Василь МАРСЮК
ДОНЕЦЬКА ПРЕЛЮДІЯ
Роман у віршах

1. НАС ДОБРЕ ВЧИЛА ШАХТА РІДНА

Хіба забудеться так скоро
ровесник мій Камчатний Жора?
Ото вже справжній витівник
і запальний, немов сірник!
Він щойно був — і раптом зник.
Хоч за яке він брався діло,
воно не тліло, а горіло —
рогатка, карти, молоток —
із хлопця, видно, вийде толк!
А ще, як справжній отаман,
водив він друзів на баштан,
на кукурудзу молоду,
на перші ягоди в саду,
водив, звичайно, в сад не свій,
в чий — не скажу, але не в мій.
За всіх він краще знав про те,
що в полі сіється й росте,
і де лежить на шахті дріт,
свинець, розпили, динаміт.

Я пам’ятаю ті походи
на шахтний двір і двір природи.
А де знайшов би я друзяк
і стільки цінних залізяк?
І як це жити біля шахти —
і самоката не зладнати?!
І дошку виберем як слід,
коли дрімає сторож-дід,
і зіб’єм шарикопідшипник
із вагонетки, як потрібно.
Хоч і намаєшся, мов кат,
зате вже маєш самокат,
рушай у будь-яку дорогу,
лиш закидай повище ногу!
Ще лук до рук — і ти козак,
а не коров’ячий кізяк!?

Так, шахта «Щуровка» старенька
була для нас, як рідна ненька.
Вона дзижчала і гула
і день, і ніч, немов бджола.
Колись отут біля села,
де підступає степ широкий,
колодязь вирили глибокий
і наробили там ходів
до самих вугільних пластів.
А на землі над ним, як хата,
копер стоїть і естакада,
щоб через них земне добро
в краї небачені пливло.
Про ті далекі перегони
розповідали нам вагони,
від нас гули — вгинався світ,
до нас ішли — порожній свист,
вертали знов до естакади
вугіллям пузо набивати.

А недалеко від копра
росте й росте крута гора,
і вагонетки сиплять долу
з гори породу — так зі столу
летить розсипаний горох,
вчиняючи переполох.
Це, дуже люблячи природу,
ми все скиртуємо породу,
і вже чималий терикон
димить-курить на весь район,
і так стоятиме віками,
і не один. Як чиряками,
покритий ними весь Донбас.
За наше жито й бито нас!

Вже вибачайте за слабинку:
намалював я цю картинку
для читача, який і в сні
не був у нашій стороні
(я зустрічав таких роззяв,
хто у Донбасі не бував),
хоча пишу свою замітку
скоріш для мар'їнського вжитку,
де шахта — всім знайомий дім,
і ми туди також ходім!

Тут весь мій рід і всі сусіди —
від парубійка аж до діда —
тягнули лямку, мали хліб.
І не один тут кінь осліп,
теж тягнучи підземну лямку,
ходив, хропів по саму клямку.
А у скількох тут молодиць
зійшла усмішка з білих лиць!
А через кожний, кожний двір
жила вдова в одній із дір,
а з нею діти, мов курчата,
частіше півники-хлоп’ята.

Дерева нищила біда —
зростала поросль молода,
щоб на вугілля та породу
також покласти силу-вроду.
І ми спиналися, росли,
мов кропива із-під золи,
і помаленьку узнавали
про добич, вибухи, обвали,
про врубмашини, гази, тол,
про те, як сонна впала в ствол
судьба чиясь багатодітна...
Нас добре вчила шахта рідна,
і рано знала вся братва
і шахтні справи, і слова.
Та ними вже не здивувати
сучасну юнь, яка без мата
вже не дихне, немов її
наштампували холуї.
Отак по тюрмах і бараках
ми й розучилися балакать,
отак привчив московський брат
в зубах тримать не хліб, а мат.

А скільки тих вугільних грудок –
важких блискучих незабудок —
ми перенесли на собі
на ще дитячому горбі,
щоб над хатами в сніг чи в дощ
курився дим — тропічний хвощ!
І хвощ колись тут справді ріс,
та скам’янів той давній ліс,
залігши глибоко в могилі.
А ми, як ангели безкрилі,
до нього риємо ходи,
в землі шукаючи плоди.

А хлібні черги, хлібні черги,
бодай би вас струбили черви!
Голодний люд і сам, як черв.
— Ей, не чіпай болючий нерв! —
кажу собі. — Згадай-но краще,
що не такі вже ми пропащі!
Життя нас брало на ножі,
та не вбивало в нас душі.

