В. Кравченко. АБЕТКА ДЛЯ "СТАРШОГО БРАТА" СВІТИЛЬНИК ХАЙ СВІТИТЬ.

	Просвіта	Дзвін Севастополя	Союз українок	ТРЦ Бриз
На першу	Галерея	Вільна трибуна	УКІЦ	УГКЦ
Відгуки	Бібліотека	Пласт	Смішного!	Лінки

Валько КРАВЧЕНКО АБЕТКА ДЛЯ "СТАРШОГО БРАТА" СВІТИЛЬНИК ХАЙ СВІТИТЬ. УКРАЇНА - БІЛОРУСІЯ - МОСКОВІЯ

Російська шовіністична пропаганда веде шалений наступ з метою загнати колишні совєцькі республіки до нового "союзу". Щодо України й Білорусі, то це робиться під гаслом єдності слов’янських народів-"братів", хоча за своїм походженням російський народ не є слов’янським, оскільки складався в основному з фіноугорських і тюркських племен.
Давні білоруси - це були передусім балтійські слов’яни і вони не були споріднені з московитами. Назви "білоруси" не було, вона з’явилась зовсім недавно. Білоруси з ХІІІ століття входили до складу Великого князівства Литовського. Звали їх тоді литвинами.
В часи Київської Русі, ще до монгольської навали, чимало земель, що входять нині до складу Білоруської республіки, були населені давніми українцями або змішаним українсько-білоруським людом. За приклад можна взяти Турово-Пінське князівство, яке знаходилось на півдні нинішньої Білорусії, в землі дреговичів, чия назва походила від давнього слова "дрегва" - болото. Це слов’янське плем’я жило між ріками Прип’яттю і Західною Двиною, з центром в княжому місті Турові. Воно було приєднане до Київської держави в Х ст. Згодом дреговичі увійшли до складу українського народу. Ще в етнографічному атласі, складеному в 1860-х роках, показано, що в Пінському повіті Мінської губернії переважна частина населення - українці. Звідти походив давньоукраїнський письменник і проповідник єпіскоп міста Турова на Прип'яті Кирило Туровський (близько 1130-не пізніше 1182 р.), автор урочистих "Слів", повчань і молитовних канонів, майстер красномовства. Білоруський нарід сформувався на трьох землях Київської Русі - Турово-Пінській, ..... та Смоленській.
Коли татаро-монгольське панування для України й Білорусії пішло в минуле, а російське ще не було встановлене, в Білорусії з’явилось чимало громадських діячів, які виступали за співробітництво й дружбу білоруського народу з українським.
Білоруський поет шляхтич Микола Гусовський в 1523 році видав в Кракові на латині поему "Пісня про вигляд, дикість зубра і полювання на нього"(в 1894 р. була перевидана в Кракові, в 1855 р. - Петербурзі і в 1981 р. - в Мінську), написану в 1518-1522 р.р. в Римі під час перебування там у складі польсько-литовської місії. В цій знаменитій книзі оспівується і білоруська земля, а також військове співробітництво наших двох народів - перемога над турками під Теребовлею 2 липня 1534 року.
Білоруський поет Матвій Стрийковський в 1582 році надрукував в Кролевці (Кенігсберзі) "Хроніку польську, литовську, жмудську і всієї Руси", написану віршем та прозою. В ній автор висвітлив події білоруської та української історії. В поезіях, написаних польської мовою, автор оспівав спільні діяння литовсько-білоруського, українського та польського народів.
Хресним батьком Богдана Хмельницького був житомирський староста, білорусько-литовський магнат князь Богдан Сангушко. Він дав новонародженому своє ім'я. За деякими даними, саме він дав матері Богдана гроші на викуп його з турецької неволі. У війську Богдана Хмельницького були також білоруси.
Українсько-білоруський поет й культурний діяч другої половини XVI ст. білорус за походженням шляхтич Андрій Римша (бл.1550-1595) писав твори староукраїнською мовою. Вони були видруковані в Острозі, де він працював в школі.
В 1628 - 1631 р.р. ректорську посаду в Київській братській школі займав Хома Ієвлевич родом з Могильова.
Український вчений Йосиф Кононович-Горбацький, котрий першим почав викладати після створення Києво-Могилянської колегії в ній риторику (1635 - 1636) і філософію (1639 - 1642), а в 1642 - 1645 р.р. був ректором колегії, а потім ігуменом Києво-Печерського монастиря, закінчив свій життєвий шлях у сані білоруського єпископа (1653р.).
