Василь МАРСЮК
ДОНЕЦЬКА ПРЕЛЮДІЯ
Роман у віршах
14. КРУГОВОРОТ
Літа, літа післявоєнні,
мов снігові баби студені,
ви нас, розхристаних сиріт,
як зерно, кинули у світ
на поле мерзле, не прогріте —
а може, з нас що-небудь вийде.
І ми крізь віхолу знегод
росли з народу у народ,
росли з побитого коріння,
росли з глибокого терпіння,
росли з голодної сльози
серед всесвітньої грози.
А що з такого вийти може,
знав тільки ти, великий Боже,
та був ти високо, а ми
були маленькими людьми,
серед землянок, териконів
не знали ми твоїх законів.
І хоч манив нас вільний дух,
мов козака зелений луг,
ми йшли на шахти, на будови,
лягали щебенем в основи
комуністичних пірамід,
щоб став комуною весь світ,
щоб нас помітив хоч здаля
червоний ідол із Кремля.
Ну і театр! Щасливі ролі —
але такі важкі гастролі!
Пройшли ми весь круговорот,
з народу виросли в народ,
вже власний маємо город —
оце б нам сіяти й орати!
Та все покрали торбохвати
і знов у найми кличуть нас
тягти сусідський тарантас.
Хвала тобі, сусіде-свате!
Навчив нас землю засівати
голодним трупом і кістьми...
А ще подякуємо ми,
якщо розійдемось людьми,
бо зволікання із розводом
всім обертається на шкоду.
І сам я мав таку пригоду,
коли тріщав мій перший шлюб,
точніше, нив як хворий зуб.
Ну й поносився я із флюсом,
як дехто зараз — із Союзом!
Ех, жаль деньочків молодих!
І жаль ровесників моїх!
Не всі вони вже сонце бачать,
не всі до пенсії ішачать,
а хто жує пенсійний шмат,
то теж не дуже сонцю рад.
Одних у гроб загнала чарка
(відома нам ця санітарка!),
тих з’їла шахта, тих — тюрма,
вже багатьох нема, нема,
пішли від нас ще молодими.
Хай будуть спогади не злими!
І Санжаревський не дожив
до переломних наших днів,
стомився жити Анатолій,
з яким я з’їв немало солі,
ходив у школу і в райком,
коли він був там вожаком,
і в Красногорівку, бувало,
ми погуляти завертали,
а ще студентами колись
в чужій квартирі ми товклись
валетом на одному ліжку
(нестатки заженуть і в діжку).
Дружили б ми і до сивин,
та час забив між нами клин.
Мій друг тягнувся до начальства,
а я схилявся до зухвальства,
і кожний з нас свого досяг:
я все блукав, як той варяг,
серед поетів і нетяг,
а обережний Анатолій
тримався лиш надійних колій.
Він був веселим товстуном
і, як ведеться, ласуном...
Хай спочиває мирним сном!
А я відзначу у поемі:
ми всі служили тій системі,
бо всі комуною жили,
під тінню партії цвіли,
немов під лавкою макуха.
А що?! І то була житуха!
Дивись начальству тільки в рот,
хихикай, наче ідіот,
покірно шию гни, мов скот —
тоді одержиш жмут соломи,
і жуй її хоч до оскоми.
Та жити краще можна скрізь:
найперше — в партію пролізь
(ми цю проходили науку),
і на чиюсь обпершись руку,
хоч важить дещо й голова,
вилазь із спільного хліва.
І враз побачиш серед двору
гарбу велику, мов комору,
із назвою «КПРС»,
де є і сіно, і овес,
і різна дерть, і різні крупи,
усе, що проситься на зуби,
усе немислиме добро,
і де сидить Політбюро —
такі собі старі діди,
аж приросли до лав зади,
це — «совість, ум і честь епохи»,
сидять і мляво ловлять блохи.
На передку над усіма
стоїть Генсек біля керма,
і ворухне лишень бровою
над велелюдною юрбою —
усі готові вже до бою
за правду, волю, за народ,
за повний віз, за повний рот!
