СЛОВНИК СИМВОЛІВ

Д

Дажбог - див. Язичницьких богів символіка.

Дана - див. Язичницьких богів символіка.

Дзвонкова криниця - див. Криниця.

Дванадцять - символ космічного порядку і спасіння; Зодіаку; завершеності, вічності, повноти; сили, могутності.
У багатьох міфопоетичних системах світу число 12 було символом 12 сузір'їв Зодіаку, символом довершеності. Воно відповідало геометричному дванадцятикутнику, символіка якого майже ідентична колу /див. Коло/.
Біблійний Ієрусалим пронизаний символікою числа 12 /дванадцять воріт, дванадцять апостолів/. В Апокаліпсисі - 12 коштовних каменів. У Греції та Римі нараховувалося також 12 верховних богів. У епосі середньовіччя фігурують 12 лицарів Круглого столу. Етруська держава поділялася на 12 дрібніших земель, Ромул заснував інститут 12 лікторів.
На Русі-Україні під Новий Рік готували 12 страв. Таку ж кількість трав клали дівчата під подушку на Івана Купала. У фольклорі фігурують образи 12 місяців-братів. Окрім того, в давнину рахунок 12 однорідних речей вівся дюжинами. Це число означало верхню межу відліку, завершеність, а, отже, силу, могутність. Не випадково історично споріднені слова "дюжина", "дужий", "дуже" /міцний, сильно/.
Символічне значення мала так звана "чортова дюжина" - 13. Це число у багатьох народів символізувало смерть і водночас початок нового життя. Чому? Бо воно порушувало числову цілісність, а отже було небезпечне, зле. Як не парадоксально, але в Давній Русі 13 мало… священне, божественне забарвлення. Свідченням цього є те, що найголовніший храм Софія Київська мала рівно тринадцять куполів!
О.Потапенко.

Дев'ять - символ образу трьох світів; закінчення, смерті; в іудаїзмі - символ істини, буття; оберіг від зловорожих дій; множинної величі; віддаленості; основи.
Число 9 стало сакральним тому, що означало поняття "тричі по три" чи 3 3 . У стародавніх римлян, германців існував дев'ятиденний тиждень. Акад. Б.Рибаков пов'язував священність числа 9 із дев'ятьма місяцями виношування дитини. І все ж, за даними А.Голана, дев'ятка - це хтонічне число. У казках - дев'ятиголові змії, у міфах - гідри. За віруваннями етрусків, грім насилали "дев'ять богів". Про дев'ять ярусів підземного світу йдеться у міфах народів Америки, Скандінавії. У Дантовому пеклі - 9 кругів. При штормі дев'ятий вал - смертельний.
На Україні число 9 часто зустрічається у родильних, поховальних обрядодіях. У Карпатах короваї робили саме 9 коровайниць. На Поліссі після заручин пекли 9 пирогів і несли невістці. Поширеним є це число у народній медицині. За даними З.Є.Болтарович, при болях у суглобах кінцівки мочили дев'ять разів у відварі сіна. На Полтавщині, Дніпропетровщині хворих купали у воді з "дев'яти бродів" чи відварі з 9-ти трав.
Словники В.Даля, Б.Грінченка фіксують число тридев'ять /тобто 27/, яке означало "дуже багато", "дуже далеко" /Пор.казкове "тридев'яте царство"/. Із запровадженням християнства віруючі приносили особливі жертви за покійників у встановлені дні: "третини" - на честь Бога у трьох особах; "дев'ятини" - на честь небесних ангелів.
О.Потапенко.

