Василь МАРСЮК
ДОНЕЦЬКА ПРЕЛЮДІЯ
Роман у віршах

3. І КОЖНИЙ ВІРИВ ТАК, ЯК МІГ

Я був хрещений, хрестик мав,
але подалі заховав,
і «Отченаш» навчила мати,
та в школі став я забувати,
бо жадний був я до наук,
ловив у школі кожний звук.
А там учили, що без Бога
до щастя ближча нам дорога,
і скоро злидням прийде край,
бо комунізм — то справжній рай.
А як нам палко говорили,
що всі ми — правнуки горили,
що грішні Єва і Адам
нехай ідуть під хвіст котам!

І храм зірвали активісти
в голодний рік. «Хто хоче їсти,
хай просить Бога, він подасть!» —
сміялась та безбожна власть,
лишивши тільки цеглу биту
після удару динаміту
і поселивши вічний страх
у зблідлих намертво хатах.
А прицерковні всі будівлі,
немов зерно при заготівлі,
іще раніш забрав райком,
і вже надовго чиряком
усілась тут партійна свита.
Сидів тут і Хрущов Микита,
особа справді знаменита,
тоді він тільки починав
хохлів учити добрих справ,
як учить кроликів удав,
а згодом так пішов угору,
що вже й забув стару контору,
дарма що Мар’їнська земля
привіти слала до Кремля.
Не так земля, як Глухов-князь*,
що сорок літ місив тут грязь,
місив і наші грішні душі
у тій райкомівській калюжі,
ліпив із нас покірних слуг –
напіврабів, напівхапуг.

А гори нашої пшениці
пливли від нас по залізниці,
і степового молока
кудись від нас текла ріка,
і все добро із наших сіл
пливло, пливло комусь на стіл,
бо у Росії – добра пелька.
І хоч родюча в нас земелька,
та не наповнила таки
голодну прірву за роки,
як не старався мудрий Глухов
і як він Мар’їнку не рухав
до комунізму, де народ
повинен мати повний рот.

Все наче рухалося справно,
але завершилось безславно,
колгоспні злидні, як мітла,
всю молодь вимели з села.
Рвонули дружно всі до міста,
яке розбухло, наче тісто.
Доми – як вулики для бджіл,
у кожний входить кілька сіл.
А де для всіх набрати меду?
Це невідомо і поету.
Із ким тепер чиновна рать
комуну буде будувать?

Ех, повернулося б сьогодні
усе з московської безодні!
Не старцювали б ми тепер
ні в понеділок, ні в четвер
ні у Нью-Йорку, ні в Берліні,
допоки безлад у країні.
Коли ж новий настане лад –
вертати крадене назад?
Усе, що виростили вдови,
усе, що Глухови й Хрущови
забрали в них на свій бенкет,
зайнявши владний кабінет.

Я не триматиму в секреті,
що й сам у тому кабінеті
колись інструктором сидів,
проте не вийшло з нас вождів.
Я, бачте, вдарився у вірші
і вибрав, мабуть, не найгірше:
допомогли вони мені
не потонути у брехні,
допомогли хоч манівцями,
наосліп вилізти із ями,
де я вже спився б чи здурів
серед князьків-секретарів.

Недавно думав я: «Ну, годі!
Вже все змінилося в природі!»
А придивився: дивина!
Це сам я виліз із багна,
а там же люди затонулі
ще й досі борсаються в мулі,
забувши дні давноминулі.
А всім комуно-байстрюкам
пора, пора згадати храм:
можливо, їхні хмурі душі
пошвидше вилізуть з калюжі
та дружно стануть на коліна,
щоб гріх простила їм руїна.

Така святиня як у нас
була одна весь Донбас –
як мальва гарна і висока,
вона й тепер милує око
на фото, звісно, тих років
та ще у згадках стариків.
Я виростав уже без храму
і лише чув про давню драму
від очевидців злодіянь.
І ти, читачу мій, поглянь!
Тоді вся наша Україна
також лежала, як руїна
посеред нашого села.
Немов різник свого вола,
народ компартія вела,
і гімни їй співав Тичина
із божевільними очима,
хоча блискучий був поет,
як не зламав іще хребет.

Лиха, лиха була година,
як вимирала Україна,
як панував тут Голод-цар,
і той Кремлівський комісар,
і те єврейське комісарство,
яке хотіло власне царство
на Україні збудувать,
раз Бог послав цю благодать,
що гой** надумав вимирать.
А світ мовчав, немов не бачив,
що комунізм творив звірячий.
Ото б уже втішався Маркс,
якби на той поглянув сказ,
якому дав дороговказ!

