СЛОВНИК СИМВОЛІВ

С

Сало - див. Їжі та харчування українців символіка.

Сап'янці - див. Чоботи.

Свиня - символ плодючості, бруду, жадібності, нахабства, впертості; нечистих, гріховних звичок людей.
Поведінку свині складають її основні звички /рити землю, лізти в город, купатися в болоті, вперто кудись лізти/. Через це образ свині, кабана, поросяти дуже рідко отримував позитивні риси. Свиня - це символ бруду: "Свиня хоч і скупається, та й знов у болоті валяється", "Свиня не з'їсть, поки не поваляє", "У свині своя звичка: як не в реп'яхах, то в болоті"; нахабства, впертості і влізливості: "Дірка в плоті, свиня лізе", "Посади свиню за стіл, а вона й ратиці на стіл", "Свині тільки рило просунути, а там і вся пролізе".
М'ясо цієї тварини було неприємним для євреїв і мусульман. Більшість із них навіть не використовували це слово. Замість нього говорили: "ця тварина, цей звір". Ось чому до заняття блудного сина-свинопаса ставилися з презирством.
У книзі приповістей Соломонових жінка, позбавлена розуму, прирівнюється до свині, прикрашеної золотом "Золота сережка в свині на ніздрі - це гарна жінка, позбавлена розуму" /11.22/. Вислів "...не розсипайте перл своїх перед свиньми, щоб вони не потоптали їх ногами своїми..." /Євангеліє від св.Матвія 7.6/ означає те ж саме, що пропонувати слова істини і розсудливості людям, які зневажають їх і сприймають подібні поради з насмішкою і грубістю. У дев'ятій байці Сковороди "Мурашка і Свиня" свиня символізує підлабузника, а у байці 28 "Олениця та кабан" -кабан - дурного кар'єриста, який одягає чужу шкіру, щоб вдовольнити свої забаганки. Г.С.Сковорода у зв'язку з цим робить далекоглядний висновок: "Мавпа є мавпою і в золотім уборі".
В.Куйбіда.

Світильник - символ життя, святості, творчості, чистоти душі, сонця /небесного вогню/, любові, благополуччя, здоров'я і сили, урожайності, світлих мрій і сподівань людини.
Світильник з дванадцятьма свічками позначає зодіакальну систему. Із однією - символізує окреме життя у макрокосмосі. У древніх народів світильник відігравав магічну роль. Зокрема, в одній древній китайській легенді розповідається про те, що в день свята середини осені "демон-короп перетворився в чоловіка, увійшов у довіру до жінок і дітей і повів їх у таємне місце, звідки їм не судилося вибратися. Бачачи, як цей демон переслідує людей, радник Бао-Конг доніс про все імператору і переконав його в необхідності видання указу про те, щоб перед входом у будинки вивішувалися паперові світильники у формі риб. Таким чином демон-короп буде введений в оману і залишить сотні сімей у спокої" /Керлот. Словарь символов. - С.456/.
Світильник має оберегове значення і в сучасних слов'янських народів /див.Свічка/. Він є обов'язковим атрибутом церковної служби /панікадило/. Світильник із двома свічками /дикирій/ знаменує два начала Ісуса Христа - божественне і земне. Світильник із трьома свічками /трикирій/ символізує віру у Пресвяту Трійцю - Бога-Отця, Бога-Сина і Святого Духа.
Значне місце посідає світильник у весільній обрядовості. Найчастіше - це трикирій, який тримає світилка. Він запалюється під час здійснення церковного шлюбного обряду і виконує функцію охорони молодих від лихих сил.
Л.Довбня.

Світло - символ духу, інтелекту, моральності; єдності всього з усім; любові, краси; творчих сил; космічної енергії; сіяння; божественного світла; Ісуса Христа; оновлення життя; правди; істини; добра; впорядкування космосу; первісної матерії чоловічої статі /у язичників/; Сонця; зорі; дня; місяця та ін.
У численних міфопоетичних системах "світло" і "пітьма" /темрява/ співвідносяться із головними елементами світотворення /стихіями/: небом, вогнем /сонцем/, водою, місяцем та ін. Відмежування світла від темряви розглядається як відмежування Космосу від Хаосу. Зороастризм розглядав історію створення Всесвіту, суспільства як постійну боротьбу світла і темряви, добра і зла /див. Добро і Зло/ /Мифологический словарь. -С.669/.
У християнській традиції світло мало глибоку символіку: "світло у православному храмі є перш за все образом небесного, божественного світла". Особливо воно знаменує собою Христа як Світ миру, світло від світу, світло істинне. "Це особливе, неречовинне, нестворене Троїцьке світло, відмінне за сутністю цього божественного світла від зовнішнього природного, речовинного" /Наст. кн. - Т.4.-С.76/.
Саме світло /світ/, за космологічними уявленнями стародавніх українців, "як чоловіче начало" у поєднанні з водою утворили всі речі на землі /Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. - С.48/.
Як довели мовознавці, слова світ, світло, святий, око, білий історико-генетично-споріднені, а отже й символіка їх подібна /див. Око. Білий колір/. За свідченням М.Костомарова, слов'яни вважали, що найближчим "до Бога є світло, і тому, при ретельному розглядові, ми добачимо, що найсуттєвішу частину язичництва слов'янського становить поклоніння світлу. Слов'яни мали вірування, згідно яких сутність світла поставала на землі і втілювалася в людському родові" /Слов'янська міфологія//Хроніка 2000. Наш край. - К.,1992. - Вип.1. - С.35/.
Глибоко символічним і промовистим є той факт, що українці називали оселю, її частину саме "світлина", "світлиця", дітей Світлана, Світозара; розумну дитину "світла голівка", геніальну "світочем науки". Поняття добра, правди, порядності пов'язувалися із цим символом /світло правди, світла душа, світлі помисли/. Народна фразеологія фіксує сотні стійких зворотів, прислів'їв зі стрижневим словом "світло" /світла радість, світлий рай, світле око, світла людина та ін./.
На Україні існував навіть спеціальний обряд - посвіт у вересні /на Семена/. Він "символізував для предків і магічні начала - збереження родинного вогнища у широкому його значенні, продовження роду, виконував оберегові функції ..." /Скуратівський В. Берегиня. - С.297/.
У фольклорі, літературі світло символізувало божественність, розум, щастя, правду, зорю. Напр.: "Ой уставай, мій миленький, вже на дворі світ-зоря" /П.Чубинський/, "Хай світить світел світ мені" /Н.тв./.
О.Потапенко.

Свічка - символ вогню, сонця; життя; долі; духовної енергії; чистоти серця; тепла і любові до Бога; добровільної жертви; віри у приналежність до Божественного першопочатку; молитви віруючої людини.
Символіка свічки була відома у міфах народів світу задовго до прийняття християнства. Напр., у древній Грузії свічка вважалася знаком Долі. У литовців божество вогню Габія і воскову свічку називали одним іменем. Піти за нею означало "померти". За уявленнями чехів, існували судениці - істоти жіночої статі, які визначали долю людини. Їхніми атрибутами були саме свічки та білий одяг.
У християнстві свічка має кілька духовних символічних значень: "оскільки свічка купується, вона є знаком добровільної жертви людини Богу і храму Його, вираження готовності людини до послушання Богу /м'якість воску/, її устремління до обожнення, перетворення в нову особину /горіння свічки/. Свічка є також свідченням віри, приналежності людини до Божественного світла /див.Світло/. Свічка символізує тепло і полум'я любові людини до Господа, Матері Божої, ангела чи святого, біля ликів яких віруючий ставить свічку" /Наст. кн. - Т.4. - С79/.
Окрім того, мав глибоку символіку й матеріал, з якого робили свічі. Віск символізував чистоту і відсутність скверни у людей, що його приносять. Це був знак каяття, готовності служити Богу, жертвувати йому.
У руках померлого свічка символізувала перехід від темного життя до "світла істинного". Помираючому, за даними митрополита Іларіона, давали свічку, "щоб освічував собі дорогу на той світ".
У народних обрядах, ритуалах, побуті свічки на Україні використовувалися досить широко /хрещення, вінчання, похорон/. "Страсна свічка" вважалася оберегом від грому. Віруючі несли її додому, щоб уберегти оселю від нечистої сили. За даними З.Болтарович, широко використовували "святовечірню свічку" як засіб народної медицини. У народі вірили: у кожної людини є своя зірка /див. Зірка/ або свічка. І коли вона гасне, то помирає і людина /пор. вислів "догорає життя"/.
Фраза "його свічка ясно горить" означала "він живе праведним, доброчесним життям".
На Україні існувала так звана "громадська свічка". Інколи вона важила кілька пудів /!/. Кожна громада мала свою свічку, яка стояла на почесному місці. Вона символізувала єдність громади і шанування її покровителів /Українська минувшина. - С.162/.
У фольклорі, літературі свічка символізує і любов, і смерть, і силу духу, світлу пам'ять і долю. "Ти пронесла крізь чорний сон століть Свічу свободи й вірності, Софіє" /М.Рильський/.
О.Потапенко.

Сволок - символ оберега, охоронця, захисника оселі; межі небесної сфери світотворення і людського середовища; міцності оселі.
Сволок /брус, на якому тримається стеля в хаті/ в Україні завжди символізував міцність оселі, ним завжди пишалися, вихвалялися перед гостями. Його робили з дуба. На сволоці затесували дату спорудження будинку, ім'я господаря, посередині розмальовували великий хрест.
Люди вірили, що душа померлого сорок днів бродить по хаті, ночує під сволоком. Там зберігалося зілля, зібране на зелену неділю. Воно охороняло хату від грому і блискавки. У романі В.Загорулька "Чорногора" подається опис сволока:" ... ще з яворової колиски бачив ... це сонце і цей хрест посеред ... чолового сволока, на бічних його полях яріли ще два таких великих сонця, на обобічних уздовж рядком аж до стін - менші хрести і менші сонця, а поміж ними листя папороті, пелюстки купальської квітки, стрункі деревця, ніби смереки, ніби кедри, рядки довгих кривульок, мов черемошові хвилі, серпики місяця з цяточками зір... ". Крім того, зустрічались на сволоках ружі - символи сонця і божества, бика і голуба. В уявленні людей сонце весною своїм промінням запліднювало землю, а бик допомагав її обробляти і збільшувати стада. Голуб символізував бога повітря, який відігравав основну роль у світотворенні. Зустрічались на сволоках зображення жіночих постатей з піднятими руками і риб'ячим тулубом - це символ родючості, володарок вод, подарунок світу /Данилюк А. Українська хата. - С.61-64/.
Часто карбувалися на сволоках оберегові символи християнського змісту. У романі П.Куліша "Чорна рада" читаємо:"сволок гарний, дубовий, штучно пофарбований; і слова святого письма вирізані; вирізано і хто світлицю збудував, і якого року".
Л.Кожуховська.