Уроженець Вітебщини, вихідець із старовинного білоруського шляхетського роду Сильвестр Косів після навчання у Віленській братській школі і католицьких академіях Любліна й Замостя в 1631 р. прибув до Львова. Там він познайомився з архімандритом Петром Могилою, котрий запросив його до Києва на викладацьку роботу до Києво-братської колегії, що пізніше стала академією. В 1635 р. С.Косів повернувся на батьківщину, де обійняв посаду голови Білоруської кафедри з титулом єпископа Мстиславського, Оршанського і Могильовського. Залишившись у складі "Могилянського атенею", тобто наукового гуртка київського митрополита Петра Могили, Сильвестр Косів упорядкував збірку "Патерикон, або Життя святих печерських отців" - вибірковий переклад на церковнословянську та польську мови давньоукраїнського Печерського патерика. Коли на початку 1647 р. П.Могила помер С.Косів знову прибув на Україну і очолив київську митрополичу кафедру. Митрополит Сильвестр Косів не взяв участі в Переяславській раді, відмовився від зустрічі з московськими послами і не відповів на їх запрошення прибути до Москви, а потім надіслав московському цареві вимогу підтвердити споконвічні права української церкви та її ієрархів. В історію України він увійшов під іменем "Воюючий святитель".
Зараз, коли в Білорусії чимало людей виступають не лише за союз, а й навіть за об’єднання з Росією, а деякі готові відмовитись від незалежності своєї країн, варто згадати той час, коли багато культурних і громадських діячів Білорусії звертали свої погляди до України. Найчастіше то були ті, хто отримав освіту в Києво-Могилянській академії. Поряд з ними було чимало українців - вихованців цієї академії, котрі служили в Білорусії. Приймаючи чернецтво, вони направлялись єпископами або настоятелями православних монастирів у Білорусію.
Михайло Козачинський, випускник Києво-Могилянської академії, працював в Сербії як український просвітитель, а завершив свій життєвий шлях в сані архімандрита в білоруському місті Слуцьку(нині - Мінська область).
Данило Туптало ще до призначення його ростовським митрополитом і до оголошення святим Димитрієм Ростовським виїздив до Білорусії.
Іоанникій Галятовський, якого багато хто вважав найосвіченішою людиною на Україні в XVII ст., закінчивши навчання в Києво-Могилянській колегії, прийняв чернецтво і згодом був призначений ігуменом Куп’ятицького монастиря недалеко від Мінська. Пізніше він став ректором Києво-Могилянської академії.
Видатний український вчений-філолог, письменник-полеміст і громадський діяч Мелетій Смотрицький, син українського письменника і педагога Герасима Смотрицького, першого ректора Острозької школи (перша пол. XVI ст. - 1594 р.), походив з села Смотрича нинішньої Хмельницької області(нар. бл. 1512 р.). Вчився в школі батька й за кордоном. У Вільні постригся в ченці, викладав. Писав українською і польською мовами. В своїх творах "Тренос, тобто плач"(1610 р.) та інших він виступав на захист свого українського і білоруського народів, їх культури і права на самостійний розвиток. В цій книзі він створив персоніфікований образ Матері-України, що тужить-плаче за своїми невдячними дітьми, які покинули, зрадили її віру, мову, громадянство - "Горе мені бідній, горе нещасній, з усіх боків пограбованій". В книзі подано поіменний список українських магнатів, що стали зрадниками. В 1620 році він був висвячений на єпископа вітебського і мстиславського. В 1627 р. він переходить до Берестейської православно - католицької унії, пише низку трактатів, в яких пояснює цей свій крок і оповідає, якої користі для українського і білоруського народів він чекає від унії. Складена Мелетієм Смотрицьким "Граматика Словенська"(вийшла з друку 1619 р. на Україні) майже півтора століття була єдиним підручником граматики на Україні, в Білорусії й в Росії. Останні роки свого життя Мелетій Смотрицький провів у Дерманському монастирі на Волині, де й помер в 1633 р..
Значною популярністю на Україні користувався "Буквар" С. Соболя, білоруса, котрий почав свою друкарську діяльність в Києві за підтримкою І. Борецького, а потім повернувся на батьківщину, де зявляються інші букварі, серед яких відомі були Лексикон Памви Беринди та Єпіфанія Славинецького.
Особливе місце серед вихідців з Києво-Могилянської академії, котрі працювали в Білорусії, належить Г. Кониському.
Поет-драматург, філософ і православний богослов, уродженець міста Ніжина Георгій Кониський(1717- 1795) походив з української козацької старшини.