Демонології української символіка - символіка, пов'язана з образами чортів, відьом, домовиків, русалок, мавок, песиголовців, упирів та інших.
Демонологія - це сукупність міфічних уявлень народу, яка спирається на віру в злих духів /демонів/. Демон /у грецькій міфології/ - це "узагальнене уявлення про певну невизначену і неоформлену божественну силу зла чи /рідше/ добра. Ранні християнські уявлення про демонів пов'язані з образом злої, демонічної сили. Демон - умовне позначення тих надприродних персонажів, які не є богами і займають порівняно з богами нижче місце в ієрархії /чи знаходяться на нижчих рівнях у даній міфологічній системі/. У більш вузькому і точному значенні демони - злі духи" /Мифы народов мира. - Т.1. -М.,1980. -С.366-367/.
У час прийняття християнства український народ мав розвинену демонологію. Однак з часом саме під впливом християнства змінився погляд на демонологію: надприродну силу воно остаточно обернуло в силу злу, нечисту /Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. - С.122-123/.
Етнографи вважають, що переважна більшість образів української демонології має дохристиянське походження. Вірування народу в злих духів пов'язувалися з їх уявленнями про навколишній світ. До найпоширеніших в українській демонології образів належать відьми, русалки, мавки, домовики, упирі, вовкулаки, змії, песиголовці і т.д. Частина з них є генетичним продовженням та своєрідною трансформацією образу чорта, який, згідно народних вірувань, виник раніше, ніж із хаосу утворився світ.
В.Милорадович розглядає питання походження образу чорта - фантастичної істоти, яка має аналогічні відповідники у цілого ряду народів. В австралійських дикунів душі померлих, яким відмовлено у похованні, перетворюються на інгів-духів, схожих на людей, але з довгими гострими вухами і хвостом. За новозеландськими уявленнями, душі померлих ідуть у ліси, стають злими духами і шкодять навіть своїм близьким. Китайці, індокитайці та індійці бояться душ непохованих, хворих на проказу, чуму, померлих насильницькою смертю та від пологів. У класичних народів непоховані душі також ставали злими духами-лаврами. У малоросів утопленики, тіла яких не були поховані, перетворювалися на водяників. Чортами стають і діти, вбиті матерями при народженні. Подібні факти дають підставу спеціалістам стверджувати, що тінь померлого - первинний тип надприродної істоти, духа - душі, генеалогія яких з часом втрачена, і що на основі уявлень про людську душу формувалися погляди і на інших духовних істот /Милорадович В. Українська відьма. - К.,1993. - С.26-27/.
В українській демонології, як вказує С.Плачинда, за найдавніших часів чорт носив ім'я й подобизну Чорнобога - антипода Білобога /див. Білобог-Чорнобог/, що символізував світлі сили, все прекрасне на землі. Чорт є сином Чорнобога і Мари. Згідно легенди, чорт був один на весь світ, і ця самотність йому набридла. Тоді він пішов до Білобога просити собі товариша. Білобог дозволив чортові вмочити у живу воду палець і стріпнути ним позад себе. Із тієї краплі води повинен був з'явитися товариш. Однак чорт не послухав Білобога і замість пальця вмочив руку, а потім струшував позад себе краплі, в результаті чого з'явилася сила-силенна чортів, які стали творити Вирію зло. Тоді боги скинули їх з Вирію, і чорти летіли 40 діб. Нарешті Білобог промовив: "Амінь", і чорти назавжди лишилися саме на тих місцях, де перебували у вказаний момент: хто - у воді, хто - у лісі, хто - у полі і т.д.
В українській міфології чорти є зооморфними й антропоморфними істотами. "Маленькі, чорненькі, вертляві, з ріжками, свинячим п'ятачком, копитцями і хвостом, вони були всюдисущі та надзвичайно живучі"/Супруненко В. Народини. Витоки нації: символи, вірування, звичаї та побут українців. - Запоріжжя,1993. - С.123/. Вони символізують таємничі надприродні сили, усі недобрі починання на землі. Чорти і похідні від них образи також є символами зла, незважаючи на те, що за певних обставин можуть допомагати людям. "Усякої надприродної сили круг себе первісна людина завжди бачила багато. Сила ця шкодила їй, особливо тому, що вона звичайно невидима, і людина своєчасно не знає, що має робити, і звідки чекати лиха. Християнство в надприродні сили внесло певну систему. З бігом часу на чолі всіх злих сил став чорт, що тепер став зватися дияволом, сатаною чи демоном, і йому помалу підпорядковувалися всі інші сили: володарі хати й природи та шкідники життя - усі вони стали зватися бісами, і всі вони за християнства перейшли в силу злу, нечисту" /Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування... - С.138/.
Баба - міфічна істота в образі жінки з довгим волоссям, яка убиває або до смерті залоскочує людей. Іноді в образі баби вбачали жіночу іпостась домовика. Цей образ вважають генетичним продовженням прадавнього символу богині родючості /Українська минувшина. - С.219/. С.Плачинда доводить, що з прадавнього символу життя, здоров'я, вагітних, родючості - баби - розвинувся сучасний образ Берегині /Словник української міфології. - С.13/. Таким чином, від одного прадавнього символу відмежовуються полярно протилежні: символ зла та смерті з одного боку /баба або дика баба/ та своєрідний символ ствердження життя і благополуччя /Берегиня/.
Блуд - демонологічний образ, що символізує зло, яке, згідно з легендою, не встигло долетіти з неба до землі і зависло в повітрі. Блуд має здатність перевтілюватися з птаха у чоловіка, кота, собаку, світло тощо. Потрапляє до кожного, хто випадково зачепить його. На людину, до якої причепився блуд, чекає біда: вона не може втрапити додому, блукає на одному місці до повного знесилення. "Як кого Блуд візьме, то най буде яке мале, задурить чоловіка" /Кобилянська О. "Земля"/.
Вихор символізував злу силу, яка призводить до психічної хвороби. Вихор є також символом душевного неспокою. Змальовувся у вигляді старого вусатого діда. Щоб урятуватися від вихору, який постійно міняє місце свого перебування, необхідно попасти у нього ножем.
Відьма - один із найяскравіших персонажів української демонології. Її опис і характеристика досить детально представлені в етнографічній літературі. В українській демонології відьма символізує не лише абстрактне зло; інколи вона може виступати символом смертоносної виразки або навіть смерті, і в цьому руслі її дії подібні до вампірських /Українці: народні вірування, повір'я, демонологія. - К.,1992. - С.432/. "Бліде зморшкувате обличчя, крючкуватий ніс, що ловить всілякі запахи, великі пожадливі губи, кожне око по п'ятаку, нерухомі повіки, які не може поворухнути навіть спрямований в очі сонячний промінь - ось портрет нечестивої істоти в образі жінки, без участі якої не обходилось жодне недобре діло на землі" /Народини. - С.127/. Недаремно етимологи пов'язують походження слова відьма з давньоруським іменником вhдь - "знання": слово відьма спочатку вживалося в значенні "та, що все знає", звідки розвинулося подальше "ворожка", а пізніше - "зла, сварлива жінка".
Розпізнати відьму серед людей дуже складно: вона може бути старою і молодою, перевтілюватися у різні образи. Є дві категорії відьом: природжені та вчені. Першим таємнича сила відьмарства дається від природи, другі набувають її шляхом навчання від перших або ж отримують від чортів взамін на власну душу. Природжені відьми у своєму ставленні до людей доброзичливіші, ніж вчені. Інколи вони навіть допомагають людям спекатися від витівок учених відьом. Образи відьом яскраво змалював у своїх творах І.Нечуй-Левицький. Серед людей побутувала думка, що відьми псують корів, забираючи у них молоко, що вони накликають хвороби і висмоктують людську кров. Згідно легенд, зборища відьом відбувалися на голих вершинах гір.
В образі української відьми злилися початки добра і зла. Їх нескінченна боротьба символізує ідею дуалізму. І хоч світлі наміри змальовуються не так яскраво, як протилежні їм темні, однак і в цьому відгомоні старовинних вірувань знаходимо в основі вічну ідеальну правду: перемогу світла над пітьмою скрізь, де розповідь не обмежується повідомленням якогось епізоду боротьби, а передає весь її хід /Иванов П.В. Народные рассказы о ведьмах и упырях//Українці. - С.432/.
У сучасному житті українців відьма може бути символом недоброї, сварливої жінки, а також людини, яка багато знає і може впливати на хід подій.
Вій - персонаж української демонології, який найчастіше постає в образі старезного діда з густими й довгими бровами та віями, через які нічого не бачить. Його погляд може бути смертельним для живих істот. Він має згубну, руйнівну силу, яка здатна провалити будинок під землю, а на його місці утворити водоймище. Однак від цієї магічної сили рятує те, що Вій навколо себе нічого не бачить через свої надзвичайно густі та довгі брови й вії. В етнографії висловлюється припущення про те, що саме з цим образом пов'язані повір'я "про недобрі очі та зурочення, згідно з якими від злого погляду все гине чи псується" /Українська минувшина. - С.220/.
Вовкулака - в українській міфології - людина-оборотень, що має надприродну здатність перевтілюватися у вовка /Мифы народов мира. - Т.1. - М.,1980. - С.242/. Це напівфантастична істота, людина у вовчому вигляді. "Вовкулака - це завжди понурий, завжди чимось незадоволений чоловік; в день святого Юрія він перекидається вовком, бігає разом з іншими звірами по лісі і має лише опасок на своїй довгій кудлатій шиї; а в день зимового Миколи він знову перекидається чоловіком. Вовкулака, бувши в людській постаті, до церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв людських не знає" /Воропай О. Звичаї нашого народу. - С.5-6/.
Вважалося, що вовкулаки можуть бути вродженими та оберненими. Вроджені - це ті вовкулаки, які народилися під певною планетою. Якщо вагітна жінка зустрічала вовка, то у неї повинен був народитися вовкулака. Перетворені /обернені/ вовкулаки - істоти, що зазнають більших страждань, ніж вроджені. Вони живуть у берлогах, бігають у лісах, але зберігають людський внутрішній світ. У вовкулаку можна було обернути і старого, і малого. "Як тільки людина робилася вовкулакою, вона відразу ж з голови до ніг вкривалася звірячою шерстю і втікала від інших людей. На вовка теща могла обернути зятя за те, що він погано поводився з її дочкою; дівчина, кинувши стрічку на хлопця, який її зрадив, робила його вовкулакою; жінка, пов'язавши на шию чоловіка мотузку, домагалася того ж. Вовкулаки цієї категорії були жертвами відьом і не мали над ними ніякої влади" /Супруненко В. Народини. - С.134/. Повернутися до людської подоби обернені вовкулаки могли через кілька років. Вроджені ж вовкулаки все життя проводили в сім'ї як звичайні люди, а вночі, перетворившись на вовків, винищували худобу.
Образ вовкулаки символізував безсилля людини перед темними надприродними силами, тугу за справжнім людським життям. Це також один із багатьох образів, через який народ застерігав людину від біди, що може на неї чекати. Цей образ нагадував про необхідність мати в своїй душі Бога, ніколи про нього не забувати, не грішити, щоб не бути тяжко покараним за зроблене зло.
Водяник - це злий дух, втілення водної стихії як негативного й небезпечного явища. Це перетрансформований образ скинутого з Вирію чорта, який за 40 діб потрапив у водне середовище і за наказом Бога там залишився. Етнографи вважають, що вірування давніх українців у водяника бере початок з язичницьких уявлень про обожнення всього, пов'язаного з водною стихією.
Водяник найчастіше мав вигляд старого діда, покритого водоростями, з довгою бородою і хвостом. Міг перевтілюватися у різні істоти - дитину, козла, собаку, качура, рибу тощо. Вважалося, що його володіння обмежувалися водоймищем. Розгніваний водяник міг наносити людям збитки: розливати річки, руйнувати греблі, млини, топити людей. Цей образ докладно описаний у "Лісовій пісні" Лесі Українки.
Водяник символізує собою зло, яке підстерігає людину у воді.
Домовик - це "хатнє" божество, що опікується життям усієї родини, яка живе в одній хаті. Вважають, що домовиком ставав найавторитетніший, найшанованіший член родини, який помирав. Це був позитивний образ, язичницький символ добра і хатнього затишку. "Після скасування язичництва 988 р. церква зробила домовика образом негативним" /Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. - С.23/. І.Нечуй-Левицький теж звертав на це увагу, зазначаючи, що у давні часи домовик був богом хатнього вогню й печі і був, певно, добрим богом, а не дідьком. Літні сільські люди й зараз вірять у те, що домовики живуть на припічку і допомагають людям у веденні домашнього господарства. Є легенди, що багаті люди самі добувають собі домовиків: беруть малесеньке куряче яйце, кладуть собі під пахву і носять 9 днів; на десятий з нього вилуплюється домовик, який вірою і правдою служить своєму господареві /звідси прислів'я: багатому чорт дітей колише, в старій печі дідько топить/. Під впливом християнства образ домовика переосмислився і почав сприйматися як нечиста сила, що може завдавати шкоди в хаті. Він стає символом домашніх розладів, негараздів.
"Якоїсь особливої однієї назви для домового бога в нас не склалося, але одною з них була, здається, Чур чи Цур та Пек. Цур і Пек так само оберігали родину, і в разі небезпеки на ворога пускали свого Цура й Пека закляттям: "Цур тобі, Пек!" Звідси й старі наші вирази: "цуратися" - відділитися, відійти від когось за межу Цура, "спекатися" - позбутися неприємного при допомозі Пека. Може сюди й слово: безпека, небезпечний /без Пека/.
Чур або Цур, ст.сл. Щур, - це обоготворений предок, пор. пращур" /Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування... - С.125/.
На Україні вважалося, що домовик міг бути і символом охорони домашнього вогнища, захистом сім'ї і символом злого духу та насланого на сім'ю нещастя.
Лісовик - міфологічний образ, який, згідно легенд, втілювався в подобу дуже старого кошлатого діда. "Лісовик - малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям. У брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці" /Леся Українка, "Лісова пісня"/. Його характерною особливістю була відсутність тіні. Лісовик є символом небезпеки, яка підстерігає людину в лісі. Образ лісовика перегукується з іншими міфологічними образами: мавок, чугайстра і навіть блуду. Лісовик збиває людей з дороги, усіляко шкодить їм.
В українській етнографії побутує погляд на лісовика як на "пастуха від звіра", тобто істоту, що охороняла дрібних звірів від хижаків, мисливців. Лісовики створювали в лісах сім'ї і жили як звичайні люди.
Мавки є різновидом русалок. Традиційно вважають, що мавки живуть у лісах. У Галичині місцем поселення мавок вважають Карпати.
Мавки символізують душі дітей, які народилися мертвими чи померли нехрещеними. Вони часто постають у вигляді молодих красивих дівчат, що танцями і співом заманюють хлопців у ліс, де залоскочують їх до смерті або стинають їм голови.
Щоб урятувати душу дитини, потрібно було на Троїцькі святки підкинути вгору хустину, назвати ім'я й промовити:"Хрещу тебе", і врятована душа попадала в рай. Якщо ж душа доживала до семи років і не потрапляла в рай, то немовля перетворювалося на русалку або мавку і завдавало людям шкоди /Українська минувшина. - С.223; Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. - С.49/.
Песиголовці - міфічні велетні-людоїди, що вирізнялися нечуваною жорстокістю. Вони були дуже злими і кровожерливими. Песиголовці ловили людей, садили у глибокі ями, відгодовували, а потім їли. В.Супруненко описує це так:" Їжі для полонених не шкодували, годували їх пряниками, горіхами, цукерками. Періодично обмацували свої жертви. Якщо через шкуру прощупувались маслаки, то продовжували посилено годувати солодощами. Перевіряли ще й таким способом. Відрізали мізинець і дивилися: якщо текла кров, значить, жиру малувато; якщо крові не було, людей заколювали, різали й їли" /Супруненко В. Народини. - С.136/.
Песиголовці мали вигляд дуже високої, вкритої шерстю істоти з собачою головою та одним оком посеред лоба. Песиголовці - сироїди /ті, які їли сире людське м'ясо/, мали одну руку й одну ногу. Зчіплюючись по двоє, вони дуже швидко пересувалися.
Песиголовці є символом жорстокості.
Польовик - один із різновидів нечистої сили, створеної чортом. Падаючи з Вирію, він за наказом Бога залишився у полі. Його уявляли чоловіком, що мав тваринні ознаки: шерсть, хвіст, кігті, крила, роги, телячі вуха і великі зуби. Польовик міг змінювати свій вигляд і вводити людей в оману.
Русалки - це досить яскраві образи української демонології, що становлять собою богинь водоймищ. Вважалося, що ці молоді вродливі дівчата живуть на самому дні річок у чудових кришталевих палацах. Менш поширеною є думка про те, що русалки живуть під водою у гніздах, звитих із соломи і пір'я, украдених ними в селі під час Зеленого тижня. Русалки мають розкішне довге русяве або зелене волосся до колін. Цілий рік вони живуть у воді, а на землю виходять навесні, в чистий четвер, і гуляють до осені. Найбільше їх буває на землі від чистого четверга до свята Петра. Русалки гойдаються на вітах дерев, співають, танцюють, бігають по траві, кличуть людей, заманюють молодих хлопців своїми чудовими піснями і привабливою зовнішністю, а потім затягують їх у воду і залоскочують. Оберегом від русалок були хрест і полин /див. Євшан-зілля/.
Батьківщиною русалок вважали річкові ями Дніпра. Звідси русалки розходилися по інших водоймах. Вони підбирали молодих дівчат-утопленниць та дівчат, що померли нехрещеними, і цим примножували свій рід.
"За білоруським повір'ям, - зазначає В.Милорадович /Українська відьма. - С.22/, русалки - утоплениці, вони лоскочуть людей, а як їх упіймають, служать у людей до року і виконують різні роботи; харчуються парою. Проте таке уявлення про русалок як про дорослих дівчат і жінок зустрічається лише в поезії, літературі та живописі. Народові, принаймні в центральній Малоросії, воно чуже. Тут немає казок, пісень, повір'їв про таких русалок, немає і обрядів. Народові відомі лише русалки-діти. Це мертвонароджені, приспані матерями, взагалі нехрещені діти. До русалок належать також діти, вбиті матерями при народженні".
Потойбічне життя русалок зображується темними фарбами: їм на тому світі темно; їхнім душам немає пристанища. Русалки носять біль у своїх душах і плачуться на матерів за те, що ті не змогли зберегти їх життя.
Тепер народ вірить, що русалки - то душі утоплених дівчат та нехрещених дітей. Але був час, що дітей зовсім не хрестили, і можна думати, що тоді народ мав русалок за душі дітей або за людські душі, котрі, по смерті людей, зоставались на якомусь водяному просторі і блукали по ньому, приставши до царства водяних духів" /Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. - С.50/.
Із сказаного можна зробити висновок, що русалки є символом спокуси, небезпеки, яка чатує на людину у воді. Вони є також символом душевної печалі і туги за земним життям. Русалки можуть виступати символом краси водної стихії.
Скарбник - охоронець скарбів свого господаря, який після його смерті з'являється зі зграєю круків, щоб вирвати запродану йому душу. Інколи цей образ трактується по-іншому і пов'язується з законами та заклятими скарбами, які характеризувалися надзвичайними властивостями. Ці скарби поділялися на чисті /заховані людьми під час різних життєвих моментів/ та нечисті /такі, що перебували під охороною нечистої сили/. Скарбник /злий дух/ охороняв нечисті скарби. Після смерті господаря скарбу злий дух забирав його душу /Українська минувшина. - С.224/. В українській демонології скарбник є символом бездушності й хижацтва.
Упир. Побутує кілька варіантів трактування цього образу. Згідно одних уявлень, упир є сином чорта й відьми. Живе він як звичайна людина, однак з-поміж інших вирізняється злістю. Згідно іншого вірування, упирі мають тільки людський вигляд, а за своєю суттю це є справжні чорти. Існує вірування, що упирі - це трупи відьом та інших людей, у які після смерті вселилися чорти і приводять їх у рух. Упирем може стати будь-яка людина, якщо її обвіє степовий вітер. Своїм зовнішнім виглядом упир може не відрізнятися від звичайних людей або ж відрізнятися дуже рум'яним кольором обличчя. Іноді упирями вважають дітей (з великою головою, довгими руками й ногами), які можуть передбачати майбутнє. Досить часто народна уява поділяє упирів на дві групи: живих та мертвих. Характерними ознаками мертвих упирів є те, що вони мають червоне обличчя, яке у домовині повернуте донизу. Мертвий упир ніколи не розкладається. Живий упир теж має червоне обличчя і дуже міцну статуру, яка потрібна йому задля того, щоб на своїй спині носити мертвого упиря. Мертвий без живого не може бути шкідливим, оскільки сам не має здатності ходити /П.С.Ефименко. Упыри /из истории народных верований// /Українці. - С.499/.
О.Афанасьєв стверджує, що упирі - це злісні блукаючі мерці, які за життя були чаклунами, вовкулаками або людьми, яких не приймала церква /вбивці, єретики, боговідступники/.
Уночі упирі встають зі своїх гробів і ходять по світу. Вони заходять у хати, накидаються на сонних людей /найчастіше - на немовлят/ і висмоктують їхню кров /потинають/, в результаті чого людина помирає. Вони можуть розгулювати по землі до співу перших півнів, а потім кидаються до своїх могил. Щоб позбавитися від упирів, люди відкопували їхні могили і пробивали груди мерця осиковим кілком. Якщо це не допомагало, труп спалювали.
Упирів вважали причиною засух, неврожаїв, епідемій.
В українській демонології упир є символом зла, смерті, біди, епідемій та стихійного лиха.
Чугайстер /лісовий чоловік/ - фантастичний демонологічний образ, який своєю поведінкою нагадує лісовика. Зовні це дуже високий, покритий довгим волоссям /або одягнутий у біле/ чоловік. Чугайстер - це заклята чаклунами людина. Харчується мавками. Людей не зачіпає, ставиться до них доброзичливо /Українська минувшина. - С.225/.
Л.Довбня.

