В. Кравченко. М. КОЗАЧИНСЬКИЙ.

	Просвіта	Дзвін Севастополя	Союз українок	ТРЦ Бриз
На першу	Галерея	Вільна трибуна	УКІЦ	УГКЦ
Відгуки	Бібліотека	Пласт	Смішного!	Лінки

Валько КРАВЧЕНКО АБЕТКА ДЛЯ "СТАРШОГО БРАТА" ПРОСВІТИТЕЛЬ СЕРБІЇ. М. КОЗАЧИНСЬКИЙ.

Виповнилось 300 років з дня народження видатного поета, драматурга, філософа і педагога "роду українського" Мануїла (чернече ім'я - Михаїл) Козачинського.
Він народився у 1699 році в подільському містечку Ямполі на Дністрі - "містечка Ямполя шляхтич Мануїл Олександрів син Козачинський". Нині Ямпіль - районний центр Вінницької області, а тоді він входив до складу Польської держави.
1733 року Козачинський закінчив Києво-Могилянську академію. Цей найстаріший, і довгий час єдиний на всьому православному Сході учбовий заклад, вабив до себе людей з усіх усюдів. Його притягальна сила свідчила про те, що не лише українці в XVII-XVIII ст.ст. їздили по освіту до Західної Європи, а й навпаки. Від Києва розходились, як хвилі від кинутого каменя, освітні й культурні імпульси. Вихованці академії їхали до Польщі, Білорусії, Росії, Молдавії та ін. країн. Російський літературознавець І. М. Голєніщєв-Кутузов писав: "З кафедр Кракова й Болоньї, Падуї та Відня вихідці із українських степів коментували античних поетів. Гуманісти українського походження розвивали діяльність на Заході".
То ж не дивно, що на початку 1731 року бєлградсько-карлівецький митрополит Вікентій Йованович звернувся до першого віце-президента Синоду українського письменника й філософа Теофана Прокоповича з проханням надіслати до Сербії, що перебувала тоді під турецьким і австрійським пануванням, учителів з Києва. 27 серпня 1733 р. київський митрополит Рафаїл Заборовський надіслав до Сербії для створення шкіл і праці в них шість учителів - вихованців Києво-Могилянської академії. Серед них був і Мануїл Козачинський.
Він став викладачем новозаснованої Карлівецької словенсько-латинської школи поблизу Бєлграда, викладав риторику, поетику й латинську мову. У 1735-1736 навчальному році він виконував обов'язки префекта, тобто керівника школи. Навчання у Карлівецькій школі було організоване за зразком Києво-Могилянської академії, використовувались українські підручники та видані в Києві церковні книги. Робота цієї школи була надзвичайно плідною, вона мала далекосяжні наслідки. Українські вчителі поклали початок середньої й вищої школи в Сербії.
П'єса ж, написана М. Козачинським в 1733-1734 навчальному році у Карлівці і поставлена в школі, де він викладав, в червні 1734 р., поклала початок сербської драматургії й театру. Ця п'єса називалась "Трагедія сиреч печальная повість о смерті послєднєго царя сербського Уроша П'ятого і о падінні Сербського царства". Вона була написана силабічним віршем словеноруською мовою з поважною кількістю староукраїнських слів і видана в Будапешті у 1798 р. Це був головний твір Козачинського-драматурга. Трагедокомедія складалась з прологу, тринадцяти дій та епілогу. Вона відтворює розквіт і падіння Сербської держави у XIVст. та життя сербів під Австрією у XVIIІ ст. Автор для написання свого твору вивчив історичні джерела і церковнонародний епос.
У п'єсі діяли історичні особи, уособлення людських чеснот і вад, біблійні та античні герої й образи християнської міфології(янголи, дияволи тощо). Драма була написана за правилами українських шкільних поетик. В ній відчувається вплив драми "Владимир" Теофана Прокоповича. П'єса Козачинського ставилась в Сербії з переробками аж до кінця XVIII ст.
Просвітницька діяльність киян у Сербії була різноманітною. Югославський дослідник Динко Давидов писав: "Тодішній Київ був визнаним центром педагогіки, видавничої діяльності та мистецтва. Тут народилось і слов'янське бароко, яке відіграло важливу роль у формуванні й розвиткові мистецтва не лише України й Росії, а й Сербії". В Сербії працювали художники - вихідці з Києво-Могилянської академії. У 70-х р.р. XVIII ст. в Києві вчився серб Симеон Балрич, котрий, повернувшись на батьківщину, відкрив художню школу, яка була провідником українського художнього впливу на Балканах. Художня школа Києво-Могилянської академії помітно віддзеркалилась у сербському мистецтві. Вихованець її, відомий на Україні маляр і автор розпису Борисоглібської церкви в Києві Василь Романович працював в Сербії. Югославський вчений Міодраг Іоанович сказав про Києво-Могилянську академію, що її "можна з повним правом назвати всеслов'янською академією".
Влітку 1738 року запрошені до Сербії київські вчителі повернулись до української столиці. Козачинський оселився у Видубицькому монастирі. З 1739 р. почав викладати філософію в Київській академії. 1742 р. його було призначено її префектом. В цей час професор Козачинський написав низку творів, зокрема драму, яка була поставлена студентами Києво-Могилянської академії 5 вересня 1744 р. в присутності цариці Лисавети Петрівни. Писав він українською, польською, латинською й словеноруською мовами. Влітку 1746 р. він залишив педагогічну роботу і повернувся до Видубицького монастиря. Воcени того ж року його призначили ігуменом Гадяцького Червоногірського монастиря, а у вересні 1748 р. - архимандритом Слуцького монастиря у Білорусії. Там він прожив до смерті, що сталася 15(4) серпня 1755 р.
