Василь МАРСЮК
ДОНЕЦЬКА ПРЕЛЮДІЯ
Роман у віршах

18. Я З ВАМИ, БРАТТЯ, НЕ ЛУКАВЛЮ

Неначе дівчинка бідова,
цвіла у школі рідна мова,
у холоднечу, а цвіла,
не дожидаючи тепла.
І зрозуміла всім, і мила,
і чиста, наче мама вмила.
І раптом зникла. Циркуляри
з верхів посипали, як з хмари:
«Зачем украинский язык,
когда хохол к ярму привык?
От ихней мовы лишь беда,
пусть изучают речь кнута!
Они понятливый народ,
усвоят вмиг: «Назад — вперед!»
Ну а поэты пусть себе
еще мурлычут «соб-цабе!»
Эй, кто там больше хочет знать?!
Ану, малчать! Мать-перемать!!»

І справді мудрий наш народ
так полюбив «назад-впєрьод»,
що вже на рідну паляницю,
немов той вовк, почав дивиться.
Стоїть голодний, а гордує,
жде, доки «хлєбом» нагодує
московський булочний завод.
Він нагодує — ширше рот!
Вже як почне він годувати,
то швидко ляжете в кагати,
і кості тайно загребе,
коли з’їсте самі себе.
А всім, хто вийде з душогубки,
ще й пальчик покладе на губки
і навіть писнути не дасть,
як годувала рідна власть.

Та й наші вищі лизоблюди
забули, що вони є люди,
усівшись добре в нас на шиї
і хлебчучи чужі помиї,
розпухли, наче гарбузи,
задерли хвостики-носи
і стали умно так балакать,
і гордо штокать, акать, какать,
як вже писав наш гуморист,
та тільки гумор їм — під хвіст,
бо в голові зламався міст.
Зламавсь не тільки у Донбасі,
такий — і в Києві на трасі,
в Одесі, в Харкові, в Полтаві
стоять також мости трухляві,
чи то мости, чи блок-пости,
чи мертві голови-хрести...
А вся біда — від безголів’я,
як учить нас одне прислів’я,
не тупцював би весь народ
уже віки «назад — впєрьод».

Давно, давно не був я в школі,
у нашій школі, в новій ролі!
До неї, що була як мати,
не знаю, як і підступати.
Якісь приїжджі шмаркачі
іще повчатимуть: «Малчі,
калхознік тьомний, да учі
язик нармальний, как і ми!»
Отож між нами, між людьми
кажу відверто: я боюсь
цих шкіл, що нищать нашу Русь,
Русь українську, нині сущу,
тисячолітню, невмирущу!
У нас, на жаль, і назву Русь
колись украв московський гусь,
бо всякий злодій має звичку
своє ім’я мінять на кличку.

А що скажу я і кому?
Почую зразу: «Пачєму?
Здесь вам не Львов і не Канада,
і нам бандеровцев не нада».
І сам я, каюсь, маю гріх,
не бивсь за всіх І більше всіх,
як Дзюба* бивсь, як бився Стус**,
я не гримів, як землетрус,
і в таборах я не сидів
за право добрих земляків
дітей водити в рідну школу.
Героєм я не був ніколи,
хоча пописував вірші,
які просилися з душі,
і слав у Мар’їнку Миколі***,
що тут оре в газетнім полі,
а він виводив до людей
моїх непаньканих дітей.

Що ж, добрий вірш — святкова скиба
та людям хліба треба, хліба!
Колись я з ним, із Хижняком,
ходив до клерка у райком
просить за українську мову,
і стало соромно при тому.
За що просити? І у кого?
Ми не старці ще, слава Богу!
Старці хоч просять не своє.
Як те просить, що вічно є?
Черкне одне сьогодні клерк,
а завтра інше черк-зачерк!
Хіба йому паперу шкода?
Така вже в писаря робота.

