В. Кравченко. АБЕТКА ДЛЯ "СТАРШОГО БРАТА" ВСТУП

	Просвіта	Дзвін Севастополя	Союз українок	ТРЦ Бриз
На першу	Галерея	Вільна трибуна	УКІЦ	УГКЦ
Відгуки	Бібліотека	Пласт	Смішного!	Лінки

Валько КРАВЧЕНКО

АБЕТКА ДЛЯ "СТАРШОГО БРАТА"

ВСТУП

Всi роки iснування незалежної України позначенi безперервним шаленим економiчним, полiтичним й iдеологiчним тиском Росiї, її прагненням повернути Україну у своє ярмо. Важливим знаряддям у цiй боротьбi є мiф про спiльне походження росiйського й українського народiв. Це абсолютна брехня вiд початку й до кiнця. Москвини не мають жодних пiдстав називатись нашими братами - нi старшими, нi молодшими.

Перш за все, цi два народи не є ровесниками, навпаки - мiж ними величезна вiдстань у часi. Якщо росiйський народ почав формуватися порiвняно недавно, у ХII ст., український народ є одним з найстарiших народiв свiту. Про це свiдчить не лише наука, iсторiя - це визнають навiть сучаснi полiтики. Президент США Бiл Клiнтон, приймаючи Президента України Леонiда Кучму, назвав його посланцем наймолодшої незалежної європейської держави i найстарiшої свiтової нацiї. Вiн мiг про це прочитати в журналi «Сайентифiк Америкен» (червень 1974 р.) «Скiфи-українцi - це найстарiша нацiя Європи, а може й людства». Або в книзi американського вченого Герберта Дж. Мiллера, виданiй в 1961 р. в Нью-Йорку: «Вченi нинi вважають Україну найбiльш правдоподiбною батькiвщиною iндоєвропейцiв». Могли повiдомити про це Президенту США його радники. В кожному випадку це йому робить честь.
Ще римський iсторик Помпей Трог (I ст. до н.е.) писав: «Скiфи - це найстарiша нацiя свiту». «Батько iсторiї» Геродот писав про них: «Вони є мудрiшi вiд будь-якої нацiї на Землi». Найдавнiша стоянка стародавньої людини на територiї нинiшньої України була знайдена над Днiстром, бiля сучасного мiста Кам’янця-Подiльського - там жили люди за 300 тисяч рокiв до н.е. Iсторiя України i разом з нею всiєї iндоєвропейської цивiлiзацiї починається з трипiльської культури за сiм тисячолiть до Христа. Вона була вiдкрита бiля села Трипiлля неподалiк вiд Києва в 1896 роцi українсько-росiйським вченим чеського походження Вiкентiєм Хвойкою. На землi України жили землеробськi племена, якi орали землю i звались орiї, або арiї, або арiйцi. Вони мали свою державу Аратту. Ця культура замовчувалась в Росiї, СССР, бо «старшим братом» був оголошений росiйський народ. Її замовчували й нiмецькi фашисти, бо арiйцями вони оголосили себе - без жодних пiдстав. Пiсля Хвойка iншi археологи знаходили численнi стоянки трипiльцiв. На початку ХХ ст. археолог М.М. Шмалiй вiдкрив на Черкащинi новi скупчення трипiльських поселень.В 1909 р. український археолог Сергiй Гамченко дослiджував пам'ятки трипiльської культури в басейнi Пiвденного Бугу. Поселення орiїв були знайденi в рiзних мiсцях в Пiвнiчнiй Таврiї. Розкопанi могили пiд Чаплинкою й Каховкою дають змогу простежити перехiд до пiзньоарiйських - кiмерiйських поселень. Ю. Шилов у книзi «Брама безсмертя»(K., 1994) твердить, що 500-метрова могила Гарман на Чонгарi (в Iндiї - було плем’я чангар) - найдовша з дослiджених могил Європи й Азiї, а може й цiлої планети.Орiї жили тут наприкiнцi III тисячолiття до Рiздва Христового. «За 5-15 км вiд могили Гармана нам пощастило, - пише Ю. Шилов, - знайти поселення, в них мешкали орiї, якi лишились тут пiсля часткового переселення до Iндiї i ввiйшли згодом до племенного союзу кiмерiйцiв».
В 1943 роцi, коли самозваннi aрiйцi з Нiмеччини намагались через Кавказ вийти «на шлях предкiв до Iндiї», в Англiї була надрукована стаття австрiйського вченого П. Кречмеpа, в якiй вiн писав, що арiйцi - це були давнi мешканцi України i «гiрськi орiї» жили також в Криму. Пiсля вiйни про нижньоднiпровських орiїв, що жили вiд Дунаю до Кубанi, писали болгарський дослiдник В. Георгiїв, росiйськi вченi О.М. Трубачов, В.А. Сафронов, Г.М. Бонград -Левiн - дослiдник iсторiї давньої Iндiї, український археолог В.М. Даниленко та iншi знанi вченi. Крiм археологiчних пам’яток, дуже важливi ще пам’ятки мовнi. Їх дослiдження розпочались в серединi ХVIII ст., i одним з перших дослiдникiв iндоєвропейської прамови - давньоукраїнської - санскриту був Ломоносов. В 1880 р. росiйський фiлолог польського походження Михайло Красуський видав в Одесi книжку «Древность малороссийского языка», в якiй вiн переконливо довiв, що українська мова є найдавнiшою з усiх iндоєвропейських мов. Кiмерiйцi Аратти дали абетку iндiйцям, у них її перейняли еллiни i заснували крiто-микенську цивiлiзацiю, а пiсля падiння Трої - Етрурiю, вiд якої пiшла римська латинська культура. Та книжка Красуського також була замовчана в Росiйськiй iмперiї.
