою була кольорова символіка ікон. Золотий колір означав небесне царство, блакитний - чисте і благородне життя на землі, пурпурний - владу Господа та ін.
О. Потапенко.

Ілля Пророк - символ великої віри, могутності, служіння народу.
За православним календарем, Пророк Ілля жив приблизно в 900-х роках. Народився в м.Фесфії Галаадській, в племені Аарона, від батька Саваха. Проживаючи на землі Ізраїльській, Ілля Пророк не поклонявся ідолам, як інші мешканці, а переконував народ повернутися і повірити в Єдиного Бога. Ілля багато молився, і Господь часто з'являвся до нього і показував йому, що має відбутися.
Люди не вірили Іллі. Тоді Господь покарав їх. Протягом багатьох місяців не було ні дощу, ні роси на траві, а палюче сонце знищило всю рослинність, хліб на полях зів'яв, дерева не дали ніяких плодів.
Ілля сумував, що народ голодує, він почав благати Бога послати дощ, аби зросити поле й луки. Бог змилостився, і пішов дощ, наповнивши висушені ставки, спечені на сонці ниви /Короткі відомості про свята Православної Церкви. - С. 99/.
За язичницькою міфологією, Ілля є наступником громовика Перуна, тому і оспівувався він як сівач озимого посіву.
У християнство Ілля ввійшов покровителем дощу і врожаю. Православний люд відсвятковує 2 серпня день святого Іллі. З ним пов'язують кінець сінокосу і початок жнив, тобто повернення літа до осені /"Пророк Ілля літо кінчає, жито зажинає"/.
Від прадавніх вірувань та вшанувань Перуна в українській обрядовості збереглися колядки та приповідки:
Ходить Ілля на Василя,
Носить пугу житяную;
Куди махне - жито росте,
Жито, пшениця і всяка пашниця.
І донині у народі можна почути: "Грім гримить, - то Ілля на небесному мосту в огненній колісниці їде", "До Іллі хмари ходять за вітром, а після Іллі - проти вітру", "На Іллі новий хліб на столі" та ін.
Т. Товкайло.

[Словник символів][Що таке символ?]

[A][Б][В][Г][Д][Е Є][Ж][З][И][Й][І][Ї][К][Л][М][Н]

[О][П][Р][С][Т][УФ][Х][Ц][Ч][Ш][Щ][Ю][Я]

До розділу "Бібліотека"