Свята П'ятниця - символ спасіння; духовної чистоти; достатку; сімейного благополуччя.
Святкування П'ятниці полягало "... у всіх християнських народів в утриманні від праці, задоволень, розваг і скоромної їжі під загрозою різних нещасть за невиконання цих вказівок" /Милорадович В. Малорусские народные поверья и рассказы о пятнице//Українці. - С.375/.
Культ святої П'ятниці пройшов через віки із дохристиянської релігії. З плином часу язичницькі боги трансформувалися у святих. Язичницька Фрея була замінена на мученицю Параскеву-П'ятницю. У християнські часи п'ятниця стала сприйматися як день смерті Христа і, як зазначає митрополит Іларіон, почитання П'ятниці злилося із св. Параскевою /Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування... - С.326/.
П'ятниця мала нагадувати про розп'яття і муки Ісуса. Це день скорботи, печалі, молитви, а за молитвою - прощення й спасіння. Під впливом християнства культ П'ятниці досяг такої вершини, якої, певно не має ні один культ днів тижня. З'являються 12 п'ятниць, які займають чільне місце у свідомості людини. Це "п'ятниця перед Благовіщенням, десята після Великодня, перед Зеленими Святами, Успінням, Головосіком, Здвиженням, Покровою, Введенням, Різдвом Христовим та дві великопісні" /Воропай О. Звичаї нашого народу. - С.458/. Усі 12 п'ятниць покликані нести людині добро, оберігати її від лиха.
На Україні існувало багато повір'їв, пов'язаних із святою П'ятницею. Деякі з них наводить В.Сапіга: "... св. П'ятниця ходить по землі в образі жінки /в чорному або білому одязі/. Все тіло в неї зранене голками, веретенами, поколене гребенями: від того, що порушується її заборона шити, прясти, ткати в п'ятницю. Тому напередодні свята дівчата знімали нитку з веретена: вночі могла прийти прясти відьма, та ще й П'ятниця могла покарати власницю прядки. Згідно з іншим повір'ям, той, хто поститься по п'ятницях, ніколи не буде хворіти пропасницею" /Сапіга В. Українські народні свята та звичаї. - К.,1993. - С.97-98/. Існує й інше повір'я, згідно з яким у цей день чоловіки не орали, щоб не засмітити П'ятниці очі. У випадку порушення заборон П'ятниця може покарати членів родини хворобами очей та наслати інші негаразди /"жінка в п'ятницю золила та й долю свою втопила"/.
У народі про святу П'ятницю складені прислів'я та приказки: "Хто в п'ятницю засміється, той в неділю буде плакати", " Сім п'ятниць на тиждень", "П'ятниця вдруге не трапиться".
Найважливіша функція святої П'ятниці - оберігати жінку і її родину від біди, приносити в дім радість, здоров'я, справедливість, достаток, дбати про духовну чистоту людини. Саме тому культ святої П'ятниці не втратив свого значення й понині.
Л.Довбня.

Сережки - див. Прикрас жіночих символіка.

Серце - символ Центру; Бога; життя; розуму; ласки; любові, співчуття; у християнстві - символ радості і смутку; розуміння; сміливості; релігійної відданості; чистоти.
На думку стародавніх вчених, існує три життєво важливі центри людського тіла - мозок, серце і статеві органи. Найголовніший із них - саме серце. Ще єгиптяни, муміфікуючи померлих фараонів, залишали із усіх внутрішніх органів серце. Його бальзамували в окремій посудині, бо вірили, що без серця померлому не можна буде обійтися у потусторонньому світі. За традиційними уявленнями, місцем перебування розуму було серце, а мозок слугував лише його засобом. Отже, серце симоволізувало "центральну" Мудрість. Подібно до Сонця, палаюче серце означало центр макрокосмосу та мікрокосмосу, людину і Небеса, трансцедентне розуміння /Дж.Купер/. У буддизмі серце - сутність єства Будди, в індуїзмі - божественний центр, де перебуває Брахма. В ісламі "око серця" означало духовний центр, абсолютний розум, усвідомлення, в Індії - третє око Шіви, всезнаючий дух.
У християнстві палаюче серце усимволізовувало релігійне служіння, відданість, серце, пробите стрілою - спокуту. У євреїв серце - це Храм Божий.
Для алхіміків серце уособлювало сонце всередині людини. Для містиків "любити - значить відчувати силу тяжіння закоханого до даного центру. Тому серце означає символічно любов як центр світла і щастя і оточується такими атрибутами як полум'я, хрест, лілея чи корона" /Керлот Х. Словарь символов. - С. 461/.
Чистий серцем, за словами св.Григорія Нісського, не побачить у тобі нічого, окрім Бога. А.П.Флоренський додав: "Посредством сердца созерцается первозданный корень личности, Ангелъ ея, и чрезъ этотъ корень устанавливается живая связь съ Матерью духовной личности, - съ Софією, разумъемою как Ангелъ-хранитель всей твари, - всей твари, единосущной въ любви, получаемой чрезъ Софію отъ Духа" /Флоренський П.А. Столп и утверждение истины. - Т. 1. - М., 1990. - С. 352/.
Для українців серце - це перш за все любов, лагідність, співчуття, радість, щастя. Про це свідчать численні народні звороти: притулити до серця, віддавати серце /комусь/ - любити, допомагати, бути вірним.
О.Потапенко.

Символ. Етимологія слова бере початок від грецького іменника unmbolon, що означає знак, "прикмета". Дієслово з таким же коренем означає "з'єднувати, зіштовхувати, порівнювати". Вже цей факт свідчить про те, що людській свідомості притаманна здатність сприймати світ не тільки у реально-видимих формах, але й через аналогію /уподібнення/ одного явища іншому.
Символ - це умовне позначення якогось предмета, поняття, явища, процесу, художній образ, який відбиває певну думку, ідею, почуття. Символ - це уявлення, що викликає певне коло асоціацій у даній поетичній системі. Діль вважав символ "точним, кристалізованим засобом вираження, близьким до поняття "внутрішнє життя" людини, народу /Керлот Х. Словарь символов. - С.32/.
Символ - одна із могутніх підвалин національної культури. Загально визнано: справжнє мистецтво - символічне. Саме знання символіки допоможе нам усвідомити картину світу, спосіб мислення наших пращурів, їх естетичні, моральні ідеали.
Французький дослідник Марк Соньє характеризував функції символів як "узагальнене вираження науки про чудеса". "Символи, - говорив він, - показують нам все, що було і що буде, причому в незмінній формі" /Бауер В. Енциклопедія символів. - С. 101/. Взагалі світ складається із символів /міфологічних, релігійних, окультних, індивідуальних та ін./.
Французький поет Шарль Бодлер, попередник символізму у західно-європейській літературі, у своєму сонеті "Відповідності" відображає складне ставлення символу до природи та людини. Два катрени сонету цілком охоплюють цю проблематику:
Природа - храм живий, де символів ліси
Спостерігають нас і наші всі маршрути;
Ми в ньому ходимо, й не раз вдається чути
Підмурки та колон неясні голоси.
Всі барви й кольори, всі аромати й тони
Зливаються в могуть єдиного єства.
І зрівноважують їх вимір і права
Взаємного зв'язку невидимі закони.
/Переклад Д.Павличка/.
Оскільки важко сказати, чи є здатність відображати світ через уподібнення одних думок або явищ до інших вродженою чи набутою в процесі еволюції людини, то неможливо встановити появу такої властивості у людства в певний час. Проте кожна людина користується великою гамою дуже різноманітних символів без будь-яких труднощів, а втім останнє залежить від рівня розвитку особи, її освіти, соціального статусу тощо/.
Існує велика кількість визначень поняття символу /Аверинцев С.С. КЛЭ. - Т. 6. - М., 1971. - С. 826-831; його ж стаття у ЛЭС. - М., 1987. - С. 378-379; Лосев А.Ф. Философская энциклопедия. - Т. 5. - М., 1970. - С. 10-11; його ж робота: Проблема символа и реалистическое искусство. - М., 1976; Белый А. Символизм. - М., 1910; Критика, Эстетика. Теория символизма. - Т. 1-2. - М., 1994 тощо.
Більшість дослідників проблеми символізму відзначає суто знаковий характер цього явища, пов'язаного з образним сприйманням реального світу. С.Аверінцев цілком справедливо зазначає, що усякий образ є, хоча б деякою мірою, символом. Особливості функціонування символу не тільки у мистецтві, але й у практичному житті виявляє А.Хаузер: "Символ є по суті надтермінологічний образ, дія якого базується на різноманітності і невичерпності елементів його змісту".
Таким чином символ має багатозначний характер, тому його не можна ототожнювати з алегорією /напр. - фігура жінки з пов'язкою на очах і з терезами у руках - алегорія Правосуддя/, хоча і тут мета не завжди може бути чіткою. Те ж саме стосується і поняття емблеми. Як і алегорія, емблема позбавлена багатозначності, хоча може висловлювати поняття досить широкі за змістом. Ось чому тризуб на блакитно-жовтому прапорі України - емблема державності і незалежності. Тут має значення не тільки семантика, але й її зафіксованість у понятійному плані раз і назавжди. Проте оскільки в основі й алегорії, й емблеми, як і символу, перебуває знак, то саме ці обставини зближують їх між собою, хоча сам символ не має раз і назавжди усталеного значення, і будь-яке його виявлення набагато ширше ідеї емблеми.
Алегорія й емблема завжди мають справу з поодинокими явищами. Інша річ - символ, котрий будь-яке окреме явище з'єднує з усією сукупністю світового буття. Тому символ споріднений міфу, котрий "Є безпосереднім матеріальним збігом загальної ідеї та звичайного почуттєвого образу" /Лосев А.Ф. Философская энциклопедия. - Т. 3. - М., 1964. - С. 458/. Таким чином, міфологічні образи мають символічний характер. Аполлон - символ світла /Феб/ і одночасно різних мистецтв /Мусагет/.
Символ як явище має універсальний загальнолюдський характер. Але разом з тим не можна не помітити, що часто він виражається на рівні національної свідомості народу. Про це переконливо пише В.І.Кононенко: "Загальна ідея, що її передає символ, часто набуває яскраво вираженого національного характеру; саме в символах нерідко відбиваються народні традиції, звичаї, обряди, вірування тощо, а зрештою, і національні риси характеру, рівень національної свідомості. Словесна символіка народу виступає важливим чинником творіння національно-культурної картини світу; навіть індивідуальні символи характерні для художньо-творчого осмислення дійсності, звичайно зумовлені особливостями національного мовного типу, мовної особистості" /Словесні символи в семантичній структурі фраземи // Мовознавство, 1991. - № 6. - С. 31/.
Ю. Мільошин.