День Перемоги - це символ торжества життя над смертю, розуму над варварством, сил миру над силами війни; символ поклоніння подвигові народу-переможцю; перемоги людини мирної праці, хлібороба над агресорами; народної, священної війни і перемоги; Вічної Пам'яті про загиблих людей; безсмертного подвигу народу; попереджння сучасним паліям війни.
День Перемоги - всенародне свято, що відзначається щорічно 9 Травня на честь перемоги над фашистською Німеччиною в другій світовій війні. Це свято торжества життя над смертю, розуму над варварством, сил миру над силами війни.
У цей день стало традицією вшановувати переможців-ветеранів, цей день є символом поклоніння їх подвигові, вираження вдячності поколінню батьків і дідів, що врятували світ від коричневої чуми. В уявленні українців сформувався збірний образ народу-воїна, патріота, що готовий до подвигу в ім'я Вітчизни.
Український народ за своєю ментальністю є доброю і мирною нацією, тому День Перемоги - символ перемоги людини праці, хлібороба над паліями війни. 9 Травня стало уособленням народної, священної війни, незнищеності українського народу, а сама війна є образом горя і розрухи.
Глибина цієї дати вимірювалась не тільки переможними боями, а й мільйонами життів людей, картинами народних страждань, тому 9 Травня сприймається як символ Вічної Пам'яті про загиблих людей, спалені міста і села; символом безсмертного подвигу народу, сили і відваги людей, що віддавали своє життя на алтар перемоги.
У творах Ю.Яновського, О.Гончара, П.Загребельного День Перемоги став символом перемоги на Калиновому мості, часу завершення герцю із підступним змієм, крім того, це символ єднання минулого з майбутнім. Цей день є днем спогадів, пам'яті. Люди не забувають, що вогонь Вічної слави, пам'ятники, обеліски - це наказ до прийдешніх поколінь бути гідними Великої Перемоги.
Л.Кожуховська.