На змiну скiфському перiоду в давнiй iсторiї України настав перiод Київської Руси. Великi князi Київськi пiдкорили значнi територiї на пiвнiч вiд Київської землi населенi рiзними племенами, яких не так давно Геродот називав андрофагами, тобто людожерами. Головним чином то були угро-фiнськi племена, що примандрували сюди за доiсторичних часiв з пiвночi Азiї i були етнiчно близькi племенам ханти i мансi. В ХI ст., коли київськi мiсiонери рушили розповсюджувати християнство серед тих племен, почалась їх слов’янiзацiя, але вона була в основному релiгiйною i мовною, бо з релiгiєю упроваджувалась церковнослов’янська мова замiсть мов окремих племен. Київськi великi князi призначали своїх синiв князями окремих фiно-угорських територiй. На превеликий жаль, деякi з цих удiльних князiв зневажили заповiт батькiв i дiдiв про родинну єднiсть, зрадили свою батькiвщину i стали найлютiшими ворогами України-Руси. Четвертий син Володимира Мономаха Юрiй Довгорукий, котрий отримав вiд свого батька в управлiння Суздальщину, населену в основному фiнськими племенами, все життя вiв уперту боротьбу за велике київське князiвство, на яке вiн не мав права. Його син Андрiй Боголюбський, котрий до хрещення називався Китаєм, 10 березня 1169 року напав зi своїми головорiзами на Київ i знищив дощенту велику столицю. 1169 рiк, коли Суздальська земля вiдокремилась вiд Київської Руси, можна умовно вважати початком формування народу, який пiзнiше став називатися московським - за назвою мiста Москви, що було засноване Юрiєм Довгоруким в 1147 роцi i згодом стало центром держави, яка називалась Московщиною. Пiзнiше москвини вкрали у нас назву i стали називати себе «русскими», росiянами, а ще пiзнiше вирiшили вкрасти у нас i iсторiю - деякi їх т.зв. вченi стали твердити, нiби їх народ походить з Київської Руси - України, хоча звiдти походили лише кiлька їх князiв, котрi зрадили Україну. Московськi «вченi» стали створювати мiф про «дружбу» українського i росiйського народiв, який спростовується вже тим, що стосунки мiж нашими двома народами почались з ворожнечi в ХII ст. Андрiй Боголюбський започаткував московський геноцид вiдносно України, а потiм iншi князi i царi його справу продовжили.
В ХIII ст. москвини зазнали могутнього впливу з боку татаро-монгольських завойовникiв. Способом iснування московського царства, як i Золотої Орди, стали завойовницькi вiйни. Кочовий спосiб життя монголiв передався i москвинам: замiсть iнтенсивної працi на своїй землi - поневолення або винищення своїх сусiдiв з метою захоплення їх маєтностi, вiдрив вiд виробництва в часи воєн великих мас людей. Слушно вважає український публiцист Юрiй Борець, що «не буде помилкою стверджувати, що Золота Орда створила росiйську iмперiю. Не ззовнi, а зсередини татарська стихiя опанувала Московщину i проникла її наскрiзь». Монгольська Орда надала їй головних елементiв майбутньої росiйської держави: самодержавство, централiзм, рабство в формi крiпацтва. Москвини запозичили у монголо-татар також вбрання, звичаї, тисячi слiв, спосiб життя особистого й громадського, полiтичну систему - московський цар, як i золотоординський хан, поєднав у собi всю владу - законодавчу, виконавчу й судову.
Русь-Україна звiльнилась вiд татаро-монгольського iга в 1362 роцi i далi перебувала у складi Литви, у Польсько-литовськiй державi - державi європейської культури. Що ж до Московщини, то твердження, що вона звiльнилась у 1480 роцi, невiрне: просто Москва перейняла естафету вiд Золотої Орди i стала її наступницею та так i залишилася нею до цього часу. Москва - християнiзоване татарське царство, «хамське ханство», як назвав її вiдомий совєцький вчений-фiлолог Мейлах-молодший. Московський народ - азiйсько-фiно-угорськi племена, колонiзованi слов’янами, - прийняв мову слов’ян, страшенно спотворивши її, а характер, вдачу слов’ян зiгнорував i вiдтак залишився в полонi своїх хижацьких iнтересiв, жадоби пiдкоряти iнших, володiти чужим i жити з чужого. Росiйський народ - то є величезний i тяжко осяжний конгломерат десяткiв угро-фiнських i тюркських народiв. Домiшок кiлькох слов’янських племен розчинився в тому конгломератi ще за середньовiччя. Народ, який склався, не є слов’янським. Про це писали i пишуть зараз багато вчених. Знаменитий росiйський мовознавець, етнограф i фольклорист, професор князь Микола Сергiйович Трубецькой (1890-1938) вважав, що росiяни лише за мовою пов'язанi зi слов’янами.
