Василь МАРСЮК
ДОНЕЦЬКА ПРЕЛЮДІЯ
Роман у віршах
19. БЕЗ ВОЛІ ВСЕ – ПОРОЖНІЙ ЗВУК
А від якого, власне, Бога
впаде нам з неба допомога?
Ні, на Єгову-Саваофа
нам сподіватися не слід,
із ним угоду-заповіт
давно уклав спритніший рід.
Хоч ми зросли на «отченаші»,
та не зварили з Ягве каші,
бо нам миліший Бог — трудар,
а не лихвар, хай навіть цар,
і наша Біблія — «Кобзар».
Хвала ізраїльським пророкам,
повчанням їхнім і урокам!
Та не стоїть на місці час —
ми перейшли у старший клас,
і Богом посланий Тарас
у душу вклав нам віще слово,
щоб ми на світ дивились ново.
Господь — єдиний для усіх,
і гендлювати ним — то гріх,
як не ховай той гріх у міх
чи у якийсь красивий міф.
І про Спасителя-месію
церковний світ казок насіяв.
Ну, був великий чоловік,
що свіжу істину прорік!
Так ні, звернули в інший бік:
він — і нешлюбний син Єговин,
і вмер за людство, скорбі повен,
і враз воскрес живий-здоровий,
а там подався до Єгови,
оповістивши древній люд,
що прийде знов чинити суд
у день останній і кромішній
на всій планеті нашій грішній.
Та ось уже дві тищі літ
Ісуса жде хрещений світ —
а хоч би звістка чи привіт!
Не дочекатись нам підмоги
ні від Аллаха, ні від Йоги,
чи Крішни й Будди. Схід є Схід,
не зовсім нам відомий світ,
та й не охочий до оглядин
і часом грізний, як Бен Ладен —
ісламський джин. Будь він неладен!
До кого ж нам молитись слід?
Невже ми — кволий пустоцвіт,
що загубив свій родовід?!
Я книг святих не хочу гудить,
бо їх писали мудрі люди.
Та зі своєї халабуди
вже не один «святий» шахрай
нам будував химерний рай,
де хоч живи, хоч помирай!
Чужі Боги — то наше лихо,
що в душу нам смертельно диха,
як наші браття москалі...
Чиї ж ми діти на землі?
Згадаймо, братіє убога,
прабатька нашого Дажбога!
Так записав монах-писець
його ім’я на свій взірець:
Дажбог, Даждьбог. А у народі
Дайбогом звали. При нагоді
зовуть і досі. Ну та годі!
Не слід затягувати спір!
Час дорогий, як і папір,
що я і так по-царськи трачу.
А ти, допитливий читачу,
якщо є думка не пуста,
черкни мені колись листа,
порозуміємося, може,
спом’янемо ім’я Дайбоже!
Коли ми з ним верстали шлях,
тоді нам кланявся варяг
і греки шили нам жупани,
дарма що ревні християни,
і юдизований хозар
возив до Києва хабар.
А як зреклися ми Дажбога,
князями хрещені, як погань,
то й нас зреклася перемога
і на хресті вже сотні літ
хрещений мучиться наш рід,
а хрестолюбнії сусіди
терзають нас, як людоїди.
— Хрест прилучив вас до наук! —
повчає нас якийсь дундук.
Воно то так, та ось де трюк:
без волі все — порожній звук,
без неї можна тільки тліти.
Без волі вимерли, як діти,
вже стільки тих малих племен,
не залишаючи імен!
Лиш від Уралу до Камчатки
вже від стількох нема і згадки?
Сильніш сибірських завірюх
звалив їх спирт і «русскій дух».
Нас добре вчили і марксисти,
такі вже праведні і чисті,
і так топили у крові,
аж дивно: все ще ми живі!
І дивно ще: єврейська раса
дала обох — Ісуса й Маркса,
дала для світу, а сама,
хоч і гордиться обома,
до їхніх вчень глухоніма,
бо в неї добрий дах — Єгова,
а гроші — стіни і основа.
Ось і гасають по землі,
де пахнуть гроші немалі,
любимці Ягве — гендлярі!
Колись монгольська дика сила
півсвіту зашморгом душила,
тепер зажерливий семіт
грошима душить цілий світ.
Куди монголові до нього!