Ні лях, ні турок, ні татарин
нам не завдав такої кари,
як у ярмулці комуніст —
стара пухлина наших міст.
Він при поляках був поляком,
при австріяках — австріяком,
і росіянам допоміг
віками їсти наш пиріг,
не прислужився тільки німцю,
бо той усім пустив тут крівцю.

Які страшні покоси тіл
із наших виморених сіл
лежать донині без могил,
лежать без нашої жалоби!
Що перед ними той Чорнобиль?!
Поганка, порхавка гнила.
А як Європа загула,
коли чорнобильська зола
полоскотала їй у носі —
мадам настрахана і досі!
Коли ж морив нас комунізм,
того не чув шляхетний ніс.

Та буде суд на Україні!
Бо тут живуть не тільки свині,
завжди готові йти під ніж
і всім продатися за гріш.
Минає вже доба свиняча,
душа пробудиться ледача,
згадає все, згадає всіх,
згадає той всесвітній гріх,
згадає недругів народу —
усіх від роду і до роду.
Наш дух живий, наш Бог не вмер!
Не пізно жити і тепер!

Моє злощасне покоління
росло без богопоклоніння,
та Бог всесильний нас беріг,
і кожний вірив так, як міг.
В людей було життя подвійне,
одне — парадне, безнадійне,
із войовничим партквитком,
а друге нишком і тайком
впускало сумніви до себе,
ночами думало про небо,
про тайну Всесвіту, про смерть
і про минущу круговерть.

Я вірив змалку в світ небесний
і навіть бачив сон чудесний,
як я літаю у раю,
неначе пташка у гаю,
а під дубами за столами —
товариші мої, а з нами
сусіди всі і все село,
а на столах всього було,
як на Різдво чи на Великдень,
коли жирує навіть злидень.

Приходу цих веселих свят
я і тепер, як хлопчик, рад.
А про дитинство що й казати!
Із ніг збивалась наша мати,
білила, прала і пекла,
сікла, садила, волокла,
непосидюча як бджола.
І я, бувало, перед святом
носив продать яєць десяток,
на Трудовський ходив базар,
а там, продавши свій товар,
купляв чи цукру, чи олії,
чи ще якоїсь бакалії.
На те й базар. Усі дороги
сюди плелись тисячоного,
місили грязь чи пил мели,
а вздовж дороги будь-коли
старці, мов статуї, тулились
і матюкались, і хрестились,
хто без ноги, хто без руки —
недавні ще фронтовики –
той плаче п’яною сльозою,
а цей жартує над собою:
«Розкажу історію одну,
як ходив я, братці, на війну,
як на ліктях, на колінах
я доповз аж до Берліна,
а тепер гуляю, ну та й ну!»

А серед людного базару,
що дуже схожий на кошару,
гармонь притисши до грудей,
хтось грав, не маючи кистей,
і лиш цурупалки червоні
ходили звично по гармоні:
«Ой, машина ти желєзна,
де ти милого завезла?
Гей-гей! Уха-ха!
Де ти милого завезла?»
І люди з круглими очима
стоять в музики за плечима,
а мідь у шапку дзвяк і дзвяк,
летить туди і мій п’ятак,
здобутий теж не просто так.

І всім відома баба Ганна,
чи то дурна, чи трохи п’яна,
обходить з торбою ряди
і гурт роззяв веде завжди:
«Ой, пий, поки капа,
бо міліція залапа,
забере змію і куба,
пропаде уся рахуба!»
«Голод, голод, голодуха,
пухнуть ноги, пухнуть вуха.
Мати з’їла синочка,
тільки дивляться очка» —
стара виспівує і скаче,
і в торбу тягне все, що бачить.
Хоч кляту бабу всі женуть,
але не дуже і клянуть,
бо знають бабину рахубу:
внучат-сиріт годує купу.
Ніхто не знає, чи вона
насправді хитра, чи дурна,
співає наче заводна:
«А Сталін Леніна любив
і гроб скляний йому зробив.
Лежи, товаришу, лежи
і пісьма партії пиши!»

І сивий лірник у шинелі
підіграє собі на релі:
«Всякому городу нрав і права,
всяка іміє свій ум голова...»
Блукає тут і дурень Йосип
(його з Михайлівки приносить),
він не співає і не просить,
а вимагає з люттю: «Дай!!»
Як стовп зупиниться — і край,
а ще страшнючі очі втупить,
і всі дають, бо не одступить.
Закине торбу за плече
і знов базарний пил товче
п’ятою чорною, і свиту
таку, як сам він, знамениту
волочить слідом за рукав...
Ух, як він раз мене злякав!