Слов’янcькiсть росiян - це фiкцiя. Росiйський iсторик Михайло Миколайович Покровський (1868-1932), член большевицької партiї з 1905 р., голова Московської ради з листопадa 1917 р., заступник наркома освiти РСФСР з 1918 р., академiк Академiї наук СССР, першi 15 рокiв совєцької влади - визнаний голова совєцьких iсторикiв i офiцiйний iсторик комунiстичної партiї, писав: «В жилах сучасних росiян тече щонайменше 80 вiдсоткiв фiно-татарської кровi». Те саме стверджували знанi росiйськi iсторики В. Мавродiн, П. Третьяков, А. Спiцин та iншi. Деякi росiйськi вченi пiдвищували цей показник до 85 вiдсоткiв. Що вже казати про українських вчених. Видатний український етнограф, археограф, археолог i антрополог професор Петербурзького унiверситету Федiр Кiндратович Вовк (1847 - 1918), автор 455 праць, вказував, що росiяни й українцi - це рiзнi народи за антропологiчним типом, рiзко вiдмiннi.
Хоча багато сучасних росiйських вчених i публiцистiв й стоять на шовiнiстичних позицiях, але й чимало з них вiрно розумiють суть справи. Старший науковий спiвробiтник iнституту свiтової лiтератури Академiї наук Росiї Вадим Кожинов пише: «Я взагалi не думаю, що росiй–ський народ є слов’янським з точки зору антропологiчної (надто розбавлений вiн тюркськими i фiнськими впливами), в ньому дуже мало слов’янського, не кажучи вже про iсторичну долю». В 1994 р. в Москвi вийшла книга Мурада Айджи «Полин половецького поля», в якiй автор пише: «Приблизнi пiдрахунки показують, що половина росiян є степовики-тюрки, записанi «русскими», а половина другої половини «русских» є фiно-угорськi народи». Великий росiйський iсторик Василь Йосипович Ключевський (1841-1911) називав росiян - «обрусiла чудь». «Фiзiономiя росiянина, - писав Ключевський, - жодною мiрою не вiдповiдає жоднiй рисочцi, характернiй слов'яниновi». Академiк Федiр Євгенович Корш (1843-1915) писав: «Вже на перший погляд можна вiдрiзними українця вiд росiянина».
Великий росiйський фiлософ Микола Олександрович Бердяєв (1874-1948) писав: «Пошкребiть душу росiянина i ви обов’язково знайдете там татарина».
Герцен називав московську державу «православним ханством». Єсенiн писав: «Загубилась Русь в мордвi i чудi». Класичним твором росiйської поезiї є «Євгенiй Онєгiн» Пушкiна, але Онєга - фiно-угорська назва рiчки, отже й герой Пушкiна носить фiно-угорське прiзвище. Географiчнi назви є безумовними вказiвками на те, який нарiд заселяв в минулому ту чи iншу територiю. Поглянувши на карту Московщини, побачимо, що там майже нема слов’янських назв. Навiть столиця росiян Москва - фiно-угорська назва (каламутна, гнила вода).
Нинiшня Росiя - це єдина «євразiйська» країна, яку не вельми прихильно сприймають нi в Європi, нi в Азiї. Говорити про «слов’янську єднiсть», маючи на думцi Росiю, неможливо ще й тому, що величезнi простори Росiї населяють неслов’янськi народи в Поволжi, на Уралi, в Сибiру, на Пiвночi. З iншого боку, в Українi живуть кримськi татари, поляки, молдавани, євреї та iн. неслов’янськi народи i розмова про т.зв. «слов’янську єднiсть» бринить вiдносно них образливо. За висунутим росiйськими шовiнiстами гаслом «слов’янської єдностi» криється бажання росiйської зверхностi. В цивiлiзованiй Європi нiхто не ставить питання, наприклад, про «романську єднiсть», або германську, чи якусь iншу. Прикриваючись словами «Ми - слов’яни», «Ми - кровнi брати» i т.п., росiйськi шовiнiсти нав’язують нам своє панування, мову покiйної вже iмперiї, намагаються вiдродити росiйськомовний т.зв. «совєцький народ». Росiйськi «брати» настiльки нас «люблять», що готовi забити останнiй цвях в домовину для нас, яку будували 337 рокiв. Якби я не знав росiйської мови, я б не вивчив її лише за те, що нею розмовляв кат України Ленiн. Вiн писав «о национальной гордости великоросов», а нацiональної гордостi малоросiв натомiсть, мабуть, не могло бути. Коли росiянин любить свою батькiвщину, його називають патрiот, коли українець - нацiоналiст, коли ж кримський татарин - екстремiст. «Старшого брата» нiякою силою неможливо примусити вивчити мову «братнього народу» - українцiв. Цю мову вони не визнають за мову, не визнають її вiдрубностi вiд росiйської мови, зневажають i ненавидять нас, i разом з тим пропонують нам «об’єднатися». Логiки тут годi шукати. Кримськi росiяни написали на створеному ними гербi облудне гасло «Процветание в единстве». «Єдинство» було за часiв СССР, але де «процветание»?