Монгол не мав такого Бога,
якого виняньчив юдей
і одурманює людей,
що світ тримають тільки гроші,
що гендлярі — то «люди божі»,
що світ і всесвіт — все базар,
а Бог — це вигідний товар,
а найцінніші із валют, —
звичайно, Біблія й Талмуд*.
Тож слався, славсь, доба торгова
і Бог ділків усіх Єгова!
І хай будують на землі
свій рай всесвітні гендлярі!
Гасають хай хоч на мітлі,
аби не в нашому селі!
Бо стільки вже його доїли
і так йому осточортіли
усі захожі доярі —
ці комісари, шинкарі,
ці шахер-махер-лихварі —
воно реве вже, мов корова,
якій набридли і полова,
і ця свобода мотузкова...
Та це між іншим я, до слова,
щоб не сказав отой дундук,
професор ялових наук,
а в парі з ним якась дундучка —
в марксизмі вимочена штучка,
мовляв, я теж-таки брешу,
всієї правди не кажу
і лиш на кухні шу-шу-шу!
Не слід, мовляв, на роги лізти,
бо ґвалт піднімуть сіоністи**—
давно відомі скандалісти —
тоді хоч вуха затикай!
— Нехай! — кажу я всім. — Нехай!
Чуже шануй, а правду край!
Я так люблю усіх чужинців,
як ті шанують українців.
Мотала нами путь-дорога,
немов хвостом конячка вбога,
туди-сюди, туди-сюди,
то в бік добра, то в бік біди:
туди — ми орії, арійці,
сюди — злощасні українці,
туди — Дажбогове коріння,
сюди — Ісусове насіння,
туди — цвіли ми козаками,
сюди — схилились кріпаками,
туди — із тризубом Петлюра,
сюди — махновщина похмура,
туди — червоні прапори,
сюди — колючі табори,
туди-сюди, тоді — тепер,
наш кожний день — немов бар’єр:
тоді — комуна і сваволя,
тепер — голодна ніби воля,
тоді — радянські живодери,
тепер — буржуї-ненажери,
тоді — московське православ’я,
тепер — біблійне різнотрав’я,
тоді — священики-чекісти,
тепер — баптисти, єговісти,
хлисти, мормони, адвентисти,
п’ятидесятники, штундисти,
скопці, ченці, євангелісти***,
і православних аж три гілки,
а ще католиків є стільки...
Нехай вже вибачать мені
ті християни, що в тіні
я їх лишив, забув назвати.
О, ще згадались уніати****!
Оце борці! Ні смерть, ні грати
не вбили їхній дух завзятий
і української душі
ні тут, ні десь на Іртиші,
чи там, де водяться моржі,
куди чекістські шабаші
їх розметали по глуші.
Світ християнський — світ великий
і на всі боки різноликий,
як збруцький ідол Світовид,
що боронив слов’янський рід
колись від гота і від гуна,
але його, як і Перуна,
княжата скинули у твань,
Христові тим віддавши дань,
що був, бач, носієм прогресу,
точніш, чужого інтересу,
бо давній грек, як нині жид,
колись обплутав цілий світ
і ссав із людства свіжі соки
в ім’я ідей своїх високих,
мовляв, я кров із тебе ссу,
бо світло знань тобі несу.
Хижак завжди розкаже казку,
ікло ховаючи за маску!
Якого ж вибрати Христа,
коли тих вірувань до ста?
Для кого як — мені ж морока,
якого слухати пророка:
і той до слова має хист,
і той щебече, як артист,
а той, залітний африканець,
веде відправу, наче танець,
і люд ґелґоче, як у сні,
на негритянській тій гульні
у нашій рідній стороні.
Ех, джунглі, джунглі кам’яні!
Ковтнули люди трохи волі,
а їхні душі голі, голі
іще не встали із колін.
Чужі вітри з усіх сторін
їх гнуть і мнуть, як пластилін,
і меле млин, всесвітній млин.
Гай-гай, так довго нас мотало
гіркої долі калатало!
І тим солодша нам тепер
вода із батьківських джерел,
і тим рідніша нам дорога
до батька нашого Прабога.
Він не в церквах і синагогах
чекає нас, а всюди є
і всюди нам тепло дає,
бо він і є Теплом Всесвітнім,
і не сидить у небі сиднем,
а весь безмежний світ пасе
і творчим духом живить все:
близьке й далеке, світле й темне,
віками приспане й недремне,
наш кожний ген і кожний рух –
у нас його безсмертний дух.
