В. Кравченко. АБЕТКА ДЛЯ "СТАРШОГО БРАТА" УКРАЇНЦІ

Я впевнений, що коли буде складена антологія українського символізму, цей чудовий вірш севастопільського українського поета Дмитра Вітюка увійде до неї як її окраса.
Однак, я чую голоси наших недоброзичливців: український символізм? Чи був такий? Існував символізм російський, італійській, французький і все. Ні не все!
Український символізм являв собою надзвичайно цікавий етап в розвитку української літератури і дав чимало визначних поетів.
На противагу безкрилому, фотографічно-точному, натуралістичному зображенню життя символісти проголосили центром мистецтва символ. В кожному конкретному життєвому предметі чи явищі вони бачили щось незміряно більше, що говорить про сокровенну, таємну душу світу.
Щодо російського символізму, то, по-перше, він народився під впливом італійського і французького символізму та німецького світоприймання, перш за все - філософії Канта та неокантіанців. Пізнання світу у російських символістів спиралось на агностицизм Канта: "річ в собі" пізнати неможливо, пізнавальні лише явища. Російські символісти підкреслювали свою вірність Кантові, його естетиці і гносеології. Вони шукали відповідь на велике питання Канта: що є людина? Російський філософ Бердяєв писав: "Поети-символісти відчували, що Росія летить в безодню". Російські символісти визнавали також беззаперечний вплив на себе великого українця Гоголя. Мережковський, Бальмонт, Блок, Брюсов називали його одним з головних своїх попередників.
По-друге, майже всі російські символісти не були росіянами за походженням, а отже і в своїй творчості, бо вплив генів сучасна наука вже встановила досить переконливо.

Початок російському символізму поклали двоє питомих українців - Мережковський і Соловйов. В 1892 р. вийшла збірка віршів Мережковського "Символи" і майже одночасно, в 1893 р. з’явилась книжка Володимира Соловйова "Про причини занепаду і головні течії сучасної російської літератури", яку стали вважати маніфестом напрямку, що народжувався і став називатися символізмом. Соловйов сформулював три головні елементи нового мистецтва: містичний зміст, символ і розширення художньої вразливості.

Дмитро Сергійович Мережковський (І) так розповідає про себе в автобіографії:
"Мій батько розповідав мені, що прадід мій Федір Мережко був військовим старшиною на Україні в місті Глухові. Дід, Іван Федорович, в останні роки ХVІІІ ст., за царювання Павла І, приїхав до Петербурга і, як шляхтич, вступив до Ізмайлівського полку. Тоді, мабуть, і змінив він своє малоросійське прізвище Мережка на російське - Мережковський. З Петербурга переведений був до Москви і брав участь у війні 1812 року.
Батько мій, Сергій Іванович, народився в 1821 р. в Москві від другої жінки Івана Федоровича Курбської. Виховувався в пансіоні. Вступив на казенну службу в 1839 р.. Служив спочатку у оренбурзького губернатора, а потім в придворній конторі. В 1853 р. одружився з дочкою правителя канцелярії петербурзького обер-поліцмейстера. Я народився 2-го серпня 1865 р. в Петербурзі.
Часто виїжджаючи в службові відрядження на Південий берег Криму, до Лівадії, батько іноді брав мене з собою. У нас був маєток по дорозі на водоспад Учан-Су. Памятаю чудовий палац в Оріянді. В 1879 р., коли мені було 14 років, батько повіз мене до Алупки, на відзначення 70-річчя Лисавети Ксаверівни Воронцової. Я не знав, що маю щастя цілувати ту руку, яку піввіку тому цілував Пушкін".
Дружина Мережковського З. Гіппіус доповнює:
"Дмитро Сергійович в Криму бував з ранньої юності. Батько його супроводжував якогось хворого члена царської родини до Криму. Д.С. жив в Алупці. Він назавжди залишився закоханим в Алупку і Оріянду".
В поемі про роки дитинства "Старовинні октави" Мережковський писав:

Я вперше восени побачив Крим.
Здавався край далекий сном чудовим...

...В обителі Георгія Святого
Ченці знайшли прихисток тут собі.
Там я блукав...

Далі з автобіографії Мережковського:
"Перший вірш я надрукував в 1882 році.
Закінчивши гімназію в 1884 році я вступив на історико-філологічний факультет Петербурзького університету.
Після закінчення університету я влітку зустрівся з З.М.Гіппітус і взимку одружився з нею".
Далі знов із спогадів З.Гіппіус:
"У квітні - до Криму, улюблене місце Д.С в Алупці. Він показував мені Алупкінський палац.
В 1905 р. в нього з’явилось бажання вирушити з Севастополя до Константинополя. І ось ми вирушили до Севастополя».
В 1881 р. батько Мережковського вигнав з дому свого старшого сина за те, що той встав на захист героїв 1 березня. В 1903 р. Д.С.Мережковський з дружиною стали збирати у себе вдома релігійно-філософські збори, але невдовзі ці збори були заборонені урядом. В 1905 р. він разом з дружиною написав звернення до російського народу - "Народе російський! Памятай, що по милості своїй, а не по заслугам твоїм Господь нагородив тебе такою великою вітчизною, і не забувай, як багато племен зібрано під твоїм державним кровом. Як можеш ти, якщо носиш в серці своєму любов Христову, гнітити їх насиллям, озлоблювати образами. Нема тобі ніякого виправдання. Нема на то волі Господньої, щоб ти творив над ними насилля". Видрукувати б зараз це послання подружжя Мережковських у формі листівок і скинути ці листівки з повітря над позиціями російських війск у Чечні.
Духовенству російському Мережковський пропонував в 1905 р.: "Нині, коли влада підтримується лише диким і брутальним військовим насильством і попранням всіх законів божеських і людських, звільнити війська від присяги царю і припинити в храмах молитви за царя". Він пропонував "розмазати" "помазаника Божого" і самодержця і повернутись до ідеалів первісного християнства. Звісно московська церква на це була нездатна. Вона і зараз підтримує реакційний шовіністичний уряд Путіна в Росії.
В своїх історичних романах Мережковський писав правду. Це були трилогія з російського життя "Царство Звіра", трилогія "Христос і Антихрист". Він вважав, що на початку ХVIІІ ст. в Росії зявився Антихрист в постаті Петра І. На початку ХІХ ст. Антихрист перемагає і Росія перетворюється на Царство Звіра.
В 1914 - 1915 р.р. І.Д.Ситін видав твори Мережковського в 24 томах. Большевицький переворот 1917 р. вони з жінкою не прийняли і в 1920 р. залишили Росію. Дмитро Сергійович писав: "Большевики нічого не можуть створити, але все можуть зруйнувати. Люди забули Бога - ось причина всього, але і Бог забув людей".
Він помер 7 грудня 1941 року в Парижі.

Володимир Сергійович Соловйов (2), на думку російських символістів, був їх предтечею і вчителем. Його поезії визначали їм шлях, його філософія підготувала їм теоретичний грунт. Вплив Соловйова на них був вирішальним. За висловом Блока, вони будували "життя по Соловйову". Соловйов був "велетень", "великий вчитель", "пророк".
Володимир Соловйов писав: "Я народився в рік, коли почалась війна, що призвела до севастопільського погрому. Російська громадськість зрозуміла севастопільську катастрофу як науку. Наскільки заслужили, стільки й отримали. Зазираючи в душу нашого суспільства, не побачиш там ні ясного добра, ні ясного зла. Ні Богу свічка, ні чорту кочерга. Справжня була величезна чортова кочерга в кріпосницькій Росії. А свічка Божа захована десь в кутку".
Його батько був відомий російський історик Сергій Михайлович Соловйов, автор багатотомної "Історії Росії з давнішних часів", предки його були селяни. Мати Володимира Сергійовича була українкою з роду великого українського філософа Григорія Сковороди. Деякі народи визначають національність по батькові, інші - по матері. В житті ж буває по різному. У Блока визначальним був вплив німця-батька і через нього - могутній вплив класичної німецької філософії, перш за все основоположника німецької ідеалістичної філософії - Канта. У В. Соловйова визначальним був вплив українки-матері, а через неї - українського філософа Сковороди. О.Лосєв писав про нього: "Без сумніву, від матері успадкував він поетичність свого народу".
Володимир Соловйов здав протягом року за повний (тоді чотирьохрічний) курс історико-філологічного факультету Московського університету і одночасно відвідував як вільний слухач лекції в Московській духовній академії. В 1880 р. у 27-річному віці, він захистив докторську дисертацію. Він сподівався зайняти кафедру в Петербурзькому університеті, але коли він в своїй публічній лекції в тому університеті взяв під захист народовольців, котрі забили І березня 1881 р. царя Олександра ІІ (як сказали б зараз - терористів), його змусили піти у відставку. Після цього він повністю віддався науковій і публіцистичній діяльності.
Він виступав за єдину вселенську церкву, за подолання розламу між католицтвом і православ’ям. Російська церква оголосила його діяльність шкідливою для Росії і православ’я і заборонила його твори. З того часу нічого не змінилося і навіть з нагоди святкування 2-тисячоліття Ісуса Христа московський патріарх відмовився хоча б зустрітися з папою римським. Соловйов подав вбивчу критику московської церкви. Ця критика була настільки нищівна, що про надрукування її не могло бути й мови, і він друкував свої твори за кордоном, головним чином французькою мовою. Московське православ’я він вважав поганством (язичництвом).
Володимир Соловйов повторив подвиг життя свого предка Григорія Сковороди. Він не мав ні родини, ні власного дому, жив у своїх приятелів, там же були розкидані його рукописи й книжки. Він віддавав бідуючим гроші, які отримував як гонорар за свої праці, міг зняти з своїх плечей пальто і віддати випадковому перехожому. Йому були властиві безтурботність у влаштуванні власних справ і разом з тим зворушливе піклування про інших людей. На всій його поведінці лежав відбиток внутрішньої шляхетності і високого аристократизму духу. Він втілював в собі той тип народного праведника, котрий все життя блукав по землі і всім намагався допомгти словом і ділом. Не лише філософією, а й способом життя він наслідував Сковороду. За ним було встановлено негласний політичний нагляд.
В своїх віршах він відстроював непізнавальність, ілюзорність світу, і це було маніфестом символістів.

