Василь МАРСЮК
ДОНЕЦЬКА ПРЕЛЮДІЯ
Роман у віршах

15. ЗА НАЙПРЕКРАСНІШИЙ ТРОФЕЙ

Коли все є — нам більше треба,
така вже, мабуть, примха неба,
щоб світом правила потреба.
І наймізерніше життя
миліше нам за небуття.
А ще як жити є для кого,
а ще як кличуть на підмогу
онуки й діти... Слава Богу,
він і мене не обділив,
подарувавши двох синів:
один змужнів уже, дорослий,
а другий — хлопчик малорослий
худеньким пагоном зроста,
мої повторює літа
і також тягнеться до книжки,
і мандрувати любить пішки.
Така вже доленька моя:
ростуть бешкетники, як я!

«Стривай! — чиюсь я чую мову. —
Ти знов на хлопців звів розмову
і строчиш, наче кулемет,
а про дівчат — хоча б куплет!»
І справді вийшла опечатка!
Куди ж поділися дівчатка?
Невже на нашому кутку
їх не було і в сповитку?!
Вже вибачайте ви, сусідки,
мого дитинства добрі свідки,
що не пустив ровесниць, вас,
у свій тісний хлопчачий клас!

Моє дитинство — мій початок —
пробігло справді без дівчаток,
я з ними зовсім не дружив,
мов у другому світі жив.
Спектакль один, та різні ролі:
я більше знався на футболі,
на самопалах, на книжках
і териконами пропах,
а щоб дівчата, щоб дівчата —
для мене справа ця десята!

Хоч, правда, десь у років п’ять
ходив я в гості, наче зять,
в сусідній двір до Свєти Світко.
Але сумна це оповідка:
прибив, спалив маленьку квітку
досвітній пагубний мороз,
або точніш, туберкульоз.
І досі згадка, наче фото,
в мені сколихує скорботу
і перший промінь почуття,
що загадкове, як життя.

Я бачу балку з осокором,
над нею хату з чистим двором..
І я в квітучому саду
за руку дівчинку веду,
немов кульбабку золоту.
Війна ще котиться Донбасом,
вгорі гудуть мотори басом,
і вдалині ревуть громи.
А ми удвох. Щасливі ми.
Йдемо у яр між дерезою,
і небо пахло нам грозою,
все зеленіло, все цвіло,
а в балці било джерело,
над ним — і наші два сердечка,
і пташенята у гніздечку
теж у воді колись-колись...
І раптом білі крила — блись!
Біліше саду все збіліло,
на землю сонце ніби сіло —
і враз померкло, помарніло,
аж почорніло джерело,
як бите скло...

Ніколи я не перестану
любити Світкову Світлану —
легку пушинку, першу панну,
яка осяяла мені
дитинство в рідній стороні.
Її вже, мабуть, всі забули,
усі вже родичі поснули,
і зник уже над яром дім,
і осокора вдарив грім,
і ні могилки, ні горбочка,
лиш нитка світлого струмочка...
Чому, чому жорстокий світ
не дав Світлані довших літ?
Чом пожалів для неї світла,
аби трояндою розквітла,
зустріла щастя молоде,
дитя вродила золоте?
Він дав їй світло, та не те.
А може, там їй, світе, краще?
Життя кругом таке пропаще!
Кругом зміїлось стільки зла!
Душа не встояла мала,
не захотіла жити в пеклі,
де всі блукали ледве теплі...
І тільки в пам’яті дівча
мені сіяє, мов свіча.
З тим сяйвом я прийду й до Бога,
не полюблю вже так нікого.

Не той мудрець, хто довго жив,
а хто багато пережив.
І ми в літа свої дитячі
були всезнаючі і зрячі.
А нащо раннє те знання?!
Смерть косить, бачте, навмання
і найраніше кращих косить,
і навмання життя возносить
грубіші душі до вершин,
бо приміря на свій аршин.
Та мудрий, цілячись в десятку,
частіш розгадує загадку
і любить правду, а не грим,
не пише віршів задля рим,
для нього більше важить думка.
А форма що?! Порожня рюмка.

А нащо це я вам пишу,
філософічністю грішу?
Невже потрібно для сюжету?
Скажу. Немає тут секрету.
Я просто паузу зробив,
а нить розмови не згубив,
і повторю ще на остаток:
я хлопчаком цуравсь дівчаток.