А як же мар’їнський народ?
Мовчить, води набравши в рот!
Невже мовчатиме до скону,
втонувши в морі самогону?
Отак-то, мар’їнська братва,
забила баки нам Москва!
Тепер ви — майже москалі,
і ви, і діточки малі,
а ті, ідо вийшли вже зі школи,
для України — як монголи,
їм прищепили прямо в кров
до України нелюбов,
і нянька так заколисала,
що все немиле тут, крім сала.
Ось тільки б мар’їнська земля
ще відійшла до москаля,
отого справжнього, з наганом,
що походжав тут гордим паном.
Він потом наших шахтарів
століття всю Росію грів,
а брат-хохол під козирок:
«Давай отчізнє вугольок!»
«Ми — всесоюзна кочегарка!» —
кричали так, аж досі парко.
Докочегарилися ми —
не видно сонця крізь дими,
де не ступни — під нами нори,
а де не глянь — кротячі гори,
і вже вугіллячко своє
нам, кажуть, Польща продає.
Спасибі, хоч собі чорнозем
іще з Європи не завозим!

Отак-то, братці, живемо
і Україну клянемо:
«Бач, за Москви усьо було!»
Було, було — та загуло,
усіх постригли наголо.
І ваші грошики із книжки
спливли у банк якогось Мишки
чи, може, Борьки або Гришки,
їх треться там біля Кремля —
як сміттям всипана земля.
Я не вигадую, читачу,
бо, живучи там, дещо бачив.
Москву я знаю, вір — не вір,
як свій старий споришний двір.
Столиця нібито й не глупа,
та поховать не може трупа,
вже не роки — десятки літ
він із-під скла лякає світ.
У ту гробницю-піраміду
із українського граніту
мене під примусом колись
також водили: «Подивись!
Це наша твердь і наша вись!»
Таки забули люди Бога,
бо до опудала людського
змією повз людський потік,
а я за спинами утік.
Чи я дурний? Чи цей потік?
Звичайно, я безмірно глуп!
Чого боятись? Труп як труп!
Тепер це вже не наша справа:
там свій народ, своя держава
і двоголовий свій орел,
з боків общипаний тепер,
котрому, ох, яка нелюба
колючість нашого тризуба!
Та нас єднає спільний страх:
і в них, і в нас є саркофаг,
у нас — Чорнобиль, там — Ілліч.
Кому судився більший бич?
Але хіба одним Чорнобилем
сусіди душу нам пригнобили?!

Мої шановні землячки,
вам не набридли балачки
про політичні болячки?
Я теж Донбас люблю, і в горі,
люблю лани ці неозорі.
Я, може, і вмирать прийду
в наш степ, щоб вмерти на виду.
Прийду, прийду і вже не в гості,
а в рідну землю скласти кості!
Тож ви, москалики мої,
візьміть для зустрічі киї,
аби пошвидше ваш піїт
покинув наш прекрасний світ?
і не димів, як терикон,
та вам під ніс не ткнув закон!
І щось подібне на хресті
якісь напишуть нехристи:
«Лежит бандеровец-хахол,
погиб собака, как казел.
Писал кацап
из Криволап,
а с ним хахол
из ближних сёл».

О земляки мої люб’язні,
ми з вами всі недавні в’язні,
у наших душах тліє ляк.
Не уявляю навіть, як
тепер зустріне сам Хижняк
мої замітки сатиричні,
для брата нашого незвичні,
та вже однаково мені,
чи хтось похвалить їх, чи ні,
давно набридло в дурня грати
і видавцям лизати п’яти.
Минув мій ляк і переляк!
А ти, Миколо, як там, як?
Поет повсюди одинак.
Ще за хрущовської відлиги
ти юнаком в район приїхав,
такий охочий до пера,
і книжку видав на-гора.
А як заліз в газетну яму
на ту колгоспну пилораму,
то розлюбив і музу-даму
і на собі поставив хрест.
Ти й досі там один, як перст?

Не з’їв тебе редактор Свірський****?
Він чолов’яга наче світський,
в газетній лямці з юних літ
і все ще тягне, дідом дід,
хоч роздобрів і геть посивів —
до наших днів газету вивів
під українським знаменом.
А спробуй правити судном
серед донецького болота,
де обрусіла вся панота!
Тут мало ґвалту донкіхота —
потрібна впертість патріота,
а український патріот
завжди страждає від заброд.

