В. Кравченко. АБЕТКА ДЛЯ "СТАРШОГО БРАТА" ТЕОФАН ПРОКОПОВИЧ

	Просвіта	Дзвін Севастополя	Союз українок	ТРЦ Бриз
На першу	Галерея	Вільна трибуна	УКІЦ	УГКЦ
Відгуки	Бібліотека	Пласт	Смішного!	Лінки

Валько КРАВЧЕНКО АБЕТКА ДЛЯ "СТАРШОГО БРАТА" СВІТЛО З УКРАЇНИ. ТЕОФАН ПРОКОПОВИЧ.

Об'єднання України з Росiєю в серединi ХVII ст. мало для останньої, крiм всього iншого, те величезне значення, що в другiй половинi ХVII ст. i у ХVIІІ ст. до Росiї хлинув могутнiй потiк української культури i через Україну - культури Європи. До Росiї виїхали i справили могутнiй вплив на її подальшу долю такi велетнi української фiлософської думки й красного письменства того часу, як Данило Туптало, проголошений в Росiї святим Дмитрiєм Ростовським, Яким Горленко, канонiзований в Росiї пiд iменем святого Йоасафа, фiлософ-богослов i церковний письменннк Єпiфанiй Славинецький, котрий став найближчим спiвро6iтником патрiарха Никона i переклав для росiян багато церковних, медичних та iнших важливих книг, видатний архiтектор i рiзьбляр Iван Зарудний, фiлософи й письменники Стефан Яворський, Теофан Прокопович i багато iнших.

