Василь МАРСЮК
ДОНЕЦЬКА ПРЕЛЮДІЯ
Роман у віршах

8. ОХ, ЯКА ЦЯ ВДОВА БІДОВА!

А я хоч подумки верну
у незабутню давнину
на приазовські крутосхили,
де терикони — як могили,
де кличе все мене здаля,
як хустка, траурна рілля.
Там рідна мати в домовині
покоїть думи удовині
і сина гріє біля себе,
мойого брата. Синє небо
над ними тихо шепотить:
«Блажен, хто спить, хто вічно спить...»

О, де ти взявся, рік проклятий
сорок дев’ятий?!
Останні сили молоді
палила мама у труді
на вахтах каторжних у шахті.
Яку Господь послав нам матір!
Всю силу, все своє життя
нам віддала без каяття!
О, мамо, мамо, наша доле,
яке страшне пройшла ти поле!
І за чиї, скажи, гріхи?
Чого хотіли вороги?
Росла ти змалечку без неньки,
була і гарна, і ловкенька,
а вже співала, як пташа,
аж виливалася душа.
Ти й на коні, бувало, мчала
і батька в полі виручала,
в’язала, граючи, снопи,
а як косила, то лоби
у хлопців поруч аж диміли,
хоч і вони косити вміли,
і полотно таке, як сніг,
не кожний теж зіткати міг.

Та все це — іграшки, цукерки,
бо ждуть тебе ще шахтні смерки
і ждуть там каторжні літа —
залізне поле, як плита,
і вагонетки теж залізні,
і небеса підземні грізні.
Усе це буде. Та раніш
комуна в груди всадить ніж.
Немов рабиню-полонянку,
впрягли тебе в колгоспну лямку
і все до нитки відняли
підпилі сталінські орли,
зняли із тебе й кожушину
серед села у хуртовину,
бо не пішов твій батько в рай
колгоспний їсти коровай —
і рідна хато, прощавай!

Така вже в тебе доля люта,
що десятьох звела б отрута,
ти ж, мамо, випила одна!
Весь вік — то голод, то війна
і вічний страх, як сатана.
І як змогла ти пережити?
Якби ж сама, а діти, діти!
У шахту, в пекло йшла за них,
за нас малих.
Таки у пекло. У жандарма
під нагаями ти недарма
піти із хати поклялась
(її дала нам шахтна власть).
Не німчура був кат поросний,
а наш тутешній — Безотосний,
втік потім з німцями в обозі.
А ми — у смерті на порозі.
Піди знайди собі куток
з такою купою діток!
А разом з нами ще й корова,
достатку нашого основа,
хоч хто при кому жив тоді,
я не скажу по прямоті,
напевно, всі ми — при корівці,
її таки не з’їли німці,
бо нам би також був капут,
не врятував би теплий кут
і навіть сталінський салют.

Прийшли «червоні», як лавина —
знов повторяється картина,
знов наша доля уві млі,
нема нам місця на землі,
неначе тут ми пасажири,
з нової нас женуть квартири,
бо ми її не заслужили,
бо ми,напевно, вороги —
за батька маємо гріхи.

А він від каторги чи кулі
вже так заснув у Барнаулі,
як вже не спатиме ніде,
хоч ми не відали про те.
І хто що знав? «Враги народа»
безслідно канули у воду.
Який він «враг»? Селюк-шахтар,
чий батько мав на трьох гектар,
точніше, два — аж на шістьох,
на всю сім’ю. А тут — торох! —
прийшов колгосп і, як горох,
весь рід розкидав по городу
отак — від Заходу до Сходу.
Без книг ми взнали про Кавказ,
про Дніпрогес і про Донбас.

Чи так було угодно Богу
наш рід послати на Голгофу?
Ні, вся голодна Україна
тоді упала на коліна!
Міцні були більшовики.
Але були й Кармелюки!
(Поділля все — як вибухівка),
їх знав Проскурів*, Шепетівка,
чекала їх не турпутівка...
Аж на Алтай, на річку Об
ніс батько хрест, насправді гроб.
Ось вам і «враг»! Шахтар-селюк
хотів, бач, правди — і каюк!

О, скільки, скільки українців
у всіх колінах і колінцях
скришив на пил, на сірий порох
і цей, і той, і той ще ворог!
Це вже не мій сімейний біль,
народ весь — лагерная пыль.
Коли вже встанемо грудьми?!
Коли вже станемо людьми?!
Невже із гордого народу
зробили вже гнилу колоду?