Але від їхньої напасті
і Мелюс***** теж не дав пропасти.
Давно вже сидячи при власті
і переживши стільки влад,
Василь не дивиться назад.
Хоч на районному Олімпі
і не найвищий він (а міг би!),
та не останню грає роль
у круговерті справ і доль.
Він і зі мною здавна дружить,
і сам до Слова не байдужий...
У гурт зібрати б нас усіх —
ми й сатані скрутили б ріг!
Та легше нами степ зорати,
аніж докупи всіх зібрати.
За ті невільницькі віки
так залякали нас вовки,
так зачаїлись ми у тиші,
що боїмося писку миші,
а не дай Бог російська шавка
із-за воріт услід загавка!

І хоч надуті всі, як міх,
а я сміюсь. Можливо, гріх.
Коли із нас точили кров,
у світі регіт як ішов!
А вже деруть із вовка шкуру.
Чого нам сльози лити здуру,
як та безпам’ятна вівця,
бо жалко, бачте, молодця?
А ми, донбасівці, не вівці,
ми все ще з вами українці,
хоч поробили з нас хохлів,
загнавши у московський хлів.

Ще будем, браття, й козаками!
Хіба каліки ми у мами?
Такі, як ми, у темну ніч
колись ішли на вільну Січ,
а у тугий радянський час
тікали потай на Донбас,
у глибочезні лізли нори,
але не гнулись від покори.

Живий, живий козацький дух!
Звільнити б тільки від недуг,
від тих пухлин, що на віки
вживляли нам більшовики,
вживляли в кров, вживляли в мозок,
щоб зник народ, як недоносок.
Та нам, братове, не амінь!
Ще буде й Мар’їнський курінь!
Під золоті свої оркестри
ми ще поновимо реєстри.
І ви, брати мої і сестри,
впишіть туди як козака
хоча б посмертно Марсюка,
бо не діждусь, напевно, часу,
коли ми виметем з Донбасу
чужинський дух, немов заразу.
І наперед вам сто подяк!
Хоч я блукач, але земляк!

Я з вами, браття, не лукавлю,
на повний голос край наш славлю!
На нашій зраненій землі
ми ще блукаємо в імлі,
ми розучились жити вільно,
ми не навчились діять спільно,
та оживає в нас душа,
спадає рабство, як іржа.

Я з вами, браття, не лукавлю,
я Україну-матір славлю!
Порвавши табірні дроти,
вона виходить з темноти,
із підземель тисячоліття
до сонця тягне зблідле віття
і кличе плем’я молоде
під знамено своє святе!

Я з вами, браття, не лукавлю,
я воскресіння наше славлю!
Незламну вдачу дав нам Бог.
Це запорука перемог!

* Дзюба Іван – письменник, вчений.
** Стус Василь – поет, політичний в’язень.
*** Хижняк Микола – журналіст, поет.
**** Свірський Станіслав – редактор районної газети.
***** Мелюс Василь – журналіст, держслужбовець.

[ Вступ ] [ 1. Нас добре вчила шахта рідна ] [ 2.Такі прадавні імена ] [ 3. І кожний вірив тaк, як міг ]
[ 4. Оце і щастя: голуби! ] [ 5. Ми теж не ангели, дружок ] [ 6. В дитинстві все було солодше ] [ 7. Вуличне кіно ]
[ 8. Ох, яка ця вдова бідова! ] [ 9. Сказання про снігову людину ] [ 10. І зараз рідний як ніколи ]
[ 11. Сестри такої не знайти ] [ 12. Страшна краса ] [ 13. В живoму храмі серед нив ] [ 14. Круговорот ]
[ 15. За найпрекрасніший трофей! ] [ 16. Іду туди, де серцю мило ] [ 17. Непосланий лист ]
[ 18. Я з вами, браття, не лукавлю ] [ 19. Без волі все – порожній звук ] [ 20. Погожих днів вам, орачі ]
[ Біографічна довідка ]