Навiть деякi неупередженi росiйськi автори визнають величезний вплив української культури на життя Росiї в ХVII- ХVIII столiттях. Так, в колективнiй працi "Русское православие: вехи истории", яка видана в Москвi в 1989 роцi (720 стор.), говориться:
"В ХVII в. Украина была поставщиком кадров образованного духовенства для России. Заметный след в истории русской культуры и церкви оставили писатели и учителя школ. Важную роль сыграли ученики и преподаватели Киево-Могилянской коллегии (с 1701 г. переименована в академию). Хорошо подготовленные и опытные проповедники, они были участниками острой религиозной борьбы. Самым значительным лицом из духовенства первой половины ХVIII века был Теофан Прокопович".
Вiн народився 18 (8) червня 1681 року в Києвi, в сiм'ї шорника - дрiбного торгiвця кiнською збруєю й шкiрою, котрий мав свою крамницю на Подолi. Коли хлопчик був ще зовсiм малим, батьки його померли, i його взяв на виховання брат батька - ректор Київської колегiї, iгумен Братського монастиря. Вiн зарахував хлопця до колегiї. Вже в перших класах студенти навчались читати, писати i розмовляти церковнослов'янською, старогрецькою i латинською мовами. В класi пiїтики їх вчили складати вiршi, в класi риторики - красномовству. Навчання тривало 12 рокiв, i випускники академiї за рiвнем знань не поступались вихованцям найкращих европейських унiверситетiв та академiй. В козацько-гетьманськiй державi Києво-Могилянська академiя перебувала в центрi розвитку її культури. З її стiн вийшло багато всесвiтньовiдомих вчених i письменникiв.
Та багато творiв захiдноевропейських мислителiв до Києва не доходили - їх перехоплювали в Варшавi i спалювали в Москвi. Сiмнадцятирiчний Теофан вирiшив сам ознайомитись з наукою на Заходi. 3 липня 1698 року, нi з ким не попрощавшись, вiн вирушив з Києва, пiшки дiстався бiлоруського мiста Вiтебська i вступив до братства тамтешнього монастиря базилiанського ордену. В його бiблiотецi вiн читав українськi лiтописи, польськi, грецькi, латинськi книжки. За два тижнi його перевели до Володимир-Волинського катедрального монастиря, де в резиденцiї епископа було й католицьке училище, i зарахували учнем вищого класу. Та незабаром виявилось, що знання Прокоповича перевищують освiтнiй багаж вчителiв, i от вже вiн входить до скпаду викладачiв як учитель риторики й поетики. Вiн глибоко вивчає польську культуру i вдосконалює знання польської мови, якою вiн згодом читав проповiдi, писав вiршi й листи. А потiм прийшов наказ Ватикану вiдрядити Прокоповича, поета i знавця мов, до Риму.
В Римi вiн пробув три роки. Навчався в колегiумi святого Опанаса, спецiально створеному для грекiв i слов'ян. Дуже скучив за рiдною українською мовою: Ватиканська бiблiотека, лекцiї вiдомих вчених, знайомство з видатними фiлософами та письменниками Риму i з їх творами - сама латина. Прокопович вивчив французьку та iспанську мови, їздив до Нiмеччини, слухав курс лекцiй в Галле, їздив до Парижа, Мадрида, Лондона, засвоював iдеї Вiдродження i Реформацiї.
Та довідавшись про далекосяжні плани папи римського щодо нього, Прокопович 28 жовтня 1701 року таємно залишив Рим і знову пішки йде через Європу: через Балкани, Вiдень, Варшаву і Львiв. 1702 року дiстався Почаївської лаври. Там вiн постригся у ченцi і 1704 року повернувся до Киева.
Його призначили професором риторики й пiїтики його рiдної Києво-Могилянської колегії, що з 1701 року звалась академiєю. 1705 року вiн почав читати свiй курс (книжною українською мовою). В лекцiях вiн виступав як ворог забобонів, намагався пояснити природні явища. В тому ж роцi він написав українською лiтературною мовою вiршовану п'есу "Владимир" про київського князя Володимира Великого, котрий вивiз християнство з Херсонесу і охрестив киян у Почайнi. Вперше в українськiй літературi з'явилась п'єса з української iсторiї, написана на нацiонально-iсторичний сюжет. В Криму Теофан Прокопович не бував, але ця його п'ятиактова п'єса пов'язала його з Севастополем - давнiм Херсонесом Таврiйським. Яскраво показана в п'єсi боротьба в душi Володимира між жагою релiгiйного пpoсвiтлення i рiзними пристрастями. П'еса названа автором трагiкомедiєю, бо в нiй є комічний елемент в зображеннi язичницьких жерців, котрих рiшення Володимира прийняти хрещення загрожує позбавити привілейованого становища й прибуткiв.