Любий друже, чи не бачиш,
Що все те, що перед нами, -
Тільки відблиск, тільки тіні
Від незримого очами?

В.Соловйов критично ставився до російського народу, вважаючи головною його слабкістю національний егоїзм, безпідставну віру в свою національну винятковість. Він писав: "Ми не знаходимо жодних позитивних задатків або хоча б скільки-небудь окреслених імовірностей для великого майбутнього Росії".
Соловйов твердив, що стосунок людини до народності визначається або націоналістичним, або космополітичним поглядами. На його думку, російський нарід не повинен замикатися в собі, в своєму національному, а ще гірше - нав’язувати його іншим.
У народу має бути свій інтерес, але мусить бути і "совість", і якщо ця совість не стримує прояви національного егоїзму, це явище ненормальне.
Цілком слушно Соловйов вважав, що російська народність сформувалася десь на межі ХУ-ХУІ століть і корені мала фіно-угорські. Свої праці 80-х р.р. він видав під загальною назвою "Національне питання в Росії". "Росія стоїть перед вибором між істиною і брехнею". Опинившись фактично ізольованим в умовах існування на околоці Європи московської держави, російський нарід розвинув у собі "національну гордість" і національний егоїзм, проголосив Москву "третім Римом", в якому утвердилось "національне самообожнювання". Севастопільська трагедія, каже Соловйов, мала отверезити російських національних патріотів, та цього не сталося. І досі - додамо ми. Соловйов критикує слов’янофілів за те, що вони оголосили російський народ найкращим в світі. Ця "історична аномалія" відокремлює російський нарід від "освіченого людства". Це бринить так, ніби це було написано у 2000 році.
"Російський народ, - вказує Соловйов, - віками виховувався (в тому числі й церквою) в дусі національної переваги над іншими, тоді як вимогою "міжнародної справедливості" є "засада національностей", згідно з якою всі народи повинні мати рівне право на незалежне існування. "Національне самоусвідомлення є велика справа, - пише Соловйов, - Але коли самоусвідомлення доходить до самообожнювання, тоді природний кінець для нього є самознищення". Російський народ, вважав філософ, може бути врятований відмовою від народної винятковості. Соловйов закидав слов’янофілам "безглуздий і фальшивий патріотизм". Будь-яке примусове обрусіння має бути відкинуте, - вимагав Соловйов. Одна з найважливіших статей Соловйова називалась "Гріхи Росії". В ній він писав: "Що Росія хворіє на тяжку й небезпечну недугу, це очевидно. Останнім часом знову, як перед Севастополем, чуються у нас порожні і шкідливі заяви про надзвичайну могутність Росії, про те, що варто їй лише сказати слово, і все зробиться інакше, що весь світ з тремтінням чекає, що скаже і зробить Росія і т.д. Такі заяви облудні й небезпечні. Якщо багато хто у нас вбачає патріотизм в національному самозахвалюванні - нам належить говорити не про могутність, а про гріхи Росії. Неспроможність кріпосної й військово-бюрократичної Росії яскраво виявилась під Севастополем. Севастопіль був справедливою карою. Жодні військові подвиги не можуть закрити наших гріхів. Поки в Росії буде продовжуватись система насильницького обрусіння, до того часу Росія у всіх своїх справах залишиться духовно паралізованою і нічого, крім невдач, не побачать". Це було написано 1886 року, а здається, що сказано в наш час. В статті "Про російську мову" Соловйов вимагав, "щоб ніхто не заважав будь-якому народу користуватись рідною мовою. Присилування до російської мови може творити лише відразу від неї. Це ясно само собою". Та, здається, це й досі не всім ясно. "Навязування її неминуче призводить до ворожого відчудження від всього російського". Влучно висловився Соловйов. Русифікація викликала у нього шалене обурення. Свій протест він висловив у листах до низки державних діячів Росії і самого царя Миколи ІІ.
Невлаштованість і бездомність, невміння і небажання вести розмірений триб життя призвели до того, що він прожив лише 47 років. Він помер у 1900 році. ХІХ століття скінчилося. В останній своїй книзі Соловйов провіщав настання в Росії царства Антихриста.
Старший брат Володимира Соловйова Всеволод (1849 - 1903) написав більше як 20 історичних романів. Це вже були "соловйовці", як їх називали. Сестра Володимира Соловйова Поліксена Сергіївна Соловйова (1867 - 1924) була дуже гарною поеткою і маляркою і публікувала вірші під псевдонімом Аллегро. Її будинок в Коктебелі стояв неподалік від будинку Волошина.

Дружина брата Соловйова Михайла Ольга Михайлівна, уроджена Коваленська, сестра матері Блока у других, малярка і перекладачка, була правнучною Михайла Коваленського, приятеля і духовного сина Сковороди. Її син, небіж Володимира Соловйова Сергій Михайлович Соловйов (1885-1942) також був поетом-символістом (3). Це був брат у третіх О.Блока (Блок дуже цінував цю лінію свого родоводу) і найближчий приятель А. Білого. Він вчився в Московській духовній академії і став священиком, друкував не лише літературознавчі, а й богословські статті, а також переклади з Есхіла, Вергілія, Геракліта та ін. класиків античності.
На початку 20-х р.р. він перейшов у католицтво. Він зібрав і видав вірші Володимира Соловйова і в 1923 р. написав книгу про нього, але вона була видана лише в 1977 р. в Брюсселі. В 1931 р. Сергій Соловйов потрапив до внутрішньої в’язниці НКВД на Луб’янці, а потім до сталінської психушки і помер в Казані, куди ця психушка була евакуйована на початку російсько-німецької війни. Такий був трагічний кінець ще одного з далеких нащадків великого Сковороди.

Один з "старіших" російських символістів Федір Сологуб (4) - також був українцем. Батько його був нешлюбним сином української дівчини кріпачки та її пана полтавського поміщика Іваницького. В документах він був записаний як Кузьма Опанасович Тютюнник. Російські урядовці його переробили спочатку на Тютюнникова, а потім на Тетернікова. Його син Хведір приїхав до Петербурга в 1892 р. і приніс свої вірші в журнал "Северный вестник". Прізвище Тетерніков здалось редакторові Мінському непоетичним. На столі лежала книжка російського письменника графа В. Соллогуба. Критик Я.Л. Волинський запропонував молодому поетові взяти це прізвище собі за псевдонім, і той погодився, лише друге "л" відкинув.
Народився він 1863 р. в Петербурзі, де його батько, залишивши своє полтавське село, працював кравцем. Мати була селянкою з Петербурзької губернії. За чотири роки батько помер від сухот, мати поневірялась служницею в барському домі (померла в 1894 р.). В 1882 р. Федір закінчив Петербурзький вчительський інститут і десять років (по 1892 р.) викладав математику в Новгородській та Вологодській губерніях. Враження від перебування там він відобразив у романах "Кручений біс" і "Нав’ячі чари", намалювавши картини жахливого побуту російської провінції. Нав’ячі чари - чари мерців, котрі виходять з могил. Після цього Ф. Сологуб багато років служив в петербурзькому міському військовому училищі інспектором і там же мешкав. Неділями в його казенній квартирі збирались літератори й митці, котрих гостинно приймала дружина Настя Чоботаревська, також письменниця і перекладачка (1876-1921). Вона також писала статті про творчість свого чоловіка, пропагувала його творчість.
Мрією життя Ф.Сологуба і чільним мотивом його поезії було перетворення світу. Він писав:

Я - бог таємного простору,
Він весь у мріях лиш моїх.

Єдиним світлим началом він вважав кохання і прославляв його в своїх віршах, хоча знав, що дуже важко зустріти гідну цього почуття людину.
В 1907 р., вислуживши 25 років, Ф.Сологуб вийшов у відставку і цілком віддався літературі. В 1913-1914 р.р. вийшли його твори в 20 томах.
У 1912-1913 р.р. Федір Сологуб з дружиною та Ігорем Северянином звершили подорож по Україні і півдню Росії з лекціями і читаннями віршів, об’їхавши 39 міст. Северянин потім згадував:
"Був березень 1913 р. Ми з Анастасією Миколаївною Чоботаревською-Сологуб поїхали відпочивати до Ялти, перервавши в Одесі своє турне. Сологуб поїхав до Полтави, а за тиждень ми домовились зустрітися з ним в Симферополі, щоб продовжити наші спільні виступи в Криму і на Кавказі. Зупинились ми в готелі "Росія"... привівши себе в порядок після прямого автомобільного пробігу з Севастополя".
Сологуб багато перекладав з різних мов, зокрема з рідної української. В 20-ті роки він переклав всього "Кобзаря", загалом точно відтворивши образну систему, розміри, ритмомелодику шевченківського вірша. Адже українська мова була рідною мовою його батька, і він її знав гарно, хоч і народився в Петербурзі. "Кобзар" був виданий в 1934-35 і вдруге в 1939 р. Перекладав він також Тичину.
Сологуб писав також в’їдливі "політичні казочки" та епіграми на царя і його оточення. Але т.зв. революцію 1917 р. не прийняв. Після цієї революції його книжки майже не видавали,за винятком роману "Кручений біс" та деяких оповідань, останні його поетичні збірки вийшли в 1922-23 р.р.
Він помер в 1927 р. в самотності, бо вірна дружина Настя загинула в 1921 р. від нападу нервової хвороби.