Голова севастопольської державної адмiнi–страцiї пан Жунько, виступаючи на спiльному українсько-росiйському парадi в Севастополi на честь т.зв. перемоги, сказав: «у нас общие корни, общая история и, я уверен, общее будущее». Мабуть, нам залишається лише подякувати представниковi Президента за те, що вiн пообiцяв нам в майбутньому вiдновлення росiй–ського ярма. Що ж до минулого, до iсторiї, то, мабуть, пан Жунько знає її такою, якою її викладали в совєтськiй школi, де бiдолашних дiтей примушували повiрити в мiф про «колиску трьох братнiх народiв», з якої вивалились троє близнюкiв, один з яких дивним чином виявився «старшим братом».
Цю байку вигадали М.М.Карамзiн i М.П.Погодiн, щоб присвоїти iсторiю Київської Русi i вивищити задрипанку Москву над Україною i Бiлорусiєю. Цю вигадку спростували тодi ж численнi росiйськi вченi i її вiдкидав голова совєцької школи iсторикiв академiк Покровський. Але її реанiмував Сталiн («Об антиисторической концепции Покровского»). А нинi цю карамзiнсько-сталiнську маячню нам пропонує пан Жунько.
На протилежнiсть йому, великий український вчений М.Грушевський писав про «ту велику iсторичну, культурну, психологiчну, всяку, яку хочете, межу, яка вiд вiкiв роздiлила Україну вiд Московщини, український нарiд вiд московського». Вiн пiдкреслював, що «Київська держава, право, культура були витвором єдиної народностi - української». Iснування єдиного давньоруського етносу в IХ-ХII ст.ст. одностайно заперечують провiднi росiйськi сучаснi iсторики В.Зимiн, В.Пашуто, А.Сидоров та iн. I в часи Богдана Хмельницького Україна i Московщина - це були два рiзних свiти. Московська дiйс–нiсть тiєї пори була чужою українським iсторичним традицiям, культурi й самому духовi українського народу, вона рiзко контрастувала з українським свiтом iдей, народним характером, українськими побутовими й господарськими звичаями. Це - два рiзних свiти, з рiзним суспiльним ладом, рiзними взаєминами мiж людьми. Цi два народи характеризувало абсолютне взаємонерозумiння i рiзнi ментальностi. Росiйський нацiональний характер сформувався абсолютно несхожим з нацiональним характером українцiв та iнших слов’ян. Цiла низка рис, якi росiйський народ особливо в собi цiнує, не властивi жоднiй iншiй слов’янськiй нацiї. I перш за все це ненаситне бажання росiян заволодiти всiм свiтом. Всi кочовi народи мають однакове бажання - захопити якомога бiльше земель. Цю рису виховала в росiянах Золота Орда. З ХIV по ХХ ст. за 525 рокiв, Росiя воювала 329 рокiв - двi третини своєї iсторiї i майже всi її вiйни були загарбницькi. Але українцям все це стало зрозумiлим значно пiзнiше (деяким не зрозумiло навiть зараз). До середини ХVII ст. зв’язки України з Росiєю були незначнi i на Українi до того часу не було жодного росiянина (а зараз їх скiльки мiльйонiв?!). Гетьман Богдан Хмельницький, уклавши вiйськовий союз з Росiєю в боротьбi проти польських феодалiв, ясно бачив величезну культурну перевагу України перед Росiєю i сподiвався на те, що культура українська, прийшовши до Росiї, вплине i на її полiтику i моральнiсть («Вони - гарматами, а ми - атраментoм»). На жаль, попри весь український культурний вплив, так не сталося.
Московська держава пiсля свого виникнення, починаючи з ХII ст. практично не мала власної культури, бо племена, якi створили цю державу, перебували на низькому культурному рiвнi. Тому культура московської держави формувалась головним чином шляхом запозичень з культур Сходу, Вiзантiї i пiзнiше - Заходу.
Москвини зустрiли українську культуру з недовiрою i ворожнечою. Притаманною рисою в Москвi з давнiх часiв була цiлковита нетерпимiсть до всього чужого (ксенофобiя). Все несхоже з московським було зрадою православ’я. Українська та т.зв. великоруська культура мали рiзнi гносеологiчнi та iдеологiчнi пiдстави, тяжiли до рiзних цивiлiзованих парадигм, в них домiнували рiзнi свiтогляднi iнтуїцiї. Українська культура ХVII ст. була тiсно пов’язана з вiзантiйсько-православною i римо-католицькою культурами. Така її вiдкритiсть, на вiдмiну вiд закритостi московської культури, стала передумовою могутнього впливу України на Московщину. Але для України їх вплив на Росiю впродовж всiєї iсторiї, особливо в ХVII-ХVIII ст.ст., мав i негативнi риси. Знекровлювалась українська культура, дiячi якої нерiдко переставали служити своїй батькiвщинi. Московити ж, замiсть вдячностi, присвоювали собi iмена українських дiячiв i оголошували їх «русскими», росiйськими, створюючи мiф про «старшого брата» i оголошуючи український народ, а також бiлоруський, «молодшими братами».