Представники роду Кониських займали в полковому правлінні керівні посади. Батько Георгія (Григорія) Йосип Іванович Кониський був значковим товарищем, потім - ніжинським бургомістром.
В 1728 році 11-річний Григорій вступив до Києво-Могилянської академії. В 1744 році він постригся в ченці, і в 1745 почав читати в академії курс поетики, а 1749 р. курс- філософії і читав його чотири роки. Два роки у нього вчився Г. Сковорода. В 1751-1755 р.р. він був ректором Академії. Одночасно він був архімандритом братського монастиря.
Восени 1754 в Могильові помер голова Білоруської православної церкви, і на його місце був призначений Г. Кониський, висвячений на білоруського єпископа. В 1755 р. він приїхав до Могильова, де тоді знаходилась єдина в Польщі (Білорусь входила до її складу) православна єпархія.
В Білорусії він розгорнув активну діяльність, що тривала 40 років. Незважаючи, на загрозу збройної розправи, він їздить по містах і селах краю з проповідями. Про це з нагоди виходу в Росії творів Кониського писав Пушкін:
" Георгий есть один из самых памятных мужей минувшего столетия. Жизнь его принадлежит истории. В 1759 году Георгий, презирая опасности, ему угрожающие, поехал обозревать свою епархию. Миссионеры возмутили в Орше шляхту и жолнеров. Они с воплем ворвались в церковь, где Георгий священствовал. Преосвящений едва успел спастись от их сабель. Ночью в Могилёве буйные молодые люди вломились в ворота, перебили окна, ранили нескольких монахов, семинаристов и слуг, но, к счастью, не нашли Георгия, скрывавшегося в подвалах своего дома". Пушкін назвав Кониського великим архієпископом Білорусі і великим істориком України.
Хоча польські магнати хотіли викорінити в Польщі православ’я, в країні були закони, що захищали права українців і білорусів. Г. Кониський зібрав їх і видав в 1767 р. в Варшаві під назвою "Права і свободи жителям". Він викривав злочинців і хабарников, духовних і світських, котрі "олтарі святі на печери розбійників перетворили; волає пограбований, а грабіжник танцює. Священики - німі пси, що не можуть гавкати, люблять дрімати і не мають думок. Смерть і поховання кому сльози і горе приносять, а їм - зазіхання на останню корову й вівцю". Ніби це сказано в наш час на адресу севастопольської т.зв. "служби ритуальних послуг". Кониський викривав злочинність в судах, виступав за вибірність суддів, за утвердження законності в державі. В 1757 р. він відкрив в Могильові училище, яке хотів зробити оплотом просвіти для всіх білорусів. Він писав навчальні посібники для шкіл, видавав праці визначних українських вчених - Т. Прокоповича та ін. В філософії він стояв на позиціях деїзму: Бог створив світ і, давши йому закони розвитку, більше в цей розвиток не втручається. Людині надана можливість пізнати світ і закони його розвитку і пізнати себе як частину цього світу, як частину природи. Ця ідея знайшла пізніше розвиток в українській філософії у Г. Сковороди. Кониський твердив, що в світі нема явищ, які не можна пізнати - якщо щось ми не можемо пояснити, воно неодмінно буде пояснене в майбутньому. Мета людського життя - щастя. В чому ж воно? "Сенс людського життя не в тому, щоб чекати насолоди в потойбічному світі. Людина має шукати щастя в цьому смертному житті". Щастя не в задоволенні телесних потреб - це зводить людину до рівня тварини. Щастя людини Кониський вбачає в специфічно людській діяльністі - праці розуму, творчості. При цьому особисте щастя людини він бачить в тісному звязку з благом спільноти, до якої людина належить, - її нації. Найкращі поривання людини, за Кониським, -"відданість Вітчизні".
Помер Г. Кониський в Могильові в 77-річному віці в 1795 р. На його надгробку в соборі вибита епітафія, складена їм самим незадовго до смерті:
Колиска - Ніжин, Київ - мій учитель,
Я в тридцять вісім років названий: Святитель.
Георгій іменем, я із Кониських дому,
Коню подібний був я поштовому.
Білоруси завжди памятатимуть українця Георгія Кониського, бо він був рішучим противником національного і релігійного гноблення білорусів.
В своїх промовах, проповідях і зверненнях він захищав право білорусів розмовляти і писати рідною мовою, дотримуватись національних звичаїв і традицій.