Одним з ранніх російських символістів був Костянтин Дмитрович Бальмонт (5) - також українець, хоч народився він (в 1867 р.) в нинішній Івановській області Росії - в батьківському маєтку в 10 верстах від міста Шуї.
Прапрадід поета був сержантом в одному з російських кавказьких лейб-гвардійських полків в часи Катерини ІІ і мав прізвище Баламут. Документ про це на пергаменті і з печаткою зберігся в родині. На Україні це прізвище і це слово зустрічається нерідко. Добре відома народна пісня -

Баламуте, вийди з хати.
Хочеш мене закохати,
Закохати та й забути.
Всі ви хлопці баламути.

Прадід поета Іван Андрійович Баламут був херсонським поміщиком, дід поета був морським офіцером. Друга дружина поета Андреєва-Бальмонт писала в своїх спогадах:
"Як прізвище Баламут перейшло у Бальмонт - мені не вдалося з’ясувати".
Батько поета Дмитро Костянтинович, незаможний поміщик, переселився з України до Владимирської губернії Росії і півстоліття прослужив в Шуї головою земської управи, мав там власний будинок. Поет писав: "Предки моєї матері (уродженої Лебедєвої) були татари, родоначальником був князь Білий Лебідь Золотої орди. Можливо, цим почасти можна пояснити "неприборканість і пристрастність, що відзначали мою матір і що я від неї успадкував".
Майбутній поет ріс у маєтку батька, потім вчився в Московському університеті, з якого був виключений за участь у студентських заворушеннях, і Ярославському Демидівському ліцеї, де також курсу не закінчив і своїми знаннями був зобов’язаний самому собі.
Першу збірку віршів Бальмонт випустив 1890 р. власним коштом в Ярославлі. Родина його не підтримувала і він буквально голодував. Журнали відмовлялись його друкувати. Врятувала Бальмонта підтримка Короленка, з котрим він зустрівся в 1885 р. у Владимирі і передав йому зошит своїх віршів, і професора Московського університету історика літератури М.І.Стороженка. За їх допомогою Бальмонта почали друкувати. Бальмонт двічі їздив до Короленка до Полтави і на все життя зберіг любов до свого наставника. Врешті-решт він стає знаменитим. "Маю впевненість, що до мене не вміли в Росії писати гучні вірші". Його називали "Паганіні російського вірша". "Ніхто не рівний йому в співучій силі" - писав Блок в 1907 р. Брюсов писав: "Багато, що мені стало зрозумілим, мені відкрилось лише через Бальмонта".
Загалом Бальмонт видав 35 книжок віршів, 20 книжок прози і багато перекладів. Як свідчив Брюсов "на протязі десятиріччя Бальмонт безроздільно царював в російській поезії". На музику було покладено більш як 150 його віршів. Збірка "Будьмо як сонце!" зробила переворот в російській поезії і розділила всіх поетів, передусім символістів, на два табори. Зинаїда Гіппіус назвала свою терцину "Не будьмо як сонце!". Марина Цветаєва: "Вивчивши 16 мов, розмовляв і писав він сімнадцятою - бальмонтівською". В 1912 р. Бальмонта назвали "королем поетів".
14 березня 1901 р. Бальмонт прочитав на літературному вечорі вірш, який давно вже ходив по руках у списках і був надрукований за кордоном.

Було в Туреччині, де совість в дефіциті,
Де правлять мордобій, нагай і ятаган,
Два-три нулі, негідники неситі
Та ще малий дурний султан.

Це був натяк на Миколу ІІ. А сьогодні чи не бачимо ми "маленького султана" в Росії?
За цей вірш Бальмонт був засланий до Курської губернії, звідки він виїхав за кордон. В Росії була заборонена видана в 1907 р. в Парижі книжка Бальмонта "Пісня месника".
Бальмонт неодноразово бував у Криму. Влітку 1898 року разом з поеткою Мірою Лохвицькою він приїхав до Балаклави і прожив там деякий час. Тоді він написав вірш "Чари місяця". В 1901 р. він перебував в Олеїзі, гостював у Чехова в Ялті, і той привіз його до Гаспри до Льва Толстого, а потім Бальмонт відвідав "великого старця" ще раз, після чого Лев Миколайович записав: "Познайомився з Бальмонтом. Диявольськи цікавий і талановитий".
Бальмонт здійснив дві навколосвітні подорожі, об’їхав практично весь світ і дуже багато перекладав з різних мов. Він відчував величезний потяг до світової культури і намагався освоїти її глибинні шари, прочитав незчисленну кількість книжок. Майже у всіх мандрівках його супроводжувала дружина Олена.
Відвіданню кожної країни передувало вивчення її культурних памяток, читання наукової літератури. В 1908 р. Бальмонт почав вивчати японську мову і перекладати японську класичну поезію. В 1916 р. прибув до Японії і провів там два тижні. Для нього було справжньою несподіванкою, що його там знають як поета. Крім нього, там найбільше любили ще одного питомого українця - Мережковського. Крім перекладів, Бальмонт склав багато власних танок і хайку.
Здійснюючи поетичні гастролі по власній країні, Бальмонт відвідав чимало міст України - Харків, Полтаву та ін. З іншого боку, на Україні спостерігалась велика цікавість до творчості Бальмонта. Перший переклад з Бальмонта українською мовою з’явився в 1908 р. - вірш "Коваль" переклав Г.Супруненко. Потім з’явились переклади Р.Лубківського та ін. Переспіви з Бальмонта здійснив Д.Загул ("Човен утоми" та ін.)
Повалення царату Бальмонт вітав, большевицький заколот засудив, трактуючи його як насильство. В 1921 р. він виїхав з родиною за кордон і назад не повернувся. Він помер в окупованому німцями Парижі в ніч на 24 грудня 1942 року.

До символістів зараховують також Волошина (6), хоч він стояв дещо окремо. Максиміліан Олександрович Кириєнко-Волошин (1877 - 1932) - видатний поет, художник, літературний і мистецький критик, кримський історик - краєзнавець, перекладач, знавець світової культури. Писав російською і французькою мовами, але завжди послідовно підкреслював, що він - українець. Розповідав, що він - нащадок козака-бандуриста, з якого поляки живцем здерли шкіру. Про своє дитинство писав: "Я народився в Києві. Найраніші спогади: Таганрог і Севастопіль". Мати його була німецького походження. Називав себе "пасинком Росії" і вважав себе не стільки підданим Російської імперії, скільки громадянином світу.
Довгий час жив у Європі і подорожував нею, навіть пішки. Мешкаючи в Парижі, написав багато статей з французького культурного життя і переклав багато віршів французьких поетів. У 1902 - 03 р.р. познайомився з Бальмонтом, Брюсовим та ін. російськими символістами, бував на слинній "башті" у В’ячеслава Іванова в Петербурзі, друкувався у їх виданнях, але залишився чужим для них ("Серед вас я - перехожий, близький всім, всьому чужий"). Він був, можна сказати, взагалі чужим російській культурі (хоч і писав вірші російською мовою), бо був вихований в значній мірі на західноєвропейській культурі. Величезний вплив справила на нього також японська культура, особливо на його акварелі, хоч в Японії він не бував. Він не сприймав не лише сучасної йому російської політичної системи, але й гостро картав російську політику минулих часів, а історію Росії називав "страшною". Особливо він засуджував завоювання Росією Криму, розглядаючи його не інакше, як "нашестя варварів" на цей благодатний і висококультурний край. В 1893 р. він разом з матірю переїхав з Москви до Коктебеля і перевівся в феодосійську гімназію, йому було 16 років. Перший знайдений в архівах його вірш був написаний в серпні 1894 р. про вірменський монастир Сурб-Хач в Старому Криму. З того часу, де б він не бував, він завжди повертався до Коктебеля, а після катаклізму 1917 р., який він не прийняв, він усамітнився в будинку, який сам собі побудував, і майже нікуди не виїзджав (в Севастополі бував неодноразово). І до 1917 року, і пізніше до нього приїздили численні діячі культури, в тому числі поети-символісти. Він дарував їм свої акварелі, майже завжди супроводжувані кількома поетичними рядками. Завдяки Волошину Коктебель перетворився на один з найзначніших осередків культури, можна сказати, в світовому масштабі. Там Волошин і помер і був похований своєю вірною дружиною Марусею (так він її звав) високо на горі над Коктебелем. Волошина в російській літературі називають одним з яскравих представників срібного віку російської поезії, але ми бачимо, що то було українське срібло.