Автор засуджує звичку "ласих скотин" отримувати все задарма, за рахунок вiруючих. Жерці зображенi невiгласами, котрi пiдтримують забобони в народі. Можна гадати, що в особах цих жерцiв Теофан хотiв висмiяти пороки сучасного йому духівництва. П'єса написана на матерiали з лiтопису, але в нiй проявився талант автора як сатирика й комедiографа. В трактаті "De arte poetica" письменник говорив, що призначення комедії - "виводити лiцедiїв для смiху глядачiв". В його п'єсi жерцi не дискутують з князем i фiлософом, вони лаються, волають, виють - так, як сучаснi пенсiонери на майданi Нахиміва. Разом з ними на князя Володимира накидуються чорти, котрих жерцi викликали собi на пiдмогу.
Вороги Прокоповича звинувачували його в тому, що вiн "священикiв росiйських називає лицемiрами, iдольськими жерцями". Та треба визнати, що їм далеко до сучасних севастопільських священикiв церкви Московського патрiархату - о. Георгiя та iнших - з їх комерційною дiяльнiстю, Церковним банком, що пограбував тисячi вкладникiв, котрi "клюнули" на назву банку, і "Гладіатором", на якому їздить о. Георгій.
В iсторичнiй драмi Прокоповича головне - боротьба двох начал: сил реакції, носiями яких виступають неосвiченi користолюбнi жерцi, та сил прогресу i просвiтництва, якi втiлює Володимир з його соратниками. Ідеали автора в п'єсi проголошують в своїх монологах князь Володимир та грецький фiлософ. Важливе й серйозне разом з елементами сатири, звiдси й назва - трагедокомедiя. Боротьба закінчується перемогою християнства. Старi боги поваленi. П'єса була поставлена в тому ж 1705 роцi студентами Києво-Могилянської академії. Вона ввiйшла в золотий фонд украiнської драматургії. Ця п'єса була продовженням жанру української шкiльної драми, автором курсу поетики якої був Теофан Прокопович. В свою чергу, ця п'єса Прокоповича поклала початок росiйському професiйному театру, який виник на основi запозичення досягнень театрального мистецтва України, а також Польщi.
Так вважав, зокрема, найбiльший авторитет в цій галузi літературознавець Володимир Миколайович Перетц. Така ж була точка зору Варвари Павлiвни Андрiанової-Перетц. Вiдомий росiйський театрознавець Петро Йосипович Морозов зайнявся iсторiєю росiйського театру, лише спочатку вивчивши грунтовно творчiсть Т. Прокоповича. З українських дослiдникiв про п'єсу "Владимир", яка свого часу поширювалась в рукописних копiях, писали І. Франко, О. Бiлецький, М. Гудзiй та iншi. Крiм цiєї п'єси, Прокопович написав ще про князя Володимира Святого вiрш "Emblemata ad imaginem Vladimiri ", спiвзвучний з п'єсою. У ньому йдеться про прийняття Володимиром християнської вiри, зустрiч з фiлософом, який відкрив йому розумiння справжньої мудростi.
Поезiї Теофана Прокоповича вражають тонким лiризмом, закоханiстю в Україну та високим патрiотичним пафосом. Його фiлософськi та полiтичнi трактати привертають увагу глибиною думки, логiкою мислення, вишуканiстю та багатством лексики. В його творах ми маємо зародження iдей українського раннього просвiтництва. Вiршi вiн писав в силабiчнiй формi, поширенiй тодi на Українi.
На його поезiю справила вплив українська пiсенна фольклорна стихiя. В основi його вiршування лежить українська лексика. Вiршi вiн писав українською лiтературною мовою, а також польською, латинською, а пізніше й росiйською мовами. В читаному ним курсi поетики Т. Прокопович придiлив багато уваги фiлософiї поезiї. Вiн пiдкреслював, що сама фiлософiя породжена або випестувана поезiєю, i що, з iншого боку, поети нерiдко виконували функцiї фiлософiв. Це робить курс поетики київського професора (1705 - 1706 рр.) надзвичайно вагомим як пам'ятки української естетичної думки. В латинських курсах поетики, які читались в академi протягом бiльш як сторiччя i створили києво-могилянську традицiю, була сформульована i розвинена цiлiсна система теорiї поезiї.