Ночами й днями пропадала
на шахті мати, заробляла
нещасні карточки на хліб.
А я тоді, малий як біб,
ходив із ними аж на Рудник*
(миль зо три буде сухопутних)
отримать хліб той многотрудний,
бо магазинчик тут аж був,
і рій людський ще з ночі гув,
а вранці вже ставав стіною,
немов бетон, непробивною
і затуляв, як хмара, сонце —
в стіні малесеньке віконце,
куди одразу сотню рук
тягнув цей натовп, як павук.
А хліб то є, то вже немає,
а голод ноги підгинає,
бо що ці крихти-карточки?..
Тріщали в черзі кісточки,
щоб крихти взяти хоч із бою,
як маєш силу за собою,
а як не маєш — Бог з тобою!

У темній черзі без кінця
свого діждешся буханця —
чорненьку теплу ще цеглинку,
а то й довісочка, мов грінку,
хоч і глевкий, та пахне, ой!
Додому йдеш через Ворстрой —
лиху околицю Донецька,
напівбосяцьку, чужинецьку,
де треба вуличками йти —
немов прорили їх кроти,
де терикон, інакше — куча,
закрив півнеба, наче туча,
здаля красива і могуча,
але зблизька така ядуча,
де швидше стрінеш китайча,
аніж собаку чи курча,
де над землянкою — землянка,
первісна начебто стоянка,
де всіх одна рівняла планка:
копійку маєш — значить п’янка,
а як нема — до горла ніж,
а що з нас візьмеш, ріж — не ріж.

Ідеш хлоп’ям дев’ятирічним
і хліб несеш цим пеклом вічним,
притисши міцно до грудей,
сховатись ладний від людей,
від їхніх рук і від ротів,
від їхніх ніг і животів —
худих чи здутих, бо голодних —
та не спинив ні разу жодний
тебе, з хлібиною дитя:
забрати хліб — то і життя!

Спасибі вам, Ворстрой, Дев’ятка**
не зачіпали ви хлоп’ятка!
А я вас словом зачеплю:
я вас боявсь — тепер люблю,
люблю, нітрохи не брешу —
тепер я правду лиш пишу!
Ковтнувши волі, як горілки,
я нелякливий став настільки,
що серце стало, як броня,
його лякає лиш брехня.

Хай ждуть вас радісні світанки,
з бідою здружені землянки!
Хай білі сонячні буханки
щодня вам світять на столі
і хтось вас любить на землі!

В мені живе одна картина,
яка померти не повинна
зі мною разом. В ній щось є,
що все покою не дає
уже давно мені, як свідку.
Подія трапилася влітку
у спечний день, в голодний рік.
Гарячий пил аж п’яти пік.
Я ніс із Рудника хлібинку,
як миша, скушував шкуринку,
хоч міг би з’їсти за хвилинку
всю недопечену цеглинку.
Міг, та не міг. І мама, й брат
теж хочуть хліба. Був я рад
вкушати навіть аромат,
ішов, сп’янівши від буханки,
минав похнюплені землянки,
і Шосту шахту, і Ворстрой,
і вже в долині стрів конвой.
Якогось німця, наче звіра,
червоні гнали конвоїри —
на одного було чотири —
він ледве плівся весь в крові,
і темна кров на голові
була, як шапка, а приклади
на спину сипалися градом,
і полонений знову падав,
худий і довгий, мов будяк,
зелений кітель весь просяк
рудими плямами. Біда!
Дійшли до річки, де вода
текла із шахти теж руда,
тут зупинилися солдати,
і німець кров почав змивати
під злими поглядами дул,
руками брав чорнющий мул
і милив голову без тями...
Це, мабуть, він попід хатами
ще зранку їсти в нас просив,
із шахти втікши, де робив
як полонений. Упізнати
вже не змогла б і рідна мати
його такого.
– «Эй, малыш,
пошел домой! Чево стоишь?!»
Я ж ворухнутися не в силах,
неначе кров загусла в жилах,
тягну конвойному хлібець:
«Не бийте більше!»
«Прочь, падлец!
А ты смывай быстрее рожу,
а то на месте укокошу!»