Чи не найкраще вплив України на Білорусію і, що йшло далі, вплив їх обох на Московщину в ХVII- ХVIII століттях видно на прикладі особи видатного білоруського і українського вченого, письменника і громадського діяча Симеона Полоцького, котрий був вихований на Україні і став просвітителем Москви, першим поетом і драматургом, першим професійним письменником Росії.

Самійло Омелянович Петровский - Ситнианович, в чернечому пострижені Симеон, що в Москві дістав прозвище Полоцький за назвою його рідного міста, народився 1629 р. в грудні. З 1637 р. вступив до Києво-Могилянської академії, тобто з семи років білоруський хлопчик виховувався в українському дусі на протязі 14 років - закінчив академію 1651 чи 1652 р. Далі він вчився у Віленський польській єзуїтській колегії, але її не закінчив, бо 1654 р. до Вільна вступили російські війська і почали руйнувати католицькі церкви. Студент Самійло втік, повернувся до рідного Полоцька, але й туди увійшли російські війська. В 1656 р. він прийняв чернецтво в полоцькому Богоявленському монастирі і став дидаскалом (вчителем) в братській школі в рідному місті.
Літературну діяльність він розпочав в Києві і писав все життя. Поетична спадщина його дуже велика - принаймні 50 тисяч віршів.
Він писав щодня, "римотворення" було улюбленним його заняттям. Силабічний вірш його сформувався під впливом української, а також польської поезії. Своїм поетичним творам Полоцький надавав великого освітнього і виховного значення. Сенс людського життя він бачив у можливості займатися улюбленною справою. Свої поезії він незадовго до смерті об’єднав у дві великі збірки, і вони були видані невдовзі після смерті автора в Москві - це були перші збірки віршів у Росії.
Вперше С. Полоцький прибув до Москви в січні 1660 р. на церковний собор, після чого повернувся додому. В липні 1663 р. він знов приїхав до Москви, поселився " в обителі всемилостивого Спаса, що за іконним рядом" на Нікольській вулиці, поблизу Кремля і відкрив в цьому монастирі латинську службу для молодих службовців канцелярії царя. Та учнів він мав обмаль,бо в Москві мало було бажаючих вчитися. Незадовго до того, в 1653 р. професор Києво-Могилянської академії Єпіфаній Славинецький заснував в Москві греко-латинську школу. З дебатів між цими двома вихованцями України, які почали виступати з проповідями, розпочались в Москві філософські дискусії.
У 1667 році цар Олексій Михайлович запросив Симеона Полоцького стати вихователем його дітей - Олексія, Федора, Софії та Петра.
У зв’язку з війнами, які вела Росія, С. Полоцький висловив побажання, "да Россия славу расширяет не мечом токмо, но и через книги". Надто войовничого царя він порівнював з розбійником. Причину воєн він бачив в прагненні присвоїти чужі багатства, даровані Богом різним народам. Він це засуджував, разом з тим він твердив, що Бог забороняє не всякі війни - кожний народ мусить захищати свою землю.
Малого Петра, майбутнього царя, С. Полоцький вчив писати вірші.
Коли в 1676 році помер цар Олексій Михайлович і царем став учень С. Полоцького 15-річний Федір, Полоцький використав свій вплив на нього для розвитку освіти в Московщині, а поширення освіти він вважав головною справою свого життя. В 1678 році, за підтримкою Федора, Симеон Полоцький заснував в Кремлі так звану горішню друкарню, в якій надрукував буквар для малого Петра, низку перекладних книжок і свої власні, першою з яких був "Псалтир римований". П’єси Симеона Полоцького можна вважати початком російської драматургії, а першим російським драматургом - білоруса Симеона. Далі цю справу продовжив в Росії українець Теофан Прокопович.
С. Полоцький не забував України. В "Слові к православному і христоіменитому запорізькому воїнству" він прославляв запорізьких козаків - захисників рідної землі і визволителів своїх братів з полону. 25 липня 1680 р. С. Полоцький помер. Його заповіт залишився нам: "Світильник хай світить".
Після його смерті, в тому ж році, на церковному соборі в Москві книжки Симеона Полоцького були піддані анафемі, і його твори було заборонено навіть згадувати як єретичні. Так російська православна церква віддячила білоруському просвітителю Московщини, основоположникові російської поезії й драми, чий грунтовий вплив на російську культуру визнавався ще в дореволюційній Росії. Однак, незважаючи на анафему, твори С. Полоцького зберігалися в бібліотеках Троїце-Сергіївої лаври, Оптиної пустині, Кирилова та ін. монастирів. Подібних прикладів співробітництва наших двох народів і їх впливу на Росію можна привести безліч. Згадаймо, що під час другої світової війни з Українською Повстанською Армією співробітничала Білоруська Крайова оборона. Нині національно-демократичні сили України підтримують боротьбу Народного фронту Білорусії за незалежність своєї країни і за демократію в ній. В Севастополі памятники українцю М. М. Миклусі-Маклаю і білорусу О. О. Ковалевському стоять поряд. Будемо сподіватися, що й в подальшому наші два народи будуть завжди разом, як побратими, як рівні, без "старшого" брата.