Дерево життя - символ життя Космосу, його зародження; росту, гармонії, безсмертя; вісі, що з'єднує різні світи; невичерпних життєвих сил; вічного оновлення та відродження.
Образ "дерева життя" - всесвітній символ. У різних міфологіях відомі священні дерева: у Німеччині - липа, в Індії - фігове дерево, у скандинавських народів - ясен, у праукраїнців - вишня, дуб, верба, калина та ін.
Чому саме слово дерево /а не назва птахів чи звірів/ входить до цього словосполучення? Інакше кажучи, чим спільні поняття "дерево" і "життя"? Мовознавець В.В.Колесов з'ясував, що слово "здоровий" /здоров'я - це життя/ походить від давньої форми su-dorr-o, що дослівно означає "із гарного дерева, міцний як дерево, сильний". Побажання здоров'я /а, отже, довголіття/ "Здрастуй! Здорові будьте!" утворено із побажання бути твердим і міцним, як лісове дерево" /Колесов В.В. Мир человека в Слове Древней Руси. - Ленинград, 1986. - С.211/. Окрім того, на нашу думку, довговічність деяких порід дерев, вічнозеленість, їх обожнення, практична цінність /від вербової колиски до хатнього начиння і соснової домовини/ і спричинили появу асоціації "дерево-життя".
Світова міфологія описує, окрім Дерева життя, Дерево пізнання, Добра і Зла, "мисленне дерево" та ін. Напр., в уяві стародавніх єгиптян світове дерево - із золота. На верхніх вітах - дорогоцінне каміння і богиня неба Нут. Для китайців світове дерево - це шовковиця, на вершині якої - півень, на вітах - десять сонць та ін.
"В основі дерева, - зазначає Я.Музиченко, - лежить хрест, тобто на горизонтальній площині воно і простір довкола діляться на чотири частини, реалізуючи уявлення про час /ранок, день, вечір, ніч; весна, літо, осінь, зима/ і простір /схід, південь, захід, північ/. По вертикалі світове дерево членується на три частини: нижню, коріння /підземний світ/, середню, стовбур /земний світ/ та верхню, крону /небесний світ/. До кожної з цих частин прив'язані певні істоти: внизу, побіля коріння, змії, риби, водоплавні птахи й тварини, бо низ дерева - не лише підземний світ, але й море, річка, всяка вода.
До середньої частини - землі - туляться великі тварини - бики, коні, олені, вовки, ведмеді і люди.
У верховітті світового дерева селяться птахи і бджоли, тут же розташовуються небесні світила" /Дмитренко М. та ін. Українські символи. - С.61-62/.
Світовим деревом українців, як правило, виступають верба, явір, дуб, вишня, яблуня, липа та ін. Образ світового дерева пов'язаний із Богинею-матір'ю, тризубом, родоводом, горою, ставком, церквою та ін.
Зображення дерева життя знаходять на старовинному посуді, керамічних виробах, вишивці; писанках.
Відгомін про світове дерево, очевидно, міститься у гарному повір'ї про те, що людина не марно проживе життя, якщо посадить дерево, виховає дитину, знищить змію. На Україні існував звичай саджати на честь загиблих героїв дерева - живі пам'ятники. А весільне гільце із сосни, Новорічна ялинка - то все сліди прадавнього міфу про дерево життя.
Відлунням теми світового дерева у слов'янських літературах є Боянове "мисленне дерево", пушкінський "у лукоморья дуб зеленый", опис із повісті М.В.Гоголя "Майська ніч або Утоплена".
О.Потапенко.