Символи християнської віри - короткі й точні виклади усіх істин християнського віровчення, складені, затверджені на Першому /325 р./ та Другому /387 р./ Вселенських Соборах.
Весь Символ віри складається з 12 членів, у кожному з яких міститься догмат православ'я. Символ віри читається так: 1. "Вірую во єдиного Бога-Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, видимим же всім і невидимим". Це значить: людина твердо впевнена, що Бог є триєдиним у особах Отець, Син, Дух Святий. Він створив все, що існує, турбується за нас. До невидимого світу належать ангели-духи, безтілесні істоти, безсмертні, а також душа, диявол /лукавий, злий дух/.
У другому - дев'ятому членах мова йде про Ісуса Христа, його вочеловічення, діяння, страждання в ім'я людей, смерть, святе воскресіння, друге пришестя Господа на землю, єдину соборну і апостольську Церкву.
Десятий член символізує віру про таїнство хрещення, миропомазання, покаяння, причащання, шлюб, священство, єлеєосвячення.
В одинадцятому члені символу віри записано: "Чаю воскресенія мертвих". Тобто мова йде "про загальне воскресіння мертвих, яке відбудеться з закінченням життя нашого світу". Тіла померлих людей нібито за якістю будуть відрізнятися від нинішніх - стануть нетлінні й безсмертні. Відповідно зміниться й увесь видимий світ - стане теж нетлінним. Душі праведників перебуватимуть у почиванні вічного блаженства, а душі грішників - у вічних муках.
Останній дванадцятий член символу віри стверджує: "/Чаю/ І жизні будущаго віка. Амінь". Тобто мова йде про вічне життя, яке настане після оновлення світу та загального суду Христового. Зокрема, мається на увазі, що для людей невіруючих і нерозкаяних грішників життя майбутнього віку буде станом вічної муки. Стан праведників матиме різні ступені блаженства. Символ віри закінчується словом амінь, що означає "істинно" або "нехай буде".
О. Потапенко.

Символізм /фр. Symbolisme від грец. symbolon/ - літературно-художня та філософська течія к. ХІХ - п. ХХ ст. Початком символістського руху вважають вересень 1886 року, коли Ж.Мореас опублікував у літературному додатку до газети "Фігаро" свій маніфест символізму. У цьому ж році почав видаватися журнал "Декадент", а трохи пізніше й "Символіст". Але основні ідеї символізму як літературної течії належать до к. 60-70 рр. Вони виявляються у творчості П.Верлена, котрий, наслідуючи Шопенгауера, бачить у музиці ідеальне мистецтво, яке здатне передати те, що можна передати словом. Наприклад, у творчості А.Рембо з його сонетом "Голосні", що стверджує можливість передачі враження від реальної дійсності звуковими засобами". А - чорний, білий; Е, І - червоний; У - зелений; О - голубий. С.Малларме вважав, що символ здатен натякнути на існування ідеального світу, котрий не можна відобразити іншим способом, тому що тут поет вступає у "сферу таємного". Бельгійський поет та драматург М.Метерлінк вважав, що істинний зміст того, що відбувається у світі, пов'язаний з трансцедентальною дійсністю, його неможливо висловити у логічно-зв'язаній мові, і тільки у мовчанні людські душі можуть спілкуватися між собою /"Театр мовчання" - "Непрохана", "Сліпі" та ін./.
Символізм, таким чином, у центр пізнання світу ставить інтуїтивний початок, що відображає дійсність за допомогою символу.
У Німеччині та Австрії у руслі символізму творили Г.Гофмансталь, С.Георге, Р.М.Рільке; у Скандинавії - К.Гамсун, пізній Ібсен, у Росії символізм виник у 90-х р. ХІХ ст. і дав багато великих імен: В.Брюсов, О.Блок, О.Білий, В.Іванов. В їх творчості будь-який реальний факт або річ могли стати символічним знаком - захід, зоря, вітер, ніч, туман, світанок, зустріч, образ Христа, історичні події.
Філософською основою російського символізму, як і його західного попередника, був ідеалізм, пов'язаний з іменами Платона, Шопенгауера, Ніцше, а також російського філософа В.Соловйова. Вплив його творчості особливо відчувається, коли мова йде про зв'язок мистецтва з релігією.
В українській літературі символізм вплинув на творчість М.Вороного, перш за все на його перекладацьку та видавничу діяльність, В.Пачовського /драма "Сон української ночі", 1903 р./, О.Олеся /драматичні етюди "При світлі ватри" й "Танець життя", 1913/ та драма "По дорозі в казку" 1910/.
Символістами себе відчували і члени групи "Молода муза" /з першого десятиріччя ХХ ст./: М.Яцьків, П.Карманський, В.Пачовський, С.Твердохліб, Б.Лепкий, О.Луцький, С.Чарнецький та ін. Близькою за своєю естетикою до "Молодої музи" була "Українська хата", діяльність якої припинилася під час першої світової війни. В "Українській хаті" зібралися М.Євшан, М.Шаповал, А.Товкачевський, Г.Чуприна, О.Олесь та ін.
Після війни спробу відродити символістський рух зробила група "Музагет", куди входили О.Слісаренко, В.Ярошенко, П.Филипович, Я.Савченко. Вершиною українського символізму були "Сонячні кларнети" П.Тичини.
Проте необхідно відзначити, що проблема символізму в українській літературі й досі недостатньо вирішена.
Ю. Мільошин.

Символізм фонетичний - символіка окремих звуків мовлення, звукосполучень.
У староіндійській міфології існувала богиня мовлення Вач, яка нібито "охоплювала всі світи", була "вища неба і ширша землі". Саме звукове мовлення, як і слово /див. Слово/ у давнину обожнювалося, мало глибоку символіку.
Зокрема піфагорійці створили ціле вчення про музичне звучання планет. Душу вони мислили як гармонію Космосу. Музичний інструмент - ліру - вважали точним відображенням небесної ліри. Гру на ній - "приєднанням до гармонії Всесвіту і підготовкою до повернення на астральну батьківщину /Роль людського фактора у мові. - М., 1988. - С. 53/.
На думку Платона, звуки мають глибоке символічне значення. Він вважав, що у мові є звуки "швидкі", "тонкі", "величезні", "круглі" тощо. І є предмети швидкі, тонкі, великі. Швидкі предмети і одержують назву, яка складається із "швидких" звуків, великі - назву із "великих" звуків і т.д. Напр., при вимові звуку р язик швидко вібрує, тому р - швидкий. І слова, які означають швидкі рухи, предмети, як правило, містять р: струмок, тріпотіти, дробити, кришити, рвати і т.п. Зауважимо, що, як не дивно, але приклади Платона і в перекладі на українську мову містять звук р /!!/ /Журавльов А.П. Звук и смысл. - М., 1981. - С. 6-7/.
Довгий час радянське мовознавство категорично заперечувало фонетичну значеннєвість звуків. І лише в останнє десятиліття стала розвиватися фоносемантика. Вчені Калінінградського університету на чолі з О.П.Журавльовим експериментальним шляхом "з'ясували, що навіть ізольовані звуки мають певні значення. Наприклад: такі з них як в, а, р, о - одностайно визначені як сильні; х, п, ю - послаблені, маленькі. К, ш, ж, с, ф - здаються людям шерехатими; а, о, л, у - гладенькими. На думку опитаних, звукам притаманні такі якості як хоробрість, печаль, доброта. Наприклад, д, н, л, м, - добрі звуки; ж, с, ф, з, - злі; а, я - хоробрі; с, х - боягузливі; а, р, я - радісні; с, к, т - печальні /Потапенко О.І. Гурткова робота з української мови в 4-8 класах. - К., 1989. - С. 88/.
На думку вчених, глибоким звуковим символізмом сповнені твори Едгара По, Бодлера, Бальмонта, Брюсова. Майстерно використовували звукову значеннєвість П.Куліш, Т.Шевченко.
Цікавим фактом є те, що сум за рідним краєм усимволізовує звук у в поезії Б.Лепкого "Журавлі":
"Чути: кру! кру! кру!
В чужині умру,
Заки море перелечу,
Крилонька зітру".
В одній з поезій С.Єсеніна читаємо:
Помолись перед ликом Спасителя
За погибшую душу мою ...
Тут "у" /в супроводі "ш"/ виступає як символ зла в людині, а йому протистоїть молитовне "і" в супроводі палатального "ль" /Качуровський І. Фоніка. - С. 142/.
Звуки "р", "г", їх поєднання символізують у багатьох творах щось зле, грізне, демонічне. Наприклад у Т.Шевченка: "Гармидер, галас, гам у гаї". "З" у творах Великого Кобзаря є "символом чогось злого і згубного":
А неофітів в Сіракузи,
В підземнії страшнії узи
В кайданах одвезли...
Навпаки звук "л", "л'" передає щось легке, світле, плавне, мелодійне /зверніть увагу на таку цікаву деталь - у всіх цих словах теж є звук "л"/:
Лине легіт, легко-легко
Гладить липи, Літо мріє,
Нахилив головку глеком
Цвіт лілеї в літургії.
/Г.Чорнобицька/.
Цікаву гіпотезу про символічний звук "л" висловив Б.Чепурко: "Все на світі лине /плине, минає/. Але життєва імпровізація безсмертна. Українське "ле" - ледве, тільки, тобто "частка". "Л-л-л" - часточки світлолетючості, але й світлотекучості. Індоєвропейське "ла-ле" - звуконаслідувальне воді, що лине. Одночасно це - скалки сонячного проміння, летюче лебедіння ... Українське "леління" - тиха течія, а "леліти" - означає блищати, сяяти, переливатись світлом... З первісного "л" пішли: граціозний "лелека", чиста "лінія", а також "лілія-лілея- лелія", струнка "лань", неповторна пара лебедя і лебідки..." /Чепурко Б. Українці. - С. 103/.
О. Потапенко.