До провідних російських симолістів зараховували Балтрушайтіса(7). Але саме звучання прізвища поета свідчить про те, що він не був росіянином.
Юргіс Казимирович Балтрушайтіс (1873-1944) був сином литовського селянина. Росіяни підкреслюють, що він писав вірші, крім литовської, також і російською мовою, але тут ми стикаємось з особливим блюзнірством - адже Литва стала російською колонією не за власним бажанням.
Дитинство Юргіса минуло в маленькому селі, серед рідної литовської природи. Закінчивши гімназію в Каунасі, вступив до Московського університету. 1899 р. надрукував першого вірша і в тому ж році, разом з Бальмонтом і Брюсовим, створив символістське видавництво "Скорпіон". Дружив з Московським Художнім театром, створив для них п’єсу і разом з ними навесні 1900 р. побував у Криму - спочатку в Севастополі, а потім гостював у Чехова в Ялті. Також бував за кордоном. Багатьом віршам Балтрушайтіса притаманна чужа російській поезії католична релігійність. Серед російських символістів він почував себе самотньо("Я сам і самому мені краще"). Бальмонт писав: "Похмурий, як скеля, Балтрушайтіс". В Росії вийшло дві книжки його віршів. Він перекладав російською мовою дайни - народні пісні своєї Батьківщини, а також Ібсена, Гамсуна, Стріндберга, Гауптмана, Байрона, Уайльда - знав 15 мов. Деякі російські критики того часу висловлювали думку, що вірші Балтрушайтіса поряд з картинами Чюрльоніса свідчили про те, що в майбутньому "світ буде здивований литовцями".
Хвороба легенів спонукала Балтрушайтіса поїхати до Криму влітку 1909 року. Деякий час він мешкав у Чехова, мандрував південним берегом Криму. Одного з чудових віршів - "Вечірня пісня", написаного 23 вересня в Нижньому Місхорі, він присятив сестрі А.П.Чехова Марії Павлівні. У вірші, написаному значно пізніше, він згадував своє перебування в Євпаторії.
Після 1917 р. Балтрушайтіса було призначено представником Литви у Москві. 12 липня 1920 р. між Литвою і Росією було підписано мирний договір, Росія змушена була визнати незалежність Литви. 16 вересня Балтрушайтіса було призначено послом Литви в Росії. Він домагався від Росії повернення до Литви її культурних цінностей, і йому вдалося виручити і відправити на батьківщину картини Чюрльоніса. Він уклав угоду про ненапад між Литвою і Росією - це була його заслуга. В 1931 р. він був призначений за сумісництвом послом Литви у Туреччині, в 1933 р. - в Ірані. З Москви він писав: "Тут тяжко, дуже тяжко, холодно і давить туга за волею". На прийомах в посольстві він читав свої нові вірші, написані рідною мовою - він повернувся у литовську літературу.
Він представляв Литву в СССР 19 років. На початку 1939 р. вийшов у відставку і був призначений радником амбасади Литви у Франції. Коли совєцькі війська захопили Литву, а німецькі вдерлись до Франції, становище Балтрушайтіса в Парижі стало важким. Йому довелось ховати Бальмонта й інших своїх друзів. Він встановив зв’язок з французьким рухом опору, зокрема с матір’ю Марією - українкою Лізою Піленко.
В 1942-43 р.р. на батьківщині Балтрушатіса були видані всі його литовські книжки і надіслані йому до Парижа. У відповідь він надіслав до Литви значну кількість виправлень і доповнень до своїх старих книжок. "Тепер ви маєте бути задоволені мною", - писав він на батькіщину.
Важкі умови життя і постійна нервова напруга підірвали здоров’я Балтрушайтіса, і 3 січня 1944 р. він помер на руках у дружини.
Серед російських символістів було двоє поляків.

Елліс(8) - Лев Львович Кобилинський (1879 - 1947).
Поет-символіст, теоретик символізму, критик. Син педагога. Він вчився на юридичному факультеті Московського університету і був залишений при ньому для підготовки до наукової кар’єри, але "переметнувся" у поезію і став називати себе символістом. Він писав, що символізм - це ритмічний перехід від реального до потойбічного. Відвідував гурток самоосвіти молоді, який склався навкруги Марусі Стороженко, дочки професора Московського університету. Приятелював з Волошиним і сестрами Цветаєвими. Марина Цветаєва зобразили його в поемі "Чарівник" (1914). Анастасія Цветаєва розповіла про нього в своїх "Спогадах". Довгий час він співробітничав з Брюсовим. Перекладав Бодлера, якого найбільше цінував. Був прибічником "чистого" мистецтва, прихильником ортодоксального символізму.
Він був самовідданий і безкорисливий, віддавав людям все, що мав, жив у злиднях. Не мав власного дому, жив "в номерах". Був непрактичний і часто голодний.
Для його поезії були характерні мотиви ретроспективізму, ідеалізації минулого - дворянської культури ("Втрачений рай позаду нас"), романтизація середньовіччя. Він зараховував себе до людей "осінньої культури", "в’янучої краси". Разом з Білим заснував видавництво символістів "Мусагет". До російської поезії він вніс польський темперамент - про це писала Марина Цветаєва, а Брюсов писав, що "більшість його віршів нагадує переклад з польської". Однак, в "Краткой литературной энциклопедии" він названий "русским поетом".
"Елліс мріє поїхати з Росії, він задихається тут" - писала Марина Цветаєва. З 1911 р. він мешкав за кордоном. Закінчив життя ченцем ієзуїтського ордену, помер в Швейцарії.

Пяст(9) - Вольдемар Олексійович Омельянович-Павленко - Пестовський (1886 - 1940).
Його рід походить від польської королівської родини Пястів, легендарних засновників польської держави.
Батько був урядовцем, мати - власницею приватної бібліотеки.
Учився в Петербурзькому університеті, але курсу не закінчив. Зазнав глибокого впливу В.Соловйова. Приятель Блока (Блок: "Мої справжні друзі: Пяст..."). В 1923 р. написав спогади про Блока.
Перші вірші надрукував в 1905 р., в 1909 р. вийшла перша збірка. Виступав як літературний критик, теоретик символізму, публіцист. Крім Петербурга і Москви мешкав в Одесі й також в Вологодській області. Все життя перебував у скруті і змушений був служити навіть касиром на іподромі. В 1906 р. його спіткала нервова хвороба, яка то слабла, то посилювалась, і він потрапив до психіатричної лікарні.
Знав багато мов, перекладав.
Переворот 1917 р. не прийняв.
В 1929 р. випустив книжку "Зустрічі".
Закінчив життя самогубством.
Дуже сильним в поезії російських символістів був німецько-шведський вплив. Поети цього гурту писали, звісно, російською мовою, але відчутний вплив генів на світосприймання і поведінку людини сучасна наука досліджує вже довгий час, і це в творчості поетів цього гурту досить помітно.

Олександр Олександрович Блок (10).
В архіві німецького міста Шверіна збереглись документи про предків цього поета, чи не найзначнішого з російських символістів. Найдавніший його предок, відомий за документами, Християн Блок, писар при амбарі, був одружений в Шверіні з Марією де Круа на початку 1684 р. Їх син Людвиг Блок був гарнізонним фельдшером фортеці Деміці в Мекленбург-Шверіні на Ельбі. Помер в 1752 р. Він був одружений з дочкою місцевого булочника Сусанною Зіль і мав від неї трьох синів. Двоє з них, Християн-Людвіг та Йохан-Фрідріх, вирушили до Росії у складі одного з мекленбурзьких полків, що перебував на російській службі під командуванням російських полковників. Брати прибули до Петербургу в 1755 р., прийняли російське підданство і вступили на військову службу як лікарі. Християн-Людвіг служив хірургом в адміралтейському шпиталі в Кронштадті і був членом державної медичної колегії. Він помер в 1768 р. неодруженим.
Йохан-Фрідріх Блок, прапрадід поета, народився в 1734 р. Лікарську справу вивчав в Берліні. Як полковий лікар Новгородського піхотного полку взяв участь в Семилітній війні 1756-1763 р.р. В 1767 р. одружився, мав двох синів. В Росії його звали Іваном Леонтіївичем. В 1777 р. він був переведений до Ізмайлівського полку штаб-лікарем, а звідти в 1785 р. був прийнятий до царського двору лейб-хірургом наступника престолу і перебував при великому князі Павлі Петровичу, а з 1787 р. був лейб-хірургом цариці Катерини ІІ в Царському Селі. Він не був німецьким дворянином, але отримавши російське дворянство в 1796 р., став писатися - фон Блок. На його родовій печатці на гербовому щиті було зображення пня, німецькою мовою - block, з якого росла одна гілка. Прапрадід російського поета писав вірші. Він помер у 1810 р. Його сина вже звали на російський копил Олександром Івановичем. За Миколи І він дослужився до таємного радника і отримав маєтки в Петербурзькій та Псковській губерніях. Він був близьким з Миколою І і навіть згаданим у заповіті царя.
Блоки були отже не родовою, а служилою аристократією, типовий німецький світ урядовців. Один з чотирьох синів Олександра Івановича Лев Олександрович - дід поета - отримав юридичну освіту в училищі в Петербурзі і служив в Сенаті та інших установах. Він перший з "російських" Блоків прийняв православ’я (Блоки були лютерани). Він одружився з росіянкою, дочкою псковського губернатора Аріадною Черкасовою, а до нього і жіноча лінія роду вся була німецька. З Пскова він переїхав до Новгорода і там в 1863 р. став головою казенної палати, губернським контролером. Поет був схожий на нього - всі родичі О.Блока вважали, що він був схожий на діда, "викапаний дід". Вийшовши у відставку, дід поета переїхав з дружиною до Німеччини, де жив відлюдно. Останні два роки він був психічно хворим.
Його перший син Олександр Львович, батько поета, народився в Києві.Учився в Новгородській губернській гімназії. В 1871 р., коли він скінчив її, родина переїхала до Петербурга. Там він вступив на юридичний факультет університету, а його батько став служити в департаменті митних зборів.Олександр закінчив університет в 1875 р. і три роки працював в ньому, а потім був запрошений до Варшави, де працював 31 рік - став професором державного права і деканом юридичного факультету Варшавського університету. Через нього пройшов могутній німецький вплив на творчість О.О.Блока. Ф.Сологуб писав про Блока: "Це була німецька душа, німецький геній". Про це у самого Блока: "хмурявий німецький геній". Батько поета писав вірші, перший його вірш був надрукований у рік народження сина. Він навіть прохав сина вигадати собі псевдонім, щоб не було два поета Блока. Енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона повідомляє: "Батькові поета Олександру Львовичу коштувало великих зусиль припинити писати вірші, щоб не відволікатися від науки у бік муз". Отже, поезію Блок успадкував від свого батька і його німецьких предків. Блок присвятив своєму батькові поему "Відплата". Йому він був зобов’язаний і деякими рисами характеру, і своєю зовнішністю - "суворим обличчям і головою флорентійця епохи Відродження", як писав один сучасник. Батько помер від сухот у лікарні в цілковитій самотності (1909). По ньому залишились його праці з юриспруденції й політики.
Поряд з німецькою, в жилах Блока текла й татарська кров - черкаських беків. Його мати Олександра Андріївна походила з татарського роду Бекетових, відомих з кінця ХУІ ст. Всі Бекетові мали волелюбну вдачу. В ХУІ ст. один з Бекетових будував в Якутії Бурятський Острог - нинішнє місто Братськ (Бурятськ). "Российская родословная книга" згадує Федора Бекетова під 1590 роком ( в ній він зветься вже на російський копил). У ХУІІІ ст. вони поріднились з Анненковими, Тургенєвими, Карамзіними, Аксаковими - то все були татарські роди. Батько матері Блока, викладач ботаніки в Харківському університеті, а з 1861 р. - професор Петербурзького університету і останній його виборний ректор з 1876 р. (звільнений у 1885 р.) Андрій Миколайович Бекетов і його брат, викладач фізичної хімії в тих же університетах, ініціатор створення громадської бібліотеки в Харкові (нині бібліотека ім. Короленка), Микола Миколайович Бекетов (в його будинку в Робітничому куточку в Криму нині - музей Бекетових) - то було восьме коліно роду Бекетових від перших відомих нам. Мати Блока, дві її сестри та їх мати перекладали з іноземних мов, в тому числі з німецької, зокрема Гофмана.
О.О. Блок мав різноманітні звязки з Україною. Дядько його Олексій Миколайович Бекетов, син М.М. Бекетова, був видатним українським архітектором, заслуженим діячем мистецтв України. Він багато будував в своєму рідному Харкові, а також в Симферополі (театр) і в Робітничому куточку (власний будинок). Блок любив українські народні пісні, високо цінував їх мелодійність, історизм народних дум, їх патріотичний пафос. В анкеті, яку він заповняв ще в гімназії, серед своїх улюблених письменників він назвав Гоголя, а улюбленим літературним героєм - Тараса Бульбу. З приводу відомого листа Бєлінського до Гоголя Блок писав: "Я не можу вибачити Бєлінському і волаю:" Ганьба Бєлінському!" - його вирок Гоголю несправедливий". В бібліотеці Блока було кілька видань творів Шевченка, книжка "Малорусские народные песни". В студентські роки Блок мав друзів - українців, і коли на Різдво вони вирушали колядувати, Блок приєднувався до них, одягався в українське вбрання і розучував українські пісні і хори з опер "Ніч на Різдво" та "Русалка". Весела компанія гасала по Петербургу, з вигуками вдиралась до знайомих осель, виконувала свій репертуар і, набивши торби дарунками, поспішала далі. У вересні 1914 р. Блок вписав до каталога нову книжку: "Т.Г.Шевченка Кобзарь. Пер. И.Белоусова", М., 1911. На ній був дарчий напис: "Глубокоуважаемому А.А.Блоку от переводчика песен и дум славного Кобзаря Украины". Блок був знайомий також з творами Квітки-Основ’яненка, Гребінки та ін. українських письменників. Гоголя він називав "українським солов’єм". У листі з фронта він писав: "Вчора ввечері у нас співали малоросійські пісні - мені дуже сподобалось". Хоч на Україні він був лише в 1907 р. три дні в Києві, він знав життя України і писав про зміни, які відбувалися в ньому:

"Нет, не вьются там по ветру чубы,
Не пестреют в степи бунчуки...
Там чернеют заводские трубы,
Там заводские стонут гудки."

Блок пізнавав Україну і через українок, яких він кохав. Першим його коханням була українка Оксана Садовська (Островська) (1862 - 1925) з Херсонщини. Йому тоді йшов сімнадцятий рік, а вона була заміжня жінка і набагато старша від нього. Вона мала "чудові сині очі, на які задивився б усякий поет, - писала тітка Блока, - К.М. була першим джерелом його поезії". Їй присвятив Блок перший свій поетичний цикл "Ante lucem" ("Досвітанкове"). Її чоловік був високопоставленим петербурзьким урядовцем. В 1882 р. вона закінчила консерваторію по класу співу. Вони катались на човні, і вона співала йому українських пісень. Пізніше Блок створив другий цикл віршів, присвячений Оксані, - "За 12 років". А ще пізніше він писав:
Жизнь давно сожжена и рассказана,
Только первая снится любовь.
Це були "Оксанині вірші". Вона померла за чотири роки після Блока в Одесі.

Юність, свіжість і зелень рамен.
Я в тривозі, в благанні, в журбі -
Таємничий закоханий клен -
Прихиляюся, вірній тобі.

Будучи одруженим, Блок кохав у різні часи ще трьох українок. Всі вони були актриси.
В 1914 р. Блок зустрів у Петербурзі молоду акторку (на 14 років молодшу від ньому) театра-студії В. Мейєрхольда Лідію Степанівну Ільяшенко. Це була сестра у других Андрія Білого, і власне він познайомив її з Блоком. Мейєрхольд називав її "гордістю своєї студії". Він запитав Блока, кого б він хотів бачити в ролі Незнайомки у виставі, яку він здійснив за поемою Блока, і той назвав Ільяшенко. До вступу до студії Мейєрхольда - до осені 1913 р. вона вчилась в Київському театральному училищі.
Актриса Художнього театру Фаїна Шевченко полонила Блока виконанням циганських пісень. Він створив цикл віршів "Фаїна".
І останнє його кохання, як і перше, була українка з Чернігівщини Люба Тищинська, що виступала під псевдонімом Дельмас. До 1909 р. вона співала в київській опері. В жовтні 1913 р. театр музичної комедії в Петербурзі поставив "Кармен" з Л. Дельмас в головній ролі. Їй було 34 роки. Блок побачивши її, закохався. Наслідком був поетичний цикл "Кармен" присвячений Дельмас. Вона його також покохала. Їх звязок тривав в 1914-16 р.р. Не лише "Кармен", а й поема "Дванадцять" надихана Дельмас. "Скільки у мене було щастя з цією жінкою, - писав Блок. "Лише Бог і я знаємо, як я Вас кохаю" - писав він їй. Рідні Блока вважали, що в коханні до Дельмас Блок вперше в житті знайшов для себе поєднання духовного і земного. "Ідучи в нічну пітьму", він писав:

Та невжеж і життя відшуміло,
Відшуміло, як сукня твоя?

В духовному житті Блока значну роль відіграла дружба, особливо тісна в 1912-1914 р.р., з українцем Михайлом Івановичем Терещенком (1886-1956) - промисловцем і меценатом, власником видавництва "Сірін". В 1917 р., коли Терещенко став міністром Тимчасового уряду, Блок продовжував підтримувати з ним зв’язок. "Я багато чим зобов’язаний Терещенку, - писав Блок. - Він примусив мене закінчити "Розу і Хрест". Він допоміг мені обдумати сюжет і головні положення". Мистецькі погляди і смаки Терещенка мали вплив на Блока, про що він писав у своєму щоденнику.
Блок приятелював в Петербурзі з українцем композитором Семеном Вікторовичем Панченком, котрий написав музику на два вірші його. Він бував на концертах українського оперного співака Івана Олексійовича Алчевського (1876 - 1917), брата дружини його дядка архітектора Бекетова.
На могилі співака на надгробку вибиті слова Блока з драми "Роза і Хрест" з пісні Гаетана, яку він співав за життя. На жаль, не збереглось листування Блока й Алчевського.
Великий український актор О.Вертинський співав на слова Блока:

Грає вітер зимовий тернинами,
У вікні загасає свічу.
Ти пішла до коханця. Годинами
Я один. Я прощу. Я мовчу.

В 1980 р. в Києві у видавництві "Дніпро" вийшла книжка перекладів віршів Блока українською мовою. Дмитро Павличко з цього приводу писав: "Блок українською - велике досягнення не лише нашої перекладницької культури, а й свідчення могутності й гнучкості нашої української мови". Ще за життя Блока його драму "Роза і Хрест" переклав П.Тичина. Після нього Блока перекладали багато видатних українських поетів. І його знані нам вірші нашою мовою стають нам ще ближчими.

Ніч, вулиця, ліхтар, аптека.
Безглузді світло і пітьма.
Живи ще довго, йди далеко -
Так буде. Виходу нема
Помреш - і знов почне помалу
Повторюватись кожна річ:
Ліхтар, холодна мла каналу,
Аптека, вулиця і ніч.
Приблизно так казали і японці:
Доко маде ітте мо -
Нагай міті... -
І куди б ти не пішов -
Шлях далекий...

Блок не знав японської класичної поезії, на відміну від Бальмонта і Брюсова. Але чимало його віршів дуже її нагадують.

Я в далекому скиті живу,
Сам - один в листопадові дні
І виходжу на гать річкову,
І на квіти дивлюсь водяні...