У ХVII - ХVIII ст.ст. духовенство Сербії, Чорногорії, Македонії, Болгарії та ін. південнослов’янських країн відряджувало багато обдарованої молоді на навчання до Києва. На Україну приїжджали і приходили пішки молодики, що згодом ставали діячами південнословянського Відродження. Відомий діяч культури Сербії Іван Раїч, щоб здобути освіту прийшов до Києва пішки, Геннадій Євтимович, Сильвестр Станкович, Захарія Сербін вчились в Києві, Афанасій Попович, прибувши до Києва 1748 року, прохав митрополита Рафаїла Заборовського дозволити йому жити в його літній резиденції і вчитись у іконописців Григора та Петра. 1755 р. з ... для цієї ж мети прислали Николу Апостола, 1782 р. - Герасима Зелича. Яків Сербін опанував в Києві мистецтво ритування. Київська школа малярства, архітектури й гравюри славилась на Балканах навіть вище за знамениту афонсько-заграфську школу. Високо цінувались українські ікони. Сербські митрополити Мойсей Петрович та Вікентій Йонович в першій половині ХVІІІ ст. просили Київ надіслати "из своєї славної академії в Сербію" викладачів, щоб вони навчали сербських юнаків за Київською системою. Про вчителя малювання Прокопа Левандовського, що викладав в місті Вуноварі, та інших надісланих з України вчителів митрополіт Йонович в 1734 р. писав, що вони "в наученії іскусні". Вихованець Київської академії Йов Василович став видатним майстром сербського стінопису. Він розмалював церкву в Крушодольському монастирі в стилі Київського живопису.
Український лікар Василь Михайлович Полянський ( ? -не раніше 1910), вихованець Львівського та Віденського університетів, діяв з половині 80-х р.р. ХІХ ст. виїхав до Сербії і працював там військовим лікарем у м. Ніші.
Вихованець Харківського університету видатний український славіст академік Ізмаїл Іванович Срезневський (1812-1880), знавець і оборонець української мови і літератури, упорядник збірки "Запорожская старина" (Харків, 1833), пішки пройшов усі слов’янські країни, вивчаючи їх, в тому числі й Югославію. Через 65 років майже тими ж шляхами йшов пішки український вчений - Олександр Митрофанович Лук’яненко. Він походив з київських шляхтичів, народився в Києві, закінчив Київський університет, спеціалізувався на дослідженні слов’янських мов, перш за все сербськохорватської. Він працював в бібліотеках Бєлграда й Загреба і з метою кращого вивчення цієї мови мандрував по Сербії й Хорватії та ін. південнослов’янських країнах. 1911 р. він здобув ступень Майстра слов’янської філології і викладав в Київському університеті, а з 1920 р. - в Таврійському. Навіть в тридцяті роки він читав курс загального мовознавства російською мовою, за що врешті-решт був звільнений і змушений був залишити Сімферопіль (помер в Ялті в 1974 р.).
Особливою сторінкою в історії багатовіківих українсько-сербських зв’язків було поселення сербів на Україні. В 1718 -1739 р.р. північна частина Сербії була окупована Австрією. Частина сербів на чолі з полковником Іваном Хорватом у 1751 р. звернулась до російського посла в Австрії з проханням дозволити переселитись до Російської імперії. Українській уряд дав згоду. 1752 р. на землях, відібраних Запорізької Січі були розташовані два військово-поселенські полки, що складалися з сербів, а також волохів, болгар і греків - емігрантів з земель, що входили до складу Туреччини. Там же був розташований полк українських козаків. Їх завданням була оборона проти турків. Адміністративним центром краю, названого Новою Сербією була фортеця святої Лисавети (з 1775 р. Єлисаветград, нині - Кіровоград). У 1764 році Нова Сербія була приєднана до Новоросійської губернії. 1752 р. до російського уряду звернулись сербські підполковники Іван Шевич та Райко Прерадович з проханням дозволити переселитись до Росії ще одному гурту сербів. 29 травня 1753 р. сенат дав дозвіл і на території нинішньої Луганської області України було засновано поселення, яке дістало назву Слов’яно-Сербії. Землі між Бахмутом і Луганню були поділені між двома гусарськими полками. Переселенці замешкались або в існуючих селах, або в нових, що будувалися. Нинішнє селище Штерівки зберегло в своїй назві память про одного з тих переселенців - сербського гусара Івана Штерича. Його син Петро Іванович Штерич був Катеринослaвським губернським предводителем дворянства, онука ж останнього Марія стала однією з "зірок" петербурзьких салонів, і М.Ю. Лермонтов присвятив їй відомого свого вірша - "Мне грустно потому, что я тебя люблю", а також наступні рядки:
На светские цепи,
На блеск утомительный бала
Цветущие степи
Украйны она променяла.
Якби наші миротворці, що перебувають зараз у Боснії й Косовому, прочитали цю статтю, вони б упевнились, що їх нинішня допомога південнослов'янським народам може вважатися продовженням помочі України цим народам у XVIII ст. Я ще запитав би наших хлопців,чи знають вони, чому Боснія називається також Герцеговиною? Ця друга назва утвердилась за нею тоді, коли її правитель Косач дістав титул герцога. А був він предком Лариси Петрівни Косач - Лесі Українки. Отже, нині українські вояки служать у краю, правителем якого був колись предок нашої славетної поетки.