Василь МАРСЮК
ДОНЕЦЬКА ПРЕЛЮДІЯ
Роман у віршах

2. ТАКІ ПРАДАВНІ ІМЕНА

Поема, звісно, має свій
віками вироблений стиль:
найперше — тема героїчна,
частіше дуже драматична,
де повідають про війну
і славнозвісну давнину,
де у кривавому двобої
величні сходяться герої,
бо раз герой — то не простак,
а цар чи князь, або козак,
чи вождь рабів, як той Спартак.

Годиться й тема про кохання,
де є і сльози, і благання,
отрута, ніж або свинець
і відповідний теж кінець,
як у Отелло й Дездемони,
чи ближчі візьмемо персони:
Марусю й Гриця — як взірці
їх наші згадують співці
і змалювала горда Ліна*,
яка не стала на коліна
(така вже вдача тополина),
коли у наш брехливий час
колінкував увесь Парнас**.

А я на що перо настроїв?
Яких представлю вам героїв?
Простих дітей-шахтарчуків?
Худеньких, босих хлопчаків?
А що?! Не бачу в тому свинства:
усі ми родом із дитинства,
як хтось казав. І в нас своє,
яке не є, начало є.
Нехай воно в нас без ліцеїв,
без гувернанток і лакеїв,
без титулованих батьків,
без ніжних ангельських років...
Нехай воно до краю бідне,
але воно без краю рідне,
таке близьке і вірогідне!

Он ждуть мене товариші —
два моцні брати Стрибіжі,
живуть якраз через дорогу.
Чи не рідня вони Стрибогу?
Хіба не справжня дивина
такі прадавні імена?!
У степовому закапелку
ми знайдем не одну цукерку!
Самих Божків у нас куток
із давнини веде моток.
А я продовжу свій урок
і дам путівку слідопиту
до ще первіснішого світу.

Яка в нас річка? Тьху! Ручай!
А ти, читачу, помічай:
знаходять тут на крутосхилах
ще крем’яні ножі й рубила,
а по горбах в недавні дні
баби стояли кам’яні,
і навіть в когось біля хати
було їх можна споглядати:
отак стоїть коло воріт
той скіфський ідол, наче дід,
або лежать млинові жорна
чи інша давність рукотворна...
А де вони? Де наш музей?
Лиш терикон — як мавзолей,
або точніше, піраміда,
колись близька моя сусіда.
В ній поховали земляки
своє здоров’я і роки.
Невже оця руда порода —
вся їхня слава й нагорода?

А що нам слава? Пустоцвіт!
Ось диво де: змінився світ!
Тріщить імперія похмура,
і більшовицька диктатура
вже захлинулась у крові,
а ми, нівроку, ще живі.
І жити будемо! Чужого
не треба нам, і ні до кого
не треба йти просити прав
на землю цю, що Бог нам дав.
Хвала йому за степ, як море,
за сонце тепле саме впору,
за наші ріки, наші гори
і за донецький цей пейзаж,
де між буграми — закут наш!

З усіх районів України
люд заселяв зручну долину.
Який тут простір для душі!
Село постало на межі
якраз між шахтами і степом.
Широка чаша, повна неба,
недаром кликала до себе.
А що?! Є річка. І вода
в криницях світла, як слюда,
а що смачна — то не розказуй,
і ґрунт масний, хоч хліб намазуй,
такий чорнозем — аж на метр!
Колись було й повітря — мед,
тепер під боком кочегарка —
Донецьк димить, аж небу жарко.
Та в нас міцна людська заварка!

Хто тут східняк? Хто західняк?
Хто старожил? А хто чужак?
Це вороги нас поділили,
щоб ми у сварці рвали жили.
Шлях з Прикарпаття не близький —
а скільки в нас імен на - ський!
Якщо в поемі їх навести,
сторінок зо дві буде тексту.
Чи я згадаю всіх тепер?
Той переїхав, той помер...
Та й ображатимуться інші,
у кого прізвища не гірші:
на -юк, наприклад, чи на -як,
хто родом, звісно, подоляк
чи волиняк — немає зла,
одна Земля колись була.
Хоча тяжіння до Волині
завжди було в моїй родині.
А із Полтави і Дніпра
тут — енків більше, ніж добра,
є навіть вулиця Шевченка,
де гарна дівчина Оленка
колись ходила у садку,
бував і я на тім кутку.
Бував? Ходив немов на свято!
І повертався пізнувато.
Та вже ночей спливло багато,
і всох, мабуть, знайомий клен...
То ж я вернуся до імен,
з якими ми запанібрата.

А де взялися -ус і -ата
у списках нашого села?
Звичайно, Греція дала:
із неї випливли ромеї,
меткі і дружні, як євреї,
та і єврейський спритний рід
у нас викохував свій плід.
Але ще довші одіссеї
робили Кіми із Кореї,
і Лю заходили в наш край,
був навіть виселок Шанхай.
Тому-то очі мигдалеві
і чорні коси, мов сталеві,
тут можна стріти у красунь.
У нас таки чудова юнь!