АБЕТКА ДЛЯ "СТАРШОГО БРАТА"

КИЇВСЬКІ МІСІОНЕРИ - РОСТОВСЬКІ СВЯТІ

ЯК УКРАЇНЕЦЬ ВИВИЩИВ МОСКВУ. МИТРОПОЛИТ ПЕТРО.

КОРОТКИЙ СЛОВНИК ДІЯЧІВ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ XVII-XVIII ст.

СИН КОЗАЦЬКОГО СОТНИКА - РОСІЙСЬКИЙ СВЯТИЙ

СВІТЛО З УКРАЇНИ. ТЕОФАН ПРОКОПОВИЧ

УКРАЇНЕЦЬ З ЯВОРОВА НА ЧОЛІ РОСІЙСЬКОЇ ЦЕРКВИ. СТЕФАН ЯВОРСЬКИЙ.

УКРАЇНЦІ НА СЛУЖБІ РОСІЙСЬКОГО ФЛОТУ

ПРИЛУЦЬКИЙ КОЗАК ГОРЛЕНКО - РОСІЙСЬКИЙ СВЯТИЙ

"В КНЯЗЬЯ НЕ ПРЫГАЛ ИЗ ХОХЛОВ...". ОЛЕКСАНДР БЕЗБОРОДЬКО.

УКРАЇНСЬКИЙ СЕЛЮК - ВИХОВАТЕЛЬ РОСIЙСЬКОГО ЦАРЯ. АНДРІЙ САМБІРСЬКИЙ.

УКРАЇНСЬКІ ЛІКАРІ НА СЛУЖБІ В РОСІЙСЬКОМУ ФЛОТІ