Символіка - наука про символи; сукупність символів, що виражають певну ідею, почуття за допомогою уявних знаків.
До нашого часу не створено загальної теорії символу, що окреслювала б усі ділянки його виявлення. Але часткові питання символіки розроблені досить добре і охоплюють велике поле понять від історії самого терміна до розуміння символу як основи мислення, мовної комунікації і всієї культури людства. Базуючись на класифікації символу О.Ф.Лосева /Проблема символа. - С. 186-197/, можна визначити такі його розряди:
1. Наукова символіка, яка має справу з науковими символами. При цьому кожна наука користується своєю символікою. Проте роль універсальних символів для наук, котрі користуються математичним апаратом, виконують математичні символи - пряме і раціональне число, тощо. Оскільки, вважає О.Лосєв, "найточніша з наук математика дає найбільш досконалі зразки символу".
2. Філософська символіка. Будь-яка з філософських категорій - реальність, причина, необхідність, воля і т.д. має символічну природу. Для гуманітарних наук філософська символіка виконує таку ж роль, що й математична для точних.
3. Художня символіка. Будь-який художній образ, прагнучи повного відображення дійсності, набуває характер символу. На відміну від попередніх, художня символіка відрізняється різноманітністю. Є символи універсальні для цілих літературних течій - класицизму, романтизму, символізму і т.ін. Разом з тим кожен письменник створює свою особисту символіку, залишаючись усередині літературної школи й активно використовуючи її символіку. Наприклад: Лебідь, що вмерз у льоду С.Малларме, - символ неволі митця /художника/, котрий прагне розірвати кайдани світу речей /матерії/. У цьому значенні він не зустрічається в інших символістів. Пор. Лебідь у казкаря-романтика Г.Х.Андерсена - символ краси.
4. Міфологічна символіка. Пов'язана не тільки з античною та біблійною філософією. Міфологічними символами пронизане і все мистецтво: гоголівські образи, шагренева шкіра у Бальзака, портрет Доріана Грея тощо. Міфологічна символіка притаманна усьому колу життєвих явищ, що сприймаються свідомістю людини, котра сама і є творцем таких символів.
5. Релігійна символіка. За К.Г.Юнгом - один з давніх здобутків людської підсвідомості, яка виявляється у створенні архетипів: "архетип продукує символіку, котра з давніх часів характеризувала і виражала божество..." /Воспоминания, сновидения, размышления. - К.,1994. - С.360/.
Будь-яка релігія, включаючи й язичництво, має свою усталену символіку. У християнстві символом є сам Бог як триєдина сутність /Бог-Батько, Син і Дух Святий/. Його ж символом є око, агнець, голуб та ін. Одночасно символом божества є іконописні зображення, дуже широко диференційовані - Христос, Богородиця, Микола-Чудотворець тощо.
Символом божественної благодаті є світло - осяяне, божественне. Церква як релігійний інститут є символом тіла Христового /I Кор. III, 10-11/. Для віруючого Церква - святий храм, де кожна частина несе свою символіку, а у сукупності являє собою Божественний Космос, тобто мир, створений Богом.
Символічні усі біблейські образи, починаючи з Адама та Єви і закінчуючи персонажами Нового Заповіту.
Для мистецтва /словесного, пластичного, образотворчого/ біблейська міфологія - невичерпна криниця образів-символів, що не поступається за своєю значущістю міфологічним образам.
6. Символіка, що пов'язана із природою та суспільством. Природа, суспільство та весь світ може сприйматися як царство символів: "нема такої речі, котра не була б згустком відносин людини, інакше кажучи, тим або іншим символом цих відносин": зоряне небо, земля-пустеля, багно, ріки, озера тощо.
7. Символіка, що пов'язана з образом людини. Людські образи-символи - це все, що пов'язано з її образом, характерами, індивідуальними або національними рисами. Людина блідне від жаху, червоніє від сорому, підвищує голос /тон/, шепоче, відводить очі - все це, цілком певно, має символічність, що сприймається не тільки в художньому творі, але й у житті. У це символічне коло включаються і речі, що оточують людину: будинки, меблі, посуд тощо.
8. Ідеологічна та спонукальна символіка. Це - ідеал, девіз, план, проект, програма, рішення, пропаганда, агітація, афіша, плакат, пароль, кличка, указ...
9. Зовнішньо-технічна символіка. Символів цього типу безліч. Вони супроводжують все життя людини: рукотискання, оплески, білий прапор як знак перемир'я, дзвонки на початку та в кінці занять, цілування чоловіками руки дами за етикетом, позивні радіо, військові салюти, віддання честі військовими та ін. До цього ж ряду належить і державна символіка: гімн, герб, прапор і т.ін.
Ю.Мільошин.

Сіль - символ гостинності, щирості; дружби; пізнання.
В українській фразеології відбиті символічні значення солі. У фразеологічному звороті "пуд солі з'їсти" слово сіль виступає символом пізнання людьми їх внутрішнього світу. У фразеологізмі "сіль землі" вона символізує щось надзвичайно важливе. Стійке словосполучення слів "хліб-сіль" усимволізовує гостинність.
Поняття "хліб-сіль", як зазначає А.Голан /Голан А. Миф и символ. - С.69/, має у слов'ян важливе символічне значення. Завдяки білому кольору сіль вважалася атрибутом Великої богині /богині неба/. Поєднання "хліб-сіль" виражало ідею "небо-урожай", тобто символізувало побажання урожаю. Підтвердженням цього є те, що підносять хліб-сіль на вишитому рушникові, який вважається одним із аксесуарів культу богині неба.
Сіль на Україні мала й оберегове значення: вважалося, що вона охороняє від чар.
Сіль включена в магію за аналогією з функцією відганяння: напасть має зникнути, як сіль у воді /Українські замовляння. - Упоряд. М.Москаленко. - К.,1993. - С.258/. Великодню сіль застосовували як ліки для людей і для худоби, зберігаючи цілий рік. "Цікаво, що в Требнику є особлива "Молитва над солею", а в "Чині Благословенія огради скотов" про це молиться: "Владико, Отче Святий, сохрани сія скоти сею тварією соли, юже о імені Твоєм благословлю і сим скотом подательство творю" /Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування... - С.71/.
Сіль має символічне значення і в народів інших країн. У Давньому Римі сіль символізувала дружбу, в Індії людину, яка зрадила друга, називали зрадником солі. "В Ефіопії друзі при зустрічі давали полизати один одному шматок солі, який носили із собою. У багатьох країнах Сходу був звичай скріплювати угоди сіллю: вожді брали її з однієї солянки в рот" /Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. - С.229/.
Сіль є персонажем фольклору. Про неї у народі складені загадки: у воді народжується, а води боїться; у землі народилась, у вогні хрестилась, на воду упала - вся пропала. Усі символічні значення, пов'язані з сіллю, мотивуються її надзвичайно важливою роллю в житті людини.
Л.Довбня.

Сінокіс - символ дій смерті і водночас народження.
Косовиця сіна була відповідальною і важкою роботою. Її проводили у липневі сонячні дні і працювали від зорі до зорі /"Коси, коса, поки роса"/. Ця обрядово-ритуальна дія мала і практичний сенс - по-перше, сонце не засліплювало очі, по-друге, прохолодного ранку працювати було трохи легше. У перший день сінокосу косарям клали у торбинку варені яйця /"Щоб солодким було сіно"/. Завершуючи косовиці, на кінці лану залишали обов'язково жмут нескошеної трави. Його перев'язували перевеслом, клали окраєць хліба, дрібочку солі, прикрашали духм'яними квітами. У народі цей жмут трави називали трав'яним дідом, що символізував завершення сінокосу.
Під час гуртової заготівлі сіна косарі шикувалися шеренгою. Попереду - отаман, той, хто найкраще косить. У його обов'язки входило подавати сигнал про початок і закінчення роботи. Сповіщав він про це трьома постукуваннями мантачки - вузького дерев'яного плоского бруска для гостріння коси, укритого шаром смоли з піском.
Після того, як сіно було скошене, його сушили: підтрушували, перевертали вилами, граблями, збивали у валки. Потім складали у копиці, стіжки. Кожен господар намагався якнайшвидше перевезти сіно у своє обійстя.
Водночас косовиця у народній уяві уособлювала дії Смерті. Косить сіно - означало вмирати і народжуватись. Про це свідчить той факт, що під час різдвяних свят подекуди сіно стелили на покуті. У колиску дитини теж настеляли суху траву.
У романі М.Стельмаха "Хліб і сіль" є монументальний епілог. Мар'ян Поляруш у місячну зимову ніч косить сніги, розчищає шлях до нового життя. Цей воістину геніальний епізод символізує нескореність і безсмертя українського народу.
О.Потапенко.

Сіть - символ пастки; небезпеки; союзу Неба і Землі; надійного захисту від зловорожих сил.
Сіть - форма вияву зв'язку ліній, дуг і особливо вузлів, а тому вона тісно пов'язана з символом заплутаності /див. Вузол/.
Крім того, з одного боку сіть символізує тривогу, небезпеку, неможливість врятуватися від неї. Напр., "сіть неба /тобто мереживо зірок і сузір'їв/ має широкі проміжки, однак ніщо не може пройти крізь них. Символіка тут прояснює ту ідею, що індивід неспроможний /навіть шляхом самогубства/ вирватися із всесвіту. Бог зв'язав нас своєю силою, і ми не можемо уникнути її чи покинути" /Керлот Х. Словарь символов. - С.461/. З іншого боку, сіть символізує надійний захист від зовнішніх впливів.
Символіка слова сіть знаходить відбиття в українській фразеології: потрапити в сіті - дозволити комусь обдурити, перехитрити себе: "Я тобі на вірність клявся, До серденька пригортав, В сіті власні я попався і за правду жарт прийняв" /Леся Українка/; розставляти сіті - ловити когось, намагатися перехитрити кого-небудь, піймати когось на чомусь: -"Цієї людини ніколи не зустрічала, - тихо ронить слова Тамара. - Ну що ви? - Геллерфорт не припиняє розставляти сіті.-Тоді оце прочитайте, - і підсовує їй папірець з надрукованими на машинці рядками" /Хижняк А./.
Л.Довбня.