І нам гукала смерть: «Ходім!
Для чого хата? В мене — дім!»
О, де ти взявся, рік проклятий
сорок дев’ятий?!
З останніх сил, як ранній птах,
що подолав весняний шлях,
старалась наша мудра мати
якесь хатьо собі зладнати.

Тобі я дякую, Бардич!
і вам, і вам, Трохим Ілліч!
І вам, шахтарки — рідні вдови,
за працю годну лиш волові,
за ту вдовину толоку,
ой, не єдину на віку!

Як зараз бачу край дороги
велику яму. Голі ноги
все місять, наче йдуть у тан,
солому й глину на саман.
Хрустить солома, по коліна
втягає ноги жовта глина,
і з неба сонячний стіжок
полову сипле на жінок,
і терикон навис, як хмара,
пахтить вугільним перегаром,
і все гуркоче порожняк,
мов награє жінкам гопак.
Голодні місять, а веселі,
щоб не було журби в оселі.
Водили в ямі і коня —
ледь не сконав він за півдня,
узявся піною жеребчик,
як молоком облитий глечик.
Трохим Ілліч сміявсь: «Ха-ха!
Привів, баби, вам жениха!
Ну ви і скорі молодиці,
вже закасали всі спідниці!»
Жінки спалахують, як мак:
«При дітях змовчав би, дивак!»
А кінь ледь топав під киями:
не бачив ще такої ями.
Простяг би ноги навіть біс,
якби зробив один заміс.

А ще в станок натоптуй тісто,
щоб піт котився, як намисто,
та розклади на пустирі —
хай пропечеться на жарі,
та вбережи, допоки сохне,
а то вся справа тільки охне,
як забреде зненацька скот
чи зовсім п’яний ідіот,
хай стороною пройде злива,
як терикон димучий, сива —
тоді вже матимеш саман
гладенький, рівний, як бухан.

І тисяч зо три цих буханок
хатині піде на сніданок,
а на обід дістань їй дранок,
дверей та вікон штук по три,
і разом дах напнуть майстри,
і все те виклянчи, збери,
зладнай, помаж, причепури,
а знайдеш дошку на підлогу —
є і вечеря, слава Богу!
Зітхне полегшено вдова —
стоїть хатиночка нова!

«Ось і скінчена робота,
їсти й пити нам охота,
і до пісні хилить нас.
Гей, хазяйко, де твій квас?!
А ще краще став горілку,
робітничу буряківку,
не якісь ми слабаки,
щоб сьорбати коньяки!
Тут зібралися не пані
їсти щуку у сметані,
і не пещені пани —
порося нам не тягни,
не начальники-придурки —
нам не треба гуски й курки,
наші втомлені мозолі
просять хліба, дрібку солі
та борщу неси баняк —
йшли не жерти на дурняк.
А пригостиш помідором —
обспіваєм хату хором!
Обспіваєм кожний кут,
щоб добро водилось тут!
Тільки в тебе, господине,
на столі вечеря стигне.
Чом не п’єш і не їси,
наче сита від сльози?»

«Може, ти, господине, не рада,
що низька твоя глиняна хата?
Може, думи твої невеселі,
що голісінькі стіни в оселі?
Тільки є у ній стіл і два ліжка,
та худенькі синочки, і кішка,
тільки груба, що скиглить несито,
та у сінях відро і корито.
Не журися, що ти небагата,
ще у тебе є доля щербата,
ще у хаті почепиш ікону
і портрети у рамці з картону
та обвішаєш їх рушниками,
що колись вишивала ночами,
ще посадиш садок біля хати,
буде квочка в сараї квоктати,
погрібець собі вириєш згодом,
ну, а він вже подружить з городом,
усього там насієш, насадиш —
мов княгиня в палатах засядеш.
Піде світом гуляти розмова:
— Ох, яка ця вдова бідова!

«Висихай, саман,
при дорозі,
сохну я сама
у тривозі!
Виростай, мій дім,
височенько,
виглядай мого
козаченька!
Ой, нема, нема,
вже й не буде,
з-під землі повік
не прибуде!
Нащо нам було
заручатись,
як на два світи
розлучатись?
Ой, пішла б за ним,
тільки ж діти...
Виростай, мій дім,
щоб зігріти!
Хто ж зігріє їх,
як не мати?
Буду вже повік
вдовувати».