Десь еталоном є блондинки.
А що хіба?! І українки
є теж біляві, як пушинки,
а ще коли туга коса
і синь в очах, мов небеса —
схвилює кожного краса!
Це я таким вродився дубом
чи (трохи м’якше) однолюбом:
люблю чорнявок з юних літ.
Мабуть, у мене був пристріт,
бо чорні очі з-під хустинки
і бровенята, як вуглинки,
і нині правлять за женьшень,
хоч я старий уже, як пень.
Однак мовчу! Анітелень!

Ледь підсоливши нашу воду,
як сіль, розтали діти Сходу
у морі нашого народу,
бо тут осіли назавжди
Грушківські, Бойки, Момоти,
Дейнеки, Лебеді, Спартесні...
Які всі прізвища чудесні!
А ці хіба не інтересні:
Сорокотяга, Чиліхан,
і Владзімірський, і Барчан?
Не всі з них коренем тутешні,
та всі вже з нашої черешні.
В нас на кутку були й на -ов
(ось — Колпаков чи Крутенков),
і я поклястися готов,
що жодне з них не дерло носа,
не корчило великороса,
мовляв, я — кращий, бо кацап,
це розсмішило б навіть баб,
і розмовляли теж як люди,
а не теперішні зануди:
«Купил, сука, пирожок,
а он, падло, с мясом».
А хай їм біс! Мовчу! Щоб часом
не поламати язика —
тоді лікуй від стовбняка!
А це хвороба нелегка.
Перехворів колись я нею,
як і належало плебею.
Хвала Творцю, що не навік
я поламав було язик!

Російський дух отруйним газом
все висне й висне над Донбасом.
Як не варнякай — все одно
усі поглухли вже давно.
І не поглухли так Ворстрої,
селянські ферми чи забої,
як ті чиновницькі покої,
де занімів уже всерйоз
якийсь полтавський малорос,
чи ґелґотить, як жирна гуска,
колишній лапотник із Курська.

Та я вернусь до Стрибіжів,
бо їх на вулиці лишив,
на нашій рідній, де пилюка
по кісточки, а то й по вуха,
де м’яко падати й боротись,
чи йти по воду — тут колодязь!

Зійшло вже десять сотень літ,
коли Стрибог покинув світ,
і хоч внучата голомозі
поклони б’ють другому Бозі,
але Стрибог ще в них живе,
дає завзяття бойове.
Як імена у хлопців давні,
так кулаки вдалися славні,
і не один малий боєць,
відчувши їх, шептав: «Капець!»
Вилицюваті, білочубі,
немов дубки міцні і грубі,
або геройські вояки,
що поглядають з-під руки,
стоять брати біля криниці,
і лиш попробуй посвариться —
вже до криниці не ходи
і залишайся без води!
Чи топай аж до Скрипниченків,
там теж колодязь глибоченький,
а що не близько — не біда.
Все змиє час, як та вода
змивала прикрощі колишні
від двох братів — сусідів ближніх.

Був їхній батько шахтарем,
його ще звали Стригалем.
У повоєнну ту годину,
велику маючи родину,
пішов він в поле крадькома,
коли нічна настала тьма,
щоб колосків собі настригти,
бо вдома хліба ані крихти.
Сидів, пшеницю тихо стриг
і мріяв, мабуть, про пиріг.
Високий був. А тут облава.
І не тікав. Тюрма. Розправа.
Відсидів рік після війни,
прийшов, мовчав, а хоч би хни...
Були і хлопці мовчуни.
А що дебелі, то дебелі!
Завжди готові до дуелі.

Мені подумалось тепер:
міг вийти з кожного боксер
і так прославитись у світі,
як два Клички ті знамениті.
Ех, був би в нас тоді спортклуб
та харч такий, щоб дибивсь чуб!
Ого, куди роззявив рота!
На танцях також є робота,
або пройтись на той кінець,
коли до бійки є свербець...
Ох, бійки, бійки, хай вам грець!
Бо зразу слід згадати Бойка,
не одного, а їх обойма,
і кожне б’ється як за трьох.
Нехай спасе їх душі Бог!

На жаль, з відвагою сліпою
б’ємось ми завжди між собою.
Якби із ворогом до бою
ішов так мужньо весь народ,
не мав би він таких скорбот,
не був би в світі перегноєм,
не битим був би, а героєм.
Хай не герой, а все ж козак!
Це нам знайоме як-не-як
і зрозуміло, звідки вдача
у пацанів така гаряча.

*Ліна Костенко – поетеса, йдеться про її роман «Маруся Чурай».
**Парнас – світ поезії і поетів.