Василь МАРСЮК
ДОНЕЦЬКА ПРЕЛЮДІЯ
Роман у віршах

4. ОЦЕ І ЩАСТЯ: ГОЛУБИ!

Жили від нас недалеченько
і голуб’ятники Дяченки.
Це їхній батечко Трохим
здоровавсь перший будь із ким,
хай навіть стрінеться маля,
а він гукне іще здаля:
— Ну як, Андрейович, житуха?!
Чи є хлібець або макуха?
А ти підріс — ого цабе!
Вже скоро женимо тебе! —
і підморгне тобі притому,
і понесе шахтарську втому
в руках натруджених додому.
Чи ви живі, Трохим Ілліч?
Без вас скучніше б жив Бардич!

А без захоплених синів
і день так щедро б не яснів.
А що те небо, двір чи дах,
як не гуде на ньому птах?!
Тож у Трохимових синів
від голубів аж двір сивів.
Недаром Толик галасливий
і звавсь по-вуличному «Шивий».
«Де, Шивий, був? Що, Шивий, бачив?» —
не ображався він одначе.

О, ці дитячі імена!
Не стерла їх і давнина.
Були й образливими клички,
та в них характер наш і звички,
могла і долю визначать
липуча вулична печать.
Один із нас їх мав з десяток:
Камчатка, Циган і Припадок,
Тюрма і Тюря і так далі,
не буду тиснуть на педалі,
щоб не образилась, бува,
його вже сива голова
і досі, мабуть, бойова.
А щоб не дати нам осічки,
назву я також власні клички,
у мене був їх менший ряд:
Васютка, Вуточка, Пірат,
а ще (хай вибачить ця жінка!)
дражнили «Леся Українка».
Я зрозуміти все не міг,
чого беруть мене на сміх.
Ти б ображався, мій читачу,
як я, на цю війну дитячу,
коли без книг нема життя,
а чинить вулиця тертя
і вслід тобі скандує стінка:
«Вуточка, Вуточка! Леся Українка!»?
Пусте — а в пам’яті сидить.
Нехай собі! Воно — не гидь,
і не така вона незряча
проста вигадливість дитяча,
ніхто без вигадок не зріс...

Тягар знання зі мною ніс
шкільний мій приятель Борис,
і дружба з ним (це вам не смішки)
не уявлялася без книжки.
І біля хати в холодку,
і десь у школі у кутку
вона до нас тулилась близько,
немов причіпливе дівчисько,
із нами все кудись брела,
відсторонивши всі діла.
Коли я з нею став дружити,
почав і віршами грішити,
і помаленьку затягло
це неспокійне ремесло,
як затягає нас горілка,
із нею, правда, інша спілка,
але таки не менший хміль —
про хліб забудеш і про сіль,
а тут недовго і пропасти,
як від смертельної напасті.

Отак я те дівча любив!
Люблю й тепер найбільше з див,
книжок і сам я наплодив,
та до дитячої любові
ой як далеко старикові!
Її з собою теж повіз
кудись в Карелію Борис.
І чим зманили хитрі фіни
мого дружка із України?
І чим привабив хмурий край,
куди не їздить наш трамвай?
Ходив слушок: якась актриса
зманила Глущенка Бориса.

А скільки хлопців і дівчат
пішло із бідних наших хат
шукати в світі грошенят!
Скількох, скількох причарували
степи цілинні за Уралом,
чи Заполяр’я біла шаль,
чи приамурська магістраль!
Найкращу молодь роботящу
ковтнула там імперська паща.
Де та Тюмень, де Воркута?!
Скрізь наші люди гнуть хребта,
і час їх снігом заміта.

Та розбалакався я з вами,
лишивши хлопців з голубами.
Нехай я вуточка чи гусь —
на нашу вулицю вернусь,
на кращу з вулиць, я клянусь!
Вона в нас довга, наче стрічка —
із пилу й жужелиці річка
отак кілометрів на п’ять.
І дві шеренги хат стоять
із саману і черепиці,
і де-не-де стоять криниці,
і повиходили стовпи
погомоніти, як баби.
Промчиться вихор мотоцикла —
і знову вулиця затихла,
лиш вітер куряву мете,
коли давненько дощ не йде,
а пройде дощ — розкисне траса,
і без крилатого Пегаса
попробуй вибратись у світ
та ще без гумових чобіт!

Така в нас вулиця преславна.
І назва в неї теж забавна —
«Орджонікідзе». Що за хрін?!
Кому з нас родич цей грузин
із банди Сталіна? Нікому,
крім більшовицького райкому!
Всім нашим вулицям сповна
він дав блискучі імена:
і Маркса, й Леніна, й Артема,
і Йоськи Сталіна зокрема...
А дідько з ними! Скверна тема!
Я по коліна в ній зав’яз.
Підвів, підвів мене Пегас!
Забув, які дороги в нас.
Тоді читали ми не раз:
«У місті Сталіно* на заводі імені Сталіна
сталевар Сталіненко, ставши на ударну
сталінську вахту, встановив новий сталінський
рекорд виплавки сталі, і був представлений
до Сталінської премії, яку в Кремлі
вручив йому сам товариш Сталін».