Впрягайсь і ти в червону бричку
і зразу їстимеш травичку
чи бурякову добру гичку,
а як заслужиш, то з небес
тобі посиплеться овес,
і сир, і кури, і ковбаска,
горілка й мед. Хіба не казка?!
Усі шлункові чудеса!
І для душі там є краса:
гучні паради і бенкети,
космічно-ядерні ракети
і найсуворіші секрети,
і ордени, немов котлети,
театри, опери, балети,
повії, дачі, кабінети,
свої безсовісні газети,
свої кастровані поети,
усе партійне, все своє,
коротше — все, що треба, є!
І навіть більше! Хто полічить?
Тягти нам воза більше личить.
Тягни, тягни і всіх топчи —
до щастя матимеш ключі!
Та я не жив на повну губу
і радий був тарілці супу,
бо тягнучи ту бричку любу
і ловлячи дорожніх ґав,
я тільки ззаду попихав,
коли з гори вже віз котився.
І як я весело дивився,
коли летів він під укіс
із чотирьох усіх коліс,
аж загудів довкола ліс!
Однак я вештався недаром
довкола воза тим базаром,
бо вибравсь, бачте, із хлівця,
із степового хутірця,
навчивсь тримати олівця
і став потроху віршувати.
Та, видно, мало била мати,
не приучивши з ранніх літ
до праці братися як слід,
а так не вийшло з мене пана
(хіба він виросте з Івана?),
а вийшло щось ні те, ні се.
Нехай і так! Приємлю все!
Зате і жадність не гризе,
не мучать слава чи безслав’я,
що заслужив, те і дістав я.
І за минулим не тужу,
жартую навіть, як пишу,
і зараз, бачите, братове,
про що веду свою розмову.
Ну, нащо згадувать тепер
уже покійний СССР
або червону ту гарбу?
Ще перевернуться в гробу!
Хіба над цим сміятись можна?
Година ще така тривожна.
Хоч і прожив я довгий вік,
та несерйозний чоловік!
Узявся б краще прославляти
героїв наших, славні дати,
як ляхів тиснув батько Хміль,
як до татарів не по сіль
ходив Сірко — володар степу,
згадав би гордого Мазепу,
що влип із Карлом у халепу,
як проклинали, мов баби,
його історики й попи,
слід оспівати і Петлюру,
як у добу для нас похмуру
він Україну захищав
від сарани, що Ленін слав
(ох, і червона сарана!
Ох, і скажений сатана!),
і не жаліючи паперу,
нам слід прославити Бандеру,
бо стільки ним страхали нас,
аж досі зляканий Донбас,
хоча таких борців у світі —
на пальцях можна полічити!
І вже мовчати нам ганьба,
як славно билася УПА*!
«Іду на смерть, а Україні
здобуду волю!» — чути й нині
повстанські клекоти орлині,
як дзвін шабель у Чигирині.
Чого б не взятися мені
когось прославити? Так ні —
розкритиковую сучасне,
немов таке воно злощасне!
Хіба не чую вільний дух?!
Хіба забув я славний Рух,
де не один є в мене друг?
І сам я був недавно в Русі,
що розливавсь, як повінь в лузі,
що заливав усі майдани,
із душ зриваючи кайдани,
і скандував аж до небес:
«Хай живе КП-СС
на Чорнобильській АЕС!
Ганьба катам! Героям слава!» —
аж влада падала трухлява.
Та не вдалось нам роздушить
усю червону гадь і гидь.
Рух увійшов у береги —
усе поблідло навкруги.
Прощай, годино ясночола!
І В’ячеслава Чорновола
вже поховали саме вчора.
Він боронив народ, як міг,
його ж ніхто не уберіг.
А Рух обсипавсь, мов колосся,
і аж до гузна розколовся.
Тепер їх два у всій красі,
і кожний — на одній нозі,
і два вожді, мов карасі,
в болото кличуть нас. Мерсі!**!
Чого научать верховоди,
коли самі не дійдуть згоди?
А тут і третій вже карась
розвів таку словесну грязь —
аж у долоні плеще власть,
зате житуха в нього сита
біля державного корита.
Оце уми? Оце еліта?
Це зрада, зрада неприкрита!
Похоронили блазні Рух!