Поезiй Прокопович створив небагато - близько трьох десяткiв. За його життя була надрукована лише пiсня "Епiнiкон", iншi його поезiї переписувались i поширювались мiж людей у числених списках. Деякi з них були покладенi на музику i виконувались як пiснi, популярнiсть яких засвiдчив зокрема Григорiй Сковорода. Хоча вiн писав вiрш лише при нагодi, ними вiн лрагнув як поет вiдгукнутись на найголовнiшi подiї своєї бурхливої епохи.
В теоретичнiй спадщинi Прокоповича чiльне мiсце посiдає його "Риторика" - 10 книг його курсу, прочитаного в Києво-Могилянськiй академii. В курсi мова йшла про писання iсторичних творiв, листiв, судовi промови, церковне красномовство. Риторика характеризувалась як унiверсальна наука про слово - наука, що навчає добре говорити. Як було б гарно, якби можна було запросити зараз Теофана Прокоповича прочитати його курс риторики депутатам нашої Верховної Ради (не кажучи вже про севастопільський мiський "совєт"). Науку риторики Т. Прокопович назвав царицею мистецтв. Фiлософiя без риторики, казав вiн, "не змогла б вийти на денне свiтло, а замикалася б у вузьких межах розуму однiєї людини". Риторика допомагає вдосконаленню природного таланту красномовства. Крiм її користi, не менш важлива i приємнiсть мистецтва риторики, здатнiсть викликати почуття насолоди у слухачiв. Найгiршими зразками красномовства Т. Прокопович вважав панегiричнi промови (в наш час це - "велич перемоги", "слава Севастополя" i т.п.) i намагання пояснити що завгодно за допомогою чого завгодно. Українська ораторська спадщина попередникiв Прокоповича - Лазаря Барановича, Iоаникiя Галятовського, Антонiя Радивиловського, однодумцiв i учасникiвПрокоповича, справила величезний вплив на риторику в Росiї в подальшi часи.
Почувши промови Прокоповича пiд час свого (двiчi в рiзний час) перебування в Києвi, цар Петро I в 1711 роцi, вирушаючи у свiй горезвiсний Прутський похiд, як писав Пушкiн, "взял с собою Феофана Прокоповича, любя его разговор".
Про цей похiд Т. Прокопович написав вiрша:
За могилою Рябою,
Над рiкою Прутовою,
Було вiйсько в страшнiм бою.
Петровi I, як вiдомо, ледве вдалося врятуватися. Пiсля цього вiн в тому ж 1711 роцi призначив Прокоповича ректором Києво-Могилянської академiї. Новий ректор ходив по селах, по церковно-приходських школах - вiдбирав здiбних учнiв для академiї. Вiн склав нову програму академiї, в якiй головна увага придiлялась вивченню природознавства, математики, географiї, iсторiї, фiлософiї. Головними предметами стали поетика, спiви, малювання, класичнi мови. Новий ректор ввiв українську мову, якою викладачi поетики та спудеї мали писати вiршi й п'єси. В бiблiотецi з'явились твори захiдних фiлософiв. Києво-Могилянська академiя стала одним з найкращих вищих учбових закладiв Європи. Про неї, про її викладачiв й вихованцiв заговорили в Парижi, Лондонi, Римi. До Києва потягнулись учнi з-за кордону.
В 1716 роцi почався новий перiод життя i дiяльностi "найвизначнiшого публiциста тiєї доби" (Г.В. Плеханов) Теофана Прокоповича: вiн змушений був виїхати до Москви, а звiдти до Петербурга на виклик Петра I. Вiн стає найближчим радником царя у справах освiти, iдейним обгрунтовником його реформ. В 1718 роцi Петро призначає Прокоповича єпископом Псковським i Нарвським, в 1721 роцi - вiце-президентом, "первенствующим членом" Всеросiйського Святiшого Синоду, тобто одним з керiвникiв росiйської церкви.
Президентом Синоду був також українець - Стефан Яворський, другим вiце-президентом Синоду був також українець Феофилакт Лопатинський, вихованець Києво-Могилянської академiї i колегiуму св. Опанаса в Римi.
Т. Прокопович написав "Духовний регламент", тобто Устав Синоду, введеного Петром I. Цей документ написано надзвичайно образною мовою. В 1725 роцi Прокопович був призначений також архиєпископом Новгородськiлм i Великолуцьким. У 20 - 30-тi роки ХVII ст. навкруги Т. Прокоповича об'єднався гурток передової iнтелiгенцiї та дворян. Так виникла його "Вчена дружина"- лiтературно-фiлософський гурток найосвiченiших людей тiєї доби, прибiчникiв поступових реформ, острів просвіти серед океану російського невігластва. Це були: також вихованець Києво-Могилянської академiї українець Гаврило Бужинський, префект Московськоi слов'яно-греко-латинської академiї, куратор всiх шкiл i друкарень Росiї, перекладач багатьох книжок захiдноевропейських мислителiв i творець росiйської наукової термiнологiї, якому сучаснi росiяни вiддячили тим, що заперечують право на iснування його рiдної украiнської мови на тiй пiдставi, що, мовляв, вся термiнологiя - росiйська; молдаванин Антiох Кантемiр, якого називають в росiйськiй лiтературi росiйським поетом-сатириком, бо, мешкаючи в Росiї, вiн писав росiйською мовою сатири, в яких викривав непривабливу росiйську дiйснiсть; росiйський iсторик, географ, мандрівник і гірський інженер Василь Татищев (iсторичнi твори Прокоповича й Татищева були одночасно й пам'ятками лiтератури) та iн. "Усе, що було в країнi живого, передового i дiяльного, - писав М. Гудзiй, - все це тяглося до Прокоповича як зосередження великої вченостi, як до видатного розуму i яскравої iндивiдуальностi. Ця людина, що носила чернечу рясу i фактично керувала всiма справами росiйської церкви, була найенергiйнiлим i найпалкiшим апологетом свiтської культури". З членів "Вченої дружини" Т. Прокоповича нас особливо цікавить В. Татищев(1686-1750), котрий замолоду, драгунським офіцером у службових справах побував у нас на Україні - біля Озіва і в Криму(десь близько 1710 р.).