А що за ринок без циганів,
без шахраїв і вуркаганів?!
Він для усіх, як рідний дім,
тут вистачає місця всім.
І сонце з-понад терикона,
немов олію із бідона,
на всіх весняне ллє тепло,
щоб жити добре всім було.

А я із купленим товаром
іду до церкви за базаром,
а що сюди мене веде,
і сам не відаю про те,
хоч мама, серцем не сліпа,
мені учитись на попа,
бувало, радила. Та піп
який із мене? Я, мов біб,
маленький був, непосидючий,
усіх допитливістю мучив.
Мабуть, ця вада непроста
мене й манила до Христа.
Попом не став я, і поетом
не став з гучним авторитетом,
грошей і звань я не нагріб.
Можливо, що церковний хліб
для мене був би і солодший,
і духом був би я молодший,
щодня ходив би в Божий дім...
Ходім, соколику, ходім!


Над перекошеним бараком
злітає хрест підбитим птахом,
ані паркана, ні воріт...
Біля дверей куняє дід,
а над дверима Божа мати
схилилась ніжно до маляти.
А далі в отворі — імла
і світить свічечка мала,
на стінах зблискують ікони,
і темні тіні б’ють поклони,
і чути з церкви тихий спів,
неначе туркіт голубів.
Та я стою, зайти не можу
у світлий морок, в хату Божу,
не для таких панів, як я,
господня свічечка сія.
Така приблуда босонога
лиш прогнівити може Бога,
а ще й полатані штанці
і драний кошик у руці,
я і молитися не вмію,
і мама вдома жде олію...
Побачу краще дзвонаря,
що замість дзвонів ударя
в обрубки рейок. Скоро свято!
І креше молотом завзято
дзвонар блаженний, наче б’є
в чутливе серденько моє.

Я все пригадую, мов казку...
Пече вже мама вдома паску
в тривозі, чи не пригорить,
і крашанки пора варить
у цибулинні. І тепер ти
також при ділі: слід розтерти
в горнятку цукор і білок —
біліє паска, як грибок.
А дух який смачний у хаті!
Ми з братом, горді та багаті,
до полуночі не спимо,
світанку Божого ждемо,
як зірочки дощем умиті,
у втихомиреному світі
ждемо найбільше із чудес:
— Христос воскрес!

Минулі дні. І давня казка.
Те диво вже вкриває ряска...
А ви скажіть мені, будь-ласка,
хіба можливий світ без див?
Таким Творець його зродив,
впустивши нас до храму неба,
і нам далеко йти не треба
у галактичну далину,
щоб відшукати дивину.
Вона у нас перед очима
і під ногами, й за плечима,
вона у кожному із нас,
у всьому людстві водночас.

Була недавно ще держава,
що світ у страхові держала,
і сто народів-роботяг
її ярмо несли, як стяг,
усі — від Куби до Європи —
лизали їй немиті стопи,
а громовий її кулак
завжди готов був до атак,
здавалось, буде без кінця
душити нас примара ця.
Хіба ми думали ще вчора,
що рухне враз вона, як хвора
трухлява груша у саду,
прим’явши поросль молоду?
Чи це не диво, що без зброї,
без колотнечі світової
гладка імперія вмира,
зникає нібито мара?!
Амінь! Туди їй і дорога!
А нам молити треба Бога,
щоб допоміг пошвидше він
усім нам вийти з-під руїн!

* Глухов Захар – компартійний керівник Мар’їнського району.
** Гой означає неєврей.

[ Вступ ] [ 1. Нас добре вчила шахта рідна ] [ 2.Такі прадавні імена ] [ 3. І кожний вірив тaк, як міг ]
[ 4. Оце і щастя: голуби! ] [ 5. Ми теж не ангели, дружок ] [ 6. В дитинстві все було солодше ] [ 7. Вуличне кіно ]
[ 8. Ох, яка ця вдова бідова! ] [ 9. Сказання про снігову людину ] [ 10. І зараз рідний як ніколи ]
[ 11. Сестри такої не знайти ] [ 12. Страшна краса ] [ 13. В живoму храмі серед нив ] [ 14. Круговорот ]
[ 15. За найпрекрасніший трофей! ] [ 16. Іду туди, де серцю мило ] [ 17. Непосланий лист ]
[ 18. Я з вами, браття, не лукавлю ] [ 19. Без волі все – порожній звук ] [ 20. Погожих днів вам, орачі ]
[ Біографічна довідка ]