Василь МАРСЮК
ДОНЕЦЬКА ПРЕЛЮДІЯ
Роман у віршах

16. ІДУ ТУДИ, ДЕ СЕРЦЮ МИЛО

О, школо, перша моя школо!
Згадав — і радість в серце коле.
За що тебе любити так —
чи то казарму, чи барак?
Тепер ти наче й не висока,
якась плямиста, мов сорока,
а ти була, як справжній форт —
не подолає навіть чорт!
Була ти смертю із косою,
була дитячою сльозою,
але найбільш була ти святом!
І недаремно радість клята
кольнула в серце аж-аж-аж!
Це, друзі, корінь мій і ваш.
Хоч перші класи (визнаю)
ходив я в базову *, в гаю,
де педучилище містилось,
де стільки думалось-ходилось...

О педучилище моє,
тобі і в серці місце є!
Колись, як сили мені стачить,
я розкажу про дні юначі,
про наш старий студентський сад
і про рясний квітник дівчат,
а хлопці всі були поети...
Ніякі університети
вже не дадуть нам висоти,
як ти, училище! Як ти,
і ми зазнали гіркоти,
відчули тут осиротілість.
Кому, кому, скажіть на милість,
прийшло у голову дурну
тебе спалити у війну,
а в наші вже часи прикрити?
Цей дурень, видно, їв з корита.
Е, не такий вже він лопух,
раз нищив український дух!
А все тут пахло нашим духом
і опинилось під обухом.

Та спершу в нас була СШ
там, де проходила соша,
погано мощена бруківка
і громохка, як вибухівка,
вона виводила у світ
нас із багна, де всюдихід
загрузне навіть. А наука
не йде, ми знаємо, без дрюка.

Уклін мій вам, учителі,
найкращі люди на землі,
розумні, чисті, як дзеркала!
Вас перших доля прирікала
коритись різним писарям,
усім отим секретарям,
що цілим світом помикали
і ваші душі замикали
на сім замків, немов амбар.
А школа все одно — базар!
Базар веселий і святковий,
де кожний з нас не випадковий,
де продавцями — вчителі,
а покупці — то ми, малі,
малі мерзотники шмаркаті,
бо сидимо, як миші, в хаті,
а в школі кожне, наче біс,
у всяку шпарку суне ніс,
аби усім лиш показати,
яке дурне воно й рогате.

Простіть мій стиль, товариші!
Я насміхаюсь від душі
над півнем, блазнем — над собою
і над тобою, над тобою,
сусіде зліва, справа — теж.
Я вас, чортят, любив без меж!
І в згадках знов до вас приходжу:
в холодну мряку і порошу
іду я в гумових галошах,
іду, дратуючи собак,
попід дворами, як жебрак,
несу торбинку і чорнило,
іду туди, де серцю мило,
де серед вас, мов у котлі,
забуду всі свої жалі.

Можливо, й ви мене любили...
І як ми все те розгубили?!
Немов лоша біля кобили,
так біля школи кожний був.
Блажен, хто школу не забув
і хто минулим не гордує!
Ніщо так душу не годує,
як тепла згадка юних літ.
Тож повернімось до воріт,
що нас виводили у світ!

О, де ви? Чи живі-здорові,
тоді стрункі і чорноброві
завзяті наші вчительки?
Одні жінки, одні жінки —
і Герус Ніна, і Дяченко
Людмила Йванівна (частенько
когось у лоба пальцем тиць:
«Осел! Не знаєш цих дурниць?»).
Була істориком Дубицька,
читала хімію Гнилицька
і математику вела
повненька Клавдія незла,
і вчила горда Тетеручка,
недоторканна, мов колючка,
бо чоловік — не проста штучка,
а у райкомі секретар,
для нас дорівнювало — цар!
(Десь там кульгав при тих царях
наш зять Іван у писарях.
Це він мене в один із днів
у педучилище одвів.
Я не жалкую анітрохи,
що теж пішов у педагоги.)
Ви всі довіку у мені,
мої наставниці шкільні!