Бог живить і мою надію,
що я тепер не лиходію,
в руках тримаючи перо,
а проповідую добро.
Пророк я, правда, нікудишній,
бо чоловік я тихий, книжний,
не галасую із трибун
і не метаю, як Перун,
на ворогів списи вогненні,
хоч дулю не таю в кишені,
коли пройдисвіти блаженні
паскудять нашу булаву.
Я жив і вірою живу
у нашу зірку світову.
— Блажен, хто вірує! — всміхнеться
християнин без гніву-серця,
бо знає: віра — це святе,
що нас на подвиги веде,
що дух підносить над хаосом
і що раба ріднить з Христосом.
І сам я з братства християн.
Мій білий хрестик-талісман
на грудях в мене змалку блискав,
та із Христової колиски
я виріс-випав вже давно,
хоч не цураюсь все одно
ні слів святих, ні товариства,
які я виніс із дитинства.
Мені здається, що й тепер
християнин в мені не вмер.
Хіба містерії святкові
не веселять моєї крові?
Любов і мир хіба чужі
моїй ізраненій душі?
Хіба ми, вічні гречкосії,
не ждали волі, як месії?
На жаль, церковні королі
затьмили Бога на землі,
зарились в «Біблію» по вуха —
ото вся мудрість і наука!
А нас красою манить храм
від повсякденних дум і драм,
і я не раз маячив там,
світив свічу, світився й сам.
Хоч давньогрецькі ці обряди
і всі попівські маскаради
уже музеєм віддають —
біди нема, не в тому суть.
Чому летять до матки бджоли?
Чом дітвора біжить до школи?
Щоб разом істину знайти
і смакувать її плоди!
Я б і тепер ходив до церкви,
та світлий рай у серці стерли
московські вихрести-попи,
для них і досі ми — раби,
як за вчорашньої доби,
а в нас не ті уже лоби!
Таких нас, Боже, полюби!
Однак ще рано нас любити,
хоч ми твої, Дайбоже, діти!
Без волелюбної еліти
забув наш люд-страхополох,
що Бог — це воля, воля — Бог.
І Бога іншого не треба
нам на землі і серед неба!
Минає час богів-заброд.
для мене Богом є Народ,
він мій Творець і мій оплот.
А що таке Народ без Волі?
А хто вершить Галактик долі?
Є запитань іще доволі.
І я у роздумах, поволі,
як на екзамені у школі,
пишу своєї віри код:
Усесвіт, Воля і Народ.
Оце і є для мене Трійця –
найвища віра українця,
а не біблійна каламуть,
що нас навчила спину гнуть!
І маючи таку програму,
всю Землю я вважаю храмом,
де все моє і не моє,
де всім народам місце є,
де й Україна — слава Богу! —
уже очунює потроху,
а я, її дозрілий плід,
усе роздумую про світ,
про дивен світ, як самоцвіт...
Крім Світу, Хто ще бути може?
А де це Хто? На кого схоже?
Ти підказав би щось, Дайбоже,
цуратись родича негоже!
Мені старому знати слід,
кому по смерті дам я звіт.
Чи я зустріну в тій безодні
таких близьких, як є сьогодні?
Назад не буде вороття —
то я звітую за життя!
* Талмуд – священна книга іудеїв.
** Сіонізм – войовничий єврейський націоналізм.
*** Члени християнських церков і сект.
**** Уніати – вірні Української греко-католицької церкви.
[ Вступ ]
[ 1. Нас добре вчила шахта рідна ]
[ 2.Такі прадавні імена ]
[ 3. І кожний вірив тaк, як міг ]
[ 4. Оце і щастя: голуби! ]
[ 5. Ми теж не ангели, дружок ]
[ 6. В дитинстві все було солодше ]
[ 7. Вуличне кіно ]
[ 8. Ох, яка ця вдова бідова! ]
[ 9. Сказання про снігову людину ]
[ 10. І зараз рідний як ніколи ]
[ 11. Сестри такої не знайти ]
[ 12. Страшна краса ]
[ 13. В живoму храмі серед нив ]
[ 14. Круговорот ]
[ 15. За найпрекрасніший трофей! ]
[ 16. Іду туди, де серцю мило ]
[ 17. Непосланий лист ]
[ 18. Я з вами, браття, не лукавлю ]
[ 19. Без волі все – порожній звук ]
[ 20. Погожих днів вам, орачі ]
[ Біографічна довідка ]
Просвіта