Театр Блока - його п’ять драм - дуже нагадує японський театр Кабукі. Це думка не всіх фахівців з творчості Блока, але така думка існує.
В Криму Блок не бував (він взагалі мало їздив). Але він був пов’язаний з Кримом і деякими його людьми. Він був знайомий з ялтинською гімназисткою українкою Лізою Піленко - майбутньою матір’ю Марією і присвятив їй вірша "Коли Ви стоїте переді мною..."(1908). В цьому вірші він висловив найважливішу думку: "Лише закоханий має право людиною зватися". Він листувався з дочкою К.М.Станюковича, уродженця Севастополя.
В поемі "Відплата" він створив образ мешканки околиць Севастополя Софії Перовської. Навесні 1921 р. в Севастополі була видана поема Блока "Дванадцять". В 1918 р. Блок збирався їхати до Криму разом з Сологубом. Якби це сталося, - мабуть, він не помер би за три роки. Нарешті в наш час Блок з’явився на севастопольській сцені - в п’єсі Штейна "Версія", його грав О.О. Голобородько (нині він працює в Москві).
В Криму лікувався вітчим Блока, і в 1914 р., коли почалась війна, він був відкликаний і вступив у командування своєю частиною.
Батько дружини Блока А.М. Бекетов головував в 1867 р. на тому з’їзді лікарів і натуралістів, на якому М.М. Миклуха-Маклай запропонував створити морські біологічні станції, і перша була створена в Севастополі. З Блоком зустрічався в Петербурзі севастопільський письменник Б.О.Лазаревський. Влітку 1907 р. удова Блока відвідала Крим, зокрема побувала на розкопках під Судаком.
"Злиденна й темна ти, Росіє! - писав Блок. - В Росії жити тяжко, холодно, огидно. Я люто ненавиджу Російський уряд". Ці та інші подібні висловлювання Блока друкувались в його книжках. І однак російська літературна критика силується представити Блока як російського патріота, а після 1917 р. - навіть як "поета революції".
Після т.зв. революції Блок майже не писав віршів, написав лише поему "Дванадцять". «Я відвик від віршів", - сказав він. Що треба було зробити владі, щоб поета, та ще такого великого поета відучить від віршів? Воістину "велика жовтнева революція"! Снігова заметіль, що розбурхалась в поемі "Дванадцять", - це символ смерті, забуття, бісівської мани, збентеження - подібно, як "Біси" Пушкіна. Снігова віхола - знак темної сили, ворожої людині. У травні 1918 р. Блок писав Зінаїді Гіппіус: "Невже ви не знаєте, що Росії не буде, так же, як не стало Риму". Цей вирок, винесений великим поетом, сучасні росіяни воліють забути.У грудні 1918 р. Блок записує в нотатнику: "Життя стало жахливим, потворним, безсенсовим" Державу, яка створювалась, він вважав "облудною". Він поділяв думку В.Соловйова про Пушкіна: його забила не пуля Дантеса, а відсутність повітря. Такою ж була і доля Блока. Нова "совєцька" влада вигнала його з мешкання, примусивши переселитись до матері. Він терпів від голоду й холоду, змушений був продавати свої книжки, щоб купити харчі. Ту їжу, яку давали по картках, він не міг їсти. Здоров’я його все погіршувалось. Він прийшов до висновку: "Кожна хвороба в клятому Петербурзі розростається". Дружина хотіла вивезти його до Фінляднії до якогось санаторію, та ЦК більшовицької партії на чолі з Леніним особисто не дозволили, коли ж після прохань Луначарського та ін., дозвіл дали, було вже пізно - 7 грудня 1921 р. Блок помер. Гумильов казав про нього: "Він -найкращий з людей, чиста, благородна душа", 24 серпня большевики розстріляли Гумильова. Коли іспанські фашисти забили Лорку, знявся лемент по всьому світі, а що російські комуністи знищили сотні великих українських, російських, грузинських та ін. поетів і за це над ними треба влаштувати міжнародний суд - до такого рішення світова громадська думка ще не спромоглася дійти.

Поетка сомволістка Зинаїда Гіппіус (11) написала в автобіографії: "Родина Гіппіус веде свій початок від Адольфуса фон Гінста, котрий змінив прізвище Гінст на фон Гіппіус і переселився до Росії (до Москви) в ХУІ ст. з Мекленбурга".
Зинаїда Миколаївна Гіппіус (1869-1945) народилась в місті Бельові в Тульській губернії. Її батько був виходцем з німецької колонії в Москві. Його предок відкрив в 1534 р. в Москві в Німецькій слободі першу книгарню. Після закінчення юридичного факультету Московського університету він служив в Бельові, потім був переведений до Тули помічником прокурора, потім до Харкова, потім до Петербургу - товаришем обер-прокурора сенату і, нарешті, -головою суду в Ніжині, де й помер від сухот в молодому віці (35 р. 1880 р.). Удова разом з дочками переїхала до Москви. Вона була дочкою повітового поліцмейстера з Сибіру. В Москві лікарі знайшли сухоти й у Зинаїди, і дві її молодші сестри хворіли на плеврит, і тоді "мати вирішила прожити рік у Криму, - пише З.М. - Мені тоді було 16 років. Була найнята дача біля Ялти на горі, над долиною Учан-Су, і в травні ми вирушили на південь".
Зинаїда з дитинства писала вірші, малювала, захоплювалась музикою. Вчилась в жіночому інституті в Києві, в гімназії в Москві. Вищої освіти не мала, що не завадило їй стати однією з найосвічених жінок Росії.
В 1885 р. родина переїхала до Тбілісі. Там Зинаїда зустрілась і одружилась з Мережковським. Це було визначальною подією в її житті. Молодята переїхали до Петербурга. Там їх літературний салон став одним з культурних центрів міста, а його хазяйку прозвали "декадентською Мадонною" та "Зинаїдою Прегарною". Лейтмотивом її поезії були рядки: "Мені потрібно те, чого нема на світі, чого нема на світі". Вона чекала на чудо що перетворює життя.

Вікно моє високо над землею,
Високо над землею.
Я бачу лише небо з вечірньою зорею,
З вечірньою зорею.

Зинаїда Миколаївна опублікувала п’ять збірок віршів, шість збірок оповідань, кілька романів і п’єс, чимало літературних статей, нарешті - свій щоденник і мемуари. Її поезії був притаманний настрій протесту. Вона не сприймала устрій царської Росії. "Росія - це дуже великий будинок божевільних" - записала вона в 1904 р. в щоденнику. Переворот 1917 р. вона прокляла зі всією енергію, на яку була здатна. "Остаточно руйнується закон Христов, в людині гине людське, гине культура. Навіть в землетрусі більше сенсу", - вважала вона. Росія тоді перетворилась на «паралізовану країну, якою управляла жменька полохливих вождів, що спиралися на жорстоку позанаціональну силу". Т.зв. революцію Гіппіус визначила як "національну катастрофу". 24 грудня 1919 р. вона з Мережковським залишили "царство Антихриста", "Померти, та бути вільними".
Неприборкана Зинаїда Гіппіус була хресною матірю героїні українського народу великої поетки Олени Теліги.
Певний внесок в російську культуру зробили й три сестри Зинаїди: Ганна Миколаївна (1872-1942) - лікарка, Наталя (1880-1963) - скульпторка, Тетяна (1877-1957) - малярка, ученика Рубо, авторка багатьох книжкових ілюстрацій, приятелька Блока.
Брати у третіх Зинаїди Миколаївни, сини В.І. Гіппіуса (1853-1918), земського урядовця, літератора, перекладача, також були непересічними людьми.
Володимир Васильович Гіппіус (1876-1941) - це був також поет-символист (12), котрий друкував свої вірші в символістських журналах і збірках. Він закінчив Петербурзький університет і викладав російську літературу в різних учбових закладах. Особливо він цікавився Пушкіним, читав лекції про нього, писав статті - "Пушкін і християнство" (1915) та ін. Це був представник раннього символізму. В його поезії переважали релігійно-містичні мотиви.
Олександр Васильович Гіппіус в молоді роки був приятелем Блока, вони разом вчились в університеті. Він був правником, помер у 1942 р.

Наймолодший з трьох братів Гіппіус Василь Васильович (1890-1942) - то був поет і перекладач. Він також закінчив Петербурзький університет. В 1916 р. він опублікував переклад комедії німецького романтика Людвига Тіка. "Кіт у чоботях", в 1924 р. - велику і змістовну працю про Гоголя, в подальшому багато писав про нього, вів семінари по Гоголю. З 1933 р. він професор Ленінградського університету, з 1935 р. - доктор літературознавства.
В 1918 - 1921 р.р. він жив на Україні і працював як педагог. Помер в обложеному Ленінграді. В молоді роки він також писав вірші, як і його двоє старших братів, але тяжів до акмеїстів.

О.Л.Миропольський - Олександр Олександрович Ланг (1872 - після 1917). Один з перших поетів-символістів. Син власника великої книгарні на Кузнецькому мості у Москві. О.О.Ланга. Було відомо, що він був німець, але те, що він взяв собі за псевдонім назву містечка Мирополя в нинішній Житомирській області України, на захід від Бердичева, в традиційному районі поселення євреїв на Україні, примушує припускати, що він мав якийсь стосунок до цієї нації.
В 1894 р. зявилась друком перша збірка віршів "Русские символисты. В.Я.Брюсов, А.Л.Миропольский". Потім вийшли ще дві збірки цих двох поетів. Миропольський-Ланг був приятелем Брюсова по гімназії. В щоденниках Брюсова 1892-1894 р.р.зустрічаються такі записи: "Я майже весь час з Лангом". В.К.Станюкович, також гімназійний приятель Брюсова, писав у спогадах, що Миропольський був "дивним довготелесим юнаком з темними божевільними очима". Історик літератури В.Ф.Саводник писав про Миропольського:»Це був високий і худий явно сухотний юнак, що здавався старшим від своїх років завдякі рясній бороді. Захоплений мрійник і містик, котрий вірив у спіритизм і всяке чортовиння, насичений ідеями німецького романтизму, він був одружений з якоюсь швачкою чи модисткою - на обурення його міщансько-бундючної німецької родини. Він писав німецькі та російські вірші".
В одному з листів Брюсов писав про Миропольського: "Він пішов від батька, жив окремо, а нині знов повертається" (5 січня 1895 р., Москва). 17 вересня того ж року в іншому листі Брюсов повідомляв свого кореспондента: "Вийшли мої "Шедеври". Проти мене повстали всі, залишились на моєму боці: Ланг...". Цю збірку Брюсов присвятив йому - "приятелеві давніх років" і писав про нього в своїх ранніх прозових творах.
В 1899 р. Миропольський випустив збірку віршів "Самотня праця", в 1903 р. вийшла його поема "Лествица", присвячена Коневському, з передмовою Брюсова, в 1905 р. - поема "Відьма" з передмовою Білого. Після цього він відійшов від літературної діяльності. Він помер ще молодим, десь біля Гагр - там батько купив йому маленьку ділянку землі, де він хворий поселився відлюдником.
Про нього писали українські літературознавці: в 1927 р. - Микола Каленикович Гудзій в статті "З історії раннього російського символізму", в 1940 р. Олександр Іванович Білецький в "Наукових записках Харківського педінституту", відзначали вплив на нього Брюсова і Бальмонта.