Зараз, коли ми, нарештi, дiстали змогу повернути собi нацiональну пам’ять, яку Росiйська iмперiя знищувала протягом бiльш як трьох вiкiв, коли ми повертаємо iсторiю свою i культуру, настав час повернути нашому народові численнi iмена його великих синiв, привласненi чужинцями.

АБЕТКА ДЛЯ "СТАРШОГО БРАТА"

КИЇВСЬКІ МІСІОНЕРИ - РОСТОВСЬКІ СВЯТІ

ЯК УКРАЇНЕЦЬ ВИВИЩИВ МОСКВУ. МИТРОПОЛИТ ПЕТРО.

КОРОТКИЙ СЛОВНИК УКРАЇНСЬКИХ ДІЯЧІВ, ЩО ЗРОБИЛИ ВНЕСОК В ПРОСВІТЛЕННЯ РОСІЇ У XVII-XVIII в.в.

СИН КОЗАЦЬКОГО СОТНИКА - РОСІЙСЬКИЙ СВЯТИЙ

СВІТЛО З УКРАЇНИ. ТЕОФАН ПРОКОПОВИЧ

УКРАЇНЕЦЬ З ЯВОРОВА НА ЧОЛІ РОСІЙСЬКОЇ ЦЕРКВИ. СТЕФАН ЯВОРСЬКИЙ.

УКРАЇНЦІ НА СЛУЖБІ РОСІЙСЬКОГО ФЛОТУ

ПРИЛУЦЬКИЙ КОЗАК ГОРЛЕНКО - РОСІЙСЬКИЙ СВЯТИЙ

"В КНЯЗЬЯ НЕ ПРЫГАЛ ИЗ ХОХЛОВ...". ОЛЕКСАНДР БЕЗБОРОДЬКО.

УКРАЇНСЬКИЙ СЕЛЮК - ВИХОВАТЕЛЬ РОСIЙСЬКОГО ЦАРЯ. АНДРІЙ САМБІРСЬКИЙ.

УКРАЇНСЬКІ ЛІКАРІ НА СЛУЖБІ В РОСІЙСЬКОМУ ФЛОТІ