Скриня - символ майбутньої сім'ї; заможності; родового батьківського вогнища; батьківської хати; працелюбності нареченої; продуманості шлюбного вибору; органічного зв'язку із соціальним досвідом поколінь.
У "Короткому тлумачному словнику української мови" Д.Г.Гринчишин пише, що скриня - це ящик з кришкою на завісах і замком для зберігання речей". Більш широкий художній зміст скрині як хатнього атрибута знаходимо у книзі А.Данилюка "Українська хата". У мальованій скрині з плоским віком зберігався одяг, полотно, рідше зерно, борошно, посуд та інше господарське начиння. Розписували скрині найчастіше рослинним орнаментом, зображуючи вазони з квітами, тваринами, людьми, тобто оберегові і обрядові знаки. У народних прислів'ях говориться: "Господиня, коли повна скриня", "Добре господині, коли повно в скрині", "Коли є муки повна скриня, то і свиня господиня".
Окреме символічне значення мали постіль, одяг, білизна, які складали у скриню батьки для молодої дівчини, нареченої і які становили частину посагу. Таким чином, скриня була символом майбутньої сім'ї. Молода дружина вивозила її з рідної хати як спогад про минуле, як частину родового вогнища. Вона ставала фундаментом нової родини /Данилюк А. Українська хата. - С.65/.
У соціальному плані образ скрині був знаком заможності родини, а також мірилом художніх та естетичних смаків молодої дівчини. Адже більшу частину посагу вона готувала сама або разом з матір'ю. Так звана скриня включала постіль, рушники, одяг, а також стрічки та хустки, якими дівчина мала обдаровувати весільних гостей. Під час весілля після обряду пов'язування молодих скриню урочисто везли до нареченого. Її супроводжували брати й свахи, які дорогою показували посаг гостям та односельцям - витягували із скрині гарні речі. Молоду майстриню та її почет у нареченого зустрічали хлібом-сіллю, співали величальної пісні /Українська минувшина. - С.177/.
В античній міфології знаходимо образ скрині Пандори. Ця глиняна скриня - подарунок богів Олімпу чарівній, найбагатшій на принади жінці, символізувала заховані від людей нещастя, які можуть їх переслідувати: Старість, Хвороби, Безумство, Злість, Пристрасті. Розпалена цікавістю Пандора відчинила скриньку і випустила їх по світу. Зараз згадують скриню Пандори тоді, коли вчинок якоїсь людини накликає зливу прикрощів, нещасть.
Л.Кожуховська.

Слід /відбиток ноги чи лапи на чому-небудь/ - символ людини /тварини/; запліднюючого начала; Молочного Шляху; прокладеного кимось нелегкого першого шляху; наступництва; продовження традицій; результату життя, подвижницької праці; символ сприятливого чи небезпечного місця.
У світовій міфології слід символізував запліднююче начало. Напр., китайський культурний герой Хоуцзі народився від того, що його мати наступила на слід небесного бога. Аналогічним чином, за міфами, народився Фусі - китайський першопредок, винахідник ієрогліфів. У евенків та кетів Молочний Шлях /див. Чумацький Шлях/ - це сліди від лиж велетнів-мисливців.
На Україні сліди, за віруваннями, уособлювали саму людину. Ось чому у народних піснях дівчина, мати, проводжаючи козака, "припадають до слідочка". Цим вони благословляють дорогу людину на світлу дорогу, щасливу путь: "Слідочок з-під білих ніжок" /Н.тв./.
Перед зведенням найсвятішого - хати - українці уважно оглядали земельну ділянку. Її очищали, посипали піском і, якщо на наступний день знаходили там сліди котів, собак чи корів, без вагань будували оселю. Людські сліди були лихим символом /Українці. - С.171/.
Одним із найнебезпечніших вважали "нашіптування на слід". Щоб завдати ворогові лиха, зверталися до ворожок. Вірили: якщо остання увіткне у слід людини, тварини гвіздок, ті будуть кульгати. З такою ж метою вирізали ножем частину землі із відбитком ноги людини і нашіптували, "зоковували" слід /Даль В. Толковый словарь. - М.,1991. - Т.4. - С.225/. Про це ж свідчать і народні стійкі формули: "Бодай слід /його/ запав", "І мокрого сліду не лишилося", "Носити на собі сліди" та ін. В народних піснях зустрічається цікавий символічний образ: "камінь котити по сліду нелюба", тобто "не любити когось":
Я нелюба зроду не любила,
По слідочку будяки садила,
По будяках камінь котила.
/Н.тв./.
У сучасній мові у переносно-символічному значенні слово "слід" вживається на означення "продовжувати чиїсь традиції", "залишати добру пам'ять", "залишити помітний слід у науці", "бути послідовником традицій народу".
О.Потапенко.

Слово - символ Бога, Логоса; Енергії Космосу; інструмента, який передає людям знання про Всесвіт, закони матерії, світові константи; програми збереження людиною гармонії з Космосом; символ Великої Таїни; Всього; першопочатку, першоджерела; світла, знань; добра; краси; мелодійності; материнської мови; гігантського акумулятора інформації; досвіду; мудрості, духовності; етнічної самосвідомості; Вічності; Безмежності; духовного оберега української нації; Магічної Чарівної сили, здатної як на Добро, так і на Зло; символ пророцтва; клятви.
Слово - один з найдавніших, наймістичніших і найтаємничіших символів людства. Досить сказати, що земляни створили надпотужні комп'ютери, заглибилися у атомне ядро, космос, але і досьогодні не знають, як, де, коли виникло слово. Система слова /мови/ не піддається формалізації, алгоритмізації /у своїх творчих аспектах/.
Найпоширенішим мотивом світової міфопоетичної культури є Божественне походження Слова. Творцями букв, алфавітів у різних народів були сонячні боги /Енмеркар - у шумерів, Єнох - у іудеїв/, боги-творці світу /Іцамна - у майя, Птах - у древніх єгиптян/, першопредки /Фусі - у Китаї/, спеціальні божества мудрості, рахунку, письма /Тот - у Єгипті, Сарасваті - у Древній Індії/, жерці, першовчителі, патріархи /Авраам, Ісірій, Паламед та ін./. У Стародавньому Єгипті, напр., природу дії і руху життя виражало "божественне слово", репрезентоване ієрогліфом у вигляді рота - першого проголошення світового начала /див. Рот/. Отже, виникнення слова у міфологічній мудрості, свідомості древніх пов'язувалося: а/ із Сонцем; б/ з виникненням Світу; в/ з божествами; г/ з мудрістю, числом.
В античній культурі Слово усимволізовувало Логос. Причому Логос тлумачився по-різному. У філософії - це термін для позначення заглиблення у сутність явищ. У Геракліта Логос - це світовий закон, основа світу. У стоїків - це світовий розум, якому підпорядковані природа і людина. У віровченні Логос - це Слова Бога і Його думка, це Ісус Христос. У граматиці - слово, висловлювання.
У книзі Івана /Ів.1.1-4/ записано:
1. На початку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово.
2. Воно в Бога було на початку.
3. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього.
4. І життя було в Нім, а життя було світлом людей.
Крім того, Ісуса Христа іменували "Словом", "Словом життя" /Симфонія на Ветхий і Новий Заповіт. Біблейська місія СЕО, С.1486/.
За деякими джерелами, слова Месія, Едем, Гієнна та ін. входять до складу семи речей, створених на 200 років раніше Всесвіту /!//Песахім, 54а/.
За християнськими догматами, Слово Боже - Велика Таїна, його розуміють лише окремі особи /пророк Ілія, "князь світу" Метатрон, Архангел Михайло, патріархи/. Напр., саме Метатрон "витлумачує Аврааму священні слова, якими Бог створив світ" /Мифологический словарь. - С.364/. У багатьох релігійних трактатах згадуються "магічні слова", "таємничі письмена", "заповітні слова", за допомогою яких створені небеса і земля.
Вагомим символом було Слово у слов'ян /цікаво, що назва цих племен генетично споріднена із Словом!/. Перлина праукраїнської літератури "Слово о полку Ігоревім" містить "золоте слово" - заклик до єднання, братолюбія. Аналогічну символіку має слов'янська абетка Кирила та Мефодія /див. Абетки слов'янської символіка/.
Слов'яни свято вірили у магічну силу Слова, яке було здатне як на Добро, так і на Зло /див. Добро і Зло/. За даними митрополита Іларіона, у них справіку побутували численні обрядодії, пов'язані зі словом - славлення, благословення, рота, божба, присяга, клятва. Саме словом слов'яни намагалися привернути Щастя-Долю, Добро, давали урочисті обіцянки, порушення яких призводило /за віруваннями/ до загибелі. Водночас люди вірили у замовляння, присушки, прокльони, закляття. Реалізовані у слові, вони могли спричинити лихо, нещастя ворогові.
Поширеним мотивом багатьох українських казок є відкривання гори, скелі, потаємного входу у Таємниче Царство за допомогою Слова. Причому, якщо герой забував порядок магічної фрази, скеля стояла непорушна. На думку вчених, це ще одне свідчення того незаперечного факту, що колись таємничі "знання заучувались напам'ять і слово в слово передавалися посвяченим, поки через багато років не були записані... Не припускалися ніякі відступи від тексту, не можна було змінити жодного слова, хоча істинний смисл сказаного не був зрозумілий мовцям..." /Фурдуй Р.С., Швайдак Ю.М. Чарівність таємниці. - К.,1992. - С.41/.
В останній роботі, зокрема, міститься цікаве наукове обгрунтування символічного образу Слова. Дослідники розуміють "Слово Боже" як цілком матеріальний вияв дії розвинених космічних цивілізацій, як акумулятор наукової інформації для землян. "По суті, заклики Біблії повторювати Слово Боже становлять собою програму збереження людиною її космічної засинхронізованості - відповідності акустичним гармонікам Космосу" /С.102/.
На нашу думку, Слово - це Воістину - Все /Гармонія, Енергія, Інформація, Краса та ін./. Слово - це і Мудрість, і Думка, і Творчий Дух, і символ духовного Оберега нації.
Сучасні словники фіксують такі усталені означення до лексами "слово": Слово злагоди, миру; золоте, віще, пророче, живе; добре, чесне; вітальне, прощальне, напутнє, сильне, красне, нове, тверде, образне та ін. Водночас слово може бути лихе, погане, марне, пусте, вбивче, криве, гріховне, облудне.
У сучасній літературі, фольклорі "калинове слово" - це символ материнської, української мови. Слово водночас є символом знання, пробудження самосвідомості. Не випадково Т.Г.Шевченко збирався на сторожі "рабів німих" поставити саме Слово.
О.Потапенко.