О, наречені, наречені,
навіки з лихом заручені,
худі, мов зняті із хреста,
вже вас взяла земля свята!
Вона і стала нам святою,
бо освятили ви собою.
Хай ваші душі у раю,
почувши розповідь мою,
зітхнуть легенько: «Хлопчик був —
а, бачте, сестри, не забув!
Він, може, по Господній волі
не забуває наші болі.
Ти, синку, все як є пиши,
частіше кайся, не гріши!
І наш Господь тобі поможе
прийти до нас у царство Боже.
Хто в нього вірить, знайде тут
і вічний спокій, і приют.
А нам тут добре. Руки й ноги
вже не болять. Нема тривоги.
Не ждуть нас діточки малі,
не просять їсти. На землі
ми їли мало, серед неба
нам і того тепер не треба,
бо тільки духом живемо
і забуваємо ярмо.
І мама тут твоя щаслива,
у неї душечка красива,
в неволі вистраждала рай.
Ти, синку, теж страждай, страждай!
Не вір тим ситим і пихатим...
Та йди вже, йди в новеньку хату!»
— В яку, в яку? — я не збагну,
отак задумався, ну й ну!

Якраз ввійшли ми в нову хату...
І хату викопали брату
весни тієї у степу.
Лежав голодний і в гробу
студент і гордість — наш Володя.
По березневій злій погоді
додому із Донецька йшов
поїсти в матері. «Агов!» —
на півдороги смерть зустріла
в личині п’яної горили —
і крижана її рука?
не пожаліла юнака.
Він зник. Привезли біле тіло.
Тоді піввулиці зомліло.
Його скривавлене кашне
і досі гріє ще мене,
рукою братньою пригорне,
коли болить, буває, горло.
А ще його благе пальто
носив я довго, як ніхто,
уже в свої студентські злидні...

Ми незнищимі, браття рідні!
Хоч вибивали до ноги
наш рід іклисті вороги —
чекісти, п’яні комнезами**,
хоч засівали землю нами
від Бугу аж до Колими,
та ми пробилися грудьми,
як зерно, в ґрунті України
і разом з нею із руїни
ми ще піднімемось людьми!
Хоч діти наші, як не ми!

...В чужих позичених чоботях
я проводжав свого Володю:
у березневу каламуть
пішов мій князь в останню путь.
Оркестр студентський (теж голодні)
грав над труною, мов сьогодні.
І мов сьогодні, Пигида —
сусідка вже немолода,
коли усі пішли ховати,
зайшла в безлюдну нашу хату
забрати лахи. Не з нужди,
бо в неї хліб водивсь завжди,
а добру маючи нагоду.
Я з болем згадую цю шкоду...

Ось що зробили ви з народу,
вожді кремлівські! Наче скот,
в багно загнали ви народ
і, сміючись, назвали раєм
оце болотисько безкрає
комуністичне. Ти побач
діла всі їхні і заплач,
заплач, заплач із нами, Боже!
Та тільки плач не допоможе,
а кара, кара з висоти!
Скарай їх, Боже, і прости!
Ці люди впали у безодню,
в бездонну прірву-преісподню,
щоб ми помітили її
і сторонились, як змії.

Прости й мені, Владико грізний,
бо я збагнув усе так пізно
і жив так довго компромісно!
Уже мій вік іде на схил,
до рідних хилиться могил,
де я не був вже стільки років.
Земля вам пухом! Мир і спокій
хоч тут вам, рідні! Ждіть мене.
Ніхто, ніхто не обмине
це вічне поле вороне!

* Проскурів – колишня назва міста Хмельницького.
** Комнезам – комітет незаможних селян, опора комуністів на селі.

[ Вступ ] [ 1. Нас добре вчила шахта рідна ] [ 2.Такі прадавні імена ] [ 3. І кожний вірив тaк, як міг ]
[ 4. Оце і щастя: голуби! ] [ 5. Ми теж не ангели, дружок ] [ 6. В дитинстві все було солодше ] [ 7. Вуличне кіно ]
[ 8. Ох, яка ця вдова бідова! ] [ 9. Сказання про снігову людину ] [ 10. І зараз рідний як ніколи ]
[ 11. Сестри такої не знайти ] [ 12. Страшна краса ] [ 13. В живoму храмі серед нив ] [ 14. Круговорот ]
[ 15. За найпрекрасніший трофей! ] [ 16. Іду туди, де серцю мило ] [ 17. Непосланий лист ]
[ 18. Я з вами, браття, не лукавлю ] [ 19. Без волі все – порожній звук ] [ 20. Погожих днів вам, орачі ]
[ Біографічна довідка ]