Дерево світове - символ богині, володарки неба і всієї природи; в образі жінки воно - емблема невичерпної життєвої сили, що відтворює все живе, вічне; світове дерево - своєрідна модель світу і людини, її родовідне дерево. Існує цілий ряд спрощених модифікацій дерева світового: це гілка, хрест, мітла, віник, стовп і т.ін., які розширюють і доповнюють його символічне значення.
Рослинні орнаменти вперше з'явились на палеолітичних амулетах, коли ще не було землеробства і рослини не могли стати об'єктом поклоніння на аграрній основі. Зображення священного дерева зустрічається і в доколумбовій Америці /Голан А. Миф и символ. - С.375/.
Світове дерево було втіленням Великої Богині, володарки неба і всієї природи. З ним пов'язані долі людей. Найчастіше священними були дерева, у яких в плодах чи стовбурі знаходили молочний сік. Він асоціювався з молоком Великої матері світу. У зв'язку з уявленнями про світове дерево як втілення богині на ногах жіночих статуеток розміщували знак землі. Ноги богині - це корені дерева, що знаходяться в землі. Богиню зображували і змієногою, бо земля - місце мешкання змії. Відповідно і верхня частина дерева асоціювалася з головою богині. Новорічна ялинка із зіркою - це також священне дерево з символом неба чи сонця. Джеймс Джордж Фрезер у книзі "Золотая ветвь" наводить чимало прикладів асоціації дерева груші, вишні, явора, берези, верби і т.д. з жінками взагалі.
В обрядових атрибутах українців зустрічаються віха, висока палиця з колесом-сонцем, весільне гільце, Марена з верби і т.д. Тризуб також символізує світове дерево. Весільне гільце теж робили із сосни, прикрашали квітами, калиною, стрічками; воно символізувало наречену. Світове дерево в образі жінки символізує невичерпну силу, що відтворює все живе, вічне, оновлене. Чи не тому в українських легендах, піснях, повір'ях дівчина, жінка частенько перетворюється в дерево: калину, вербу, тополю.
У зв'язку з тим, що померлі вважалися тими, хто повернувся до Великої матері, виникли похоронні традиції, такі як поховання під деревом, у кроні дерева, дуплі, стовбурі, дерев'яній домовині.
Символ дерева, - відзначає Г.Лозко в книзі "Українські символи", - один із найстаріших. Вічнозелене дерево Життя складається з трьох сфер: стовбура, верхів'я, коріння. Стовбур означає земне життя людей, крона дерева - духовний світ богів, коріння - підземний, потойбічний світ. Ці три яруси світу зображувались ще на Трипільських глеках. Отже, світове дерево - своєрідна модель Всесвіту й людини, де для кожної істоти, предмета чи явища є своє місце.
Дерево життя - це родовідне дерево, де кожна гілочка символізує когось із предків, або родичів /братів, сестер і т.д./. Такі родовідні дерева (як оберіг) можна побачити на рушниках коло образів у кожній українській хаті.
Дерево світове - провісник людської долі. Звечора 6 грудня, напередодні Святої Катерини, дівчата гадали. Вони крали в чужому садку гілочку вишні і ставили її у воду. Якщо вона до Різдва розцвіте - того ж року дівчина вийде заміж. 7 грудня, на Катерини, дівчата роблять те, що і напередодні. Беруть стільки гіллячок, скільки членів сім'ї. Які галузки не розвиваються, то начебто стільки чоловік помре в родині.
Гілка - частина священного дерева, спрощений його символ. Часто богів зображували з гілкою в руках. В Європі існував звичай при вигоні худоби перший раз на пасовище ударяти її гілкою, щоб була сильною і молочною; кидати його на дорозі заборонялось - не будуть тварини самі ходити ввечері додому. У багатьох народів існували обряди "сікти" дітей або дорослих гілкою берези, вишні і т.ін., тобто їм бажали покровительства Богині.
Світове дерево в своїй основі має хрест, що символізує модель людини з розставленими руками; поділ доби на ранок, день, вечір, ніч; року - на весну, літо, осінь, зиму; поділ простору на північ, південь, захід, схід. Отже, хрест - спрощена модифікація світового дерева, символізує життя, безсмертя, плодюче начало. Ще з епохи бронзи хрест символізував сонце.
В.Куйбіда.

Дивень - див. Хліб.