Гофман Віктор (Віктор -Балтазар-Еміль) Вікторович(14).
Російський поет-символіст, перекладач, прозаїк, критик.
Народився 1884 р. в Москві в сімї австрійського підданого, мебльового фабриканта і декоратора. В 1903 р. закінчив гімназію в Москві. Ще тоді почав писати вірші. Перші вірші опублікував в альманахах символістів "Северные цветы" і "Гриф". В 1902 познайомився з Бальмонтом і Брюсовим і в подальшому вважав їх своїми вчителями. В 1903-1908 р.р. вчився на юридичному факультеті Московського університета. У січні 1905 р. вийшла перша збірка віршів Гофмана "Книжка вступів" з передмовою Брюсова. Вірші обмежувались світом інтимних почутів і характеризувались музичністю, мрійливим ліризмом, естетизацією дійсності. Майже всі критики зауважили вплив Бальмонта а також Брюсова.
Гофман активно працював як журналіст, публікував огляди художних виставок, статті і рецензії в Москві і в Петербурзі, куди переїхав в 1909 р. В статтях він трактував символізм "як систему виявлення невиявлюваного" і засіб "заглиблення в тайники своєї душі".
У грудні 1909 р. вийшла друга збірка віршів Віктора Гофмана "Спокуса", після чого критика почала говорити про особливу "гофманівську інтонацію" віршів (Ю. Айхенвальд та ін.), яка справила вплив зокрема на І.Северянина, котрий цінував талант Гофмана. Брюсов в рецензії на цю збірку: "Гофман спромігся зберегти те краще, що було в його ранніх віршах: співучість.Його вірші майже всі - співають. У цьому відношенні у Гофмана серед сучасних поетів мало суперників: К.Бальмонт, О.Блок. З роками його муза стала серйозніша, його вірші стали стислішими. Він залишається учнем Бальмонта". Гумільов підкреслював "пружність вірша" Гофмана і "чіткість думки".
Гофман перекладав Гі де Мопассана і Г.Манна. Писав ліричні оповідання й мініатюри, які свідчили про пошуки ним свого місця в житті.
В червні 1911 р. Віктор Гофман вирушив за кордон і поселився в Парижі. Там у стані раптового психічного розладу він наклав на себе руки. Смерть його викликала багато різних відгуків. Виникла думка, що поет згорів і став "жертвою вечірньою". Брюсов присвятив йому вірша і писав: "Я перший почав друкувати його вірші. Гофман багато часу проводив зі мною. Можливо, мені слід було більш уважно поставитись до Віктора Гофмана". Владислав Ходасевич поставив Брюсову долю Гофмана в неоплатний рахунок.
В 1917 р. в Москві вийшли твори В. Гофмана у двох томах.

Серед російський поетів-символістів було двоє шведів.
Іван Коневський - Іван Іванович Ореус (15)(1877 - 1901).
Син генерала Ореуса (1830 - 1909), військового письменника-історика, начальника військово-історичного архіву Генерального Штабу. Рід Ореусів - шведського походження. Прадід поета Максим Ореус був виборгським губернатором.
Єдиний син в родині. Рано залишився без матері. Отримав домашню освіту, закінчив класичну гімназію і Петербурзький університет. Вільно володів основними європейськими мовами.
Представник молодих символістів. Єдина прижиттєва збірка - "Мрії та думи Івана Коневського 1890 - 1899 р.р." 1909 - вірші та проза.
Його високого цінували Блок та ін. символісти. Блока притягували до Коневського "скандинавські", "варязькі" корені його родоводу. Вони служили для самого Коневського джерелом, яке живило його поетичну міфологію. Надзвичайно важлива для Коневського, як і для Блока тема предків, роду проходить через всю його поезію. "Я - варяг з-за синього моря", писав він про себе. Брюсов зазначав: "Його поезія - щоденник". Він не вмів писати ні про кого, крім як про себе, і ні для кого, як лише для самого себе. Його поезія - перш за все роздуми. Брюсов писав про нього в своєму щоденнику з захватом, передмову до посмертної збірки творів Коневського Брюсов назвав: "Мудра дитина", він сприяв виданню цієї збірки і писав: "Поезію Ореуса вважають однією з найвизначніших на межі двох століть". Вони були друзі.
Коневський влаштовував у себе поетичні зібрання і бував на вечорах у Сологуба.
Закінчивши університет, Коневський поїхав мандрувати Прибалтикою. Купаючись в річці Гауї, недалеко від Сигулди, він потонув(його затягло у воронку). Йому було лише 24 роки. Його поховали поряд з місцем, де сталася ця трагедія. При ньому не було ніяких документів, і мешканці ближнього села поховали його як невідому особу. Лише за рік батько випадково довідався, де могила його сина.

Ерберг - Костянтин Олександрович Сюнерберг (16)(1871 - 1942).
Також швед за походженням. Поет-симоліст, мистецтвознавець, філософ. Приятель Блока. Примикав до Вольфіли - Вільної філософської асоціації. Багато хто знає картину М. Добужинського "Людина в окулярах" (1905), - то власне Ерберг. Друкував огляди "Мистецьке життя Петербурга", у яких описував зокрема зібрання на "башті" у В. Іванова.

Серед російських символістів був один єврей.
М.Мінський(17) - Микола Максимович Віленкін (1856 - 1937). Він народився в селі Глибокому Віленської губернії (нині - незалежна Литва), в незаможній єврейській сімї. В 1879 р. закінчив Петербурзький університет. Був присяжним повіреним у Петербурзі, служив у банку. Друкуватися почав, коли йому було 20 років. Перша збірка його віршів була заборонена цензурою. В 1889 р. він опублікував в київській газеті "Заря" програмну статтю символістського напрямку в поезії, і його називали навіть "батьком російського символізму".
В 1879 р. він надрукував вірша, який послужив Рєпіну сюжетом для створення картини "Відмова від сповіді". В 1882 р. Мінський перейшов з іудейської віри на православну, а в 1905 р. надав свою газету "Новая жизнь" в розпорядження Леніна і його партії, залишившись офіційним редактором - видавцем. В грудні 1905 р. газета була заборонена, а Мінського заарештували. Випущений на волю під велику заставу, він емігрував до Франції. Повернувся навесні 1914 р. після оголошення амністії на честь 300-річчя дому Романових. В большевицькій своїй ескападі Мінський досить швидко розчарувався і вступив в довготривалу полеміку зі своїми "звабителями".
Своє ставлення до світу Мінський окреслив наступними словами:

Я нікого не люблю,
Всі чужі, я всім чужий.
Про несумісні протиріччя в собі він писав:
Мій демон тим страшніший,
Що, зваблюючи душу,
Здається розуму святим.

Його сповідальна книга "При світлі совісті. Думки і мрії про мету життя" повністю базується на ідеалізмі Канта, його постулаті про непізнавальність світу, з якого Мінський зробив висновок, що природність потягу людини до "небувалого", "потойбічного", "безкінченого".
Жовтневого перевороту 1917 р. Мінський не прийняв, емігрував вдруге і більше не повернувся. За кордоном він видав лише одну книжку віршів і одну збірку статей, і то на початку еміграції, в 1922 р. в Берліні. Помер він в Парижі, в похилому віці.
І, нарешті, з більш як двадцяти поетів, які в літературознавстві називаються російськими символістами, лише п’ять були росіянами.

Анненський Іннокентій Федорович (18)(1856 - 1909).
Його прадід був священиком. Дитинство його минуло минуло в Петербурзі: закінчив філологічний факультет Петербурзького університету. Викладав давні мови й античну літературу в гімназіях. З 1891 року був директором колегії Павла Галагана в Києві. В 1896 р. був призначений директором Царськосільської гімназії і залишився ним до кінця своїх днів, з 1905 р. був також інспектором петербурзького учбового округу. Довгий час він займався перекладами з античної літератури, переклав всього Евріпіда. Написав чотири драми на античні сюжети, одна з них - "Фаміра Кіфаред" - була поставлена в Севастополі. Виступав у пресі з критичними статтями й рецензіями, які називав відображеннями ("Книга відображень").
Поетична творчість його була переходом від імпресіонізму 90-х р.р. ХІХ ст. до символізму. Так же, як і Володимир Соловйов, Анненський не вважав себе символістом, але символісти вважали і В.Соловйова, і Анненського своїми предтечами, вчителями і теоретиками і в певній мірі мали рацію.Творчість Анненського не можна беззастережно цілком відносити до символістського напрямку, хоча сам він заявляв про свою символістську орієнтацію. Почавши писати вірші в 70-х р.р., Анненський кілька десятиліть їх не публікував. Лише у другій половині 1900-х р.р. його вірші почали зявлятися на сторінках періодичних видань символістів. У вірші "Старі естонки" поет підняв голос протесту проти урядового терору - розстрілу в жовтні 1906 р. російськими карателями мітингу в Таллінні. У вірші "Петербург" він висловлює своє негативне ставлення до російської історії, засуджує діяльність Петра І як "фатальну помилку". В 1909 р. він взяв участь у створенні журналу "Аполлон". Акмеїсти також вважали Анненського своїм "цеховим метром", його вважала своїм вчителем Ахматова.
В 1904 р. Анненський приїхав з дружиною Надійкою Хмара-Борщевською та дітьми на курорт Саки. Звідти вони поплили до Ялти і жили там у серпні-вересні в будинку Єлпатьєвського на Дарсані (зберігся, меморіальної дошки нема). Анненський їздив околицями Ялти, побував в Оріянді і написав про неї вірша. Під віршем "Братські могили" стоїть підпис "Севастопіль": родина Анненських відвідала наше місто і звідси потягом вони вирушили до Петербурга.
Вертинський співав в Севастополі романс на слова Анненського:

Среди миров в мерцании светил
Одной звезды я повторяю имя.
Не потому, чтоб я ее любил,
А потому, что я томлюсь с другим.

