Василь МАРСЮК
ДОНЕЦЬКА ПРЕЛЮДІЯ
Роман у віршах

6. В ДИТИНСТВІ ВСЕ БУЛО СОЛОДШЕ

Піду і я собі неспішно
по нашій вулиці розкішній,
бо там, казали, вже асфальт,
і цегляних надбали пальт
нові хати. Пройшла пора
того саманного хутра.
Зайти вже час мені до друга,
бо як згадаю, душить туга.
Одвіку доля в нас така:
бідак іде до бідака,
а сирота до сироти,
зберуться разом — як брати.
Сходжу і я до друга-брата,
зайду хоч подумки до хати,
яка на нашому кутку
аж потопала у садку.

Каплун Володя котре літо
вже зустрічає інвалідом.
А жвавий був, а був добряк!
А з добряками часто так
вчиняє доля-лиходійка:
загнала в шахту парубійка,
як звіра в пастку — і гаплик!
Вже відходився чоловік:
не ноги носять, а коляска,
не помогла шахтарська каска,
коли ламався і граніт
(людина все-таки не кріт).

А ми із ним в часи колишні
було облазимо всі вишні,
ніде смачніших я не їв,
здасться, як у Каплунів,
що соковиті, що... Коротше,
в дитинстві все було солодше.
І їхній сад був, наче ліс,
а наш тоді ще не підріс
при нашій хаті, хаті новій.
Чи не тому такі чудові
були ті вишні Каплунові?

Як диво дивне, ніби сон,
у них я слухав патефон,
бо у щасливі ті годочки
в нас не було й радіоточки
і не освітлював ще хат
післявоєнний кіловат.
Хвала, хвала тобі й понині,
шахтарська лампо на бензині!
З тобою стільки добрих справ
наш гурт хлопчачий не проспав.
Хіба без неї вечорами
здолали б ми шкільні програми?
Серед густих вишневих крон
чи спорудили б справжній схрон?
Чи в тій землянці ми зладнали б
такі чудові самопали?
Пічурку навіть там звели,
не раз картопельку пекли,
а що з сусідського городу —
тим більшу мали насолоду.
Звичайно, красти — лютий гріх,
але, здається, не для всіх.
Хто не робив в дитинстві шкоди —
не знає присмаку свободи!

А скільки гумових чобіт
ми переклеїли як слід
удвох з Володею! Ще довго
в шахтарських ботах рід мій човгав.
Ідеш у них, мов тягнеш воза,
бо в нас грязюка вище носа,
а по коліна, то якраз,
завернеш в клуб, почувши вальс,
і сум бере, і сором ріже,
а тільки молодість сильніша.
Ах, юність, юність, бідний цвіт,
тебе п’янив весняний світ!
Розстебнеш комір сорочини
і просиш руку у дівчини,
і серце стукає твоє
на все залюднене фойє.
А що вона? Не тільки руку —
пішла б з тобою і на муку,
і в неї радість у задумі,
бо теж танцює в клятій гумі.
Які часи — таке взуття!
Сміялося саме життя:
«Спасибі Сталіну-грузину,
що всіх одів нас у резину!»
А ще в куфайку чи в бушлат
він одягнув усіх підряд, —
і чимчикуй хоч на парад!

Було б нам стать чоботарями,
мій друже! Не було б і драми.
Те підлатав, а те підбив,
чи справжні чоботи зробив...
Тепер не знав би ти коляски,
і я зазнав би в долі ласки,
не став би, може, віршомазом,
бо й тут обвал буває часом,
ти щось напишеш до пуття —
і переховуй все життя,
щоб не дізналось «пильне око».
Та дізнавалось. Мав мороку.
Де не поїдеш, скрізь тебе
трима на мушці КДБ,
і тільки що — бере за шкірку:
«Дивись! Ми знімем з тебе мірку!»

І тут у Мар’їнці тоді ще
якесь принюхувалось псище.
А що в нас нюхати було?
Пивничку? Школу? Ми ж — село.
Ну, правда, кілька літстудійців
товклись в газеті, наче вівці,
щоб до усіх червоних дат
встругнути вірш, немов плакат.
А Гламазда — старий редактор,
мов жартома, хвалив цей фактор:
«Щоб вам завжди було добро,
ви, хлопці, славте партбюро!»
Ні-ні, брешу! Були і люди!
Чи Корнієнка* я забуду?
А чи старого Талана**?
Яка це, друзі, давнина!
Таки бриніла тут струна,
хай не гучна і не кобзарська,
та українська і шахтарська!
Недаром нюхав тут сліди
той чорний тип — носій біди.

Хай перед образом дитинства
і наша совість буде чиста!
Я також, друзі, не святий.
Романтик був я, молодий.
Хоч батько мій помер в неволі,
ішов до правди я поволі,
топтався довго в комсомолі,
бо привалив нас, як обвал,
комуністичний ідеал.
Не так від світла, як від страху,
ми не дивились вище даху.
Та хоч би хтось шепнув мені:
«Не вір казенній тій брехні!»
Всі заніміли, як солдати,
яким наказано мовчати,
а хто сказати слово міг,
той власну голову беріг.
Отак-то правду ми ховали,
немов картоплю у підвали.

Душа стогнала, а перо
все зирк і зирк на партбюро,
чи не нахмурило там брови
якесь мурло тупоголове,
і нахимерив я віршів,
щоб з толку збить «товаришів».
Так звір сліди свої мережить,
коли за ним сильніший стежить.
Я думав: буду як іржа,
помщусь за батька без ножа,
і мстив як міг, признатись мушу,
але брехня з’їдала душу,
бо неможливо день при дні
молитись Богу й Сатані.
А що поробиш? Давнє рабство
завжди породжує лукавство.

І скільки люду без душі
повзе між нами, як вужі!
І я повзу. Де правду діти?
Повзу й кляну вас, душоїди!
Ви нас покрили, наче тля.
Коли ж очиститься земля?
Коли розігнемо вже спину,
розвеселивши Україну?!

А ти, мій друже юних днів,
пробач мені, що я заскнів!
Ніяк це вічне «соб — цабе»
не дасть провідати тебе.
Ех, повернути б нам колишнє
і знов посидіти на вишні!
Та подивлятись на степи,
де в далину бредуть стовпи
де мріють ниви жовтотілі,
та смакувати переспілі
аж чорні ягоди, як мед.
Веселий був би в нас бенкет!

* Корнієнко Володимир – місцевий журналіст.
** Талан Григорій – сільський вчитель, поет.

[ Вступ ] [ 1. Нас добре вчила шахта рідна ] [ 2.Такі прадавні імена ] [ 3. І кожний вірив тaк, як міг ]
[ 4. Оце і щастя: голуби! ] [ 5. Ми теж не ангели, дружок ] [ 6. В дитинстві все було солодше ] [ 7. Вуличне кіно ]
[ 8. Ох, яка ця вдова бідова! ] [ 9. Сказання про снігову людину ] [ 10. І зараз рідний як ніколи ]
[ 11. Сестри такої не знайти ] [ 12. Страшна краса ] [ 13. В живoму храмі серед нив ] [ 14. Круговорот ]
[ 15. За найпрекрасніший трофей! ] [ 16. Іду туди, де серцю мило ] [ 17. Непосланий лист ]
[ 18. Я з вами, браття, не лукавлю ] [ 19. Без волі все – порожній звук ] [ 20. Погожих днів вам, орачі ]
[ Біографічна довідка ]