Сльоза - символ запліднюючого начала; невигойного горя; біди, мук; каяття; духовного очищення; радості; чистоти; дощу.
У багатьох міфологічних системах сльози символізують запліднююче начало: із них утворюються ріки, озера, квіти. Напр., за міфами, із сліз Афродіти виросли анемони, із сліз Геліади, дочки бога сонця Геліоса, - янтар, із сліз корейської русалки Іно - блискучі перлини. Стародавні єгиптяни вшановували могутнього бога сонця Ра, зі сліз якого, за віруваннями, народилися люди. Язичники вірили, що роса виникла із сліз богині Зорі, християни - із сліз Богородиці /див. Роса/. Існували перекази про походження бджіл /див. Бджола/ із сліз Ісуса Христа.
У духовних віршах Стародавньої Русі згадується плакун-трава, яка мала чарівну силу. Вона нібито виросла зі сліз Богородиці під час хресних мук Ісуса Христа.
У християнстві сльози - це символ очищення та каяття. "Очищальну й цілющу силу, як і вода, здавна мають і сльози - в них найсильніше очищуються провини людини. Плакати за свої провини - це дуже стара загальнолюдська звичка" /Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування... - С.46/.
Православні догмати стверджують: "Вода гасить полум'я, а сльози у час молитви гасять злі бажання..." Сльозами світліє душа, за даром Господнім, і як у дзеркалі, відбиває у собі небесне. Святі і чисті сльози про Бога завжди омивають душу від гріхів і очищають її від беззаконня. Наповніть очі свої сльозами, і незабаром відкриються очі серця вашого" /Наст. кн.- Т.6. - С.646-647/.
У літописі Самійла Величка описується диво, що сталося у Чернігові у 1662 р.: у Іллінському монастирі почав... плакати намісний образ /ікона/ Пресвятої Діви Богоматері. Він плакав з 16 по 24 квітня. "І ці сльози, - пише літописець, - були сльозами жалю Богоматері до українців, на яких чекали страшні біди, наслані небом за розбрат і гріхи народних вождів" /Пророцтво Лазаря Барановича /Хроніка 2000. Наш край. - К., - Вип.6/8/, 1993. - С.58/.
А.К.Байбурін, А.Л.Топорков наводять цікавий факт про те, що у населення Сандвічевих островів сльози вважалися ознакою щастя.
У фольклорі, літературі сльоза символізувала невимовне горе, тугу, чистоту, дощ та ін. Напр.: "Заплакала дрібними сльозами", "Дрібні сльози ронить" /Н.тв./, "Сльоза сльозу побиває, Золотим рушничком утирає" /дуже плаче//Н.тв./. Або: "Як роса та до схід сонця, Покапали сльози" /Т.Шевченко/. Чи: "Жура-журавель над криницею - Чистою сльозою - водицею" /Б.Олійник/.
О.Потапенко.

Смерть - символ закінчення епохи; розпаду; символ народження нового життя, джерела духовного життя; відродження матерії; символ вищої свободи; вічного життя.
Смерть у всі часи сприймалася як велике горе, і водночас люди розуміли її неминучість. Ставлення до смерті було неоднозначним, і це відбивалось на характері поховальних обрядів. Згідно з християнськими уявленнями, людина, крім тіла, мала ще дві субстанції: душу та дух. Отже, смерть - у символічному змісті - дорівнює смерті душі, тобто відторгненню від тіла як душі, так і духу. Але якщо душа залишала тіло назавжди, то дух нібито міг повернутися до тіла.
За міфологічним віруванням, душа - це людський образ, що нагадує повітря, тінь.
Вважалося, що добрі, справедливі люди помирали легко, а злі, які зналися з нечистою силою, тому й мали тяжку смерть /"Яке життя, така й смерть"/. Поганою була і раптова "нагла" смерть, бо людина не встигла приготуватися до неї.
Сповіщали про смерть звуками церковних дзвонів, а на Галичині - трембітами, запалювали ватри біля хати померлого.
Обов'язково покійника обмивали і одягали в приготовлений на смерть одяг. У звичай увійшов елемент читання "Псалтиря" при померлому. Церковна обрядовість скрізь поєднувалась із народними звичаями: прощанням родини з померлим, розв'язуванням усього зав'язаного на покійнику, обсипанням зерном місця, де лежав покійник, потрійним торканням домовиною порогів при виносі тіла /прощання з домівкою/.
Домовину покривали білим полотном, на яке клали хліб. Самогубців ховали за межами кладовища і на могилі садили терен.
Звичай поминок пов'язаний із віруванням, що душа померлого впродовж 40 днів повертається у певні дні додому. Тому поминали у 3, 7, 9, 40 днів і в роковини смерті. Дотепер збереглося поминання через 9 днів /дев'ятини/, 40 /сороковини/, рік /роковини/. Поминають покійних на другий чи третій день Великодня, в першу неділю після Великодня /провідну/, провідний понеділок чи вівторок.
Т.Товкайло.

Смоква - див. Рослини культові.

Собака - символ вірного друга; надійності; непідкупності; мудрості.
У давнину собака був символом Меркурія, ремесла жерця, жертвою для бога війни, провідника душ померлих у потойбічний світ.
З іншого боку собака - емблема нерозумного брехуна, злодійкуватого ненаситника. В Біблії образ пса ототожнюється з гонителями, лжевчителями, нечестивими людьми, блудниками. Символіка собаки - амбівалентна.
Стародавні єгиптяни обожнювали Зоряного Пса - Сіріуса /Сотіса/, тому що він передував щорічній повені річки Ніл, від якої значною мірою залежало життя і добробут людей.
Здатність собаки відчувати і переслідувати людину, віддалену на цілі кілометри по сліду, символізувала "трансцедентальну силу, за допомогою якої філософ крокує ниткою істини через лабіринт земних помилок" /Холл М.П. Энциклопедическое изложение... - С.329/.
Окрім того, незвичайна вірність собаки була взірцем відносин між учнем і майстром /жерцем/, вчителем.
За даними А.Голана /Миф и символ. - С.195-196/, "небесний" крилатий собака стародавніх майя, іранців пов'язувався з блискавкою і дощем. У Спарті собак приносили в жертву богу війни. У народів Китаю, Сибіру, Стародавньої Греції пес мав хтонічне значення. Його вважали провідником душ померлих у потойбічний світ, зображували на могильних плитах. У Європі вірили певний час, що душі померлих втілюються в собак. Побутувало повір'я і про віщий дар цих тварин, які нібито виттям передчували покійника, пожежу, нещастя.
Поширеним символом є ставлення до собаки як до вірного друга, найближчої до людини тварини, що є символом надійності, непідкупності. У цьому дусі передаються з покоління в покоління повір'я та прислів'я /"Як приб'ється чужий собака до обійстя, то це дуже добре, на щастя", "Собака навпроти тебе біжить - добра ознака", "Вивченого пса нічим не підкупиш"/. Ще дві з половиною тисячі років тому Езоп у своїх байках також підкреслював ці риси собак.
По-іншому оцінює роль собаки видатний поет і філософ XVIII ст. Г.С.Сковорода. У байці "Пси" собака символізує нерозумного брехуна. Він не тільки брехун, але й недотепа, що символізує злодійкуватого ненаситника.
Біблія слово пси трактує в переносному розумінні для означення гонителів - "Бо пси оточили мене... обліг мене натовп злочинців..." /Книга псалмів 22.11/, лжевчителів - "І це пси-ненажери, що не знають насичення, і це пастирі ті, що не вміють уважати..." /Книга пророка Ісаї 56.11/, нечестивих людей - "не давайте святого псам, і не розсипайте перл своїх перед свиньми своїми, і, обернувшись, щоб не розшматували вас..." /Євангеліє від св.Матвія 7.6/ та язичників. За Іудейськими законами ці тварини вважались нечистими. Для єврея було крайньою образою порівнювати кого-небудь з мертвим псом, і навіть гроші, отримані за продаж цієї презирливої тварини, як і плату повії-блудниці, не можна було вносити в скинію - в будинок Господа. Тут пес прирівнюється до блудника. Біологія собак підтверджує полігамні стосунки цих тварин.
Понад 15 тисяч років собаки вірно служать людям. Вони допомагають стерегти отари, рятують потерпілих у снігових завалах, виконують роль поводирів сліпих, шукачів наркотиків, зброї та ін.
Але найбільше вражає їх надзвичайна і незрівнянна відданість. Ось лише кілька прикладів. У м.Едінбурзі /Шотландія/ вірний пес Боббі 14 років /!/ не залишав могили свого господаря. В Італії безпорадний собака Фідо кожен вечір впродовж 14 років ходив на автобусну зупинку зустрічати свого господаря Карло Соріані, який загинув від фашистської бомби. У 1957 році жителі містечка, схвильовані глибокою відданістю Фідо, спорудили на зібрані кошти пам'ятник чотириногому другові. На постаменті стояв бронзовий собака, його поза передавала надію, що ось-ось із автобуса вийде улюблений господар...
На пам'ятнику короткі і промовисті слова: "Фідо. Зразок відданості".
О.Потапенко, В.Куйбіда.

Собор - див. Прози символіка.