Брюсов Валерій Якович (19) - (1873 - 1924).
Дід поета по батьку Кузьма Андрійович (1803 - 1891), кріпак Костромської губернії, відкупився від поміщиці на волю в 1844 р., прийшов до Москви і став працювати грубником. Отримавши невеликий спадок від дядька, запровадив торгівлю корками для пляшок, товаром вельми прибутковим, і залишив дітям непоганий спадок і кам’яницю. Дід поета по матері мешкав у Лебедяні на Дону (нинішня Липецька область Росії), був міщанином, писав вірші й прозу, в 50-ті р.р.жив в Умані, де володів млином. Батько поета Яків Кузьмович (1848 - 1907) в дитинстві брав участь в торгівлі, а коли його батько помер, він припинив його справу, виписався з купецтва і останні роки свого життя жив на капітал, що дістався йому у спадок.
Дружина А.В.Луначарського Наталя Олександрівна запитала свого чоловіка: - Чому у Валерія Яковича такий монгольський склад обличчя? Анатолій Васильович відповів: - Він онук селянина-кріпака, росіянина з сильною домішкою татарської крові.
Прізвище поета походить від слова "брус", "брусок" - шматок дерева обструганий з чотирьох боків. Так могли прозвати предка його - високу, пряму людину. Що ж до звука "ю", то помякшення "р" перед "у" зустрічається в російській фонетиці (напр. стручок - стрючок).
Валерій Якович народився в Москві і провів в ній більшу частину свого життя. Від своїх предків він успадкував працьовитість, яка стала притаманною йому не лише як письменникові, а й як вченому, редактору і видавцю.
В 1890 р. Брюсов познайомився з поезією французьких символістів, і в 1891 р. зявився перший зошит з написом "Мої вірші". В 1893 р. він закінчив гімназію і вступив на історико-філологічний факультет Московського університету.
В 1894-95 р.р. він опублікував три тоненькі збірничка під назвою "Російські символісти". З часом він стає одним з найавторитетніших представників нового напрямку в поезії. В 1904-1909 р.р. він редагує журнал "Весы" - головний орган російських символістів.
Будучи російським поетом, Брюсов був цілковито позбавлений російського шовінізму. В кінці 1916 р. зявилась друком його збірка "Поезія Арменії". Тоді, як правлячі кола Росії вели політику обрусіння і винищення "малих" народів, Брюсов вивчає їх мови, живе серед них і перекладає їх поезію. Він переклав "Заповіт" Шевченка в 1903 р. і в 1916 р. ще чотири вірші Кобзаря, перекладав вірші О.Самійленка, О.Маковія, М.Філянського. Він знав українську мову і виправляв переклади інших поетів з української, коли редагував збірку українських поетів.
Знаючи європейські мови, стародавні й нові, і перекладаючи багатьох поетів Європи, Брюсов вивчає мови азійських народів і перекладає з них. В 1912-15 р.р. він переклав сім японських танок, пять з яких - дотримуючись класичної японської форми з додатком звичної для європейського вуха рими.

В синеве пруда
Белый аист отражен,
Миг - и нет следа.
Твой же образ заключен
В бедном сердце навсегда.

Саме так і треба перекладати японську класичну поезію. Однак ніхто з російських японістів, котрі цим займались після Брюсова не дотримувались встановлених ним засад, і їх переклади - без збереження японського класичного розміру (5-7-7-77 складів) і без рими нагадують підрядники. Мабуть, справа в тому, що ніхто з цих перекладачів не має поетичного хисту. А, можливо, ще й тому, що всі вони - не росіяни (один обрусілий німець, всі інші - євреї). І лише геніальний український перекладач Микола Лукаш перекладав японську класичну поезію так, як це робив Брюсов.
В 1914 р. Валерій Якович перекладав також з китайської.
"Я створений, щоб жити на півдні, там я у себе на батьківщині. На півночі я у вигнанні", - писав Брюсов. Він п’ять разів був у Криму. Вперше він був в Ялті в 1877 р., коли йому було лише 4 роки. Про візит його до Криму влітку 1816 р. нагадує його вірш "Чітки лінії гір..." Тоді він звідси відплив до Новоросійська і побував на Кавказі. Після візитів навесні 1898 р. і влітку 1899 р. зосталось два цикли: "Крим, Чорне море", "Південний берег". "Після шлюбу два літа я провів з дружиною в Криму, в Алупці", - писав він (одружився в 1897 р.). Вони багато ходили пішки по берегу і по горах, були і в Севастополі. Остання їх поїздка до Криму відбулась у 1924 р. - до тієї ж Алупки. Та повертались не разом: Брюсов заїхав на кілька днів до Коктебеля побачитись з Волошиним. Але там він застудився, захворів на плеврит і, повернувшись до Москви, помер.

В’ячеслав Іванович Іванов (20) (1866-1949).
Народився в Москві. Батько його спочатку був землеміром, а потім служив у Контрольній палаті. Після гімназії В.Іванов вчився в Німеччині, в Берліні. Захистив дисертацію з історії. Багато подорожував, збирав матеріали про еллінську культуру. Як поет виступив у 1898 р. першу збірку видав в 1903 р. Друкував статті, переклади. Разом з дружиною Лідією Дмитрівною Зинов’євою - Аннібал (1866-1907), авторкою повістей і оповідань, в 1905-07 р.р. влаштовував в своєму помешканні в "башті" літературні середи. Як і інші символісти, перебував під впливом ідей В.Соловйова. Поезія його була звернена до ідеалів минулого.
Влітку 1908 р., після смерті дружини, приїхав до Криму, жив у Судаку у сестри Герцик (будинок зберігся), написав там багато віршів.
В 1920 р. захистив дисертацію з філології в Баку і став професором і ректором Бакинського університету, заступником наркома освіти незалежного тоді Азербаджана.
В 1924 р. поселився в Італії і прийняв католицтво. Працював бібліотекарем у Ватикані, викладав, займався перекладами. Помер у Римі.

Андрій Білий (21) - Борис Миколайович Бугаїв (1880-1934).
Поет-символіст, автор грунтових досліджень з філософії мистецтва, прозаїк. Народився в Москві на Арбаті (будинок зберігся). Батько був математик, професор Московського університету, декан фізико-математичного факультету. Поет закінчив цей університет. Першу збірку віршів видав в 1904 р. Літературний псевдонім йому вигадав В. Соловйов. Крім нього, вплив на Білого справили Гоголь ("Перша моя любов з прозаїків») та німецька філософія, зокрема Кант, якого він читав в оригіналі, і Штейнер, лекції якого Білий їздив слухати до Швейцарії й Німеччини.
В романі "Петербург" Білий показав російську столицю як фатальне і протиприродне місто, яке придушує особистість, пригнічує людину. Білий провіщає зникнення Петербурга - міста, позбавлення грунту ("Петербургу быть пусту" - провіщала Софія, сестра Петра І).
На перший план Білий ставив розвиток особи. Коли ж стався переворот 1917 р., виявилось, що особа не грaє ніякої ролі, все вирішують маси. "Хто з тобою, так пожартував, Росіє? - вигукує Білий. - Це доля, з якою невідомо як боротися". Це була трагедія і Білого, і всієї країни. На думку Білого, якщо мова заходить про колектив, то він має складатись з особистостей.
Влітку 1924 р. Білий з дружиною приїхав до Волошина до Коктебеля, побував також в Феодосії. В 1930 р. Білий з дружиною жили в "розжареному спекою" Судаку і їздили до Коктебеля відвідали Волошина. В 1933 р. вони знову були в Коктебелі і бачились з удовою Волошина. "Я дуже люблю Коктебель", - писав поет.
Білий бував також в Києві, в Одесі, жив на Волині в луцькому маєтку дружини. Остання праця Білого була присвячена Гоголю.

Чулков Георгій Іванович (22) (1879-1939).
Поет-символіст, прозаїк, драматург, літературний критик і історик літератури. З родини урядовця. 4 роки вчився в Московському університеті, був заарештований за участь у студентському русі і засланий до Якутська.
В 1904 р. вийшла перша його збірка в Петербурзі.
Виступав з проповіддю ідей "містичного анархізму".
В 1904-1908 р.р. приятелював з Блоком, з 1906 р. - з В. Івановим. В останні роки виступав як літературознавець, дослідник біографії й творчості Тютчева.

Особливий шлях в літературі й житті пройшов Олександр Михайлович Добролюбов (1876-1944?), котрий починав як поет-символіст, а потім віддався містицизму, блукав по Росії, жив у монастирі, створив свою релігійну секту. З символістами були повязані поет французького походження М.Кузьмин, поет циганського походження С.Городецький та ін.
От такий він був російський символізм - мало в чому російський, як і сама Росія.

КОРОТКИЙ СЛОВНИК ДІЯЧІВ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ XVII-XVIII ст.