Про Т. Прокоповича можна сказати i його власними словами: "Проницательность ума, зоркого, как рысь". В 1725 роцi за сприяння Т. Прокоповича в Петербурзi було створено Академiю наук з унiверситетом при нiй. Першими академiками - професорами унiверситету стали iноземцi.
Т. Прокопович допомагав їм, надав їм можливiсть користуватися своєю багатою бiблiотекою - книжками й рукописами(його бібліотека була багатшою від бібліотеки Академії наук).
Т. Прокопович мрiяв про об'єднання зусиль всiх передових дiячiв культури, релiгiйних достойникiв також для розповсюдження знань в народних верствах, в iм'я удосконалення суспiльного устрою держави. Реформи Петра I проводились не для народу i не для Украiни, але Прокопович вважав, що це було краще, нiж дикунство й слiпе звiрство попереднiх царiв, i тому пiтримував цi реформи. Вiн сподiвався, що наступнi царi теж, може, запровадять реформи i пiдуть далi Петра I, i так прийде час, коли реформи допоможуть Українi визволитись з-пiд рабського ярма. Тож вiн написав кiлька трактатiв на захист Петрових реформ. Свiй вплив на тупих, чванькуватих вельмож Петра вiн намагався використати в iнтересах загального поступу i на користь своєї рiдної України. Вiн ставив собi за мету бути мудрим, як змiй, в iм'я свого народу. "Дух гетьманщини мiцно тримав мене", - писав Прокопович.
Вiн нiколи не забував Києва, якому завдячував своїм високим духовним та iнтелектуальним рiвнем. У вiршi "Похвала Борисфену" вiн звертається до Днiпра, у вiршi "Опис Киева" створює лiричний, в стилi українського бароко, образ рiдного мiста. Лекцiї вiн читав на латинi, лiтературнi ж твори, громадсько-полiтичнi трактати, "слова" i промови вiн писав рiдною мовою. В його творах, написаних росiйською мовою, весь час зустрiчаються українiзми. Вiн вважав, що освiта лише тодi буде доступна для всiх, коли вона буде здйснюватись рiдною мовою. Вiн збагатив жанри "високої" лiтератури прийомами народної словесної творчостi. Так же вiн ставився i до питання про переклад Бiблiї, вважаючи необхiдним звертатись до Бога не давньою церковнослов'янською мовою i не латиною, а сучасною мовою народу.
Твори Т. Прокоповича друкувались рiдною мовою на Українi i за кордоном - росiйською, польською, латинською, англiйською, французькою, нiмецькою, шведською та iншими мовами. Його "Первое учение отроком" стало шкiльним пiдручником i неодноразово перевидавалось у Сербiї, Болгарії та iнших країнах. В своїх творах вiн посилався на природне право людини, висловлював iдеї, спiвзвучнi концепцiї суспільної угоди. Вiн цитував дуже багатьох авторiв, особливо Вергiлiя, Овiдiя, надзвичайно популярних в Українi, Яна Кохановського та iнших. В своєму курсi риторики вiн вмiстив спецiальний курс про мистецтво писати листи - епiстолярне мистецтво, майже цiлком втрачене зараз, в епоху телефонного зв'язку. Твiр Прокоповича "Десять книг про мистецтво риторики" користувався величезною популярнiстю. Рукописнi списки "Риторики" Прокоповича були поширенi не лише в Українi, а й в Росiї - в Московськiй слов'яно-греко-латинськiй академiї, в духовних семiнарiях Новгорода, Вологди та iнших росiйських мiст. "На естетичних iдеях Т. Прокоповича виховувались бiльшiсть дiячiв росiйської культури першої половини ХVIII сторiччя, наприклад Ломоносов" ("ХVIII век", збiрник 14, "Наука", 1983 р.). Иого iдеалом було "свiтло науки". Основою ж всiх наук Прокопович вважав iсторiю. Бо хто не знає минулого, той "не бачить того, що дiється в наш час".