Сова - символ темного, похмурого; символ мудрості, потаємних знань, спустошення, нещастя; смерті, брехні. В той же час у давнину сова - емблема мудрості, глибоких таємниць; у середні віки птах уособлював веселого та кмітливого мандрівника.
У давнину сова була символом мудрості, глибоких таємниць, знань, обраних /посвячених/ людей. Здатність птаха не боятися темряви, вільно рухатися у ній символізувала заглиблення у таїну секретних знань, які недосяжні простим смертним.
Сова була символом богині Мінерви /Афіни/, яка уособлювала мудрість. Більшість видів сов майже в усіх народів давнього і нового світу мають репутацію зловісних птахів. Сова - символ темного, похмурого як у фізичному, так і моральному значеннях. Г.Булашев відмічає, що єгиптяни вважали сову символом смерті, а середньовічні "фізіологи" і бестіарії ототожнювали сову з дияволом, батьком брехні, який боїться сонячного світла, тобто Христа. За віруванням галичан, сова по ночах показує чортам і упирям гнізда дрібних пташок.
У відповідності із законом Мойсеєвим її вважають нечистою. Хоч слово "сова" часто зустрічається в Біблії, але, очевидно, під ним розуміють будь-якого птаха, що любить потаємні місця. В українських прислів'ях, повір'ях, легендах совам даються негативні оцінки: "Нащо пугачеві дзеркало, коли він і так знає, що гарний", "Не пара сова для сокола", "Спить сова та й кури бачить" /Люди вірили: якщо пугач /дуже велика сова/ кричить на будинку, то хтось у ньому помре або коли сич /маленька сова/ кричить, то когось викричить із хати, насамперед, господаря. Але якщо сова сміється "у-ху-хууу" чи "увіт,увіт,увіт" - хтось вийде заміж; кричить - дівчина приведе дитину.
За українськими народними віруваннями, сови і пугачі пішли від котів, тому в них котячі голови і котячий крик, а поява сов біля села наводила на пожильців нудьгу і смуток.
У літературі сову іноді ототожнюють із мудрою людиною. Вона є емблемою інтелектуалів всім відомого клубу знавців "Що? Де? Коли?".
У середні віки сова - символ Тіля Уленшпігеля, веселого і кмітливого мандрівника, який ходив по світу, викриваючи глупоту, марновірство, забобонність.
У творчості Т.Г.Шевченка сова символізує справедливу кару, відплату визискувачам, кривдникам за моральне зло, розпусту, жорстокість.
В.Куйбіда.

Сон - символ тимчасового забуття; відпочинку; наймилішого; оберега.
Давні греки персоніфікували сон в образі бога /Гіпнос/, сина Ночі та Мороку, брата бога смерті Танатоса. Таким чином, сон символізує тут тільки тимчасове забуття на відміну від нещадної смерті. Починаючи з тих давніх часів, люди прагнули надавати символічне значення своїм сновидінням. Звідси велика кількість сонників, що трактують ледве не кожний предмет, що бачили під час сну. Звичайно, такі тлумачення дуже наївні та прямолінійні у своєму зв'язку з реальністю. Напр., побачити уві сні дочку означає клопіт та засмучення, базар - зіткнутися з брехнею, обманом; свиню - потрапити у грубу, неприємну компанію. Словом, символізація тут йде по лінії звістки доброго чи поганого для людини. Тобто, за Фрейдом, відбувається заміна змісту сновидіння іншим на основі усталеного ключа.
К.Юнг вважає, що в основі сновидінь лежить архетип /"сталі мотиви, котрі виявляються у фантазіях, сновидіннях, маренні та галюцінаціях сучасної людини"/, архетип колективного, неусвідомленого. Символ у сновидінні, за його теорією, має скоріше значення притчі. Тобто тут виявляються загальнолюдські, первісні образи. Символічний образ, виражений у сновидінні, прямує до мотивів міфологічного плану. Це може бути міфологічна боротьба з чудовиськом, що призводить до визволення красуні тощо. Природна річ, що ця символіка не може мати нічого спільного з таким тлумаченням: дракон - несподіване багатство, виграш або спадщина.
Символічного значення набувають сновидіння у творчості письменників. Достатньо згадати знамениті "Сни" Т.Шевченка: "Гори мої високі", "Сон" та "На панщині пшеницю жала". Подібний прийом використовують І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний та ін.
Світова література багата символічними сновидіннями: В.Шекспір - "Сон в літню ніч", "Макбет", О.С.Пушкін - сновидіння Тетяни в романі "Євгеній Онєгін", "Сон смішної людини" Ф.Достоєвського тощо.
У Біблії сон посилався людині для відкриття волі Божої, і багато снів мають пророче значення.
Українські матеріали на тему снів див.: Дмитренко М.К. Український сонник. - К.,1991; його ж: Символіка сновидінь. Народний сонник. - К.,1995.
Ю.Мільошин.

Сонце - символ Всевидящого божества; Вищої космічної сили; центру буття та інтуїтивного знання; осяяння; слави; величі; правосуддя; Матері Світу; Центру; Бога-отця; Христа.
Разом з місяцем сонце символізує чоловічий та жіночий початки. У різних міфологіях їм притаманні різні ролі. Іноді сонце може асоціюватися з образом батька, а місяць - з образом матері.
У багатьох народів сонце визнається як найдавніше божество, тобто як символ верховної влади. Ще в XVI-XV ст. до н.е. в Єгипті сонце вважалося єдиним царем Всесвіту, а земний цар шанувався як сонячне божество. Давні греки величали його Геліосом. У пізній античності бога Сонця ототожнювали з Аполлоном, звідси й його епітет Феб-світлий.
В язичницьку епоху слов'яни обожнювали Сонце в образі Дажбога, Сварога, Хорса та ін.
Слов'янський язичницький пантеон богів знав й інші символи сонця в образах Ярила /бог весняного сонця/, Купала /бог літнього сонця/ та ін.
Багато з цих символів зустрічаються і в українців - "око Боже", "вогняна неспалима куля", "велике колесо або круг", "лик Божий або чоло Боже", "свіча, яку носять ангели" тощо.
У свою чергу образ Сонця сприяв народженню на Україні багатьох подібних символів. Кроковеє колесо - весняні й купальські танці, що йшли по колу; мости - "символ проміння сонця або місяця", король - "одна із назв сонця"; воротар - "ворота відчиняються щоранку, випускають на небо сонце, а ввечері замикаються і ховають його"; Джурило /Журило, Чурило, Юрило, Ярило, Юрій/ - "божий ключник, володар Вирію, бо, що одмикає сиру землю"; жучок - хоровод, де "по зчеплених руках, як по мосту, йде дівчинка, що втілює жучка-сонце", /жучок, що ходить по колу, символізує сонце/. Зайчик /Білоданчик, Янчик, Женчик, Подолянчик, Корольок, Подоляночка, Ягілочка Красна Панна/ - у цьому циклі хороводів "рух Сонця зображався через дії людини"; Рожа - танок, "де сонце виступає в образі дівки Рожі".
Солярну символіку мали вінок і коса, обряд водіння Кози, орнаменти, вишивання килимів, різьблення по дереву, керамічний посуд, де символами сонця є коло, хрест, розетки, восьмикутна зірка, свастика тощо.
Солярну символіку мали хліб, калачі, коровай /див. Коровай/ тощо. Всі ці образи широко використовуються в українському фольклорі.
У християнській традиції символічне значення сонця дуже різноманітне. Захід та затемнення сонця означають гнів Божий, праведне покарання, біду, скорботу, страждання. Сонячне світло символізує щастя /Іс.XXX,26/, відкриття, виявлення, відплату та праведну кару. Сонце - символ слова Божого /Лк., XXI,23/. Носії слова Божого мають своїм символом сонце. Сонце є вічне Слово, Господь, Христос. Він - Сонце правди, істинне світло невечірнє, вічне /Ів.,III, 19; VIII,12;5; Об., XXI,23, XXII,5/.
Ю.Мільошин.

Сонячні кларнети - див. Поезії символіка.

Сосна - див. Ботанічна символіка.

Спіраль - див. Геометрична символіка.

Стіл - символ єдності, родинної міцності і злагоди; гостинності; доброзичливості; шанобливого ставлення до людей.
У язичництві стіл символізував встановлення дружніх стосунків, а за часів Київської Русі - необмежену князівську владу.
Давньоруське столъ означало трон, престол; звідси бере початок застаріле стольний град, "місце перебування великого князя; столиця". Слово стіл входить до складу фразеологізмів: сідати за стіл "починати обговорення, щоб прийти до згоди", покласти карти на стіл "виявити свої приховані наміри, справжню суть справи" та ін.
Як символ гостинності й доброзичливості воно вживається в усній народній творчості, зокрема, в колядках:
Радуйтеся, люди,
До вас свято буде,
Столи застеляйте,
Нам пиріг давайте. /"Меланочка ходила"/.
У наших пращурів стіл був символом домашнього вогнища; він вважався особливим, визначальним предметом, "...на столі майже завжди лежали хліб і сіль, накриті рушником. Заборонялося класти на стіл шапку, сідати одягненому. У деяких регіонах у новозбудовану хату вносили першим стіл з паляницею. На Святвечір люди залишали гроші, посипали зерном на краєчку стола /щоб добро водилось у хаті, дякуючи Богові/"/Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. - С.256/. Щоб відігнати від родини нечисту силу, у Святвечір господиня кладе на чотири кути столу по голівці часнику.
Саме за столом збираються люди для святкування визначних подій: весілля, дня народження, хрестин тощо:
Зеленеє жито за селом,
Хорошії гості за столом;
Нема того на селі,
що в нашої молодої на столі.
/Н.тв./.
В українській літературі слово стіл вживається як символ єдності, символ сім'ї, оскільки, збираючись за обідом чи вечерею, члени родини діляться радістю й горем, намагаються знайти вихід із скрутного становища.
У поезії Т.Шевченка стіл виступає як символ ввічливості, щирості, доброзичливості, поваги:
Вернулася, Катерина
І Марко зустріли
За ворітьми, ввели в хату
Й за стіл посадили;
Напували й годували,
Про Київ питали.
/Т.Шевченко/.

Стіл - невід'ємний атрибут навчання, поетичної і дослідницької праці. Стіл - предмет, біля якого вирішуються долі не тільки окремих людей чи сімей, а й народів та держав /звідси круглий стіл - символ рівноправності/.
Л.Довбня.