Чоловіки хтозна відколи
були, як виняток для школи.
Директор, завуч і фізрук
тоді вели нас до наук —
ото вся частка чоловіча
серед учительського віча.
У школі так воно й тепер:
як вид, мужчина вже відмер.
І в педучилищі, у групі,
де нас товкли у добрій ступі,
серед дівчачої крупи
було нас хлопців — два чуби!
Ну, звісно, я і друг мій лепський,
вже вам відомий Санжаревський.
А як учити розбишак,
що школа — храм, а не барак,
те знав директор наш Кисляк —
верховний суд наш і розправа,
за вухо раз! — відкрита справа,
по шиї — два! — закрита враз.
Тепер лети, мов куля, в клас —
і попадися ще хоч раз!
Питали хором: «Що? Влетіло?»
І кожне думало: «За діло!»
І Санжаревський, наш зразок,
тих слив попробував разок.
Прийом не так педагогічний,
як бойовий, живий і вічний,
і буде жити, хоч кричи,
допоки будуть шмаркачі.
Хоч сам я, бувши педагогом,
так не учив, клянусь, нікого.
Мабуть, не справжній педагог.
Те знають люди, знає Бог.

І знає Бог, як я любив
своїх найперших вчителів!
Це вас, Олено Гончарова!
Чи ви щаслива? Чи здорова?
Вже сива, кажуть, і вдова…
Та й ми не юні вже, овва!
А де та вчителька-подружка,
весела, добра щебетушка?
Ваш образ досі ще живий.
А каліграфію, хоч вий! —
я не любив, бо я — лівша.
Була лівацька і душа,
і з нею я набравсь мороки,
не завжди зважуючи кроки.
До вас додому я ходив
колядувати. Диво з див!
Якби могли в райкомі знати
задами мислячі пірати —
було б Різдво вам! Був би клас!
І той Макар-телятопас!
Яка святкова світла згадка:
у вас ялинка і лампадка!
А ось іще одна загадка.
Я, третьокласник-лоботряс,
побачив Пушкіна у вас,
і так мене він збудоражив,
бо том із пуд, напевно, важив,
що став канючити цей труд,
щоб почитати хоч отут.
Добрячий був я шалапут!
В російській мові — ні бельмеса,
куди мені така грандеса!
Та з добрих рук корисне все.
Хай Бог вас милує-спасе!
Я під пальто сховаю книгу,
запам’ятавши мову тиху:
«Та не впади хоч у замет,
моє ти лишенько, поет!»
Неначе знала наперед
судьбу дитини. Хто що знає?!
Біжить, біжить, не замерзає
в душі той радісний потік...
Забудеш часом і про вік,
струмок біжить — і ти в дорогу,
та вже не ті, братове, ноги!
Я вже дорогам втратив лік.
А щоб малий пустун не втік
(ми ж не закінчили поему),
то я його в любиму тему
пошвидше знову заведу —
хай він біжить! А я піду.

Піду вклонитися низенько
вам, наша Ніно Коваленко!
Такої гарної, як ви,
від юних ніг до голови
не зустрічав я («Ти диви!
Було маля, а вже кохання!» —
чиєсь я чую здивування).
Так! Признаюсь! Любив за вроду
(це врода нашого народу),
за щире слово (наше слово).
У світі все не випадкове!
Без ваших брів, без ваших рук
чи полюбив би я, малюк,
на все життя, аж до могили,
усе, усе, що серцю миле:
наш край, і тишу вечорову,
і тополину нашу мову.
А мова нам понад усе!
Вона у світі нас несе,
із нею ми, як світ, великі,
без неї — вівці без’язикі!
Хвала тобі, шкільний поріг!
Ти нас беріг, як тільки міг.

* Лабораторна школа при педагогічному училищі.

[ Вступ ] [ 1. Нас добре вчила шахта рідна ] [ 2.Такі прадавні імена ] [ 3. І кожний вірив тaк, як міг ]
[ 4. Оце і щастя: голуби! ] [ 5. Ми теж не ангели, дружок ] [ 6. В дитинстві все було солодше ] [ 7. Вуличне кіно ]
[ 8. Ох, яка ця вдова бідова! ] [ 9. Сказання про снігову людину ] [ 10. І зараз рідний як ніколи ]
[ 11. Сестри такої не знайти ] [ 12. Страшна краса ] [ 13. В живoму храмі серед нив ] [ 14. Круговорот ]
[ 15. За найпрекрасніший трофей! ] [ 16. Іду туди, де серцю мило ] [ 17. Непосланий лист ]
[ 18. Я з вами, браття, не лукавлю ] [ 19. Без волі все – порожній звук ] [ 20. Погожих днів вам, орачі ]
[ Біографічна довідка ]