І на душі так важко, хух!
У політичнім авангарді
є, звісно, люди слави варті,
та я тепер цураюсь партій,
всіх їхніх лозунгів і хартій,
бо все пригадується віз,
що нас котив у комунізм.
А що із того, знаєм, вийшло —
стирчить в кюветі тільки дишло,
де вже куняє чорний грак,
мов попереджувальний знак.
Як від хронічної хвороби,
так від політики і злоби
(а ще під боком той Чорнобиль)
втекти схотілося мені,
щоб доживати в тишині.
Хай вибачає Київ стольний:
помандрував я в степ роздольний
над Чорним морем, що весь час
мені нагадує Донбас,
хоч там сивіє дим і газ,
а тут, бува, морські тумани
пливуть густіші від сметани,
а ще тут море і платани,
розкішні плавні і лимани,
одначе літня спека та ж
і той же мовний єралаш.
Тож на околиці Одеси
без товариства і без преси,
всі занедбавши інтереси
і рідко пишучи листи,
я думав затишок знайти.
Могти й хотіти — різні речі,
і хоч живу я по-чернечи,
та летаргії все ж нема
для неспокійного ума,
здоров’я теж таки чортма,
і українство тут дріма,
і дух чужинський, мов чума —
отож «ідилія» сама!
Оця самітницька житуха
взяла якось мене за вуха,
дала перо, дала папір
і загадала довгий твір.
На що і нащо (ось питання!)
іде снага моя остання?
Кому на рани сиплю сіль?
Кого схвилює скромний стиль?
Пожартувала з нами доля:
голодна воля — теж неволя,
і як цю волю не крути —
у неї присмак гіркоти.
Колись нас Бог карав гетьманами
тепер — вождями, отаманами
або партійними шаманами,
бо розвелось, як в сучки блох,
чотири партії — на трьох.
А демократії, а ґвалту,
а скільки ситого азарту!
Ну чом не лицарі-борці?
Гостри пошвидше олівці
та вимальовуй на картину
парламентарну Україну,
як повернувшись із тюрми,
вона старцює між людьми.
А більшовицькі плутократи,
нові і давні казнокради
так присмокталися до влади,
так із народу смокчуть кров,
що він до волі охолов,
ще й ловлять дурнів на макуху:
«Спасибі Руху за розруху!»
Ну і часи! Чим вищий князь,
тим більший злодій він і мразь.
Нові вожді з обламків брички
зладнали кілька невеличких,
той взяв колеса, інший — дишло,
якась подоба воза вийшла.
Та головне — це візники,
рішучі наче різники.
Ось хоч би Петя Сталіненко!
Він — не метелик-одноденка,
а з роду крупних хижаків,
отих червоних вожаків,
що люблять спати з карабіном
і дуже пахнуть нафталіном,
як і учитель їхній — Маркс,
з яким розігрується фарс.
Карл Маркс навчив, звичайно, Петьку
нам видавати хрін за редьку,
та скільки корінь не гризи,
а шлунок просить ковбаси
тієї, що буржуазія
у себе наче жне і сіє.
Цей буржуазний ковбасизм,
немов боксер, звалив марксизм.
Пора прощатися з мерцем,
а не махати прапорцем!
Ніяк цього ще не второпа
і отаманша з Конотопа —
комуністична Пенелопа***,
котру вже знає вся Європа,
бо кидалась на Мовчана****,
неначе відьма навісна.
Та навіть п’яний старшина
не б’є лежачого солдата,
а тут поета-депутата
у нас в парламенті товчуть,
із ланцюга спустивши лють.
Ну, що поробиш? Темний спадок
у більшовицьких депутаток,
як і в Езопа Ілліча,
що із поета-сурмача
перетворивсь на дитинча
і все лепече про мутантів,
про українців-окупантів
на рідній не своїй землі,
про те, що Сталін на ослі
ось-ось появиться в Кремлі,
як той Христос в Єрусалимі,
а з ним апостоли любимі,
уся стара кривава рать —
святу Росію рятувать.
Коли ж Великдень той настане,
червонопрапорний Бояне?
Скажи ясніше — не мугич!