Датський мандрiвник фон Гавен писав про Прокоповича: "За знаннями своїми вiн не має собi нiкого рiвного, особливо мiж росiйськими духовними. Вiн знає рiзнi европейськi мови, в розмовi на латинi не поступається будь-якому академiковi". Вiн брав участь в органiзацiї шкiл, друкарень, бiблiотек, створеннi навчальних посiбникiв. У власному будинку в Петербурзi вiн вiдкрив на власнi кошти школу для бiдних i сирiт. В цiй школi вчили не лише наукам, а й музицi, спiвам, малюванню. В ній навчалось близько 160 учнів. Це була перша в Росії школа загальноосвітнього характеру. Але Прокопович не був вченим- аскетом, далеким вiд свiту. Життєрадiсний i дотепний, вiн полюбляв музику, спiви, завiв у себе вдома хор i оркестр, збирав веселi компанiї, товариськi банкети, i любив посидiти за келихом вина, за що його суворо картав Стефан Яворський, писав жартiвливi i любовнi вiршi. Вiн був основоположником жанру любовної лiрики в українськiй та росiйськiй поезiї. В росiйськiй поезiї започаткував цей жанр учень i приятель Прокоповича В. Тредiаковський.
"Естественные наши страсти о коль неукротимы суть! Чего не делает любовь!" - писав Прокопович. Вiн заперечував, що тiло людини є джерелом грiха й зла. Краса, на його думку, є таким же даром тiла, як сила й здоров'я, вона є кращим творiнням природи. "Голизна, - писав вiн, - не є зло, паче добро,як i весь склад людського тiла". Вiн вiдкидав твердження про грiховнiсть людини, її почуттiв, пристрастей. Вiн закликав до повнокровного життя на землi, до багатства i рiзноманiтностi емоцiй. Вiн полемiзує з тими, хто бачить сенс життя в пiдготовцi до смертi. Смерть - це найбiльше зло. Сенс життя Прокопович бачить в щастi, а щастя - в твoрчiй працi. При цьому чим бiльше праця кожного скерована на досягнення загального блага, тим вона морально вища, стверджує Прокопович. Вiн вважає необхiдним iснування держави, яка має охороняти людське спiвжиття. Державi необхiднi армiя й флот. Прокоповичi написав передмову до "Книги Устав морський" (1720 р.), в якiй обстоював iдею миру мiж всiма народами i пояснював користь передусiм торговельного флоту i необхiднiсть вiйськового флоту для захисту берегiв. В "Календарi на 1713 рiк" вiн писав: "Что пользы в войне? Война разоряет, война убожит, а мир обогащает". З того часу минуло 287 років, та в Росiї й досi не всi спромоглися зрозумiти цю iстину, проголошену великим українцем.
Обстоюючи свої позицiї, Прокопович, за виразом Плеханова, показував не лише свiй пухнастий лисячий хвiст, а й доволi мiцнi вовчi зуби. Вiн завжди посилався на Бога, але Бог iснував для нього як досконалий розум.
"Дурнi тi, - говорив Теофан, - хто думає, що Бог є подiбний до людини i має голову, руки, ноги i т.д. - антропоморфне зображення Бога вигадане для неосвiчених людей. Хто б нинi мiг повiрити, що в биках, кiшках, рибах та ще й у травах божество є? А давнi египтяни у все те мiцно вiрили". Бог створив природу, а далi вона живе своїми законами. Нам залишається зробити вiд великого Теофана лише один крок, сказавши: ми маємо пiзнати цi закони i будувати свою дiяльнiсть у вiдповiдностi до них.
У ХVIII ж сторiччi Ломоносов посилався на проповiдi Прокоповича як на зразок майстерностi: "Лучшие примеры читать можно в словах Теофана Прокоповича". Сумароков писав: "Он ритор из числа по всей Европе главных", хоча закидав йому вживання "малороссийских речений". Новиков назвав Т. Прокоповича "філософом глибокодумним, політиком проникливим, істориком досвідченим". І навіть такий українофоб як Бєлінський, назвав Т. Прокоповича одним з "найвизначніших діячів Києво-Могилянської академії, які мали значний вплив на розвиток освіти в Росії".
19 (8) вересня 1736 року Теофан Прокопович помер Кажуть, його останніми словами були: "О, голово, голово, розуму впившись, куди ся прихилиш?" Він був похований в Софiйському соборi в Новгородi. Iдеї просвiтництва, якi вiн обстоював, були пiдхопленi i розвинутi українськими фiлософами Георгiєм Кониським, Григорiєм Сковородою, в Росiї - Михайлом Ломоносовим та iншими мислителями другої половини ХVIII сторiччя. Пiсля смертi Прокоповича у нього не знайшли нi копiйки. Залишилась лише величезна бiблiотека в 30 тисяч томiв рiзними мовами, яку вiн заповiв Академiї наук.