Страшний суд - символ справедливості; неминучості покарання за скоєне зло; відповідальності за свої вчинки; перемоги добра над злом; очікування оцінки дій у кінці життєвого шляху; символ рівності всіх перед Богом, символ нового життя та безсмертя.
Страшний суд - це найсправедливіший у світі суд, на якому Бог дає оцінку всім людським вчинкам. У "Законі Божому" протоієрея Серафима Слободського пишеться: "Коли прийде син Божий у славі Своїй і всі святі ангели з Ним, тоді Він, як Цар, сяде, сяде на престолі слави Своєї. І зберуться перед Ним всі народи, і Він відокремить одних людей від інших /вірних і добрих від безбожних і злих/, подібно до того, як пастир відокремлює овець від козлів; і поставить овець /праведників/ по правий бік, а козлів /грішників/ - по лівий". І підуть грішники в муку вічну, а праведники в життя вічне. Крім того, Страшний суд є символом повноти знань Бога про все зроблене і вистраждане людьми. Він називається Страшним ще й тому, що перед усіма постануть справи кожної людини, її приховані думи й бажання, любов і лицемірство, правда і неправда. Кожен отримає те, чого заслужив. Саме цей аспект символіки фразеологізму відбитий у словах народної пісні: "Хай неправда веселиться і убогий плаче люд, поки правда возцариться і прийде правдивий суд".
Страшний суд - символ відповідальності за своє буття. Згідно біблійних сюжетів, Господь відчинив перед апостолом Іоаном двері на небо і сказав: "Увійди сюди, і я покажу тобі, що має статися після цього". І тоді Іоан побачив, що кожна людина відповідала за свої гріхи, займала своє заслужене місце. Хто був записаний у книзі життя, той потрапляв у рай, а хто ні - потрапляв у пекло. Будь-яка нерівність між людьми стирається на Страшному суді: перед Богом усі рівні.
Інколи поняття Страшний суд виступає символом стихійного лиха, яке несе людям хворобу, голод, смерть: "Страшний суд творився тоді, серед голих таврійських степів. Зривало дахи, замітало колодязі, з корінням видимало в людей з-під ніг посіви" /О.Гончар/.
В українській літературі Страшний суд часто символізує безвихідь: "Прибігаю до сусіди, там усі спали. Стукаю, добиваюся - пустіть, Христом Богом молю, бо у нас Страшний суд піднявся" /П.Мирний/.
Страшний суд - символ нового життя. Оновлення світу повинне здійснитися в останній день при допомозі вогню, тому на новому небі і на новій землі не залишиться нічого гріховного, а буде жити тільки правда.
Л.Довбня.

Стрибог -див. Язичницьких богів символіка.

Стріла - символ світла; кари верховних богів; сонячних променів; фалла; містичного Центру; блискавки; бога землі; рішучості; швидкості; поєднання; щастя; здоров'я; любові; дощу; цілющості; святості.
У багатьох міфопоетичних системах стріла була атрибутом богів Неба /Аполлона, Діани, Зевса, Перуна та ін./. Вірили, що блискавиця - це стріла бога, якою він вбиває демонів. На думку А.Голана, стріла була символом бога землі, у деяких міфах - місячного божества. У стародавніх греків бог любові Амур пронизував серця закоханих саме стрілами, що усимволізовувало єднання, злиття двох сердець.
Язичницький бог блискавки і грому Перун, за міфами, "роз'їжджаючи на золотій колісниці, в яку запряжено дев'ятеро крилатих золотогривих коней, вогненними стрілами знищує, розганяє дивів і бісів... За деякими легендами, Перун мав дев'ятеро синів: троє вражало злі сили стрілами, троє розбивали хмари, творячи грім..."/Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. - С.43/.
Образ стріли часто зустрічається у "Слові о полку Ігоревім": "Бути грому великому! Іти дощу стрілами з Дону великого" чи "Ось вітри, Стрибожі внуки віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві" /"Слово о полу Ігоревім". - К.,1993. - С.31/.
Був період, коли на могилах язичників ставилися так звані "часовенки" - пам'ятники у вигляді стріли.
На Україні побожний трепет ще у XIX ст. викликали "громові стріли". Після удару блискавиці у землю плавився пісок /каміння/ і утворювалася громова стріла. "Той, хто знайшов громову стрілу, - вказує Г.Булашев, - зберігає її як святиню. Вона застосовується під час різних хвороб...; вона ж уберігає від ударів грози, відводить усякі лиха, чари, лихі сили і приносить щастя і статок в оселю, де зберігається... На тому місці, де впала громова стріла, не можна ставити ніякі будівлі, бо через сім років грім знову ударить у те саме місце" /Булашев Г. Український народ. - С.261/.
В античній філософії був відомий парадокс Зенона "Стріла". Грецький логік доводив, що стріла, яка летить, водночас перебуває у стані... спокою. Ця славнозвісна апорія сприяла розвитку логічного мислення, науки взагалі.
У фольклорі стріла символізувала і перемогу, і смерть, і надзвичайну швидкість, разючість /"Як стріла полетів", "Кидати стріли"/гострі ідеї, дошкульні слова/ тощо.
О.Потапенко.

Стрітення //"Зимобор", "Громниця"// - символ оновлення; омолодження землі.
Стрітення належить до найдревніших народних і церковних свят. У народі кажуть, що на Стрітення зима йде туди, де було літо, а літо - де була зима. Під час зустрічі стара Зима і молоде Літо сперечаються, кому йти, а кому вертатись. Якщо до вечора стане тепліше - літо переспорило Зиму, а якщо холодніше - Зима.
Ясна й тиха погода в цей день віщує добрий урожай поля і роїння бджіл. Вітер - погана ознака. Відлига - жди пізньої весни.
Напередодні свята жінки випікали обрядове печиво - "жайворонків", давали дітям, щоб ті закликали весну.
У цей день у церквах України святять воду і свічки. Посвячені на Стрітення свічки звуться "громичними", і їх запалюють перед образами під час грози та ставлять в церкві, щоб "мороз дерева не побив".
Свячену на Стрітення воду пильно оберігали. Цій воді приписувалася магічна сила - це цілюща вода. Нею натирали хворі місця, з вірою, що "поможе". Найкраще допомагала свячена вода від "поганих очей" - пристріту.
Проводжаючи на війну або на відбування військової служби, батько, благословляючи, кропив сина стрітенською водою і промовляв: "Боже тебе збережи!". Віра в силу стрітенської води зберігається в народі ще й досі.
Т.Товкайло.

Схід-Захід - символ життя-смерті; світла-пітьми; раю-пекла; Бога-Диявола; Вирію-місця Вічної Пітьми; Добра-Зла; початку-кінця.
У багатьох міфологіях сторони світу обожнювалися, особливо схід та захід. У міфах майя вшановували 4 братів-богів, що стояли, нібито, у чотирьох кутках Всесвіту і підтримували небо. Бог Хобніль - на сході, пов'язувався із червоним кольором, Сан-Кімі - на заході /символ - чорний колір/. Багатьом народам притаманний образ зустрічі сходу сонця /єгиптяни, греки, євреї будували храми-святилища дверима на схід/. На Русі молитви і закляття вимовляли, звернувшись на Схід. У християнських псалмах читаємо: "Воздавай хвалу Господу, восходящому над небом на востоке".
Захід сонця пов'язувався, за віруваннями, із місцем перебування мерців. Саме на Заході перебував вхід у потусторонній світ у стародавніх міфах єгиптян, індійців Америки, європейців. Ще в епоху бронзи померлого клали головою на Схід, обличчям на Захід /щоб душа пішла за сонцем/.
Ось як пише про це митрополит Іларіон: "Коли сонце заходило, його проводжали з сумом і страхом, чи воно ж напевно ще вийде, захід став недобрим місцем, місцем вічної темряви й адом. Навпаки, місце, звідки вранці виходило сонце, схід - це блаженна сторона, де вічна весна, вічне світло й тепло. Це Рай, це Ірій... Хто молиться богам, має молитися на Схід, а особливо вранці, бо раніше сонце добре викупане й виспане завжди милостиве.
Схід - сторона землі, де сонце сходить, цебто де починається життя... Пошану сходу ще з глибокої давнини прийняла Християнська Церква" /Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування... - С.27/.
На думку акад. М.В.Поповича, для світогляду слов'ян була характерна така категоріальна структура символічних координат: 1/ Схід. Вперед. Ранок. Весна. Біле. Небо /світло/. 2/ Захід. Назад. Вечір. Осінь. Синє /зелене/. Земля /Попович М.В. Світогляд древніх слов'ян, -К.,1984. - С.61/.
За радянських часів Схід символізував країни соціалістичного табору, а Захід - капіталістичний світ.
В езотериці знаходимо цікаве тлумачення Сходу-Заходу: "Чому наші голови до болю у хребцях повернені на Захід? Скільки б ми не дивилися на Захід, ми ніколи не побачимо Сонця, яке сходить. Сонце завжди сходило, сходить і буде сходити лише на Сході... Світло завжди йшло зі Сходу! Так кажуть мудрі. І в прямому і в алегоричному значенні... Жодна релігія не прийшла до людства із Заходу. Окрім, щоправда, "релігії" прагматизму. Страшна релігія... Така "релігія" сприяє лише закам'янінню духу і гасінню вогнів серця. Вона ще гірша казарменного соціалізму, гірша, ніж адміністративно-командний режим, тому що знищує Культуру - Культ Світла".
Я переконаний у тому, що Новий Світ народжується у тому місці Землі, яке з'єднує Захід і Схід і є простором Синтезу двох Енергій /матеріальної та духовної/, місцем зближення двох світоглядів /Дмитрієва Л. "Тайная доктрина" Олени Блаватської у деяких поняттях та символах. - Магнітогорськ,1992. - С.243/.
А таким місцем є саме Україна!
О.Потапенко.

[Словник символів][Що таке символ?]

[A][Б][В][Г][Д][Е Є][Ж][З][И][Й][І][Ї][К][Л][М][Н]
[О][П][Р][С][Т][УФ][Х][Ц][Ч][Ш][Щ][Ю][Я]

До розділу "Бібліотека"