Дідух /Сніп-Дідух, Дідух-рай, Дід, Коляда/ - символ урожаю, добробуту, багатства; безсмертного предка, зачинателя роду; духовного життя українців; духовних начал етнічної самосвідомості; оберега роду.
Дідухом називався житній чи пшеничний сніп із першого зажинку. У пишний вінок ув'язували кілька пучків, окремо обплетених соломинками. Дідуха квітчали стрічками, гілками ялини і ставили на покуті /див. Покуть/. Дідух символізував першопредка народу на Новий рік. За даними В.В.Колесова, у давнину слово "старий" означало, як не дивно, сильну, міцну людину. "Старий" - це старший у роді, який у разі потреби ставав першим. Слово "діди" асоціювалося із "непізнаваною далекою давниною" /Колесов В.В. Мир человека. - С.89-90/. Отже, Дідух - це прапрадід, але "символ не самого одинокого попередника народу, але батька первісної рідні" /Сосенко К./. Причому його вважали невмирущим, вічно живим, найпершим предком українців. Дідуха розглядали як "боготвореного предка роду", "культурного лицаря", "міфологічну постать".
Емблемою, символом Дідуха були місяць, сонце.
"Сніп-Дідух /"Рай"/, - пише С.Килимник, - це місце перебування духів дідів-прадідів, опікунів чи "покровителів" свого дому. Український народ у ті далекі часи вірив, що всі духи /душі/ померлих - це святі душі, вони є благодійниками роду та родини; улітку вони перебувають на нивах та серед скоту; сприяють урожаю, охороняють його від бур, від граду та засухи... Отож, коли вижати ниву, то духи-люди вселяються в останній почесний "сніп-Дідух" або "Рай" і переселяються до господаря в клуню... /Килимник С. Український рік. - С.23-24/.
Отже, Дідух символізував новорічний урожай, багатство, долю людини.
Не випадково стояв Дідух на найпочеснішому місці.
Я.Потапенко.

Діжа - символ Місяця; родини; родинного оберегу; достатку та благополуччя селянської родини; української хати.
Діжа - це посудина, в якій замішували хліб. У кожній сільській хаті існував непорушний звичай: як тільки родина заселяла нове житло, у ньому обов'язково мали бути піч, стіл і пікна діжа. Народне прислів'я стверджує: "Без столу, печі і діжі немає тепла й їжі". Пікну діжу першою заносили до хати і ніколи вже не виносили. Вона вважалася святістю й недоторканістю, бо народжувала найсокровенніше - хліб. Переїжджаючи, вирушаючи в далекі краї, обов'язково брали з собою й пікну діжу. Діжа завжди стояла в глухому кутку. У ній місили тісто, у печі пекли паляниці, а на столі лежали буханці - це ті три кутки в хаті, які тримала господиня.
Великим гріхом вважалося робити наругу над пікною діжею. На того, хто глумиться, нападе пропасниця. Діжу ніколи не позичали і не брали на тимчасове користування у сусідів. На дні завжди залишали шматок кислого тіста.
Згідно традиції, пікна діжа символізувала родинний оберіг - її не годилося використовувати для будь-яких інших цілей, окрім прямого призначення. Наруга над пікною діжею прирівнювалася у давнину до образи роду. "Тільки в одному випадку - коли розплітали молоду на весіллі, наречену садовили на діжу; в цьому обряді був глибокий зміст: молода господиня мала забезпечувати майбутню родину печеним хлібом. Без діжі хата стає сиротою. Ніхто з людей не наважувався знехтувати родинним символом" /Скуратівський В. Берегиня. - С.134-136/.
Діжа своєю круглою формою, а також круглим обручем довкола є символом місяця. Так стверджує К.Сосенко.
У давні часи діжа була постійним атрибутом хатнього начиння, одним із символів власне української хати.
Розрізняють діжу /бочечку з парним числом клепок/ і діж /з непарним /. Ось що писав з цього приводу Б.Грінченко: "Купуючи діжку, лічать тростки, кажучи на першу "діж", на другу "діжа", на третю знову "діж" і так усе перебирають. Як на останню прийдеться сказати "діжа", то купують, бо хліб добрий буде, а як "діж" - то не купують".
Існують також й інші назви: діжниця - невеличка діжа; діжчина - поганенька діжа, а також зменшувальна форма - діжка, діжечка.
Діжа була символом достатку та благополуччя селянської родини. Її шанували і доглядали з любов'ю й дбайливістю. Коли вона "втомлювалася", її "правили", шкребли спеціальним ножем, освяченим на Великдень, потім мили водою, натирали цибулею та сіллю. "Правили діжу перед повним Місяцем, бо, за віруваннями, тоді вона буде завжди наповненою /Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. - С.77-78/.
Л.Кожуховська.

Дніпро //Славута, Славутич// - символ України; долі народу; величі, нездоланності, слави; козацької волі, звитяги; священної ріки українців; унікальності, неповторності.
Дніпро - найбільша і найславетніша ріка України. Як відомо, у давнину ріки /див. Ріка/ обожнювалися всіма народами світу.
Славута, на думку П.Трощина, був богом головної річки давніх слов'ян, сином богині Слави, що символізувала військову перемогу. Я.Головацький пов'язував назву Дніпро з іншою богинею наших предків - Даною. На думку О.Знойка, назва Дніпра походить від двох слів: Данh /Дані - Діві/ і присно, що означає "завжди", "повсякчасно"/. Стародавня назва священної ріки наших пращурів збережена у церковнослов'янській формі "Приснодіва". Саме у водах Дніпра приймали обряд хрещення кияни у 988 році.
У середні віки Дніпро був заповітною рікою запорожців. За свідченням Д.Яворницького, "у козацьких думах він /Дніпро/ називається "Дніпром-Славутою", у піснях - "Дніпром-братом", лоцманською мовою - "Козацьким шляхом". Саме по воді славні запорожці часто здійснювали свої походи, визволяючи з турецької неволі єдиновірних братів.
Безмежно любив Дніпро геніальний Кобзар і не випадково заповідав поховати себе на Канівських схилах.
У роки Великої Вітчизняної війни саме героїчна битва за Дніпро стала переможною віхою у визволенні України від фашистських загарбників.
Воістину Дніпро - це наша слава, наша доля, наша Україна. У нас, як писав Т.Г.Шевченко, "немає другого Дніпра".
О.Потапенко.