АБЕТКА ДЛЯ "СТАРШОГО БРАТА"

КИЇВСЬКІ МІСІОНЕРИ - РОСТОВСЬКІ СВЯТІ

ЯК УКРАЇНЕЦЬ ВИВИЩИВ МОСКВУ. МИТРОПОЛИТ ПЕТРО.

КОРОТКИЙ СЛОВНИК УКРАЇНСЬКИХ ДІЯЧІВ, ЩО ЗРОБИЛИ ВНЕСОК В ПРОСВІТЛЕННЯ РОСІЇ У XVII-XVIII в.в.

СИН КОЗАЦЬКОГО СОТНИКА - РОСІЙСЬКИЙ СВЯТИЙ

СВІТЛО З УКРАЇНИ. ТЕОФАН ПРОКОПОВИЧ

УКРАЇНЕЦЬ З ЯВОРОВА НА ЧОЛІ РОСІЙСЬКОЇ ЦЕРКВИ. СТЕФАН ЯВОРСЬКИЙ.

УКРАЇНЦІ НА СЛУЖБІ РОСІЙСЬКОГО ФЛОТУ

ПРИЛУЦЬКИЙ КОЗАК ГОРЛЕНКО - РОСІЙСЬКИЙ СВЯТИЙ

"В КНЯЗЬЯ НЕ ПРЫГАЛ ИЗ ХОХЛОВ...". ОЛЕКСАНДР БЕЗБОРОДЬКО.

УКРАЇНСЬКИЙ СЕЛЮК - ВИХОВАТЕЛЬ РОСIЙСЬКОГО ЦАРЯ. АНДРІЙ САМБІРСЬКИЙ.

УКРАЇНСЬКІ ЛІКАРІ НА СЛУЖБІ В РОСІЙСЬКОМУ ФЛОТІ