Недочувати став Бардич
і став скупий на могорич:
не вистачає вже харчів
для всіх червоних сурмачів.
Хіба старі партійні аси
у нас не вкрали всі припаси —
гірку копійку з ощадкаси?!
Чого ще треба?! їж ковбаси,
вминай ікру і ананаси,
доношуй брежнєвські лампаси,
та не точи хоч людям ляси!
А, бач, схотілось булави,
немов дитяткові халви!
А ще ось Міша Абрамович —
із Марксом також кровний родич.
Слизький і спритний, наче в’юн,
він нас повчає із трибун,
які потрібні нам закони,
які потрібні нам ікони,
а сам накрав уже мільйони
і до своїх нечистих рук
все прибирає, мов павук:
заводи, школи, магазини,
скупляє хліб весь до зернини,
до пня вирубує ліси,
купляє душі й голоси
і про права людини меле
в своїх газетах і на теле,
а українок, як полон,
жене в борделі за кордон.
А що йому? Він пан-барон!
І не один пузатий Міша
для нас свої закони пише.
В Верховній Раді всі кутки
обсіли ситі павуки
і тчуть, і тчуть свої мережі...
Вже там і наша незалежність,
як муха спіймана дзижчить,
народ же глипає й мовчить
в телевізійному гіпнозі,
лиш ловить чортиків на носі,
бо заважає п’яний чад
йому дивитись маскарад,
що здавна зветься «влада Рад».
Гай-гай! З лукавими вождями
не раз водили нас до ями
і укладали штабелями.
Ні! До нової булави
нової треба голови!
Коли вже діждемось Богдана,
нового славного гетьмана?!
Бо що не вигулькне гетьман —
спішить набити свій гаман,
за ним і вся його старшина
не бачить світу за грошима,
і весь кагал здійма аврал:
«Дайош первинний капітал!»
І так гребуть той капіталець,
що вже народ — як голий старець,
по всіх містах і там і тут
на смітниках гребеться люд,
зате пройдисвіти багаті,
розперезались в нашій хаті.
На руку їм розгардіяш
і цей парламентський шабаш,
де в купу збились, мов у лазні,
недавні сищики і в’язні,
народні речники і блазні,
чужі запроданці і власні,
де нашу волю, як товар,
уже вивозять на базар
неситі ще скоробагатьки,
які продати ладні й батька
і нишком змитись за кордон.
І що для них святий закон?
І що для них народні сльози?
Та вліз я, бачу, в нетрі прози!
Ви вже самі робіть прогнози.
Я в політичні ігри — пас,
у мене свій дороговказ,
для мене істина єдина —
це Україна, Україна!
А всі ті многі вороги,
що нас обсіли навкруги,
найперше — в нас самих, у нас,
і в нас самих — єдиний спас.
Де у суспільстві мудра згода —
за нього Бог і вся природа.
Непереможний той народ,
де і останній гріховод
іще з колиски — патріот!
* УПА – Українська Повстанська Армія.
** Мерсі (французьке) – дякую.
*** Пенелопа – вірна дружина Одіссея.
**** Мовчан Павло – поет, політик.
[ Вступ ]
[ 1. Нас добре вчила шахта рідна ]
[ 2.Такі прадавні імена ]
[ 3. І кожний вірив тaк, як міг ]
[ 4. Оце і щастя: голуби! ]
[ 5. Ми теж не ангели, дружок ]
[ 6. В дитинстві все було солодше ]
[ 7. Вуличне кіно ]
[ 8. Ох, яка ця вдова бідова! ]
[ 9. Сказання про снігову людину ]
[ 10. І зараз рідний як ніколи ]
[ 11. Сестри такої не знайти ]
[ 12. Страшна краса ]
[ 13. В живoму храмі серед нив ]
[ 14. Круговорот ]
[ 15. За найпрекрасніший трофей! ]
[ 16. Іду туди, де серцю мило ]
[ 17. Непосланий лист ]
[ 18. Я з вами, браття, не лукавлю ]
[ 19. Без волі все – порожній звук ]
[ 20. Погожих днів вам, орачі ]
[ Біографічна довідка ]
Просвіта