Добро і Зло - символ Бога-Сатани; Правди і Кривди: світла-темряви, космосу-хаосу та ін.
У міфологічній моделі світу це одне із найголовніших протиставлень, що співвідносяться зі світлом і темрявою, небом і підземним світом, життям і смертю, правдою і кривдою, богами і злими духами. Добро і зло втілювалися різними богами-упорядниками Космосу і демонами, чудиськами - втіленням хаосу.
Напр., у грецькій міфології відомі Харіти-богині добра, радості, вічної юності /Аглая -"сяюча", Єфросинія - "благомисляча", Талія - "квітуча"/. Заратуштра-пророк давньоіранської релігії проповідував активну роль людини у боротьбі між добром і злом. Відома його тріада - добрі думки, добрі слова, добрі справи. Староіндійське вчення про карму /вчинок/ наголошувало:"людина стає доброю від добрих вчинків, злою - від злих". За віруваннями древніх китайців, той, хто творив у житті добро, після смерті народжувався знову і ставав князем, полководцем, вченим, купцем, ремісником.
За християнськими догмами, Добро - це Бог Ісус Христос, Зло - Сатана, Антихрист, демони, земні гріхи /лінощі, любостяжання, серебролюбство, блуд, пияцтво, черевоугодництво та ін./. За Біблією, протиставлення Добра і Зла повинне закінчитися рішучою битвою, коли сили Добра очолить Мессія.
Православ'я вчить, що початком, джерелом зла є князь царства тьми. "Зло не знищує зла. Але якщо хтось робить тобі зло, тому ти роби добро, щоб добрим ділом знищити злобу.. Якщо хто-небудь стане тобі плести інтриги і робить зло, будь вищий за ці стріли, тому що не переносити зло, а робити зло - ось що справді значить страждати від зла" /Настільна книга священнослужителя. - М., 1988. - Т.1. - С.104/. Водночас святителю Василію Великому належать і такі мудрі слова:"Тому не дошукуйся зла іззовні, не уявляй собі, що є якась первородна зла природа, але кожен та визнає себе самого винуватцем власного злого пориву" /Там же, - С.102/.
В.Колесов з'ясував: у Давній Русі слово "добрий" мало значення "міцний", "сильний". Пізніше "доброта" означало "краса", а "добро" - "багатство", "домашній скарб". Етимологічний словник української мови підкреслює генетичну спорідненість форм добрий, добро із словами на означення "хоробрий", "міцний", "корисний", "граціозний". Слова злий, зло споріднені з лексемами, що означають "грубий", "кривда", "несправедливість", "брехня", "фальш".
Українці пов'язували поняття Добра і Зла із такими категоріями як людина, рід, Бог, розум, доля, душа та ін. У колядках, побажаннях, примовках люди зичили один одному саме Добра. "Коли зустрічались, казали:"Доброго здоров'я, Добрий вечір", "Дай, Боже, час добрий!". Коли були у гостях, то, прощаючись, зичили добра:"На добро!", "У добрий час!". Існував звичай платити добром за добро, і хто його порушував, піддавався загальному осудові. У народних казках ті герої, що чинять саме добрі справи, одержують винагорду, досягають бажаного. Так високо оцінювали люди Добро! УXVIII-XIX ст. "добротою" називали порядність нареченої, яка зберегла цнотливість до одруження... Одним з найстрашніших прокльонів був вислів "Бодай тобі добра не було!". Лагідну людину називали не інакше як "добродій", це слово стало в українців формою шанобливого звертання. Про давність і важливість цих категорій свідчить те, що у сучасній українській літературній мові налічується лише з коренем добр - понад 50 слів /доброчесний, доброчинний, добропорядний тощо/. І нині ми, прощаючись увечері, кажемо:"На добраніч!". Усна народна творчість розглядає Добро і Зло як антиподи, віддаючи беззастережну перевагу першому. Напр.: "Добре роби, добре й буде", "Хто людям добра бажає, той і собі має", "Добре діло роби сміло", "До доброї криниці стежка утоптана", "Добрий чоловік - надійніше кам'яного мосту", "Від добра добра не шукають", "Все добре переймай, а зла уникай!, "З добрим поживеш - добре й переймеш, з лихим зійдешся - й свого позбудешся" /Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. - С.79-80/.
О.Потапенко.

Доля - символ Вищої Сили, Бога; щастя; талану; водночас - лиха, горя, біди, нужди, злиднів; неминучості, невідворотності.
Доля у міфології різних народів є символом Найвищої та незбагненної Сили, котра впливає на людину протягом усього її життя.
У давніх греків Доля персоніфікується в образі трьох богинь людської Долі, дочок Зевса та Феміди, богині правосуддя. Загальне ім'я богинь було Мойри, що буквально значило - частина, доля. Вони володіли ниткою життя кожної людини: Клото пряде нитку, Лахесис веде нитку через усе життя людини, Атропа обриває життя, перев'язуючи нитку. Кожна з Мойр одночасно є характеристикою Долі: Клото - Прядильниця, Лахесис - Дарувальниця, Атропа - невідворотна. У римській міфології Мойрам відповідали Парки. Ніхто з людей не може уникнути своєї долі, навіть боги не в змозі змінити визначеного людині жереба. Про це ж говорить і Геродот: "Визначеного долею не може уникнути навіть бог" /Геродот, 1,91/.
Український вчений О.Потебня, вивчаючи поняття "доля" у слов'янських мовах, дійшов також висновку, шо доля означає ЧАСТИНУ: "Слов. Богь /основна форма bharac/ легко може бути виведеним з того ж значення, а саме ділити... Богь може власне значити частина, доля, щастя, а потім - божество" /Потебня А. Слово и миф. - С.472/. В українському фольклорі це означення /доля-частина/ дуже відчутне:"Роди, Боже, на всякого долю!".
Синонімами долі в О.Потебні є поняття:"щастя", "притча", "лихо", "біда", "горе". Саме ці назви вже свідчать про те, що доля може бути або сприятливою /щасливою/ для людини, або ворожою /нещасливою/ для неї. Проте в усній народній творчості Доля частіше пов'язується з поняттям нещастя. Квінтесенцією народних уявлень про долю є славетні рядки Т.Г.Шевченка:
У всякого своя доля
І свій шлях широкий.
/"Сон"/.
У вірші "Доля" поет персоніфікує Долю в образі сестри: "Ходімо ж, доленько моя! Мій друже вбогий, нелукавий!".
Іноді долю в Україні називають таланом. У кожної людини свій талан. "У декого Талан "невсипущий", працює, не покладаючи рук, не спить ні хвилини. У кого такий талан, тій людині добре: Талан її пильнує, а сама вона собі розкошує. Та як тільки Талан засне, тоді людині доводиться дуже важко: як вона не працює, а все нема користі" /Булашев Г. Український народ. - С.192/.
Ю.Мільошин.

Домовик - див. Демонології української символіка.

Досвітні вогні - див. Поезії символіка.

Дуб - символ Перуна, Сонця та ін. богів; дерева життя; гордості й міці, сили, довговічності, здоров'я; цілісності; дужого, гарного парубка; нерозважливості.
Дуб був священним деревом у давніх слов'ян, кельтів, латинян, греків, мордовців, присвячувався могутнім богам Юпітеру, Перуну, Сонцю, Зевсу та ін. Його вшановували ще праіндоєвропейці як символ дерева життя, світової осі. У християнстві дуб /як і кедр/ був символом гордості і пихатості. Під дубом став царем Авімелах; Яків закопував чужих богів теж під цим деревом.
Емблема Христа - дуб, за деякими версіями із нього ж був зроблений хрест-розп'яття.
Вінок /див. Вінок/ із дубового листя символізував силу, міць, гідність. У Греції священний брак Зевса і Гери, бога і богині дуба, відзначався з великою помпезністю. У магічному дійстві жрець Зевса вмочував гілку дуба в священне джерело на горі Лікей, а греки молились і просили дощу. Зображення землі, яка просить у Зевса дощу, збереглось в афінському Акрополі. А в час посухи афіняни молились богу: "Дощ, дай дощ, о улюблений Зевс, полям афінян і долинам". Зевс керував не тільки дощем, а й громом і блискавкою, тому греки обгороджували місце ударів блискавки, будували там вівтар, який ставав місцем жертвоприношень божеству.
В древній Італії всі дуби символізували Юпітера /двійника Зевса/. Кельти Галії, друїди вважали священними дуб і омелу, на якому вона росте.
Слово дуб дуже давнє. Спочатку воно мало значення "будь-яке дерево", "дерево взагалі", тобто "ліс". Це слово передавало значення "чогось цілісного, що не роздроблюється на частини..., чуже, нескорене, якому, між іншим, "слід приносити жертву" /Колесов В. Мир человека... - С.211/. Тобто дуб символізував щось монолітне, безмежне,сильне.
Слов'яни-язичники вважали дубові гаї житлами богів, тому вшановували їх, категорично забороняли вирубувати. Дубам в жертву приносили биків, кабанів, півнів, хліб та ін. До речі, хліб, півень /див. Хліб, Півень/ символізували Сонце. А, отже, дуб був сакральним знаком не лише Перуна, а й Сонця. У капищах перед ідолами горів невгасний вогонь, символіка якого переплітається із Сонцем.
Мовознавці підрахували, що лише в "Словнику російських народних говорів" міститься майже двісті слів, які утворені від кореня - дуб-.
Обожнення дуба, очевидно, зумовлено його довговічністю, надзвичайною міцністю деревини. Так, славнозвісний Хортицький дуб прожив майже 2 тисячі років! Зараз на Рівненщині росте 1300-літній патріарх-красень.
За стародавніми язичницькими легендами у вирії-сонмищі богів і душ - росло першодерево світу - прадуб з молодильними яблуками безсмертя /Плачинда С./.
На Україні дуб особливо цінувався за міцну деревину, з якої робили житло, мости, домашнє начиння.
Існував добрий звичай - на відзнаку народження хлопчика садити молоденький дубок.
На Зелену неділю колись на Київщині готували ігровий /сухий/ дуб. Це була висока жердина із колесом, уквітчана травами, стрічками. Люди виконували обрядові пісні, закликаючи весну, живильний дощ та ін.
У фольклорі образ дуба персоніфікує міцного, дужого, красивого парубка-козака /"Парубочки як дубочки"/. На думку А.Голана, асоціативна пара "дуб-чоловік" зумовлена певною мірою формою жолудя, що нагадує фалл /дітородний орган/.
О.Воропай описує обрядодію-гру "Горю - дуб", у якій один із учасників - дівчина, інший - хлопець. Причому він є отим "дубком-козаком", що горить від кохання до милої. Аналогічні символи переповнюють українські пісні:
Ой у полі дуб зелений,
Під тим дубом вишня;
А там козак конем грає,
Щоб дівчина вийшла.
О.Потапенко.