Зате пізніш, в юнацькі дні
вже будуть снитися мені
і мрійна Віра, й горда Валя,
і три сестрички — Ліда, Галя
і... вже забув, ну, хоч убий!
І що це з пам’яттю? Старий!
Не так старий, як трохи давній
і грішний (каюсь, православні!).
Мені краянки наші славні
не тільки снились, а було,
що й цілуватись за село
ходив я з деким. Ну, та досить!
Бо знову вбік мене заносить,
бо знову, чую, хтось сказав:
«У тебе серце, як вокзал!»
І присуд дуже справедливий:
з таким я серцем — і щасливий!

Але не всім, відома річ,
яких красунь давав Бардич.
Таких струнких, таких стегнистих
і милооких, і речистих,
а ще і ямка на щоці,
а ще й колечко на руці,
або намисто, як на гріх,
помежи горбиків крутих —
ой, не кажіть! Дівчат таких,
дівчат із вогником в зіниці,
із голоском, як у синиці,
і чистих, як вода в криниці —
клянусь, ніде більш не було,
хоч обійди усе село,
яке вже схоже на містечко!
І недарма, як рій на гречку,
сюди летіли залюбки
нетерпеливі парубки.

До нас постійну мали візу
сусіди наші — хлопці з Низу*,
а інші з Центру калатали,
своїх дівчат їм, бачте, мало,
а там же танці і кіно
(смачне завжди чуже вино!),
і з Криволапа й Голубівки
у нас шукали хлопці дівки,
і з Олександрівки ішли
коханням вражені посли,
п’ять кілометрів — не дорога,
коли землі не чують ноги.

І заглядав на наш куток
рудничних жевжиків гурток,
щоб вечорком дівчат полапать
та язиком блатним поляпать.
Дівчата що? Хі-хі! Ха-ха!
Де спів і сміх — нема гріха.
Та наші хлопці — не розтяпи,
лунав, як дзвін, сигнал: «Кацапи!»
(Не ображаються нехай
Ворстрой, Дев’ятка чи Шанхай,
бо як було, я так і мовлю,
і зовсім, друзі, не злословлю.
Ми теж не в радості були,
коли нас кликали: «хохли».
Так-так, ми ще не обрусіли
і міцно в Мар’їнці засіли,
мов у фортеці. А рудничне
було для нас як заграничне.)

А вже Бардич почув сигнал
і на кутку зчинивсь аврал:
гукнули Крестика і Рака,
і Псіх прибіг, як злий собака,
і тут як тут Бардюк — вояка,
і Йоца — знаний забіяка,
і Мотя, дужий як чортяка,
і Бойків збіглась ціла пака,
і я крутився, як зівака,
і дехто ще з героїв був,
та їхні клички я забув.
Кого ждемо? Пора в атаку!
А зір на небі — наче маку,
і вийшов місяць на-гора
із-понад шахтного копра,
сади біліють, як сметана...
Та хто на них дивитись стане?
Всі наші славні парубки
вже міцно стисли кулаки
чи заборонену свинчатку,
бо, ясно, йдуть не на колядку,
бо кожний геть на все готов.
На що не підеш за любов?!
А я відстав чогось. Агов!

Прощайте, писані закони,
коли заграють в нас гормони!
Нам друг — не друг, і брат — не брат,
коли у наш полізе сад!
А як дійшло до колотнечі —
забава ця не для малечі,
бо треба мати дужі плечі,
і руки, й ноги, зуби й ніс —
ну, це вже в бійку я заліз!
А я ж не був її учасник:
жалів я слабших і нещасних,
то й пригальмую тут перо,
де хлопці б’ються за добро.

А те добро ще нічиє:
стоїть, насіннячко плює
і грає чорними очима —
куниця, ягідка, рибчина —
і білі крила за плечима.
Та це не значить, що легка
чекає здобич вояка!
Як часто гордий переможець
її привласнити не може,
а забирає третій хтось!
І не від нас так повелось.

Згадаймо лиш, як давні греки
здолали путь яку далеку,
яку затіяли війну
за ту Єлену чарівну,
що викрав в них чужак із Трої.
О, як боролися герої —
і Ахіллес, і Одіссей —
за найпрекрасніший трофей!
І так старались грецькі вої —
лиш пил оставили від Трої!
Стара історія, стара.
Свою нам рухати пора!