І я пішов, обнявши хліб,
і спотикався, мов осліп,
а ще сльоза така, як біб,
усе підсолювала хліб.
Я не любив, звичайно, німців,
всі проклинали їх, чужинців.
Але чому моя душа
стогнала, наче від ножа?
Хіба тоді мені малому
жилося легко в світі злому?
Хіба російського солдата
я не любив, неначе брата?
Чого цей німець став, як брат,
а брат червоний став, мов кат?
Чому тягар цей немалечий
поклав Господь мені на плечі?
На все життя велике зло
маленьке серце потрясло.

Любов і ненависть у спорі —
як ті вогні на світлофорі,
такі близькі й такі суворі.
Колись кохали ми Москву —
тепер наводить це тоску
(таке зручне російське слово,
до того ж рима пречудова!).
Любили вчора СССР,
а він на зло усім помер,
лишивши злидні нам у спадок
і серіали теплих згадок
про п’ятирічки, про вождів,
про те, як хто і де сидів.
Нам розлюбити ох як важко
своє ярмо, свою упряжку!
Так, мабуть, згадує вино
п’яниця, ідучи на дно.

Кого б іще нам полюбити,
щоб научив у світі жити?
Можливо, добрий містер Сем
зоре нам завтра чорнозем?
Чи знайдем дурнів у Європі
штани зашити нам на попі?
Але дурних давно нема —
вчись, Україно, вже сама!
Ми ж не ледачі, не бандити—
допоки злиднів нам водити?
Себе, братове, слід любити!
Своїх сусідів і купців,
своїх солдатів і старців,
своїх колег і конкурентів,
своїх дружин і президентів,
свою столицю, свій Ворстрой,
і берег цей, і берег той!

Ну й розійшовся я, ой-ой!
Тепер назад вертати слід
свій поетичний вертоліт.
Гадаю, для мого Пегаса***
це порівняння — не образа,
ми ж тільки почали політ
у глибину туманних літ.

Я розповів би не для слави
про сторожів, нічні облави,
про саморобний наш наган,
але тоді пиши роман!
А я таку широку тему
загнати хочу у поему,
або що вийде. Хай читач,
любитель телепередач,
не жде тут гострого сюжету,
всього отого вінегрету —
убивств, погонь і мордобою,
що нам підсовують з тобою,
страшніших з кожною добою!
Мета в нас інша. Вже стоїть
закрита шахта. Стала кліть,
і чорнолицьою юрбою
не йдуть вже хлопці із забою,
і терикон — рудий курган
вже не димить, як вуркаган,
і тільки щось ночами тенька...
Спи, годувальнице старенька!

А нам ще треба підрости,
пройти сирітські всі пости,
навчитись ждати без кінця
вже призабутого отця,
навчитись треба кози пасти,
щось взяти з поля, тобто вкрасти,
ні, взяти все-таки, мабуть,
бо в полі досі всі беруть,
хоча свого там не кладуть;
ще слід навчитися у школі
тягти знання, як ріпку в полі,
і школу вуличну пройти —
усіх круг пальця обвести,
бур’ян курити чи махорку,
а потім вже закрити шторку.
А ще забули ми про Жорку...
Таким шаленим друг мій ріс,
немов сидів у ньому біс!
Сидів, сидів — і раптом зник,
із хлопця вийшов трудівник,
він — і шахтар, і садівник,
він — і шофер, і... Будь здоровий!
І прощавай, мій друг бідовий!

* Рудник – робітнича околиця міста Донецька.
** Ворстрой, Дев’ятка – стихійні шахтарські поселення на околиці Донецька.
*** Пегас – чарівний крилатий кінь у грецьких міфах.

[ Вступ ] [ 1. Нас добре вчила шахта рідна ] [ 2.Такі прадавні імена ] [ 3. І кожний вірив тaк, як міг ]
[ 4. Оце і щастя: голуби! ] [ 5. Ми теж не ангели, дружок ] [ 6. В дитинстві все було солодше ] [ 7. Вуличне кіно ]
[ 8. Ох, яка ця вдова бідова! ] [ 9. Сказання про снігову людину ] [ 10. І зараз рідний як ніколи ]
[ 11. Сестри такої не знайти ] [ 12. Страшна краса ] [ 13. В живoму храмі серед нив ] [ 14. Круговорот ]
[ 15. За найпрекрасніший трофей! ] [ 16. Іду туди, де серцю мило ] [ 17. Непосланий лист ]
[ 18. Я з вами, браття, не лукавлю ] [ 19. Без волі все – порожній звук ] [ 20. Погожих днів вам, орачі ]
[ Біографічна довідка ]