Дукач - символ обереговий, естетичний; сімейної ознаки; соціальної заможності, влади; жінки-українки.
Дукач /личман/ - прикраса у вигляді великої медалеподібної монети з металевим бантом, прикрашеним камінцями. Займав центральне композиційне місце у всьому комплексі нагрудних прикрас. Дукачі становлять інтерес як пам'ятки народного мистецтва, що донесли до нас часом невластиві селянському побутові композиції та сюжети /Українська минувшина. - С.131-132/.
У народній жартівливій пісні є такі слова:
Хоч я руда та погана,
Так у мене батько багач,
Сірі воли на оборі,
А на шиї в мене дукач.
Слово дукач утворене від дукат, а дукат - це старовинна монета, спочатку італійська /ducato/, а потім і будь-яка, що її носили на шиї серед намиста або просто на стрічці, приваривши для цього до монети вушко.
У повісті "Маруся" Г.Квітки-Основ'яненка знаходимо опис зовнішності головної героїні і, зокрема, читаємо: "...поверх такої-то шиї на чорній бархатці, широкій, так що пальця, мабуть, у два, золотий єднус /дукач/, і у кольці зверху калинець червоненький... та так і сяє".
Дукачами у XIX-XX ст. називали різні за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикраси - від справжніх ювелірних творів мистецтва до фабричних штампованих бляшок. Через те в одних регіонах України дукач був святковою народною прикрасою, а в інших його носили кожного дня не тільки дорослі, а й діти. Дукачі найбільше були поширені на Лівобережжі, Чернігівщині, Полтавщині, Слобідській Україні. У деяких регіонах зберігся звичай носити по декілька монет, а на території Західної України жінки носили намисто, що складалося тільки з монет. Як прикрасу використовували австрійські дукати, російські рублі, гривні, червінці, таляри, місцеві вироби із різноманітними обереговими і символічними зображеннями. Деякі дукачі передавалися із покоління в покоління. Зображення на них з часом стерлось, втратило естетичну і соціальну цінність. Але такий дукач набував ролі символу сімейного, родового, ставав реліквією, що об'єднувала людей від батька до сина, від матері до доньки.
У святковому комплексі одягу всі види намиста створювали неповторну художню і мистецьку гармонію, що була прекрасним символом жінки-українки, виражала її естетичні уподобання, смаки, рівень достатку /Николаева Т.Н. Украинская народная одежда. - К.,1987. - С.80/.
Л.Кожуховська.

Дух Святий - символ третьої особи Трійці; діючої сили Божественного натхнення /в іудаїзмі/; наставника; надихаючої творчої сили; безсмертя; світла; відродження; розуму; любові до Бога; очищення; пророцтва.
Дух Святий /Дух Божий/, Параклет /"помічник"/ в уяві іудаїзму - "діюча сила божественного натхнення", у християнстві - третя особа Трійці.
В архаїчних текстах Ветхого Заповіту саме під впливом Святого Духа Самсон стає "іншою людиною", одержує "інше серце". Дух Святий, згідно із Біблією, приносить особливий дар, який "робить людину здатною нести царський сан" /Мифы народов мира. - М.,1991. - Т.1. - С.412/.
За християнським віровченням, Дух Святий разом з Богом-Отцем і Богом-Сином "дає всьому життя, особливо духовне людям". При створенні світу /за Біблією/ "Дух Божий носився над водою" /Бут.1,2/. При хрещенні Господа він відкрився у вигляді голуба /див. Голуб/, а в день П'ятдесятниці зійшов на апостолів у вигляді вогненних язиків. Саме після вселення Духа Святого пророки писали священні книги. Дух Святий, нібито, був "посланий Христом" і "свідчив" про Нього. Ісус Христос назвав його "Духом істини" /Ін.15,26/. У ньому нібито вміщено слово Боже, Божественне одкровення. У святих таїнствах Дух Святий просвічує віруючих світлом Христового вчення, зігріває серця любов'ю до Бога і ближнього та очищає їх від усякої гріховної скверни" /Православний церковний календар/.
У книзі "Симфонія на Ветхий і Новий Заповіт", "Біблейська місія СЕО" /С.1498/ даються такі характеристики, функції Святого Духа: "Вчить і просвітлює", "Веде і спрямовує", "Втіха і радість", "Вічний творець", "Істинний", "Пронизує серце", "Премудрий", "Благий", "Святий Дух викриває гріх", "Відродження - робота Святого Духа".
У книзі "Короткі відомості про свята Православної Церкви /С.25/ сказано: "Бог-син навчив нас любити Бога і ближніх, постраждав на хресті за гріхи людей, воскрес і вознісся на Небо, обіцяючи учням Утішителя /Духа Святого/; і тепер цей Дух Святий зійшов на учеників і наповнює засновану Христом Церкву. Дух Святий зійшов на апостолів не лише для того, щоб просвітити та надихнути їх на труди і подвиги. Він зійшов, щоб залишитися в церкві Христовій до кінця віків... Наша Церква - це діло Боже, це діло Христа і Святого Духа".
О.Потапенко.

[Словник символів][Що таке символ?]

[A][Б][В][Г][Д][Е Є][Ж][З][И][Й][І][Ї][К][Л][М][Н]
[О][П][Р][С][Т][УФ][Х][Ц][Ч][Ш][Щ][Ю][Я]

До розділу "Бібліотека"