Так само хлопці-бардичани
красунь-сусідок виручали,
не поспитавши в них, чи слід.
А всім відомо з давніх літ:
найбільше шкодить нам сусід.
Частіш-таки чужі мисливці
знаходять в нас сліди куниці,
які ведуть до ближніх хат,
і забирають в нас дівчат.
Було, було юнацьких воєн
з тим окацапленим Ворстроєм!
Та він, живучіший за Трою,
все зеленіє під горою,
не спопелили, бач, хохли,
як Трою еллінські орли.
Ми з ним усе ж були братами,
були вугільними кротами,
в одному виросли кублі,
в одній копалися землі,
нас розділяла тільки річка —
худа, замулена калічка.
А що дівчат він крав щораз —
їх вистачало і для нас,
і гарні всі як на показ!

Казала Настя — як удасться!
І сам я тут надибав щастя.
Так-так, у нас на Бардичі,
де нам не темно і вночі,
де хлібний вітер з поля віє,
де місяць взимку навіть гріє,
де шахти здалеку гудуть,
де палісадники цвітуть,
де м’ята пахне біля ґанку,
де пари мріють до світанку,
я пару теж собі знайшов,
зітерши й пару підошов,
і разом з нею в світ пішов.

Круті життєві повороти —
то поклик матінки-природи,
а молоді літа — то вступ
до співжиття, що зветься шлюб.
Ця річ божественна за змістом,
але за виявом — терниста,
та я лишаюсь оптимістом
і маю цілі зуби й чуб,
хоч відбуваю другий шлюб.
Хай вислів дещо прозаїчний
і вам нагадує в’язничний,
та головне, він юридичний.
Слова стулити до пуття
все ж легше, аніж два життя.
Хоч ми з дружиною до пари,
але і в нас бувають хмари,
однак частіше від Тамари
тепло весняне струменить
і нас єднає, наче нить.
І все ж не личить нам хвалить
своїх дружин, щоб не зурочить,
а то ще знайдеться охочий
такий собі міцненький дід
наш скарб украсти. Тож не слід
так спокушати грішний світ.

Немає більшої мороки,
коли під старість грають соки
і тягнуть нас іще на скоки!
В осінню мряку і туман
душа розквітне, мов каштан,
квітує всупереч природі,
піддавшись лакомій пригоді,
чекає райдуг, літніх гроз,
хоч на підході вже мороз
і буря жінчиних погроз.
Душа пройшла вже всі науки —
ну нащо їй юнацькі штуки?!
Схотіла більшого — терпи!
На те в троянди є шипи.

Це звідав наш старий Мазепа
і заплатив він більш, ніж треба,
за двійко тих дівочих брів —
козацьку землю погубив.
Але це довгий детектив,
що описав давно вже Пушкін
во славу Першого Петрушки.
Немає вищих нагород,
як мужньо вмерти за народ,
хай і старий ти гріховод!
А щодо грішних насолод...
Любов завжди прекрасна казка —
хай не мине вас Божа ласка!
І вчіть любовний алфавіт,
допоки вас цікавить світ!
А я вернусь до юних літ.

І провінційну нашу юність
манили щира вільнодумність
і романтична висота —
на те і сила молода.
Та тільки скоро юні пари
для себе знайдуть інші чари,
затягне їх повільний вир
сімейних буднів і квартир.
Для духу знайдуться кайдани:
любовні чвари і романи,
непевні друзі і дурмани,
і вічне повзання вужем
перед начальством і грошем.
А як прийшли чини й повага —
прощайте, воля і відвага!
Прощайте, мрії молоді!
Прощайте, помисли святі!

Я не хлоп’ям почав тоді
свій шлях у парі, шлях бугристий,
немов стелив його нечистий!
Я між людьми уже потерсь,
немов на дошці шустрий ферзь
чи покупець серед базару,
і час настав обрати пару.

Нехай мене вже, блукача,
той шлях карав, а не дівча,
просте дівча з простої хати,
воно не встигло й погуляти,
бо вдень — робота, а надвечір
ще треба в школі гнути плечі,
а після школи (не секрет)
стрічати став сусід-поет,
який вже вуз кінчав заочно,
хоч так навчатися — це точно,
як цілуватися заочно.
Та як не як він був студент
і на кутку інтелігент.