Така в нас вулиця. Картина
вас засмутити не повинна:
ви лиш погляньте на сади,
коли вони почнуть цвісти,
на палісадники в жоржинах,
на хати в білих одежинах,
на цілі хмари голубів...
До них я знов розмову звів,
бо ще не все вам розповів
і не відновивсь від нагоди
погомоніти про породи.
Як голуб’ятник я — не зух,
однак ганяв не тільки мух.

Частіше в нас водились дикі —
птахи проворні і великі,
що так шугають десь по корм,
як літаки сучасних форм.
І я завів раз диких пару,
але нагнала мати жару,
щоб голуб’ятником не став
і як людина не пропав.
Збагнути материну думку,
звичайно, трудно недоумку,
допоки в школу носить сумку.
Були у хлопців для душі
чубаті, навіть — дутиші,
у них таке роздуте воло,
немов на сцені тягнуть соло
якісь грудасті співаки.
Забув я дещо за роки,
а щось пригадую таки.
Різнились птахи й за мастями,
та в нас любили до нестями
шляхетних льотних голубів,
чи миколаївських інакше.
І як повідати вам м’якше
про метушню, спортивний шал
і голубничий той аврал?!

То був парад, було то свято,
коли злітали голуб’ята!
Ні, не злітали — їх з розмаху
метали хлопці вище даху,
і птиці танули в імлі,
немов метелики малі,
а згодом крихітні мачини
лиш мерехтять перед очима,
немов на ниточці, висять,
не відхилившись ні на п’ядь
від даху рідного і двору,
від оченят, що зирять вгору.

Ось вам і щастя! Голуби!
Задерті в небо всі чуби,
задерті всі носи кирпаті,
прямі, качині й конопаті,
і найкрутіше — у братів,
чий рій до сонця полетів.
І галасливий Толя-Шивий
вже не ходив — літав щасливий:
у цілім селищі навряд
чи знайдеш кращих голуб’ят!
Але й аварії бували,
коли хмарини, як чували,
те щастя в небі накривали
чи заставала рання ніч...
В тривозі бігав весь Бардич.
— Не чув! Не бачив! На Шанхаї**?
У Кременній? В Зеленім Гаї? —
старе й мале ловило ґав.
Дяченкам кожний співчував,
хто про трагедію чував.
Душа болить, як зникне пара,
а тут усіх забрала хмара —
якого льоту! А мастей!
Не передати всіх страстей,
ридали тихо Толя й Женька...
А я їм кланяюсь низенько!
І вам, і вам, Трохим Ілліч!
Чи всі ви топчете Бардич?

А читачам я на додачу
іще такий штришок відзначу:
буває, зникнуть голуби,
нема їх день і дві доби,
а десь на третю — глядь на дах!
вернувся твій щасливий птах!
Ну що тут скажеш? Ох і ах!

Отак літа мої минулі
знов повернулися, як гулі.
Привіт вам, любі блукачі!
Які вам дати калачі?
Як привітати? Як втішати?
Вдягти в які словесні шати?
Я підучився віршувати
і міг би вибрати строфу
для вас пухкеньку, як софу,
чи вас укутати в сонети,
та я обрав прості куплети,
прямі і гострі, як штахети.
Хай рафіновані естети
облають мій не пишний стиль,
але ж він мій — і в цьому сіль!
Була б настройка поетична.
І що мені шпана критична?!
За більшовицької доби
вона живих тягла в гроби
та вихваляла лиш халтуру.
Недаром ту літературу
тепер здають в макулатуру.

Найкращі критики таки —
це ви, донецькі земляки,
мої сусіди-бардичани,
що жити в світі научали!
І вам продукцію свою
я в першу чергу віддаю.
Беріть її, хваліть чи ганьте,
чи регочіть, чи гопки станьте,
або подайте скаргу в суд,
якщо когось образив тут!
Писав, як міг, я тільки правду,
а ви, читаючи, поправте,
де збився я на манівці.
Тож приготуйте олівці!
А нам, деньки мої минулі,
чи не гайнути в гай на гулі?!
А там якраз кують зозулі...
І манить, манить їхній спів
мене від славних голубів.

* Сталіно – колишня назва міста Донецька.
** Шанхай, Кременна, Зелений Гай – шахтарські селища.

[ Вступ ] [ 1. Нас добре вчила шахта рідна ] [ 2.Такі прадавні імена ] [ 3. І кожний вірив тaк, як міг ]
[ 4. Оце і щастя: голуби! ] [ 5. Ми теж не ангели, дружок ] [ 6. В дитинстві все було солодше ] [ 7. Вуличне кіно ]
[ 8. Ох, яка ця вдова бідова! ] [ 9. Сказання про снігову людину ] [ 10. І зараз рідний як ніколи ]
[ 11. Сестри такої не знайти ] [ 12. Страшна краса ] [ 13. В живoму храмі серед нив ] [ 14. Круговорот ]
[ 15. За найпрекрасніший трофей! ] [ 16. Іду туди, де серцю мило ] [ 17. Непосланий лист ]
[ 18. Я з вами, браття, не лукавлю ] [ 19. Без волі все – порожній звук ] [ 20. Погожих днів вам, орачі ]
[ Біографічна довідка ]