А вчений сам до світла прагне
і за собою інших тягне —
святий порив не знає мір!
Хотів підняти я до зір
свою сусідку- щебетушку,
як принц казковий Попелюшку.
Який наївний був король!
Таку обрав собі я роль,
легку задумавши гастроль
для двок невизначених доль.
Відважна роль! Віват, король!
Перо покинь, орати зволь —
довкола трону тільки голь
і вірний стражник — алкоголь,
що величався самогоном.
Він, правда, був поза законом,
та в кожний дім вповзав, як змій,
і заповзаючи у мій,
шептав мені: «Ти щось блідий...
Пий і гуляй — ти ж молодий!»

О, юність, де твої жоржини,
нічні зарошені стежини
і недоспівані пісні,
і очі люблячі ясні?!
Роки блукань, роки вагання
перемагає мить кохання.
Я стрів любов і звав її
в нові омріяні краї,
у тополине Подніпров’я,
де оживав серед дібров я
і дух сталив, а про здоров’я
не дуже дбав, хоча з тих літ
мене навідував бронхіт
і не простий, а астматичний,
тепер для мене, правда, звичний,
але то вже моя печаль...
Прощай, донецька сіра даль!

Прощай, Бардич — шахтарський вулик,
мій друг і бідний мій притулок!
Ти вже навіки став минулим.
І чом ти звешся так, Бардич,
ніхто не скаже ані гич.
Хоч всі тут знають розумахи:
барда - це той остаток браги,
що пахкотить на весь район,
коли вже скапав самогон,
його не п’є хіба що слон.
А я додам, бо я прискіпа:
бардою звуть ще кусень хліба.
І ти, Бардич, як рідний брат,
ділив зі мною чесний шмат,
ділив тепло і смуток хат.
Чого ще треба?! Сам не знаю.
Зманив, зманив нас пошук раю.
І досі, бачте, я блукаю,
не місця кращого шукаю,
а долі кращої, мабуть.
А хто до неї знає путь?
Авжеж не я! Сама планида
мене м’ячем футбольним кида.
Уже давно спочити час,
та знову гол і з нову пас
і все не в той бік, де Донбас.

Я обживав Черкаси й Київ,
в Москві чималу торбу виїв,
і у тамбовській глушині
я волочив солдатські дні,
і Львів я бачив, і Варшаву,
в Софії пив балканську каву,
а Петербург, а Чернівці —
теж, друз і, не близькі кінці,
як не близький був і Кавказ,
я не кажу вже про Донбас,
де бачив кожного із нас
Донецьк, Шахтарськ чи Маріуполь,
знайомі нам, як чорний вуголь.
А скільки інших славних міст
оглянув я, немов турист!
Жив у Криму, тепер – в Одесі.
Чи зупинюсь на цій адресі?
Чи повернусь, як Одіссей,
топтати знов донецький глей?

Що юнакам шукати слід,
того уже не знайде дід.
Бо там найкраще, мій читачу,
де вперше сонце ти побачив,
де мати клала у купіль,
давала вперше хліб і сіль,
а батько брав тебе на плечі,
щоб ти зірки ловив надвечір,
де вперше бігав ти на луг,
де був у тебе перший друг,
де перша школа, перше «п’ять»,
де у степу могили сплять.

* Низ, Центр, Криволап, Голубівка – кутки містечка Мар’їнки.

[ Вступ ] [ 1. Нас добре вчила шахта рідна ] [ 2.Такі прадавні імена ] [ 3. І кожний вірив тaк, як міг ]
[ 4. Оце і щастя: голуби! ] [ 5. Ми теж не ангели, дружок ] [ 6. В дитинстві все було солодше ] [ 7. Вуличне кіно ]
[ 8. Ох, яка ця вдова бідова! ] [ 9. Сказання про снігову людину ] [ 10. І зараз рідний як ніколи ]
[ 11. Сестри такої не знайти ] [ 12. Страшна краса ] [ 13. В живoму храмі серед нив ] [ 14. Круговорот ]
[ 15. За найпрекрасніший трофей! ] [ 16. Іду туди, де серцю мило ] [ 17. Непосланий лист ]
[ 18. Я з вами, браття, не лукавлю ] [ 19. Без волі все – порожній звук ] [ 20. Погожих днів вам, орачі ]
[ Біографічна довідка ]